ЗМ 7.: Православ’я

Мета: розкрити причини та наслідки розколу християнської Церкви. Ознайомитися з особливостями православного віровчення та культу. З’ясувати організаційну структуру Вселенського православ’я. Усвідомити сучасний стан православ’я. Розкрити ставлення у православ’ї до фінансово-економічних проблем.

Основні поняття: Священне Писання, Священний Переказ, богослужіння, літургія, Символ віри, таїнства, обряд, духовенство, диякон, священик, єпископ, митрополит, парафія, єпархія, монах, чернецтво, святі, ікона, догмат, Апокаліпсис, канон, благодать, Трійця, містицизм, ісихія, самітник, Лавра, пустельник, пустинь, каяття, сповідь, причастя, вінчання, маслосв’яття, рукопокладення, маслопомазування.

План лекції:

1. Причини та наслідки розколу християнства на східне та західне.

2. Особливості східного християнства. Духовна суть православ’я.

3. Вселенське православ’я та його структура.

4. Сучасний стан православ’я.

Семінар: Особливості віровчення і культу православ’я

1. Особливості східного християнства та основні етапи розвитку православ’я.

2. Специфіка церковної організації православ’я. Проблема автокефалії.

3. Особливості віровчення, духовної практики та культу православ’я.

4. Православ’я в сучасному світі: проблеми, тенденції, перспективи.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Розкриваючи перше питання варто вказати, що православ’я наслідує особливості східного християнства Візантійської доби. Для східної християнської ортодоксії були характерними: одержавлення церкви та активне втручання держави у справи церкви (цезарепапізм), схиляння патріархів перед імператорами (сервілізм), грекомовне культурне середовище, використання надбань старогрецької філософії, еллінізація християнського віровчення. Константинополь критикує Рим за догматичні та обрядові нововведення: додання Filioque до Символу віри, причащання опрісноками, пости по суботах, целібат духовенства.

В своєму розвитку після Великого розколу (1054 р.) православ’я пройшло декілька етапів. Перший етап − XI-XV ст. продовжувався до падіння Константинополя у 1453 р. В цей час існувало чотири православних патріархати (Константинопольський, Єрусалимський, Олександрійський, Антиохійський). До православ’я приєдналися болгари (), русичі (988), серби (9..), церкви яких здобули реальну автономію від Константинополя. Візантійська імперія під ударами арабів та турок катастрофічно зменшувалася. Відбулися хрестові походи, які остаточно розірвали стосунки між східною та західною Церквами. Замість імперського універсалізму ранньої Візантії поступово утверджується національна ідеологія візантійського еллінізму, яка протиставляє себе римському християнству. Другий етап − XV-XVIII ст. В цей час православні Близького Сходу та Балкан знаходилися під владою турків. Зміцнилася влада Константинопольського патріарха, який, з дозволу турків, мав і духовну і світську влади над християнами турецької імперії (етнархія). Продовжується посилення грецького християнського націоналізму під прапорами якого ліквідувалися національні автокефалії Болгарської (1776), Сербської (1775) Церков та у боротьбі з яким виникла автокефальна Руська Церква (1589 р.). Третій етап − XIX-XXI ст. В цей час в результаті національно-визвольних рухів масово виникають помісні православні Церкви. Проголошуються автокефалії у: 1833 р. Елладської (грецької) Церкви; 1865 р. − Румунської Церкви; 1872 р. − Болгарської Церкви; 1879 р. − Сербської Церкви; 1917 р. Грузинської; 1921 р. − Польської та Чехословацької; 1932 − Албанської; 1947 − Кіпрської; 1970 − Американської. Окрім цього, протягом XX ст. в межах Руської Церкви виникли чисельні автономні Церкви: Японська (), Фінська (), Українська (1990 р.); Естонська ().

2. Відповідаючи на друге запитання варто розкрити специфіку церковної організації православ’я. Вселенське православ’я за формою являє собою сукупність помісних (національних) церков, але за своєю суттю є єдиною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні єдиного Священного Передання, яке включає догмати віри, канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. В той же час кожна автокефальна (самоуправна) церква є адміністративно, фінансово незалежною. Кожна церква має свого предстоятеля (патріарха чи митрополита), священний Синод, єпископів, навчальні заклади та друковані видання. В адміністративному сенсі автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благочиння, приходи. Православний церковний клір включає три рівні: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Єдиного керівного центру в православ’ї немає. Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їх внутрішні справи. Керівництво церквою має здійснюватися за принципом соборності (колективного прийняття рішення).

Сучасне православ’я включає в себе 15 автокефальних та 5 автономних церков. До диптиху (списку) автокефальних включають: Константинопольську, Александрійську, Антиохійську, Єрусалимську, Руську, Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (грецьку), Албанську, Польську, Чехословацьку, Американську. До автономних входять: Кіпрська, Синайська, Японська, Фінська, Українська. На сьогодні продовжується процес формування автокефальних церков. За статус автокефалії борються православні в Україні, Македонії. Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії немає. Традиційно після надання автокефалії церквою-матір’ю своїй автономній церкві, її мають підтримати усі церкви світового православ’я. Щоправда цей процес обтяжений значними геополітичними, національними, психологічними труднощами. Провідну роль в церковній політиці та наданні автокефалії відіграють Вселенський та Руський патріархи, взаємини між якими історично обтяжені. Для остаточного виробляння механізму отримання автокефалії необхідно зібрати Всеправославний (Вселенський) собор.

3. Відповідаючи на третє запитання необхідно розкрити особливості православного віровчення, духовної практики та культу. Джерелами віровчення та практики православ’я виступають Святе Письмо, Святий Переказ та вчительство Церкви. Основою Переказу є Символ віри, догмати − істини віри, вчення отців Церкви, збірки канонів − рішень Вселенських та помісних Соборів. Православ’я наголошує, що Переказ − це не лише традиції, але й життя Духу в історії. Тому православ’я не лише незмінно зберігає вчення Христа та ранньої церкви, але й продовжує елліністичну традицію до якої входить духовність, культура, мистецтво. Біблію православні тлумачать к частину Переказу, розрізняють Переказ і місцеві традиції. Основними особливостями православного християнства є: традиціоналізм − образ життя церкви, що сходить до апостольських часів; помісний (національний) спосіб буття Церкви та її універсальний характер; соборний спосіб прийняття рішень в якому приймають рішення на Соборах та Синодах; посилання на авторитет отців Церкви; духовна практика, що полягає в незупинній молитві, духовному робленні та боротьбі із пристрастями; Шанування ікон як умогляду в красках та культу як «Неба на землі».

У віровченні православні теологи-традиціоналісти, починаючи з XIV ст., акцентують увагу на розділенні в Богові природи та енергії, вченні про апофатичне богопізнання, концепції теосису (обожнення), важливості містичного досвіду. Згідно православного Переказу призначення людини полягає у досягненні ідеалу обожнення − людина має стати богом (святим), дійти повної подоби Христу. Робиться особливий наголос на Воскресінні та преображенні Христа і людини. Для богословського обґрунтування та реалізації цих ідей православні використовують вчення Григорія Палами про божественні нестворені енергії (паламізм) та духовну практику (ісіхазм). В такому сенсі витлумачуються православні аскетика, містика та культ. Ретельно виконуючи моральні заповіді та здійснюючи духовні вправи (аскезу), людина долає в собі пристрасті і може отримати благодать Божу, яка не лише докорінно змінює особистість, але й дозволяє переживати присутність Бога. В богослужінні та церковних символах зримо виражається суть православного віровчення: «Православ’я − літургійна релігія». Участь у церковних таїнствах робить можливим «Життя у Христі».

4. Відповідаючи на четверте запитання необхідно показати проблеми, тенденції та перспективи розвитку сучасного православ’я. Сучасне православ’я має чимало проблем. Майже півтори тисячі років не збираються Вселенські Собори. Як наслідок потребують перегляду чимало канонів та правил прийнятих в церкві в епоху Середньовіччя. Вимагають серйозного обговорення чимало церковних питань: адміністративних, етичних, міжцерковних, які не відповідають вимогам часу. Зокрема досі немає відпрацьованого механізму здобуття автокефалії. Конче необхідна сучасна всеправославна концепція відношення до християнських церков та інших релігій. Нагальним є прийняття програмного документа, який би визначав ставлення Церкви до культури, досягнень науки, політичних ідеологій, національного питання, сучасних технологій, фінансових та соціальних проблем суспільства. Православне богослов’я потребує визначення церковного ставлення до проблем походження космосу та життя, людини та соціуму. Потребують оновлення православний культ та судоустрій. В той же час, на шляху скликання Собору постають багато як об’єктивних так і суб’єктивних перепон. Зокрема, за довгі століття православні втратили початкову єдність, кожна церква існує в умовах різних національно-культурних і політичних реалій. По різному склалися стосунки церков з державами, політичними системами. Найбільш важливою є проблема визначення місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі де панують релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм.

В сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які по різному визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції, яка має адаптуватися до запитів часу. Консерватори заперечують необхідність оновлення церкви, вони наполягають на поверненні до традиції, як запоруки виживання церкви в сучасних умовах. Відносний баланс між цими тенденціями останнім часом був порушений на користь консервативних сил, які відіграють все більшу роль в Руській, Сербській, Грузинській Церквах. Названі проблеми та тенденції визначають перспективи розвитку церковних спільнот. Соціологічні дослідження свідчать, що кількість православних віруючих в світі поступово зменшується. З наростанням секуляризації, збільшенні ваги протестантських конфесій та неорелігій, збільшенням ролі ідеології постмодернізму позиції православ’я в країнах з традиційною культурою слабшають. Все це створює загрози для традиційної культури, актуалізує необхідність модернізації церкви, ставить православних перед вибором − яким буде православ’я у третьому тисячолітті.

Питання для самостійної роботи:

1. Православне чернецтво та його витоки.

2. Проблематика церковно-державних відносин в православ’ї.

3. Православна Церква і проблема екуменізму.

4. Стан богословської думки в сучасному православ’ї.

Методичні вказівки і рекомендації:

1. Відповідаючи на перше питання варто вказати, що православне чернецтво виникає на християнському Сході у IV ст. як намір у віддаленості від світу максимально реалізувати ідеали Євангелія. Засновниками чернецтва були Антоній Великий (250-350) та Пахомій Великий (252-340), які в Єгипетській пустелі Фіваїда заснували, відповідно, одноосібне та спільножитне чернецтво. Під час постригу монах дає три обітниці: безшлюбності, послуху та відмови від приватної власності. Монахи практикують духовні вправи: мовчання, неперервну молитву, пам’ять про смерть, самотність, каяття, аналіз власних гріхів. Вони реалізують аскетичний спосіб життя, який полягає у постійних зусиллях проти зла в собі, боротьбі з пристрастями, праці, обмеженні власних бажань і потреб. Найбільш досконалі отримують дари святості: мудрості, чудотворіння, прозорливості, силу зцілювати. Існують три рівні чернецтва: послушництво, мала схима та велика схима. Серед найбільш досконалих форм ченців виділяються пустельники, самітники, стовпники, старці − духовні наставники. Життя в монастирях регулювалося Уставами, серед яких найвідомішими були Єрусалимський та Студійський. Керують монастирями ігумени. Ченці займалися духовним наставництвом і вихованням, просвітництвом мирян, надавали допомогу нужденним, захищали віру від єресей, демонстрували взірці морального життя, створювали церковне мистецтво. Можливе чернецтво не лише в монастирі, але й у миру.

2. Відповідаючи на друге питання необхідно пояснити історичні моделі церковно-державних відносин в православ’ї. Першою моделлю є церковно-державна діархія (так звана симфонія), яка передбачала узгодження інтересів церкви і державної влади. В цій ситуації держава гарантувала монопольне існування церкві, а остання ідейно обслуговувала державу. У своїй поміркованій формі ця модель втілилася в історії ранньої Візантії, Київської Русі X-XIV ст. та сучасній Греції. Часто в реальності партнерські відносини перероджувалися в панування держави над церквою − цезаропапізм. Ця модель реалізувалася у пізній Візантії, Російській імперії. Другою моделлю є церковно-державна етнархія, яка передбачала повне злиття духовної і світської влади в руках православного патріарха. Ця модель реалізувалася у Росії часів патріарха Нікона XVII століття та під час перебування Константинопольського патріархату під владою турків у XV-XVIII ст. Третя антагоністична модель жорстокого переслідування церкви державою. В цій ситуації церква фактично не мала ніяких прав в суспільстві. Ця модель була реалізована в часи гонінь ранньої церкви, в СРСР та Албанії. Четверта модель церковно-державної автаркії (розрізнення, виокремлення), яка передбачає автономне, гарантоване законом, існування церкви у державі, коли влада і церква не втручаються у справи одне одного. Ця модель характерна для демократичних спільнот. Кожна з названих моделей має свої підвиди. Отже, православ’я знає чимало варіантів церковно-державних відносин, але найкращою для реалізації християнської місії та збереження внутрішньої незалежності Церкви є демократична модель відносин.

3. Відповідаючи на третє питання варто пояснити як православна церква ставиться до екуменізму. Поясність, що екуменізм − це рух за об’єднання, взаємне порозуміння та діалог між християнами. В екуменічних зустрічах православні приймають участь з 20-х рр. XX ст. Серед основних питань цих зустрічей постають: подолання розбіжностей в розумінні істин віри, обговорення проблемних питань у відносинах між церквами. У православ’ї є два підходи до екуменізму: помірковані та радикали. Перші вважають можливим взаємне зближення та спілкування усіх християнських церков не дивлячись на догматичні відмінності. Найбільш прийнятною тут є формула: «досягнення єдності у багатоманітності» (наприклад Константинопольський патріархат). Другі стверджують неможливість і навіть гріховність участі в екуменізмі. На їх думку з тими, хто знаходиться поза Церквою неможливе примирення. Найбільша православна церква РПЦ підтримує екуменізм, але лише для «проповіді істини православ’я».

4. Відповідаючи на четверте питання необхідно пояснити, що в сучасному православ’ї існує три парадигми богословського мислення: академічна теологія, неопатристика та православний неоєвангелізм. Академічна теологія формується у XVIII-XIX ст. в результаті впливу католицької неосхоластики на східно-православне богослов’я. Представниками академічної теології були викладачі Києво-Могилянської Академії. Православна неопатристика виникає в 30-х рр. XX ст. Її засновниками були Г. Флоровський та В. Лоський, які проголосили лозунг «повернення до отців», оновлення і відродження ідей патристики засобами сучасної думки. Неопатристика на сьогодні є провідною парадигмою православної теології, переважна більшість православних теологів є представниками неопатристики. В межах неопатристики можна виділити три напрями: неопатристичний об’єктивний ідеалізм (Г. Флоровський, Т. Стиліянопулос, Юстин Попович, Й. Бер, Й. Брек, Й. Манузакіс), неопатристичний екзистенціалізм (В. Лоський, Х. Яннарас, Йоанн Зізіулас) та неопатристична синтетична теологія (Д. Станілоає). Останнім часом розвивається православний неоєвангелізм, який орієнтує теологію на євангельські принципи. Цю теологію розвивають Й. Шмеман, Антоній Сурозький. В цілому сучасна православна теологія

Питання для індивідуальної роботи:

1. Чому східне християнство називається ортодоксальним?

2. Чи вимагає сучасне православ’я модернізації? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Як в православ’ї поєднуються принципи Вселенської та помісної Церкви?

4. Що властиве для духовної практики православної віри.

5. Наскільки православ’я вплинуло на формування ментальності українського народу?

Проблемні ситуації:

1. Чи можна погодитися з думкою, що православ’я − це єдина Церква, яка зберегла неушкодженим євангельське вчення Христа?

2. Сьогодні багато хто з релігієзнавців та теологів визнає необхідність оновлення православної Церкви. При цьому обговорюються сфери церковної дійсності, які вимагають найшвидшого оновлення. Чи погоджуєтесь Ви з такою постановкою питання? Які сфери церковного життя, на Вашу думку, варто модернізувати?

3. За визначенням християнство є універсальною світовою релігією. При цьому православ’я існує у формі незалежних національних Церков. Чи може Церква одночасно залишатися Вселенською та національною? Як Ви можете пояснити засади такого єднання?

4. На сьогодні кількість православних складає біля 170 млн. В порівнянні з католицькою та протестантською, це найменша християнська Церква. Поясність причини такої ситуації. Чи є в православ’ї перспективи подальшого розвитку?

5. Чому православ’я, на відміну від католицизму, не має єдиного релігійного центру? Як це позначається на його житті?

Теми творчих робіт:

1. Проблема виникнення нових автокефальних церков в православ’ї.

2. Православна Церква на шляху до нового Вселенського собору.

3. Тенденції розвитку православ’я в XX ст.

4. Участь православної Церкви в міжхристиянському діалозі.

5. Православ’я і сучасність.

6. Традиція і традиції в православ’ї.

7. Православна Церква і формування громадянського суспільства.

8. Православна Церква між Сходом і Заходом.

Першоджерела:

1. Глубоковский Н.Н. Православие // Христианство. Энциклопедический словарь. − В 3-х тт. − Т. 3. − С. 382-389.

2. Евдокимов П. Православие. − М., 2002.

3. Калист Уэр. Православная Церковь. − М., 2001.

4. Кюнг Г. Великие христианские мыслители. − СПб., 2000.

5. Пеликан Я. Возникновение кафолической Церкви (100-600). − М., 2007.

6. Хопко Ф. Основы православия. − Минск, 1991.

7. Шмеман А. Исторический путь православия. − М., 1993.

Допоміжна література:

1. Бычков В.В. Византия // 200 лет христианской культуры sub specie aesthetica. − Т. 1. − М., 1999.

2. Головащенко С. Історія християнства. Курс лекцій. − К., 1999.

3. Дворкин С. Очерки по истории Вселенской православной Церкви. − Нижний Новгород, 2006.

4. Карташев А.В. Вселенские соборы. − М., 1994.

5. Керров В.Л. Вселенские соборы и разделение Церквей. − М., 1988.

6. Кураев А. Традиция, догмат, обряд. Апологетические очерки.--М., 1996.

7. Николаева О. Православие и свобода. − М., 2002.

8. Православие / Сост. Булгаков С.В. − М., 1994.

9. Православие // Энциклопедия для детей. Религии мира. − Т. 6. Ч. 2. − 189-306.

10. Мифы народов мира. В 2-х т. − М., 1992.

11. Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. − К., 2004.

12. Рансимен С. Великая Церковь в пленении. История Греческой церкви от падения Константинополя в 1453 г. до 1821 г. − СПб., 2006.

13. Успенский Л. Богословие иконы православной церкви. − М.,1996.

14. Ильин И. Аксиомы религиозного опыта.--М., 1993.

15. Християнство і проблеми сучасності. − К., 2000.