Матеріал для самостійного опрацювання

На думку Платона: «Немає ні­чого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевер­шує і задоволення, і все інше».

Гносеологія охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишньо­го світу — наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — вчення) — галузь філософі), яка вивчає сутність пізнавального процесу, його зако­номірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематиза­ція, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як ре­зультату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина — велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Так, філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Е. де Монтень, Д. Юм) висловлювали сумнів щодо мо­жливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокре­ма І. Кант, заперечували здатність людини до пізнання сутності об'єктів («речі в собі»), агностики обмежували пізнання сферою явищ («речі для нас»). Цим вони обґрун­товували розповсюджений в сучасній некласичній філосо­фії гносеологічний песимізм (лат. pessimum — найгірший) — зневіра у можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів.

Їх опоненти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс) наголошу­вали на необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. optimus — найкращий) — віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство істинним знан­ням, яке уможливлює продуктивно-доцільне використан­ня природних ресурсів і суспільних надбань.

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа — «чиста дошка», «білий папір без будь-яких знаків та ідей», на якому досвід залишає свої письме­на. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною вини­кнення ідей.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був перекона­ний в тому, що лише розум вказує надійний шлях дося­гнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення іс­нування власного розуму. «Мислю, отже існую» (Cogito, ergo sum) — декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук.

В історії філософії була порушена важлива для тео­рії проблема методу пізнання — сукупності правил, прийо­мів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології.

У процесі пізнання використовують такі методи:

1) емпіричні;

2) сенсуалістичний;

3) раціоналістичний.

Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуа­лістичному методам, сприймають логічне мислення як «шосте чуття», яке впорядковує здобутий емпіричний ма­теріал.

З огляду на це Ф. Бекон запропо­нував оригінальну метафору щодо основних методів пі­знання: «шлях павука» (здобуття істини із власної свідомості»); «шлях мурахи» (безсистемне збирання фак­тичних даних); «шлях бджоли» (поєднання здібностей досвіду — збирання нектару і роботи розуму — перетво­рення його на мед (знання)).

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

а) відчуття — відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного світу, внутрішніх станів ор­ганізму внаслідок їх впливу на рецептори;

б) сприймання — цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття;

в) уявлення — образи предметів і явищ дійсності, ство­рені внаслідок їх впливу на органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень ра­ціонального пізнання, для якого притаманне творче оперу­вання абстракціями і рефлексією). Його формами є:

а) поняття;

б) судження;

в) умовивід.

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове (раціональне) в людському пізнанні не є двома роз'єднаними й автономними ступеня­ми, а двома моментами єдиного пізнавального процесу.

Думка про єд­ність чуттєвого і розумового з часом набула статусу постула­ту (аксіоми). У логічній формі думку про необхідність син­тезу чуттєвого і раціонального сформулював І. Кант: «По­няття без почуттів порожні, а почуття без понять — сліпі».

Процес пізнання здійснюється на науковому і донауко­вому рівнях. Буденне пізнання спирається на повсяк­денний життєвий досвід людей, апелює до їх здорового глузду («наївний реалізм»). Цим воно відрізняється від наукового пізнання (логічний реалізм). Однак у кожному випадку людина (пересічний громадянин, висококваліфі­кований науковець) прагне зрозуміти сутність того, що спостерігає, про що розмірковує.

Центральною в класичній теорії пізнання є проблема істини. Про це свідчить, наприклад, за­питання Понтія Пілата, звернене до Христа як провідника і носія істини: «Що є істина?». У гносеологічній теорії істини особлива увага приді­ляється двом питанням: які ознаки (властивості) істини; що є критерієм (мірилом, показником) істини? Ознаками істини вважають такі її інваріантні (незмінні) властивості, як об'єктивність за змістом, обґрунтованість, переконли­вість доведень?

Пізнання є багатоступеневим, складним, глибоко супе­речливим процесом.

Гносеологія узагальнює конкретні методи пізнання, якими користуються різноманітні науки (технічні, при­родничі, суспільні, гуманітарні тощо), виокремлюючи се­ред них сукупність загально логічних і специфічних мето­дів — індукція і дедукція, аналіз і синтез, аналогія, ідеалі­зація, типологізація, порівняння (компаративістика). Наукові досягнення останніх десятиріч доповнили гно­сеологічний інструментарій такими новітніми методами, як синергетика моделювання, системний метод, метод додатковості тощо.

Сучасний етап розвитку науки зосе­реджує увагу дослідників на необхідності використання Міждисциплінарних методів, теорії самоорганізації, альтернативістики з урахуванням методологічних у гносеологіч­ному сенсі понять «невизначеність», «вірогідність», «віртуальність», «випадковість», «нелінійність», «біфуркація» та «флуктуація», які сукупно відображають характеристики несталого, складного і рухливого світу (динамічний хаос).

Складними математичними методами обґрунтована гіпотеза розширюючого Всесвіту. Згідно з нею уся маса матерії Всесвіту напередодні Великого Вибу­ху була сконцентрована в точці з діаметром в мільйон мі­льярдів разів меншим за діаметр атома водню. Вражаючим науковим відкриттям астрофізики є і фіксування наявно­сті у Всесвіті «темної матерії», одним із виявів якої є «чор­ні діри».

Кант намагався з'ясувати межові можливості «чистого» і «практичного» розуму.

Так, Р. Рорті вважав, що істина — це просто найбільш узгодже­на і «сильна теорія», і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запро­понував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуван­ню, то це є доказом її хибності.

Отже, поняття «істина», «значення», «смисли» та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблем­ного характеру. Плюралізм істини, альтернативність ме­тодів пізнання — характерні ознаки ситуації, в якій пере­буває філософська теорія пізнання.

У сучасній науці помітно посилюється роль універсаль­ного діалектичного філософського методу, який об'єднує багато із зазначених особливостей пізнання навколишньо­го світу, актуалізується проблематика взаємозв'язків і ро­звитку, їх філософського осмислення, дослідженням чого займається діалектика.

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вив­чає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання(наукові дані), а й метод його одержання. Важливим зав­данням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які нада­ють світові цілісності.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Гуманітарне знання має власний предмет − культурно-історичну реальність ценром якої є людина. Саме це зумовлює особливості цього виду пізнання. На відміну від знання точних та природничих наук, які вивчають природний світ, гуманітарні науки досліджують світ історії, культури та людини. Якщо для перших ідеалом є об’єктивне знання, що максимально відповідає дійсності, то гуманітарне знання враховує поліваріативність світу людських цінностей та сенсів. Таке знання не тільки відтворює дійсність, воно створює особливу реальність − наукову теорію, що моделює наукову поліваріативну картину світу і тим самим стає фактором культури. Гуманітарне знання є знанням одиничних, неповторних, унікальних процесів. Хоча воно досліджує певні закономірності, але вони носять не природничо-необхідний, а суспільний харакер. Реальність, яку вивчає гуманітарне знання є реальністю створеною зусиллями людини.

2. На початку відповіді на друге запитання варто наголосити, що методом пізнання є спосіб, яким отримують знання. Також треба знати, що методи пізнання поділяються на загальнонаукові, спеціальнонаукові та філософські. Загальнонаукові використовуються в усіх науках, а спеціальні в окремих галузях наук: точних, природничих, соціальних, гуманітарних. Треба розуміти, що методологія гуманітарних наук має свої особливості, адже ці науки мають справу з реальністю людського, а не природного буття. Окремо виділяють філософські методи пізнання, специфіка яких полягає у пошуку способів осмислення загальних проблем світу, людини й культури. До цих методів відносять трансцендентальний, діалектичний, феноменологічний, герменевтичний. Перший співвідносить можливість отримання знання з загальними формами людської свідомості (Кант). Діалектика встановлює відповідність між законами буття та мислення і називає їх головною рисою розвиток, закони і принципи якого вона пізнає (Маркс). Феноменологічний метод навпаки, пояснює пізнання як споглядання, опис та реконструкцію феноменів буття та свідомості (Гуссерль, Шеллер). Герменевтичний метод виходить з того, що будь яких акт пізнання є актом тлумачення – надання певній реальності ціннісно-смислового значення. Тому пізнання в герменевтиці є розкриттям і з’ясуванням первинних сенсів тексту чи реальності.

3. Треба знати, що важливе місце в пізнанні посідають творчість, натхнення та інтуїція. Натхнення та творчість дають змогу цілісно побачити проблему, розкрити сутність і відкрити нові виміри процесів та явищ. Фактично натхнення є одним з аспектів творчості. Творчість позбавляє пізнання механічності, робить його синтетичним, органічним. Творчість є станом в якому усі здатності, знання і навички людини, її свідомі і підсвідомі, раціональні та ірраціональні сили активуються і набувають якісно нового виміру. Разом вони здатні породжувати нові символічні форми культури, нові види діяльності. Особливо важливими є творчість в період переосмислення старого і створення нового знання. Творчість є інтуїтивним процесом, адже відкриває нові знання безпосередньо. Механізми творчості та інтуїції нам невідомі. В різних сферах творчість має свої особливості. Може бути творчість у фізичній праці, інтелектуальній діяльності, мистецтві, релігії. Творчість є основою наукового і технічного, духовного та фізичного розвитку людства. Разом з творчістю індивіда можна говорити про творчість народу, групи людей, цивілізації. Занепад творчості призводить до занепаду культури, загибелі цивілізації. У творчості полягає сенс життя людини, тому людину можна назвати істотою творчою.

4. Для відповіді на останнє запитання треба розрізняти поняття істини та правди. Істина претендує на єдине, цілісне розуміння дійсності, вона є ідеалом наук. І хоча в самих науках можливі різні концепції і підходи до істини, все одно наукова істина має бути об’єктивною, предметною, конкретною і єдиною. Тоді як поняття правди передбачає ціннісно-смисловий зміст. Правда не претендує на остаточність і виключність свого бачення реальності, вона включає в себе суб’єктивні, культурно-історичні, ціннісні аспекти, які створюють можливість різного тлумачення дійсності. Це характерно для теології, віри, історії, мистецтва в яких знання допускає значну смислову різницю і варіативність. Справедливо кажуть, що істина одна, а правда у кожного своя. Відповідно релігійна істина є поняттям умовним, насправді йдеться про правду окремих релігій. Було б помилкою наділяти релігійну істину властивостями наукової чи філософської. Адже істина для релігії – це об’єкт поклоніння, шанування, святості. Філософія передбачає різні тлумачення істини, вона знає принаймні п’ять її визначень і усвідомлює неможливість використовувати єдине розуміння істини в наш час.

Питання для самостійної роботи:

1. Специфіка гуманітарного знання.

2. Порівняйте загальнонаукові та філософські методи пізнання.

3. Філософські аспекти взаємодії творчості та натхнення.

4. Проблема істини в філософії.

Першоджерела:

1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики. – М.: Прогресс, 1988. – 700 с.

2. Декарт Рене. Метафізичні розмисли. – К.: Юніверс, 2000. – 295 с.

3. Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М.: Политиздат, 1988. – 366 с.

4. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – 408 с.

5. Ортега-і-Гасет Х. Чиста філософія // Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 424 с.

6. Поппер К. Логика и рост научного знания. – М.: Прогресс, 1983. – 605 с.

7. Рассел Б. Человеческое познание. – М.: Политиздат, 1987.

8. Франк С.Л. Непостижимое // Сочинения. – М.: Правда, 1990. – 608 с.

9. Шелер М. Феноменология и теория познания // Избранные произведения. – М.: Гнозис, 1994. – 413 с.

10. Юнг К.Г. Феномен духа в искусстве и науке. – М.: Ренессанс., 1992. – 320 с.

Література:

1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.

2. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.

4. Быстрицкий Е.К. Научное познание и проблема понимания. – К.: Наукова думка, 1986. – 136 с.

5. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528с. 6. Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М.: Гардарики, 2005. – 447 с.

7. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М.: Мысль, 2001.

8. Ящук Т.В. Філософія історії. Курс лекцій. Навчальний посібник / Ящук. – К.: Либідь, 2004. – 536 с.