2015-04-23
289
Цей текст присвячений такому соціальному пороку, який отримав назву «мажори» ‑ діти можновладців, які безкарно порушують закони, зокрема, правили дорожного руху, чим провокують численні ДТП. Історія, про яку розповідає Н. Спаська, така: У Харкові 13 листопада 2011 р. на нерегульованому пішохідному переході (по вул. Гвардійців-Широнінців) іномаркою (Subaru Legacy), що їхала на великій скорості (не менше 100 км в час), був збитий 22-річний студент Сільскогосподарської академії, єдиний син у батьків. Водій (30-річний Владислав Шустов) і пасажири іномарки (два парубка і дівчина) засунули непритомне, скривавлене тіло в салон машини, а через 2 км викинули його, як мішок, з машини, вдаривши головою об асфальт (за адресою, вул. Метро будівників, 3) – між гаражами і поліклінікою, але не біля поліклініки, а напроти гаражів, де не було під’їздної дороги. Після цього винуватець трагедії зайшов у поліклініку і сказав: «У вас тут лежит человек. Ему плохо». Сашу привезли в «неотложку» у дуже важкому стані, лікарі боролися за його життя 4 доби. На момент написання тексту Саша вдома, але йому заново треба вчитися ходити, читати, писати, він дуже мало пам’ятає з минулого життя. На лікування вже пішло 100 тисяч гривен. З них родина винуватця дала всього 20000, решту – батьки Саші (батько – офіцер авіації в минулому), студенти та викладачі Сільськогосподарської академії (там стояв ящик для грошей «Для Саші»). Для реабілітації Саша потребує санаторного лікування в Євпаторії, Йошкар-Олі, коштовних ліків і процедур. Батьки не втрачають надії (їх в цьому підтримують лікарі) спасти єдиного сина, який ще декілька місяців тому міг підняти маму на руки і кружити по кімнаті, але для цього їм потрібно ще багато грошей, а вони уже усе, що в них було, продали. Батьки Коновалови не хочуть тюрми для винуватця ДТП, вони хочуть від нього гроші на лікування сина.
|
|
|
А що це за родина? Мати винуватця Вікторія Шустова – заступник голови податкової адміністрації Харківської області. Вона зробила усе, щоб врятувати свою рідну кровиночку (а, з іншої точки зору, морального урода) від заслуженого покарання. Мабуть, на це (тобто на хабарі служителям Феміди) і пішли гроші, яких так потребує Саша.
Ось що змогла зробити для свого виродка працівниця податкової адміністрації. По-перше, наступного після трагедії дня в міліцію з повинною прийшов не справжній винуватець ‑ 30-річний Владислав Шустов, а його батько – 50-річний Володимир Мелентьєв, колишній чоловік Шустової, чорнобилець, інвалід 2-ої групи. Незважаючи на те, що Мелентьєв не має навичок водіння автомобілю, не зміг правильно вказати місто злочину, не зміг сказати, як лежало тіло постраждалого, саме його і визнали винуватцем. По-друге, медична експертиза визнала тілесні пошкодження, через які Саша став інвалідом І групи, «середньої тяжкості». Дійсно, у Саші майже не постраждали ніякі органи, окрім головного мозку. По-третє, слідчий Андрій Держко не взяв з машини відбитки пальців водія, оскільки була явка з повиною, не взяв запис з камери спостережень на обзорі ДТП, які зберігалися 14 діб. По-черверте, звинувачення провели лише по ст. 286, ч. 2: «Порушення правил безпеки дорожного руху < >, якщо ця дія спричинила тяжке тілесне ушкодження» без приєднання ст. 135 УК: «Завідоме залишення без допомоги особи, що знаходиться у небезпечному для життя стані і позбавленого можливості прийняти міри для самозбереження». Хоча ознаки складу злочину по ст. 135 очевидні, цю статтю не застосовують, бо нібито винуватець привіз постраждалого до лікарні (тепер це так називається!). По-п’яте, до відповідальності зовсім не були притягнуті ті троє, хто допомагав водію викидати з машини пораненого.
|
|
|
В результаті зусиль матері, яка не зуміла виховати нормальну людину, а лише жорстокого, зухвалого егоїста-боягуза, цей моральний урод буде спокійно собі гуляти на свободі, а його батько (чорнобилець, інвалід), скоріш за все, отримає умовну судимість. Ось що можуть зробити гроші і посада у нашому наскрізь корумпованому суспільстві.
Але суспільство вже не хоче цього терпіти. Як стверджує Н. Спасська, «Общество объявило мажорам войну. Люди привлекают СМИ, проводят митинги. Слишком много накопилось горя у тех, чьи близкие пострадали на дорогах» [ ]. Таким актом боротьби з «мажорним бєспрєдєлом» і стала стаття Ніни Спаської. Журналістка (і головний редактор газети) не побоялась назвати прізвища і посади усіх, хто так чи інакше був причетний до залишення безкарним злочину, назвала також і імена двох чоловіків, які, будучи свідками розказали правду про цю нелюдську історію.
Журналіст нагадує усім можновладцям про те, що «Фемида обязана быть беспристрастной, а обвинение должно быть предъявлено по той статье, которая предусмотрена законом. А не «крышей» и могущественными связями» [ ], а читачу вселяє надію на те, що світом, все ж таки, править добро: «На каждого труса и морального урода всегда находятся честные и порядочные люди. И счастье, что их больше, чем тех, кто совершает зло. Но мера причиненного зла и необратимых Горьких последствий порой так велика, что многим кажется – мир задыхается во лжи и низ ости. Это не так. Миром правит добро» [ ].
Ця стаття, на жаль, нічого не змінила у справі з Сашею Коноваловим. Але у листопаді з’являється іще одна стаття про цю історію – Наталії Дрозд «Чего они хотят? Ничего, только справедливости», в якій журналіст засуджує адвоката Шустових О. Стовбу, який використав «найкращий» спосіб захисту – звинувачення сім’ї постраждалих у корисливості.
Можливо, що і стаття Н. Дрозд фактично не змінила ходу цієї історії. Але такі матеріали ніяк не можна назвати некорисними, тому що вони сприяють критичному становленню суспільства і до сучасної влади (що обов’язково відіб’ється на наступних виборах), і до корупції як такої. Думка про те, що кожна мати у будь якій ситуації має право на доступний для неї захист своєї дитини, істотно корегується протиставленням двох матерів і двох родин в цілому. Шустови викликають огиду і презирство, незважаючи на їх могутні «зв’язки». Сам концепт «зв’язки» поданий в обох текстах у чітко вираженому негативному коннотаті, бо майбутнє нашого суспільства – не «зв’язки», а вибудовування правової держави. А діти сильних світу сього можуть виховуватись зовсім не в «мажорному» форматі.
Образ позитивного можновладця показаний у наступному матеріалі –
|
|
|
В. Сич «Время отдавать» // Кореспондент – 2013. ‑ №8 (547).
Цей текст являє собою нарис-інтерв’ю з Віктором Пінчуком (який займає друге місце серед самих богатих українців після Рината Ахмєтова) через два дні після його заяви про те, що він приєднується до Клятви даріння (Giving Pledge – філантропічної ініціативи, основаної американськими бізнесменами Біллом Гейтсом і Уорреном Баффетом у 2010 р.; до цієї ініціативи за три роки приєдналося 105 бізнесменів із 9-ти країн). В рамках цієї ініціативи саме Віктор Пінчук першим з українців і другим у Східній Європі (після російського міліардера Володимира Потаніна) взяв на себе обов’язок інвестувати половину своїх статків при житті й після нього у благодійні проекти (в освіту, охорону здоров’я, доступ до сучасного мистецтва, просунення України у світі).
Текст цікавий, передусім, певними висловлюваннями Пінчука: 1. «…главная цель бизнесмена в ХХІ веке только в том, чтобы к определенному этапу своей жизни накопить побольше, чтобы потом начать отдавать. И вот тогда начинается главный смысл. Потому что иначе нужно задать себе вопрос: а для чего ты все это делаешь?» [ ]. 2. «В Америке есть эта культура, традиция филантропии, меценатства – там это естественно <…>. Но нигде филантропия, подобные обязательства и движения в этом направлении со стороны бизнесменов не могут быть эффективы, как в нашей части света. Конечно, есть еще Африка, но все-таки у нас здесь это может быть на порядки более эффективно и уж точно важнее, чем там, на Западе» []. 3. «Постсоветская трансформация прошла болезненно для Украины и других стран региона. Некоторые использовали эти возможности, чтобы заработать свои состояния. <…> Большинство обеднели и считают, что это все несправедливо. Я согласен, но оно и не могло быть справедливо. <…> Мы (то есть разбогатевшие благодаря приватизации – Т. К.) должны понимать: общество считает, что это несправедливо. Значит нужно объяснять. Просто меня на эту работу вытолкнули – я сам, вы или жизнь. <…> И если жизнь мне это доверила, я должен правильно этим распоряжаться» []. 4. «Мысль о том, что у кого-то получилось лишь благодаря связям – одна из самых спасительных и контрпродуктивных мыслей. А мысль должна быть другая: я способен к этому, и у меня есть все возможности реализоваться» []. 5. «Все не могут быть равны. Но у всех должны быть равные возможности, равный доступ к образованию здравоохранению. Моя цель – создавать такие равные возможности» []. 6. «За последние годы я обсуждал тему филантропии с различными российскими и украинскими бизнесменами. < >. И для многих людей из тех, кого вы называете олигархами, эта тема важна» [ ]. 7. «Для этого я и делаю Ялту (конференцию – Т. К.), чтобы кое-что из глобальной повестки перешло в украинскую. Это одна из главных целей. Иначе мы застрянем на обсуждениях НАТО – не НАТО, флот – не флот, тот язык или другой и прочей малосодержательной политической борьбе» []. 8. «Я не верю в политические революции. Я считаю, что все изменения должны быть только эволюционными. Считаю, что революции никогда нигде не приносили никакой пользы. <…> То, что люди были на Майдане, то, о чем они мечтали, говорили, ‑ это огромный прорыв, огромный шаг вперед в вопросах, связанных с демократическими преобразованиями» []. 9. Есть глобальные факторы, которые мы не можем миновать, ‑ интернет, информационные технологии – это сумасшедший ускоритель. Нужен просто правильный реципиент, правильные игроки, правильное видение, правильная мечта. И все, дистанции (между Западом и Украиной) не будет почти никакой. [ ]. 10. «Конечно, у нас тут есть проявления каменного века. Но те, кто в постсоветском пространстве растет и продвигается, очень быстро выходят на уровень. Нам есть еще куда расти, учиться всегда хорошо. Но поверьте, им у нас тоже многому можно еще научиться» [ ]. 11. «Я думаю, у нас просто смена поколений должна быть и все. Следующее поколение будет современнее, адекватнее. < >… новое поколение, которое придет, ‑ это и есть эволюционное изменение. Они придут, и объективно многие вещи просто поменяют. А профинансировать партию – ну и что? Они, новое поколение, сами все создадут. Создавать условия для их скорейшего прихода – вот в это нужно вкладывать» [ ].
|
|
|
12. «Діти повинні знати, що бути спадкоємцем не завжди означає бути щасливою людиною, часто навіть навпаки. Ти сам повинен прагнути зробити щось сам. Інакше це сильно розбещує, розхолоджує, не мотивує.» [ ]. Своїх трьох дітей В. Пінчук виховує саме за такими принципами. Старша донька Маша заснувала благодійну просвітницьку фірму у Дніпропетровську; син Роман, студент, проходить практику в філантропічній організації, батько йому радить поїхати на два роки в одну з країн третього світу в якості викладача однієї з найбідніших шкіл (нетипова порада як для можновладця!); молодшій дев’ятирічній доньці Каті батько пояснює, що йти на поводу маркетингового ходу виробників іграшок (колекція ляльок 20-30-ти видів) – це бути масовидною людиною, яке не вміє думати і співчувати бідним.
Логіка думки Пінчука про історичні перспективи України така: 1) в українському середовищі олігархів з’явилися «паростки» філантропічної ініціативи, які треба підтримувати і розвивати; 2) філантропічну ініціативу треба спрямовувати у правильне русло – на підтримку якісної всебічної освіти і охорони здоров’я підростаючого покоління, за яким – майбутнє України; 3) кожна людина, не в залежності від соціального і матеріального статусу, повинна прагнути дати своїй дитині якнайкращу освіту і показати приклад доброї справи в тих межах, на які у неї є можливості.
Отже текст формує у читача позитивний життєвий модус та активну життєву позицію, «показує світло у кінці тунелю».
