Повернення Павла Новгородцева

АБО ПРО НЕОБХІДНІСТЬ “ВИПРАВЛЕННЯ ІМЕН”

До 80-річчя з дня смерті видатного філософа права

Павло Іванович Новгородцев (28 лютого 1866 р. – 24 квітня 1924 р.) – один з найвидатніших російських філософів права кінця ХІХ – початку ХХ століття, постать європейського масштабу, без якої неможливо уявити потужну течію у сус­пільнознавчій думці того часу, відому як “відро­дження природного права”. Саме “повернення” або “відродження” природного права лежить у підмурках процесів гуманізації права, відстою­вання прав людини у минулому столітті, що про­довжили традиції, закладені в теоріях природ­ного права найвидатніших мислителів ХVII-ХIХ століть, що знайшли відбиття в американській та французькій деклараціях у ХVШ столітті, а в ХХ столітті завершилися прийняттям “Загальної де­кларації прав людини”. П. І. Новгородцев є ви­знаним засновником і головою московської школи “відродженого природного права”, або “ідеалістичної школи філософії права”, який усе своє життя присвятив дослідженню й відстою­ванню моральних основ права та державно-пра­вових установ. Серед його однодумців – видат­ний філософ Є. М. Трубецькой і визнаний право­знавець І. О. Покровський, а навіть стислий пе­релік імен його учнів і послідовників, серед яких є й видатні мислителі європейського та світового рівня (М. М. Алексєєв, Б. П. Вишеславцев, С. І. Гес-сен, І. О. Ільїн, Г. М. Катков, В. В. Леонтович, В. О. Савальський, Г. В. Флоровський, С. Л. Франк, певною мірою Б. О. Кістяківський, з яким він співпрацював у Москві на початку сто­ліття, інші) свідчить про найвищий науковий рейтинг створеної ним школи.

Утім багато десятиліть після кончини видат­ного вченого його ім’я не згадувалось. Причи­ною цього була непримиренна антимарксистська й активна антирадянська позиція мислителя, який був фактично першим ученим-суспільство­знавцем, що науково коректно й логічно бездо­ганно довів неспроможність самих засад маркси­стської філософії, насамперед у питаннях держа­вно-правових. А тому щодо нього в радянські часи було прийнято своєрідну “фігуру замовчу­вання”: його не “розвінчували”, не “громили”, не “нищівно критикували”, – його просто не згаду­вали. Однією з основних підоснов, мабуть, голо­вною, було те, що його аргументацію неможливо спростувати, а прискіпливому й гранично надій­ному в науковому відношенні аналізові еволюції марксистської теорії держави і права щось про­тиставити у цьому ж, тобто науковому плані, було просто нічого.

Сьогодні постаті видатного вченого приділя­ється все більше уваги, його твори повертаються до читача й залучуються до наукового обігу [71; 74; 66; 68; 65], включаючи публікації частин його творів у періодичних виданнях, “товстих” журналах [70, с. 206-218], з’являються наукові праці, де досліджуються різні аспекти його спа­дщини як у контексті духовного та соціально-політичного життя того часу [47; 13, с. 25-40; 4; 86, с. 233-235; 89, с. 276, 322; 18, с. 191-209; ін], так і суто його творчість та значення його ідей [83, с. 5-14; 9, с. 3-8; 46, с. 136-145; 49, с. 29-38; 55, с. 3-10; ін.], включаючи видання в далекому зарубіжжі [111, р. 291-341; ін.]. Крім того, ім’я П. І. Новгородцева стало обов’язковим і у складі персоналій загальних та філософських енцикло­педичних видань у Росії, України, Білорусі, в інших країнах [77, с. 209-210; 1, с. 470; 75, с. 813; 2, с. 686-687; 100, с. 431; 108, с. 176-177; ін.], тобто без цього імені сьогодні вже немож­ливо уявити історію російської культури, а та­кож іс­торію філософії права. Щодо останньої – то, ма­буть, не тільки російської. До його автори­тету звертаються сучасні дослідники – і як істо­рика філософсько-правової думки [17, с. 3; 59, с. 235; 8, с. 12, 4; 10, с. 411; ін.], у тому числі як критика соціальних утопій [5, с. 270], і як автора оригіна­льної концепції природного права [62, с. 528-531; 17, с. 31, 38, 41; 54, с. 79, 81; 3, с. 54; 61, с. 98-100; ін.], ідеї якого мають велику актуа­ль­ність для розвитку української філософсько-пра­вової думки [7, с. 56, 57; 53, с. 30-37; 107, с. 9; ін.], і як ученого, який зробив неабиякий внесок у соціологію [105, с. 97-105; 78, с. 297-298; 85, с. 39; 38, с. 255-256, 259-260; 106, с. 222-245; 22, с. 446-451; 104, с. 3-10; 92, с. 6; ін]. Концепцію П. І. Новгородцева сьогодні вивчають і право­знавці, і філософи як у стандартних курсах істо­рії вчень про державу і право (історії політичних та правових учень [29, с. 591-593; 28, с. 433-436; 110, с. 105-107; 109, с. 177-181; 19, с. 314-316, 323-324; 21, с. 318-340; ін.], так і в курсах філо­софії права, що відроджується [23, с. 341-342, див. також с. ХIV; 99, с. 169; 98, с. 125-126; ін.], до неї звертається й сучасна не тільки соціологі­чна, а й політологічна [54, с. 409-422; ін] та істо­рична думка [72, с. 43; ін.]. Згадують про нього, як і про інших філософів права межі ХIХ-ХХ століття, і в загаль­них курсах історії філософії, причому підкреслю­ється потужність цієї течії й її вплив на громадське життя країни [35, с. 714; 103,с. 519-529].

Особливо варто відзначити внесок у повер­нення та дослідження спадщини П. І. Новгород­цева, як і багатьох інших мислителів “срібного віку” російської філософії, який зро­били (і про­довжують робити) московські істо­рики філософії М. О. Колеров та М. С. Плотников. Їхніми зу­силлями перевидано (із їхніми ж блискучими вступними статтями, фак­тично, за обсягом та змістом – науковими трак­татами [82, с. 5-60; 42, с. 61-224]) загальновідому збірку “Проблеми іде­алізму” [88], публікація якої стала на початку ХХ століття значною по­дією не тільки в науко­вому, а взагалі у суспіль­ному житті країни, її ус­піх перевищив потім тільки успіх збірки “Віхи”. Вони підготували до видання “Твори” П. І. Нов­городцева у серії “Біб­ліотека духовного відро­дження” [74] і з своєю спільною вступною стат­тею [83, с. 5-14]. У ме­жах серії “Дослідження з історії російської ду­мки” за загальною редакці­єю М. О. Колерова кожен рік видаються досить об’ємні томи (до 30-ти друк.арк.), і в багатьох з них опубліковано матеріали про цього російсько­го філософа права [43, с. 21-25; 44, с. 611-673; ін.].

На цих сторінках доречно також буде зазна­чити, що в Луганській академії внутрішніх справ імені 10-річчя незалежності України, починаючи з 1996 року, за ініціативою автора цих рядківре­гулярно проходять Новгородцевські читання, загальну проблему яких сформульовано як “Ідея правової держави: історія та сучасність”. З 2000 року вони набули статус міжнародної конферен­ції, у роботі якої беруть участь вчені України, Росії та Литви. За їх результатами було видано (спільно із Українським філософським фондом – громадською організацією професійних філосо­фів) низку наукових збірок [57; 31; 34; 58], остання з них – у 5-ти частинах [32; 33]. Крім того, додамо, що в Луганську з нагоди 130-річчя з дня народжен­ня П. І. Новгородцева у 1996 році було проведено ще одну науково-практичну конференцію – “Зна­чення спадщини П. І. Новгородцева для розвитку культури Сходу України”, за результатами якої та­кож видано збірник наукових праць [16], наякий є вже поси­лання в новітній українській “Юридич­ній енцик­лопедії” [108, с. 177].

Причина такої уваги до постаті філософа права не тільки у відновленні справедливості щодо вченого, але й у надзвичайній актуальності його ідей. З’ясувалося, що сказане ним на поча­тку минулого століття не втратило своєї ваги й на початку століття нашого. Більше того, еволю­ція його поглядів від орієнтації на ліберальні ідеали правової держави західноєвропейського типу до усвідомлення необхідності звернення насамперед до національних – православно-хри­стиянсь-ких – святинь якось незбагненно перегу­кується із нашим часом, а наполегливе апелю­вання до моральних підмурків організації соціа­льного життя, у тому числі життя правового, ба­гато в чому має навіть більшу актуальність, аніж сто років тому. Причому, можна з великим сту­пенем упевненості твердити, що ця більша акту­альність положень його концепції стосується не тільки аспекту темпорального, але й просторо­вого, якщо мати на увазі сучасний фактор тери­торіально-політич-ний, а саме: для України вони, тобто його положення й висновки, сьогодні більш важливі, ніж навіть для Росії. Якщо грани­чно коротко доводити таке положення, то нале­жить спиратися на більшу близькість, у порів­нянні із російським, українського менталітету та загальної спрямованості руху у бік світової циві­лізованої спільноти, насамперед європейських економічних, політичних і загальноправових структур. Значно менша залежність від колекти­вно-общинних форм існування та відповідна відмінність самого мислення, де індивідуальний чинник завжди мав якщо не визначальне, то зна­чення одне з основних створювали більш благо­датний ґрунт для сприйняття ідей персоналісти­чного ґатунку. Адже поставлена в центр його природно-правової концепції особистість одно­значно продовжує традиційну лінію класичного лібералізму, започаткованого Д. Локком та І. Кантом. Щодо останнього, то майже всі дже­рела відомостей про П. І. Новгородцева відзна­чають його опертя на кантіанство, хоча прискіп­ливе вивчення його текстів показує й досить по­тужний “гегелівський” слід. Але більш важли­вим, як на наш погляд, є погляд не на ретроспек­тиву теорії Новгородцева, а на її перспективу, тобто на те, які напучення московського профе­сора можна врахувати і нам, тобто тим, хто на­магається – і вже на весь світ про це заявив – по­будувати державу на кшталт західноєвропейсь­ких правових держав, або, іншими словами, чому він нас учить і сьогодні. І з цієї точки зору не так давно майже невідоме вчення професора Новго­родцева надає нам, як мінімум, два уроки дале­коглядності й навіть пророцтва. Обидва вони стосуються головного пункту його вчення – сус­пільного ідеалу. Перший – це відмова від меха­ністичного світогляду Нового часу й мислення соціуму як відкритої системи: він вводить по­няття нескінченності у визначення суспільного ідеалу, а в центр цього ідеалу ставить особис­тість, наділяючи її надзвичайно великим творчим потенціалом. І це, і неможливість прогнозування конкретних форм організації суспільного життя в майбутньому, а точніше – напрямків його роз­витку очевидно передує і багато в чому збіга­ється із одним з найпотужніших та найвпливові­ших філософсько-методологічних концепцій ХХ століття – синергетичної теорії І. Пригожина, докладно викладеної останнім із І. Стенгерс у ві­домій праці “Порядок з хаосу” [87]. Інший – це також відмова від конкретних форм самого іде­алу, а, отже, знову своєрідне попередництво концепції плюралізму ідеалів одного з найбільш впливових теоретиків лібералізму ХХ століття І. Берліна [11, с. 51-62]. Обидва уроки ґрунту­ються на нищівній критиці утопічних теорій мо­жливості побудови досконалих – ідеальних – держав, починаючи з Платона й закінчуючи мар­ксизмом (тому його вважають ще й першим мар­ксологом Росії [95, с. 3]) та анархізмом. Навіть варто підкреслити думку П. І. Новгородцева, на якій він наполягав, про неабияку небезпечність такого погляду щодо утопій “земного раю”, оскільки їх втілення на землі завжди потребує величезних жертв. І мабуть, буде вже банальні­стю, якщо відзначити, що історія, насамперед історія нашої країни та країн колишнього Радян­ського Союзу, довела правоту і П. І. Новгород­цеві та інших мислителів, які вислов­лювали такі чи аналогічні думки. Взагалі, іноді вражає вод­ночас і перспективність думок Новго­родцева, і точність формулювань ідей, які мовби зазира­ють у наш час, наприклад, його думка про необ­хід­ність ідеалу “свободного універсалізму” [61, с. 130-131] – сьогодні ж існує такий напря­мок філософської думки чи навіть рух [51, с. 34-39]. Його ж навчальні посібники, насамперед “Лекції з історії філософії права. Вчення нового часу, ХVI-ХIХ ст.” [74, с. 15-234], не тільки не втрати­ли актуальності чи застаріли, а й багато в чому переважають деякі з сучасних посібників та підру­чників і можуть без будь-яких змін викори­стовува­тися у навчальному процесі [51, с. 3-14].

Звичайно, це не означає бездоганність його концепції, тим більше, що погляди вченого ево­люціонували від класично-ліберальної позиції до абсолютизації православно-християнських світо­глядних засад, і тут ми можемо знайти певні протиріччя [48, с. 24-35]. Утім, основні поло­ження філософії права П. І. Новгородцева, де в центр суспільних процесів поставлена особис­тість та її моральна свідомість, а також надзви­чайно висока наукова культура його досліджень, які створили йому неабиякий авторитет на поча­тку ХХ століття, стали основою й відродження його авторитету після краху авторитарно-тоталі­тарної ідеології.

Але такий процес, можна навіть сказати – своєрідна “мода на Новгородцева”, породили і безліч неточних даних, і відвертих помилок у відомостях про нього в наукових працях, при­свячених його творчості.

Взагалі неточність є ознакою непозитивною, у науці ж й зовсім неприпустимою. Неточність – чи то випадкова, чи то навмисна – змінює й по­гляд на світ, і саму реальність. На це звертав увагу, як відомо, ще великий давньокитайський філософ Кун Цю (або Кун Чжунні) – Конфуцій, який ще у V столітті до Р.Х. звернув увагу також на те, що за допомогою “виправлення імен” мо­жна навіть виправити дійсність та змінити стан у суспільстві. Мусимо вказати, що в нього йшлося насамперед про заплутаність справ, та, відпові­дно, відбитті цієї заплутаності у понятій­ній не­точності в суспільних та державних спра­вах [27, с. 61-62]. Сам П. І. Новгородцев дуже вимогливо ставився до всіх аспектів наукової роботи: рете­льно вивіряв апарат, уточнював тер­мінологію, завжди вказував першоджерело тієї чи іншої ідеї тощо. Можна сказати, що у цьому плані він на­лежить традиції Аристотелевого сис­тематиза­торства, а не Платонового напівхудож­нього офо­рмляв тексту, як мінімум, у цьому – формаль­ному – аспекті наукової творчості. Ви­являлася багаторічна виучка у німців (він багато років працював в університетських бібліотеках у Ні­меччині, де підготував обидві свої дисертації – і магістерську [67], і докторську [69], апарат він оформлював за їхніми зразками навіть тоді, коли в російській науковій літературі не було єдиних вимог і текст викладався досить вільно (тут най­більш російським за стилем викладення тексту – для того часу – можна, мабуть, вважати М. О. Бердяєва). Щодо наукової термінології, то для П. І. Новгородцева важливою перш за все мала бути суть думки, а не впливовість чи авто­ритет­ність на той час тієї чи іншої теорії. Напри­клад, у період найбільшої популярності дарвіні­зму він указує на неточність самого поняття ево­люції в цій еволюційній теорії [71, с. 79-80]. Су­часні до­слідники посилаються на погляд Новго­родцева, коли звертають увагу на протиріччя і в еволю­ційній теорії Г. Спенсера, адже він ще в той час, коли вона вважалася чи не останнім словом на­уки, бездоганно визначив її слабкі мі­сця [38, с. 255-256, 259-260]. Тут П. І. Новгород­цев у свій критиці й доведенні методологічної недостатно­сті, недосконалості й обмеженості дарвінізму навіть випереджає природознавців (і що дуже важливо – філософськи мислячих біологів, та­ких, наприклад, як О. О. Любіщев), які також дійшли такого ж висновку щодо цієї теорії [52]. Останню офіційно підтримували в радянські часи з відомих ідеологічних причин, оскільки саме на ній розбудовували багато зі своїх висно­вків засновники марксизму. До речі, саме з мето­дологічного погляду це не дуже логі­чно, оскі­льки, по-перше, йдеться про теорію ево­люційну, тобто антиреволюційну, а, по-друге, суто індиві­дуалістичну, тобто антиколективістську, до того ж таку, яка виросла з відомої і зовсім не гуманіс­тичної соціальної теорії Т. Р. Мальтуса, про що свідчив сам Ч. Р. Дарвін [40, с. 54].

Про вказану “моду на Новгородцева” і велику кількість помилок і непорозумінь і сьогодні мо­жна сказати й так, як казав сам Павло Іванович про марксизм, точніше про його критику на межі 1910-х та 1920-х років: “Тема, очевидно, стає модною. З’явилися навіть і деякі непорозуміння, що укорінилися, які без перевірки переходять від одного автора до іншого” [71, с. 14] Щодо мето­дологічних (іншими словами – суто наукових) переваг ідеалізму платонівського ґатунку, який лежав у підмурках морально-ідеалістичної при­родно-правової концепції П. І. Новгородцева і його принципового неприйняття досить примі­тивного тлумачення “походження” наукових ідей суто із практичних, тобто повсякденних потреб, то ХХ століття в особі видатного математика й філософа О. В. Койре довело наукову некорект­ність і неплідність такого вузького ме­тодологіч­ного практицизму й утилітаризму [41, с. 116-117, 122], що також однозначно доводить правоту таких мислителів, як П. І. Новгородцев. А тому, мабуть, мусимо сказати таке: щодо його особис­того наукового внеску, то, окрім відомих істо­рико-філософських розвідок і досліджень зако­номірностей становлення правосвідомості, треба обов’язково відзначити внесок ученого у мето­дологію суспільствознавства, насамперед, зви­чайно, правознавства.

Аналіз відомих нам помилок, що є у науковій та науково-довідковій літературі, почнемо з про­стих і несуттєвих, а потім перейдемо до більш суттєвих і серйозних, тобто підемо від помилок фактично-біографічних до науково-світоглядних.

Павло Іванович Новгородцев народився 28 лютого 1866 року у місті Бахмуті Катеринослав­ської губернії (нині Артемівськ Донецької обла­сті). І вже тут, починаючи з вказівки на місце та рік народження, ми бачимо неточності та відве­рту плутанину. Так, у вступній статті А. В. Со­болєва до першого після більш ніж сімде­сятирі­чного замовчування видання фундамента­льної праці П. І. Новгородцева “Про суспільний ідеал” помилково вказано, що Бахмут – це “ниніАрте­мівськ Луганської області” [95, с. 3]. В ін­ших виданнях, де йшлося про Новгородцева, у тому числі українських авторів, ця помилка стала по­вторюватися [81, с. 101; 90, с. 327; ін].Справа, мабуть, у тому, що місто Артемівськ є і в Доне­цькій, і в Луганській областях, але ж коли­шній Бахмут (а може й майбутній: згадаємо Жданов тієї ж Донецької області, якому повер­нено істо­ричну назву – Маріуполь) – у першій. І взагалі, ми натрапляємо на досить значну кіль­кість по­милок, так би мовити різного ступеня дріб’язко-вості, що стосуються чи то біографії вченого, чи то вихідних даних його творів, чи чогось іншого. Наприклад, коли вперше у радян­ському виданні згадали про Новгородцева як “юриста і філосо­фа” (а не діяча партії кадетів не першого ряду – так у дослідженнях істориків це прізвище іноді згадувалося) після багатьох деся­тиліть замовчу­вання, то одразу ж неточно вка­зали (і всього лише на 16 коротеньких рядках одного стовпця!) і рік народження – 1886 замість 1866, ірік, коли він емігрував – 1917 замість 1920 [63, с. 62], по­тім ці помилки повторюються через багато років [15, с. 307]. У найсучаснішому ж українському філософському енциклопедич­ному довіднико­вому виданні рік еміграції вка­зано 1921 замість 1920 [100, с. 431], як і в росій­ській “Антології політичної думки” [64, с. 422].Така ж помилка: рік народження 1886 – у радян­ському [75, с. 905],а рік смерті 1920 замість 1924 – у сучас­ному українському виданні [94, с. 705]. Утім це, до речі, стосується не тільки радянсь­ких, а потім сучасних російських та українських авторів. Так, у відомому, можна сказати, класич­ному, фунда­ментальному дослідженні В. В. Зе­ньковського з історії російської філософії (перше видання: Па­риж: YMKA-PRESS, 1950) подаєтьсярік наро­дження П. І. Новгородцева – 1863 [24, с. 126].Мабуть, з цього джерела ту ж помилку відтво­рює сучасний англійський істо­рик росій­ської філософії Ф. Буббайєр у моно­графії, при­свяченій одному з учнів П. І. Новгородцева С. Л. Франку, де вчителю при­свячено не один рядок [12, с. 39]. Прикладів не­точних даних про рік чи місце пуб­лікації його творів надто багато, щоб навіть на­водити при­клади. Утім, не утри­маюсь від такого прикладу: у надзвичайно кон­цептуально міцній праці су­часного російського філософа права В. П. Малахова у випадку звер­нення до постаті П. І. Новгородцева також на­трапляємо на поми­лки [56]. На с. 158 читаємо посилання на працю П. І. Новгородцева “Істори­чна школа юристів” (М., 1999). Тут одразу ж дві помилки: перша, не дуже принципова – вказане неправильне місце видання (М., 1999, правильно – СПб., 1999); друга – посилання подається для підтвердження тези автора про те, що “істинні основи й умови дійсного права є абсолютними цінностями”, і вони “можуть бути ототожненими і з природою людини, і з проведінням Божиїм”. Справа в тому, що Новгородцев має відношення до цього по­гляду, але, по-перше, ця його робота не є показо­вою саме у цьому плані, та, по-друге, подана в одному посиланні із твором його учня І. О. Ільїна “Аксіоми релігійного досвіду”, вона, отже, стає з нею тут в один смисловий ряд, що також не може бути визнано правомірним, оскі­льки за змістом цю ранню, фактично першу ве­лику опу­бліковану працю присвячено дещо ін­шим про­блемам. До проблем суто релігійного характеру наш філософ права звернеться через декілька десятиліть. А цей факт непродуманого та невиві­реного посилання віднесемо також до “моди на Новгородцева”.

Аналогічне неточне, а можна сказати, й необ­ережне звернення до імені П. І. Новгородцева трапляється на сторінках монографії, присвяче­ної одному з його учнів – М. М. Алексєєву [79]. По-перше, надто спрощено й без відповідної ар­гументації Новгородцеву приписано погляди, аналізу яких він присвятив досить багато рядків своїх праць, але це ж зовсім не означає, що він ці погляди поділяв (ідеться про історичну школу права у Німеччині) [79, с. 124-125]; а по-друге, коли подається думка М. М. Алексєєва про ви­токи ідеї правової держави у Реформації як ори­гінальна, то це свідчить про те, що авторам цієї праці невідомий елементарний факт, що ця ідея, точніше цей історико-філософський сюжет, роз­роблений професором Московського універси­тету П. І. Новгородцевим у його “Лекціях з істо­рії філософії права” [74, с. 40-59], які слухав свого часу студент юридичного факультету цього університету М. М. Алексєєв, і тому таке посилання на думку останнього не може вважа­тися коректним [79, с. 101].

До такої ж помилки належить міркування су­часної російської дослідниці І. А. Кацапової [36, с. 101-111; 37, с. 152-162], яка, повторюючи вже помилку Л. Й. Петражицького про детермініст­ське тлумачення визначення нормативних основ права, де останній називає своїм союзником П.І. Новгородцева [80, с. 380, 386], не враховує за­уважень самого П. І. Новгородцева про те, що у цьому питанні з часом його погляди змінилися й він відмовився від такого погляду [72, с. 7]. Свої висновки дослідниця обґрунтовує лише на основі вивчення праць, написаних до 1905-1906 року, і переносить на загальну характеристику його по­глядів, не враховуючи еволюцію П. І. Новгород­цева як ученого, і згідно з якою мо­жна довести три її етапи або три періоди його творчості. Пе­рший – від 1891 до подій революції 1905-1906 років, що, безсумнівно, мали величез­ний вплив на суспільно-політичну думку країни, другий – до не менш драматичних, трагічних по­дій кінця 1910-х років, і третій – до його кон­чини. Кожен з цих періодів мав свої особливості, на які звер­тали увагу деякі дослідники, але спе­ціально цю проблему не досліджували. Оскільки характери­стика кожного з періодів наукової тво­рчості П. І. Новгородцева не є завданням цієї статті, по­вернемося до її основного завдання: виявлення та виправлення помилок стосовно по­статі видат­ного російського філософа права.

Осьще приклад, уже більш суттєвої помилки. У “Примітках та коментарях» до монографії І. А. Ісаєва читаємо, що “П. Новгородцев – один з провідних авторів “Віх” [26, с. 265] Однак, як відомо, наш філософ права був серед авторів двох інших знаменитих філософських збірок: “Проблеми ідеалізму” (1902) та “З глибини” (1918), а серед авторів “Віх” (1909) його немає.Більше того, він принципово відмовився від уча­сті у цій збірці, що стала справжнім явищем не тільки у філософському чи науковому житті країни, а й, без перебільшення можна сказати, у житті громадському. Ця збірка, як відомо, пере­вершила за своїм впливом та популярністю “Проблеми ідеалізму”. Причиною ж неучасті П. І. Новгородцева у “Віхах” стала позиція, яку від­стоювала переважна більшість авторів збірки, і сутність якої полягала в протиставленні особи суспільству. АНовгородцев, який особу ставив у центр своєї філософсько-правової концепції, і підкреслював природну антиномію інтересів особистості й суспільства, утім, не протиставляв “завдання духовного життя зовнішнім формам спільного життя”, про що безпосередньо говорив в основній своїй праці [71, с. 43]. Тому заяви, що він дотримувався тих же поглядів, що й автори “Віх”, на які ми можемо натрапити у присвяче­ній йому літературі (стаття “П. І. Новгородцев” у широковідомій антології “Русская философия права: философия веры и нравственности” [91, с. 209], де, до речі, серед його творів не указаний головний – “Про суспільний ідеал” [91, с. 210]),відверто не відповідають дійсності, оскільки спростовуються, як бачимо, ним самим. Зрозу­міння цього має значення не тільки з погляду відновлення правди про видатного філософа й правознавця, воно означає також усвідомлення неоднозначності й навіть боротьби поглядів у філософсько-правовій думці Росії початку ХХ століття. Не кажучи вже про характеристику його винятково як неокантианця, що “кочує” з одного видання до іншого, і яка стала своєрід­ним “кліше”. Утім така оцінка основи його філо­софських поглядів однобічна й недостатня, але це потребує додаткових і доволі розгорнутих ко­ментарів і навіть доказів (останні, однак, навести не дуже важко, якщо звернутися до текстів са­мого російського вченого). Невиважені оцінки й відверто неправильні висновки щодо його кон­цептуальних положень можуть бути результатом нерозуміння його текстів або, це теж не виклю­чається у контексті “моди на Новгородцева”, звичайної поспішності та навіть наукової не­охайності. Коли роблять висновки, що “Новго­родцев розглядає право як явище, що не сприяє інтеграції”, а також “розбудовує таку модель су­спільного ідеалу, в якій право має бути перебо­рене” [84, с. 170], тобто, коли йому припису­ються погляди навіть не інші, а протилежні, такі, з якими він сам боровся все життя, то тут, ма­буть, залишається лише згадати про совість та моральність, яку так цінував Павло Іванович, і про які згадується вище [84, с. 170]. Зустріча­ються й курйозні (у науковому плані) відомості про нього як про “відомого філолога (підкрес­лено мною. – О. Л. ) та енциклопедиста”. І якщо з останнім у певному сенсі не погодитися не мо­жна, то перше вимушує не давати посилання на автора з етичних міркувань, оскільки йдеться про роботу, і досить змістовну, не в галузі філо­софсько-правовій.

Крім місця народження, а потім і навчання у гімназії (Катеринослав, нині Дніпропетровськ), потім ще досить багато фактів його біографії буде пов’язано з Україною, що, втім, не дає під­став вважати його мислителем українським або вітчизняним (коли написано, що він учений “ро­сійський та вітчизняний”, то, зрозуміло, “вітчиз­няний” означає однозначно “український”), як інколи ми зустрічаємо у вітчизняній науково-до­відковій літературі [20, с. 247-250].Віднесемо такі заяви до загальної тенденції перебільшень в оцінці минулого перших років так давно очіку­ваної незалежності нашої країни. А продовжу­ючи цей, так би мовити, напрямок (чи умовно сюжет: “Новгородцев – українець”), можемо від­значити, що трапляються, причому у новітній ві­тчизняній літературі, й безпідставні та навіть ди­вні заяви про належність П. І. Новгородцева до невідомої фахівцям “Київської релігійної (мо­ральної) філософсько-правової (так подано у те­ксті. – О. Л.) школи” [97, с. 10], до якої (а про таку школу ані відомості, ані дослідження у на­уці невідомі) – точніше навіть до “Київського кола” – ані він, ані його учень і наступник на ка­федрі історії філософії права Московського уні­верситету Б. П. Вишеславцев, ані Б. О. Кістяків­ський (останній саме в релігійному аспекті), ані деякі інші з названих там учених не мають аж ніякого відношення. Тут варто додати таке. Пе­рше. В ідейно-науковому або світогляд­ному плані можна знайти деякі коріння чи, шви­дше, збіг із колом думок П. Д. Юркевича і навіть Й. Б. Шада, як зазначає щодо Б. О. Кістяківсь­кого сучасний дослідник його спадщини [101, с. 126-182], але сам П. І. Новгородцев свідоцтв про це не дає, тобто у нього немає посилань ані на П. Д. Юркевича, ані – тим більше – на Й. Б. Шада. Вза­галі тема “Новгородцев – Юркевич” чи “Юрке­вич – Новгородцев” – це тема окрема й цікава, але надто особлива й потребує спеціаль­ної роз­відки, і ми вже маємо перші приклади ро­боти у цьому напрямку [60, с. 8-14]. Утім, до сюжету “Новгородцев – українець” вона мало чого може додати. Друге. Можна доповнити фа­ктами, так би мовити, географічного ґатунку, тобто, коли бував на Україні і що робив учений. Але тут теж мало втішного для тих, хто хотів би зробити його українцем. Окрім факту наро­дження й здобуття середньої освіти у містах на території України (але ж тоді це мислилося як південь Росії), він декілька разів бував тут після жовтневого пере­вороту 1917 року, у період гро­мадянської війни. Втім діяльність його була пов’язана із належні­стю до партії кадетів і з бі­лим рухом. Так, від терору більшовиків (після жовтневого переворо­ту на нього вже було випи­сано ордер на арешт, що в той час означало лише одне – страта, тобто розстріл) він утік на Укра­їну, у Сімферополь, де деякий час викладав у місцевому (Таврійському) університеті. Потім був Київ, де на початку 1919 року видано вдруге його головну працю “Про суспільний ідеал”, про що він сам пише у перед­мові [71, с. 15-16]. За­уважимо, однак, що у цей час, як свідчить В. І. Вернадський, П. І. Новгоро­дцев брав дуже ак­тивну участь в обговоренні та організаційних заходах щодо створення Україн­ської Академії наук [14]. Пояснюється це давні­ми й тісними дружніми взаєминами Володимира Івановича й Павла Івановича, але це питання по­требує спеці­альної розвідки, яку має намір здій­снити автор цих рядків у найближчий час. Бував Павло Іва­нович й у Харкові, але також у справах партій­них у межах загальної антибільшовицької боро­тьби. Утікав за кордон разом із Врангелем з Криму. Тут мені можуть закинути, що його було обрано депутатом I Державної думи в 1906 році саме від Катеринослава. Але це також не робить його українцем, оскільки він, російський – мос­ковський – професор завжди відстоював інтереси Російської держави, які розумілися ним як зага­льнонаціональні, а тому, до речі, його ста­влення й до Центральної Ради й, відповідно, до україн­ської державності не було позитивним. Як міні­мум, він і з співчуттям ставився до намагань де­яких своїх друзів і колег-учених налагодити но­рмальне життя на теренах України, але очіку­вати “українізації” від члена Особливої ради ге­нерала А. І. Денікіна – це занадто явно грішити проти істини. Навіть те, що на цій – українській – ниві активно працювали його не тільки одно­партійці, але й колеги-вчені, які були його дру­зями (а йдеться, насамперед, про Б. О. Кістяків­ського та В. І. Вернадського), не дуже впливало на таке його відношення у цьому питанні. Ми ж, однак, мабуть, повинні в загальнонауковому контексті спиратися не на політичні пріоритети вчених, а, звертаючись до їхньої спадщини, ди­витись на те, чому вони нас вчать, щоб наше життя стало кращим і щоб ми уникали помилок наших попе­редників, які не врахували порад та­ких мислите­лів, як П. І. Новгородцева Б. О. Кіс­тяківського, В. І. Вернадського та багатьох ін­ших. І останнє з цього сюжету, тобто про став­лення видатного філософа права до України. Очевидно, не робить його українцем і маловідо­мий, а точніше можна сказати, й зовсім невідо­мий факт з його біогра­фії, що дружиною його була українка: родина Лідії Антонівни Новгоро­дцевої – з Угорської Русі [14, с. 190], (і, на жаль, крім цього, більше нам про неї нічого не відомо). Хоча, на нашу ду­мку, через це він мовби стає нам трохи ближчим, навіть, якщо сказати з пев­ною часткою сентиме­нтальності, – ріднішим.

Прикрі помилки трапляються і в досить солі­дних філософських працях. Скажімо, у багато­томному історико-філософському дослідженні знаних московських авторів читаємо, що серед “основних творів” Павла Івановича є “Історія філософії права” (1897) [30, с. 324] (правильно або “Історична школа права” (1897), або “Історія нової філософії права (німецькі вчення)” (1898) та “Моральні проблеми у філософії права Канта” (1903) [30, с. 324] (правильно ж – “Моральна проблема у філософії Канта” (1901). У першій назві, як ми бачимо, безвідповідально-механіч­ним чином з’єднано назву його першої моногра­фії (“Історична школа права”) та його ж також першого навчального посібника (“Історія нової філософії права (німецькі вчення)”). Приписують йому іноді й зовсім нісенітності: так, якщо ві­рити відомостям найновішого посібника з філо­софії права, П. І. Новгородцев, цей апологет природного права, який навіть створив відому на весь світ “школу відродженого природного права” (адже мало хто має такі заслуги перед на­укою і людством), як з’ясовується, виступав проти самого терміна “природне право” (?! – О. Л.) [25, с. 64]. Зрозуміло, що посилання на його твори або твір, де б він це говорив – немає, бо його, звісно, не існує. Приписують йому й твори інших авторів, як то ми бачимо в тексті також остан­ньої “Хрестоматії з історії філософії (ро­сійська філо-софія)”, з якої майбутні фахівці-ін­телекту­али (а сьогодні студенти) мають дізна­тися, що П.І. Новгородцев є автором твору “Со­ціа­льні науки і право” [103, с. 519], хоча наспра­вді це праця Б. О. Кістяківського, видана 1916 року.

Багато дріб’язкових помилок є навіть у текс­тах визначних учених. Так, нинішній ректор Мо­сковського університету академік РАН В. А. Садо­вничий у вступному слові до капітальної філо­софсько-довідкової праці П. В. Алексєєва пише не П. І. Новгородцев, а чомусь П. Н. Новгород­цев [93, с. 3]. До незрозуміло при­крих помилок належить віднести дату на фото Павла Івановича, до речі, одного з двох відомих читачеві, тобто опублікованих. Перше було у виданні його праці “Про суспільний ідеал” 1991 року, друге, значно кращої якості, знаходимо у виданні “Щоденни­ків” В. І. Вернадського [14], але стоїть там дата – 1926, хоча, як відомо, Па­вло Іванович помер 1924 року. Додамо, у цьому контексті, що 2000 року член Національної спі­лки художників С. М. Кондрашов відтворив пор­трет П. І. Новго­родцева (з першої фотографії) на замовлення Лу­ганської академії внутрішніх справ, у бібліотеці якої він знаходиться.

До концептуальних і неприпустимих помилок слід віднести досить дивне для такого відомого вченого-юриста, як Ю. Я. Баскін, (утім, не тільки його) твердження про те, що П. І. Новгородцев, разом із Б. О. Кістяківським, Є. М. Трубецьким та деякими іншими російськими мислителями, був “засновником теорії природного права і з змістом, що змінюється” [9, с. 5]. Що стосується Б. О. Кістяківського та Є. М. Трубецького, то варто зазначити, що нам не відома їхня позиція щодо саме цього питання, іншими словами, може, Ю. Я. Баскін і має рацію, коли стверджує таке у своїй роботі (хоча це твердження викликає великі сумніви). Але ж щодо позиції П. І. Новго­родцева у питанні про “природне право і з зміс­том, що змінюється”, то тут стверджувати зворо­тнє можна без сумнівів, спираючись на тек­сти самого Павла Івановича. Коли він під час ві­домої полеміки із Л. Й. Петражицьким щодо проблем природного права й пріоритету у пи­танні відро­дження цієї, як висловлювалися тоді ці професо­ри, “доктрини” природного права як такого, зміст якого змінюється, П.І. Новгородцев висло­влюється прямо, кажучи про такі погляди як спробу “еклектично поєднати старі філософ­ські погляди з історичним спогляданням” [73, с. 19]. Ця ідея Р. Штаммлера для П. І. Новгородцева була принципово неприйнят­ною, оскільки він тлумачив природне право як ідеальний мораль­ний критерій масштабу про­гресу у праві, крите­рій, який неможливо досяг­нути, але критерій не­обхідний, оскільки без нього такий прогрес вза­галі не є можливим. Ін­шими словами, цей крите­рій є абсолютним (що, однак, не означає запере­чення змін в ідеальних уявленнях про право у зв’язку і з змінами істори­чних умов), тому під­хід до нього, тобто до при­родного права як та­кого, що змінює свій зміст, за Новгородцевим, є contradictio in adjecto, вчений називає його ще більш суперечливим поняттям, ніж метр із дов­жиною, що змінюється, чи такий же кілограм, тобто з вагою, що змінюється. П. І. Новгородцев підкреслює, що “не може бути різним той ідеа­льний принцип, який правду ро­бить правдою і дає найвищу санкцію праву” [73, с. 19], однак відзначаючи правильність думки Р. Штаммлера про те, що “проблема природного права є також і проблемою суспільного ідеалу” [73, с. 19].

Концептуального характеру неприпустимі “огріхи” бачимо і в текстах сучасних українсь­ких вчених, наприклад, коли Новгородцева зара­хують до неопозитивістів, мабуть лише на тій підставі, що він наполягав на особливому зна­ченні норми взагалі [96, с. 148]

Окремого аналізу потребує перша книжка, присвячена П. І. Новгородцеву, автором якої є московська дослідниця Є. О. Фролова [102]. Сам факт появи такої праці слід тільки вітати (утім, видано її занадто малим тиражем – усього 100 примірників), але в ній також є недоліки й нето­чності, як концептуального, так і суто інфо­рма­ційного характеру (хоча, наприклад, ав­тором правильно сказано про “сполучення мето­дологій Канта і Гегеля” у Новгородцева [102, с. 28-35]). Щодо перших (недоліків), то тут від­значимо тільки те, що в автора не викликають першочер­гового інтересу саме філософські мір­кування Новгородцева, у книжці часто превалює описо­вість, тобто переказ змісту його творів із не до­сить великими коментарями. Згадується й під­тримка Новгородцевим теорії природного права “із змістом, що змінюється”, але деякі важливі аспекти його концептуальних положень випу­щено (критика західництва тощо), деякі незро­зуміло скорочені (розробка поняття кризи право­свідомості тощо). Щодо інших (неточностей), то їх небагато, як приклад наведемо тільки неточ­ність у кількості видань головної праці П. І. Новгород­цева “Про суспільний ідеал” – ука­зано три, які було здійснено за життя Павла Іва­новича (Мос­ква, 1917; Київ, 1919; Берлін, 1921) [102, с. 105], четверте – сучасне (Москва, 1991), але більш на­дійні дані в М.О. Колєрова, який свідчить про четверте прижиттєве видання (Бер­лін, 1922) [45, с. 4]. Узагалі ці помилки чи недо­ліки свідчать про одне: вивчення і спадщини, і життя видат­ного філософа права тільки почина­ється й по­требує ще досить великих зусиль.

На завершення даної статті скажемо, що зо­всім невипадковим є той величезний інтерес до постаті та ідей П. І. Новгородцева, який ми конс­татуємо сьогодні, оскільки його науковий – фі­лософсько-правовий – доробок набув неабиякої актуальності у зв’язку із тими проблемами, які вирішують країни пострадянського простору, і багато з цих проблем було мовби відкладено іс­торією з часів його життя і, так би мовити, пере­кладено на нас. Тому позбавлення прикрих по­милок різного ґатунку стосовно цієї постаті й цих ідей виглядає завданням необхідним перш за все для розв’язання наших проблем. Заува­жимо, що повернення до нас спадщини видатно­го мис­лителя не означає висловлювання виклю­чно па­негіриків на його адресу, мабуть сам Пав­ло Іва­нович образився б на таке. Повноцінний діалог вимагає й критичних зауважень, тим бі­льше, що сам Новгородцев був неабияким поле­містом, і при всій своїй доброзичливості у науці компро­місів (як і помилок) не визнавав. Цю рису, тобто його завзятість у полеміці, уже від­значив у своєму досить некомпліментарному за­уваженні А. А. Козловський, правда, також по­милившись: замість П. І. у його тексті чомусь П. В. Новгородцев [39, с. 15]. Зрозуміло, що не все, що написане про П. І. Новгородцева відомо ав­тору цих рядків, оскільки події останніх десяти­літь, як і будь-які події взагалі, принесли не тільки позитивні результати. Одним з негати­вів можна назвати ускладнення елементарного об­міну інформацією, оскільки, навіть за наявно­сті Internet, виникають такі, яких не було за часів більш загального наукового простору. Але справа не в кількості зазначених помилок, а в принциповому зверненні до спадщини видатного філософа права й використання тих його порад, які зможуть допомогти нам побудувати суспільс­тво й державу, яка більше відповідає нашим уяв­ленням про достойне людське існування. Остання тема – про достойне існування – також була не обійдена увагою П. І. Новгородцева, та це вже окрема тема дослідження, як і багато ін­ших, які тут не було порушено.

Які ж можна зробити висновки з викладеного матеріалу?

Новгородцев П. І., його ідеї – повертаються, їхній вплив на наукову думку зростає і нашим завданням стає переведення їх у площину тво­рчу, практичну, щоб вони стали і фактами суспі­льної й правової реальності. Тим більше важливо – не помилятися хоча б в елементарному, тобто у викладенні цих ідей, а також подій, які стосу­ються життя та діяльності цієї неординарної лю­дини. Ми і так занадто багато помиляємося, тому не варто забувати, що теорія не тільки описує реальність, але й певним чином її формує. Про це вчив великий Конфуцій, у цьому був упевне­ний і П. І. Новгородцев. І тому ми із вдячністю за багатотрудну працю говоримо: з поверненням Вас, Павле Івановичу, у науку і наше життя. А ми будемо намагатися втілити Ваші поради.