Поняття та зміст фінансового права

Фінансове право – це самостійна галузьпублічного права, яка складається зсукупності правових норм, що регулюють відносини в сфері фінансової діяльності.

В основу поділу права будь-якої держави на окремі галузі покладено матеріальний зміст суспільних відносин, що регулюються нормами відповідних галузей, тобто мова йде про предмет правового регулювання.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають в процесі фінансової діяльності – відносини з приводу формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, необхідних для виконання функцій держави.

У цих відносинах завжди проявляється владно-організуюча роль держави, тому вони мають владно-майновий (грошовий) характер. З одного боку, у фінансових відносинах інтереси держави представляють органи, наділені владними повноваженнями, з іншого, органи держави, господарські організації різних форм власності, громадські організації, об’єднання громадян, окремі фізичні особи, на яких покладено обов’язок щодо внесення обов’язкових платежів до державної казни чи цільового використання асигнувань, що відпускаються з державних фондів[4]. Не всі грошові відносини, в яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є фінансовими. Наприклад, відносини Ощадного банку (кредитного органу, що бере участь в управлінні фінансово-кредитними відносинами) з населенням з приводу зберігання вільних коштів громадян регулюється цивільним правом. Установа банку, залучивши кошти громадянина на зберігання, використовує їх для формування фонду кредитних ресурсів, тобто на основі цивільно-правових відносин, які мають грошовий характер, виникають фінансові відносини. За порушення адміністративно-правового припису (порушення правил дорожнього руху) стягується адміністративний штраф. Сума штрафу, що стягується адміністративним органом, буде перерахована до бюджету. На базі адміністративно-правових відносин, що мають грошовий характер, виникають фінансово-правові, оскільки гроші, що стягуються за порушення правил дорожнього руху, направляються на формування централізованого фонду коштів.

Як вже було підкреслено, фінансовими є не всі грошові відносини, а лише специфічні, які безпосередньо пов’язані з утворенням, розподілом і витрачанням державних фондів.

Як, відомо, додатковою ознакою відмежування однієї галузі права від іншої є метод правового регулювання. Метод фінансово-правового регулювання — це сукупність засобів впливу держави на учасників фінансово-правових відно­син. Якщо предмет правового регулювання демонструє, які від­носини регулюються правом, то метод підкреслює, як відбува­ється таке регулювання, яким чином, у якому співвідношенні застосовуються способи правового впливу на поведінку учасни­ків відносин і як унаслідок цього вона змінюється. Метод пра­вового регулювання визначає особливості поєднання правових засобів у рамках певної сукупності правових норм. Відповідно до нього закріплюються особливості правового статусу суб'єк­тів правовідносин, характеризуються підстави виникнення, зміс­ту їхніх прав та обов'язків, характер і підстави застосування за­ходів державного примусу.

Фінансовому праву, як і іншим публічним галузям, наприклад, адміністративному, конституційному властивий метод владних приписів, метод субординації. При цьому під владними приписами розуміють особливу форму організа­ційної діяльності; забезпечену законом вимогу уповноважених суб'єктів законодавчої або виконавчої влади до поведінки та дій у галузі фінансів, звернену до юридичних чи фізичних осіб— суб'єктів фінансових правовідносин. Водночас не всі суб'єкти у фінансових правовідносинах мають владні повноваження.

Фінансові правовідносини виникають тільки на основі правових актів, обсяг прав і обов’язків, як і в адміністративному праві, виключно встановлюється державою. Але на відміну від адміністративних правовідносин участники фінансово-правових позбавлені права оперативної самостійності. Будь-які приписи у сфері публічних фінансів мають переважно катего­ричний характер. Особливо це виявляється на стадії мобілізації фінансових ресурсів. Наприклад, несплата своєчасно податку спричинює у будь-якому разі обов'язок застосування санкцій із боку держави через уповноважений орган — державну податко­ву службу. Вчинення правопорушення автоматично призводить до застосування належних санкцій.

Відсутність оперативної самостійності також є визначаль­ною рисою саме фінансового права. Податківець не має права обрати той чи той вид санкції за вчинене правопорушення у сфе­рі податкових відносин — за кожне з них передбачається конкрет­на санкція, розмір якої або черговість застосування не можна змінювати.

До другорядних методів фінансово-правового регулюван­ня належать субординація, рекомендації, узгодження тощо. Наприклад, чинне законодавство про місцеві податки і збори містить перелік необов'язкових зборів, які органи місцевого само­врядування можуть запроваджувати на своїй території за влас­ним бажанням. Зазначені методи притаманні, зокрема, банків­ським відносинам, сфері муніципальних фінансів — тобто тим відносинам, у яких суб'єкти дістали більшу самостійність (вра­ховуючи, наприклад, поєднання та перетинання публічних та приватних фінансів) при реалізації власних повноважень. Водно­час зазначені методи використовуються разом із основним ме­тодом владних приписів.

Найбільш тісно фінансове право пов’язане з конституційним та адміністративним правом, які охоплюють діяльність держави в цілому.

Конституційне право регулює основні питання соціально-економічної системи та політичної організації суспільства, принципи діяльності держави та її органів у всіх галузях, у тому числі, і в галузі фінансів. Форма державного устрою, розподіл в державі влади, участь народних мас в управлінні державою, співвідношення державної влади та місцевого самоврядування – все впливає на конкретні форми фінансової діяльності.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління, повноваження органів виконавчої влади на видання управлінських актів у галузі фінансово-кредитних відносин, закріплює права й обов’язки посадових осіб фінансових й кредитних органів. Виходячи з принципів і положень адміністративного права, норми фінансового права встановлюють організаційні форми управління фінансово-кредитною системою, структуру фінансових органів, регулюють відносини, які виникають безпосередньо під час здійснення мобілізації, розподілу та використання грошових фондів державою.

Фінансове право межує з трудовим у частині щодо регулювання відносин з приводу утворення та витрачання коштів Пенсійного Фонду та Фонду державного соціального страхування.

Під системою фінансового права розуміють поділ його норм за окремими фінансово-правовими інститутами відповідно до особливостей фінансових відносин, які регулюються цими нормами. Фінансове право поділяється на Загальну й Особливу частину[5]. Положення Загальної частини застосовуються до всіх інститутів Особливої частини.

Систему курсу фінансового права як навчальної дисципліни побудовано відповідно до системи фінансового права. Найбільш доцільним є групування матеріалу за ознаками Загальної і Особливої частин.

До Загальної частини курсу фінансового права включені питання, які стосуються всіх правових інститутів, що об’єднуються в Особливу частину: поняття, зміст і методи фінансової діяльності; зміст фінансової системи; повноваження органів держави, що здійснюють фінансову діяльність; поняття, види та методи фінансового контролю. В Загальній частині визначається предмет і метод фінансового права, зміст, особливості і види фінансово-правових норм і фінансово-правових відносин; співвідношення фінансового права і фінансово-правової науки.

В Особливій частині курсу фінансового права норми об’єднані у розділи, які включають відповідні фінансово-правові інститути (бюджетне право, податкове право, державне кредитування та ін.). Така побудова курсу фінансового права сприяє кращому вивченню норм, які регулюють складне коло фінансових відносин, та спрямовує зусилля науковців і студентів як на дослідження загальних проблем фінансового права, так і на глибоке вивчення і удосконалення окремих його фінансово-правових інститутів, зміст яких в умовах ринкової економіки постійно змінюється.

Від системи фінансового права як галузі права слід відрізняти систему фінансового законодавства, тобто систему всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, які регулюють фінансові відносини в державі. Фінансове законодавство – це зовнішня форма фінансового права, що відображає його внутрішню сутність (структуру).

Фінансово-правові норми – це:

· встановлені державою правила поведінки учасників суспільних відносин, що виражені в їх юридичних правах і обов’язках;

· встановлені державою та закріплені в нормативних актах правила поведінки сторін щодо формування, розподілу та використання фондів грошових ресурсів для реалізації цілей та завдань держави;

· загальнообов’язкові приписи компетентних державних органів щодо мобілізації, розподілу та використання коштів централізованих і децентралізованих фондів, які виражені в категоричній формі та забезпечуються примусовою силою держави.

Норми фінансового права, як і будь-якої іншої галузі права, є загальнообов’язковими правилами поведінки, виражені у формально визначених приписах у письмовій формі, які встановлені компетентними органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави. Норми права мають специфічні ознаки, які виділяють їх зі значної кількості соціальних правил, наявних у суспільстві.

Норми права всіх галузей – це обов’язкові правила поведінки загального характеру. Приписи, що містяться в нормі та вводяться в дію офіційно, повинні виконуватися кожним суб’єктом, якщо він опиняється в умовах, передбачених правилом. Кожна правова норма формулюється державою, містить чітко визначені юридичні права і обов’язки. Якщо правило, закріплене нормою, не виконується добровільно, держава примушує до цього, застосовуючи заходи, які передбачаються санкціями. Таким чином, норми усіх галузей права носять імперативний, тобто обов’язковий характер, забезпечений примусовою силою держави. Усі ці ознаки властиві й фінансовим правовим нормам, які регулюють відносини тільки в галузі фінансової діяльності та містять приписи і заборони, що встановлюються державою з приводу порядку мобілізації, розподілу, використання централізованих і децентралізованих грошових фондів. Вони носять імперативний характер, оскільки вміщують веління. Але імператив виступає в формі категоричного припису, що виключає зміну норми за волевиявленням суб’єктів правовідносин.

Норма фінансового права безпосередньо визначає поведінку громадян, підприємств, організацій за певних обставин (наприклад, ст. 67 Конституції України встановлює обов’язок щодо сплати податків та зборів в порядку та розмірах, встановлених законодавством) і не ставить цю поведінку в залежність від їх згоди[6].

Категоричність фінансово-правової норми виявляється в усіх її видах, які визначаються характером поведінки суб’єктів фінансово-правових відносин, що регулюються цією нормою (активна чи пасивна) в зобов’язуючих, забороняючих і уповноважуючих.

Всі фінансово–правові норми реалізуються у фінансових правовідносинах, тобто юридичних формах вияву та закріплення безпосередньо фінансових відносин[7].

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів (наприклад, внесення плати), а юридичним – суб’єктивні юридичні права та обов’язки, встановлені фінансово–правовими нормами. Суб’єктивні права – це належна фінансовому органу для забезпечення виконання його (тобто, держави, від імені якої він виступає) функцій та завдань міра дозволеної (можливої) поведінки, забезпечена юридичними обов’язками іншої сторони відносин (наприклад, платником податків). Саме обов’язки іншої сторони фінансових правовідносин є гарантією дотримання прав уповноваженого державою фінансового органу.

Юридичний обов’язок – це приписана зобов’язаному суб’єкту (платнику податків, одержувачу бюджетних асигнувань) і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої повинний дотримуватися цей суб’єкт.

Об’єкт фінансових правовідносин – це публічні фонди коштів, які формуються, розподіляються і використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав і обов’язків учасників фінансових правовідносин.

Суб’єкти фінансового права – це носії передбачених фінансово-правовими нормами суб’єктивних прав та обов’язків у сфері фінансової діяльності держави[8].

Суб’єкти фінансових правовідносин – це реальні учасники даних правових відносин.

Спроможність юридичної чи фізичної особи бути носієм юридичних прав і обов’язків з огляду на юридичні норми називається правосуб’єктністю. Саме шляхом наділення правосуб’єктністю фіксується юридичне становище особи[9].

Правосуб’єктність у фінансовому праві містить два елементи: можливість мати права і нести обов’язки, тобто здатність бути носієм прав та обовязків (правоздатність) і здатність самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність).

Так, наприклад, ч. 2 ст. 67 Конституції України закріплює, що всі громадяни щороку зобов’язані подавати декларацію про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку, встановленому законодавством. Подаючи декларацію, особа вступає у фінансові правовідносини з органами податкової служби України. Саме так ця особа вступає в конкретні фінансові правовідносини, реалізуючи надані Основним законом України права і обов’язки.

Суб’єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні утворення; юридичні особи – підприємства і організації усіх форм власності, установи, громадські організації, тобто колективні суб’єктиі фізичні особи як індивідуальні суб’єкти.

Держава як суб'єкт фінансового права. Держава діє в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самовря­дування. Це можуть бути органи загальної компетенції — Верхо­вна Рада України, Кабінет Міністрів України — або органи спе­ціальної компетенції у сфері фінансової діяльності — Казначейська служба, Державна податкова служба, НБУ тощо. Водно­час у фінансових відносинах держава може бути суб'єктом без­посередньо, а не через уповноважені нею органи. Це притаманне міжнародній діяльності держави, передусім для відносин у сфе­рі державного кредиту (зокрема, коли Україна отримує кошти У вигляді зовнішніх запозичень від міжнародних фінансових організацій, іноземних юридичних осіб тощо).

Фінансові правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів. Юридичні факти – це відповідні життєві обставини, з якими правова норма пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин [10]. До юридичних фактів у фінансовому праві відносять дії (правомірні та неправомірні) та події.

Дії у фінансових відносинах можуть бути правомірні й не­правомірні. Правомірні дії як вольова поведінка, передбачена фінансово-правовою нормою, поділяються на:

а) юридичні акти — правомірна дія учасника фінансових правовідносин, спрямована на отримання правового результату. Юридичні акти можуть бути індивідуальними. Наприклад, та­ким є кошторис бюджетної установи, податкова декларація плат­ника податків, акт ревізії, складений контролером Рахункової палати України, тощо;

б) юридичні вчинки — правомірна дія, що зумовлює правові наслідки, пов'язані з фактом вольової дії, яка не залежить від бажання суб'єкта відносин. Наприклад, юридичним вчинком буде надання свідчень посадовою особою платника податків щодо сплати обов'язкових платежів.

Неправомірні дії — це поведінка, яка не відповідає припи­сам фінансово-правових норм. Такою є, зокрема, несвоєчасне подання податкової звітності платником податків, нецільове ви­користання бюджетних коштів, порушення терміну повернення банківського кредиту.

Юридичні факти у вигляді юридичних подій — це обстави­ни, що не залежать від волі їх учасників, але спричинюють ви­никнення, зміну або припинення фінансових правовідносин. За наслідками юридичні факти поділяють на правотвірні, правозмінювані та правоприпинювані.

3. Джерела фінансового права можуть бути класифіковані за наступними підставами:

1. За особливостями правового регулювання і характером установлення: нормативно-правові акти, звичаї, санкціоновані компетентними державними органами у встановленому порядку; прецеденти; міжнародні договори; нормативно-правові договори, правові принципи та правові доктрини. Для України є характерними: н.п.а., прецеденти; н.п.д. до числа яких входять й міжнародні договори.

Судовий прецедент традиційно розглядається як джерело права в країнах англосаксонської правової системи. У державах романо-германської правової системи віддається пріоритет нормам закону і заперечується наявність у суду правотворчої функції. Проте сьогодні, практика свідчить, що рішення найвищих судових органів у низці країн романо-германської правової системи фактично відіграють роль прецедентів. За словами А.О. Селіванова, особливо високими темпами це відбувається з моменту підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та протоколів до неї. Створене ЄСПЛ є класичним прецедентним правом, коли правило, сформульоване судом під час вирішення конкретної справи, стає нормою права для цього ж суду і для внутрішніх судів країни – учасниць Конвенції. Ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень ЄСПЛ» (2006р.) закріплює положення, що при розгляді справ суди зобов’язані застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ, що дає підстави розглядати прецеденти, як джерело права й у нашій країні.

Рішення КСУ як джерела фінансового права: формальна визначеність, нормативність, загальнообов’язковість, юридична сила (рішення є остаточними й не підлягають оскарженню); набувають чинності з моменту їх прийняття; рішення не потребують будь-якого підтвердження іншими органами держави – діють безпосередньо; рішення, в яких визнаються неконституційними закони чи їх окремі положення не можуть бути відмінені шляхом повторного прийняття такого ж акту), загальновідомість (оприлюднюються в особливому порядку «Офіційний вісник України» чи «Вісник КСУ», системність, видання уповноваженим органом. З 1997 – 2010 роки було прийнято більше 30 рішень, що стосуються питань фінансової діяльності (щодо бюджетних відносин, пільг, податкових та банківських). Так, наприклад Рішення від 17.05.2001 № 5-рп – розглядається проблема, пов’язана з визначенням кола суб’єктів, які мають право законодавчої ініціативи щодо проекту ЗУ «Про Держ бюджет». Так, відповідно до КУ право закон ініціативи у ВРУ належить ПУ, народ депутатам, КМУ та НБУ. Проте, в інших ст.-х КУ визначаються законопроекти, подавати які до ВРУ можуть лише окремі з названих напр. КМУ щодо Держ бюд ч.2. ст..96 КУ). КСУ прийшов до висновку що загальне право закон ініціативи має місце щодо всіх законопроектів, окрім спец. визначених за певними суб’єктами, в т.ч. Держ бюджет. Рішення КСУ від 22.05.08. № 10 - проголошує, що ЗУ «Про Держ бюд» є основним фінан документом держави, який через своє спец призначення не повинен регулювати відносини в інших сферах суспільного життя. Не дивлячись на це ЗУ «Про Д. Б.» на 2008 рік містив низку положень, які встановлювали розмір та порядок внесення рентних платежів, за природ газ, нафту та ін..

2. За обсягом фінансово-правового регулювання на акти: загального (містять правові норми з різних питань фінансової діяльності держави та о.м.с.) та інституційного характеру (стосуються регулювання окремих інститутів фінансового права: бюджетного, контролю, податкового та валютного права).

3. За часом дії: постійні та тимчасові (діють у межах чітко визначеного часового періоду: наприклад ЗУ «Про держ бюджет», ЗУ «Про фіксований сільськогосподарський податок»).

4. Залежно від території їх дії, що має в підґрунті форму державного устрою країни. Україна – унітарна держава, тому сукупність джерел буде визначатися цією обставиною а також дією місцевого самоврядування. Тому, виділяють джерела загальнодержавної (діють на всій території) та місцевої (діють на певній території) дії.

5. За юридичною силою: Конституція, закони, міжнародні договори, підзаконні акти, нормативні договори та ін..

6. Залежно від суб’єкта нормотворчості джерела поділяються на такі, що видані законодавчими, виконавчими та судовими органами.

7. Залежно від характеру норм: джерела матеріального та процесуального права.

[1] Див.: Фінансове право: Підручник / За ред. проф. Л.К. Воронової. – Х.: Консум, 1998. – С. 14-15.

[2] Див.: Финансовое право: Учебник / Под ред. проф. И.Н. Пахомова. – Х.: Одиссей, 2004. – С.5.

[3] Див.: Відомості Верховної Ради України – 2001. - № 37-38. – ст. 189.

[4] Див.: Воронова Л.К., Кучерявенко Н.П. Финансовое право Украины: Учебное пособие. – Харьков: Одиссей, 2004. – С. 10.

[5] Див.: Финансовое право. Учебник. / Под ред. проф. Н.И. Химичевой. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – С. 22; Е.А. Ровинский. Советское финансовое право. – М.: Юр. лит., 1978. – С.27.

[6] Див.: Конституція України // Відомості Верховної ради України. – 1996. - № 20. – ст. 141.

[7] Див.: Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – М.: Юрид. лит., 1960. – С. 133; Карасева М.В. Финансовое правоотношение. – М.: Норма, 2001. – С. 80.

[8] Див.: Химичева Н.И. Субъекты советского бюджетного права / Под ред. В.М.Манохина. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1979. – С.41; Карасева М.В. Финансовое правоотношение. – Воронеж: Изд-во Воронеж. Ун-та, 1997. – С.91.

[9] Див.: Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т.2. – С.139; Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Госюриздат, 1962. – С.37; ВитрукН.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М.: Наука, 1979. – С. 70-103.

[10] Див.: Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т.2. – С.168-171.