§ 1. Загальна характеристика законодавства України про захист прав споживачів
Нині торгівля і побутове обслуговування в житті людей посідають важливе місце. По суті не проходить і дня, щоб який-небудь громадянин не вступав з ними в контакти, оскільки завдяки торгівлі і побутовому обслуговуванню придбавається все найнеобхідніше для життя - продукти харчування, одяг, побутова техніка тощо.
Споживання і справедлива торгівля - один із основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства, а захист прав людини як споживача є об'єктивною, незворотною закономірністю розвитку та однією з найважливіших ознак такого суспільства.
Суспільні відносини в сфері підприємницької діяльності з реалізації товарної продукції на внутрішньому ринку країни суб'єктами господарювання усіх форм власності, що охоплює і обертання засобів виробництва, споживчих товарів і включає в себе оптову торгівлю і посередництво в торгівлі, а також роздрібну торгівлю, потребує правового регулювання.
Розвиток ринкових відносин в Україні на початку 90-х років обумовив необхідність розроблення ефективного механізму захисту прав і законних інтересів громадян-споживачів. Цей механізм передбачав розроблення і прийняття спеціального законодавства у сфері захисту прав споживачів, а також організаційно-управлінських засобів у цій галузі.
Здійснення державної споживчої політики неможливе без відповідного правового регулювання. На сьогодні можна з впевненістю сказати, що в Україні створена і постійно удосконалюється законодавча база в сфері захисту прав споживачів. її розвиток умовно можна поділити на три етапи.
Перший етап розвитку законодавства України про захист прав споживачів розпочався з прийняттям Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка заклала основоположні принципи побудови незалежної Української держави, її соціально-економічної та правової системи. 12 травня 1991 р. Україна першою серед колишніх республік СРСР прийняла Закон України "Про захист прав споживачів" (нині діє в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.).
Наступного року постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1992 р. "Про створення Державного комітету України у справах захисту прав споживачів" Державну інспекцію України по захисту прав споживачів при Кабінеті Міністрів України було перетворено на Державний комітет України у справах захисту прав споживачів. Саме він до 15 грудня 1999 р. виконував функції спеціалізованого органу із захисту прав споживачів, призначенням якого були розробка і втілення в життя державної політики із захисту прав споживачів.
У липні 2000 р. відповідно до Указу Президента України № 926/2000 "Про Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України" Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України став правонаступником ліквідованого Державного комітету України у справах захисту прав споживачів.
З метою підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів та відповідно до ст. 106 Конституції України Держкомстандарт України було перетворено у Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики - Держспоживстандарт України (див. Положення про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, затв. Указом Президента України від 18 березня 2003 р. № 225/ 2003). Держспоживстандарт є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом та правонаступником вищевказаних двох органів.
Суттю споживчої політики нашої держави, яку здійснюють Держспоживстандарт України і його територіальні органи, є забезпечення високого правового рівня захисту прав споживачів саме з боку держави, забезпечення реалізації їхніх прав на безпеку, поінформованість, вибір, відшкодування збитків, здійснення контролю за якістю та безпекою товарів, продукції (робіт, послуг), сприяння діяльності громадських організацій споживачів.
Другий етап розвитку споживчого законодавства пов'язаний з прийняттям Основного Закону - Конституції України. З цього моменту право споживача стало одним з основних прав людини, яке гарантоване Конституцією України. Так, згідно зі ст. 42 Конституції держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Одним із основних конституційних прав громадянина, реалізація якого вимагає встановлення певних гарантій, є право споживачів-громадян на придбання товарів належної якості. Так, відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Право громадянина на безпечне для життя довкілля і на інформацію про якість товарів зазвичай є соціально-економічним правом, оскільки його реалізація можлива, насамперед, завдяки відповідному рівню матеріального виробництва та соціальних відносин в суспільстві. Держава бере на себе обов'язок встановлювати для виробників певні вимоги щодо якості товарів та зобов'язати виробників, продавців надавати громадянам всю інформацію щодо властивостей запропонованого споживачам товару. Це вона робить шляхом прийняття відповідних законів, створення спеціальних органів з контролю за якістю продукції та захисту прав потерпілих тощо.
В останні роки в Україні простежується тенденція посилення захисту прав споживачів, забезпечення ефективного контролю за якістю і безпекою продукції та усіх видів робіт і послуг, вдосконалення чинного законодавства про захист прав споживачів. З початком нового століття в Україні розпочався та діє третій етап розвитку законодавства про захист прав споживачів.
Державою та урядом України розроблені та прийняті законодавчі акти стосовно визначення основних напрямів державної та соціальної політики у сфері прав споживачів та їх подальшого розвитку.
Основними напрямами соціальної політики на період до 2004 року, схваленими Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000, з метою пом'якшення негативних тенденцій на споживчому ринку України і створення в державі сприятливого соціального клімату передбачалося:
- забезпечити здійснення постійного і ефективного державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів центральними, місцевими органами виконавчої влади, суб'єктами підприємницької діяльності;
- активізувати роботу щодо запобігання виготовленню та реалізації на споживчому ринку України неякісної, фальсифікованої та небезпечної для життя і здоров'я людей продукції (товарів) шляхом виявлення такої продукції у виробника, постачальника, вжиття дійових заходів до вилучення неякісної продукції (товарів) з обігу, притягнення порушників до передбаченої законодавством відповідальності;
- посилити контроль за додержанням вимог нормативно-правових актів, що регулюють відносини між громадянами як споживачами і суб'єктами господарювання, передусім у сфері житлово-комунального господарства, зв'язку та транспорту;
- підвищити ефективність використання законодавчих важелів захисту прав споживачів у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг з виконанням узгоджених спільних дій державними органами контролю і нагляду, правоохоронними органами та місцевими органами виконавчої влади;
- установити постійний контроль за додержанням суб'єктами господарювання вимог законодавства щодо забезпечення споживачів у сфері обслуговування населення необхідною, доступною і достовірною інформацією про товари (роботи, послуги);
- забезпечити організацію виробництва і поширення соціальної рекламної інформації про шкоду тютюнокуріння та вживання алкоголю;
- сприяти прискоренню вирішення питання про встановлення адміністративної відповідальності за обман споживачів, що завдає незначних збитків;
- здійснити заходи щодо вдосконалення законодавства з питань захисту прав споживачів та поетапного його наближення до законодавства Європейського Союзу;
- забезпечити проведення експертизи всіх проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо їх відповідності законодавству з питань захисту прав споживачів;
- підвищити рівень інформаційно-просвітницької та правової роботи серед населення щодо роз'яснення норм і положень законодавства з питань захисту прав споживачів та забезпечити надання практичної допомоги споживачам у разі порушення їх прав;
- сприяти розвитку та активізації діяльності громадських організацій споживачів.
Указом Президента України від 12 січня 2002 р. № 16/2002 "Про заходи щодо посилення державного захисту прав споживачів" в Україні були створені Міжвідомча рада з питань захисту прав споживачів та Український центр з проблем захисту прав споживачів.
11 грудня 2002 р. Президент України підписав Указ № 1148/ 2002 "Про Програму захисту прав споживачів на 2003-2005 роки", метою якої є розв'язання комплексу проблем у сфері захисту прав споживачів, зокрема шляхом:
- удосконалення захисту прав та інтересів споживачів;
- створення належних умов для насичення споживчого ринку якісними та безпечними товарами, роботами, послугами;
- підвищення рівня захисту здоров'я та безпеки споживачів;
- удосконалення законодавства України у сфері захисту прав споживачів, зокрема адаптація його до законодавства Європейського Союзу;
- створення належних умов для реалізації громадянами-споживачами своїх законних інтересів і прав на території України.
Безперечно, центральне місце в системі споживчого законодавства займає Закон України "Про захист прав споживачів", норми якого складають основний зміст інституту споживчого права. Саме ним встановлюються визначальні принципи правового регулювання відносин за участю громадян-споживачів, а також окреслюються соціально необхідні потреби і юридично допустимі межі їх пільгового захисту. Закон України "Про захист прав споживачів" є спеціальним комплексним законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав споживачів. Ці особливості насамперед полягають у встановленні крім звичайних, ще й додаткових гарантій реалізації споживачами своїх прав та додаткових обов'язків і підвищеної відповідальності зобов'язаних щодо споживачів осіб. Тому вкрай важливо правильно визначати зміст тих чи інших відносин, Що виникли, з метою встановлення правомірності поширення на них дії Закону України "Про захист прав споживачів".
Необхідно зазначити, що цей Закон, як і інші нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширюється на всі підприємства, які обслуговують населення; торговельні, сфери послуг, побутового обслуговування, громадського харчування. Тобто законодавством урегульовано всі випадки, де громадянин є споживачем (особою, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб).
Закон України "Про захист прав споживачів" поширюється на всіх споживачів, які знаходяться на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право вимагати від продавця (виробника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари (роботи, послуги), яку надає продавець (виробник, виконавець). Придбаний товар (робота, послуга) повинен бути якісний і безпечний для життя і здоров'я кожної людини.
Закон України "Про захист прав споживачів" визначив нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян - покупців, замовників товарів, робіт та послуг. У ньому міститься ціла система способів захисту прав громадян-споживачів. У цьому ж Законі набуло спеціального юридичного значення поняття "споживач". Споживачем визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.
Законом визначаються також спеціальні умови щодо зобов'язаної перед споживачем сторони (виробника, виконавця, продавця). Такою зобов'язаною стороною визнається підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації, виконують роботи або надають послуги, реалізують товари за договором купівлі-продажу. Це означає, що суб'єктами відносин, врегульованих Законом "Про захист прав споживачів", може бути лише певне коло уповноважених і зобов'язаних осіб.
Даючи характеристику Закону України "Про захист прав споживачів" треба зазначити, що норми, з яких складається цей закон, є неоднорідними і їх умовно можна поділити на:
- організаційно-правові, які визначають повноваження органів державної виконавчої влади, обов'язки і відповідальність службових осіб органів у справах захисту прав споживачів та їх правовий захист (ст. ст. 5-7, 9, 10, 10-1);
- правовстановлюючі норми, які визначають права споживачів - переддоговірні, договірні та права у разі порушення умов договору (ст. ст. З, 11-16, 18-20);
- правозобов'язуючі норми, які зобов'язують продавців, виконавців, виробників забезпечити дотримання певних вимог щодо якості товарів (послуг, робіт), безпеки, гарантійних термінів до вступу в договірні відносини із споживачами (ст. ст. 12, 13);
- праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виникли між продавцями (виконавцями) і покупцями (замовниками) як сторонами договору, та визначають правові наслідки порушення прав споживачів (ст. ст. 14, 15, 17, 20, 23);
- правозахисні норми, які встановлюють організаційно-процесуальні способи захисту порушених прав споживачів (ст. ст. 8, 9, 24).
Такий поділ правових норм сприяє раціональному застосуванню, а також подальшому структурному вдосконаленню законодавства про захист прав споживачів.
Особливе значення в системі споживчого законодавства мають норми ЦК України, які встановлюють правила укладення договорів купівлі-продажу, підряду, перевезення, схову, страхування та інших договорів у сфері торгівлі та побутового обслуговування, юридичну відповідальність за неналежне їх виконання чи невиконання. Дотримання громадянином цих правил є надійною правовою гарантією захисту їх порушених прав як споживачів. В ЦК України чільне місце посідають норми щодо захисту прав споживачів, а саме правове регулювання договору роздрібної купівлі-продажу.
Кодекс України про адміністративні правопорушення також містить норми, які встановлюють засоби адміністративного регулювання у сфері захисту прав споживачів, а саме - перелік адміністративних правопорушень в сфері торгівлі, громадського харчування, послуг, та відповідні санкції.
ГК України визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, тобто і ті відносини, що виникають між суб'єктами споживчого права. Правові норми ГК України встановлюють, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів, а кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Важливе значення для захисту прав споживачів мають також норми інших документів, зокрема, законів від 7 червня 1996 р. № 236/96-ВР "Про захист від недобросовісної конкуренції", від 3 липня 1996 р. № 270/96-ВР "Про рекламу" (в редакції Закону від 11 липня 2003 р.), від 23 грудня 1997 р. № 771/97-ВР "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", від 17 травня 2001 р. № 2408-ІИ "Про стандартизацію", декретів Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. № 30-93 "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення", від 10 травня 1993 р. № 46-93 "Про стандартизацію і сертифікацію" та інші, які прямо чи опосередковано спрямовуються на сприяння реалізації споживачами своїх прав.
Не можна недооцінювати значення нормативних актів різних міністерств і відомств, зокрема Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Антимонопольного комітету України, Державної митної служби України. Такі нормативні акти мають юридичну силу лише за умови їх державної реєстрації у Міністерстві юстиції України, яка здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади".
Такі підзаконні акти, як Правила побутового обслуговування населення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1994 р. № 313 (в редакції постанови від 4 червня 1999 р. № 974), Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 108, Правила роздрібної торгівлі продовольчими товарами, затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11 липня 2003 р. № 185, Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11 березня 2004 р. № 98, та інші містять широкий спектр адміністративно-організаційних заходів, спрямованих на припинення порушень суб'єктами підприємницької діяльності, які так чи інакше призводять до реалізації споживачам неякісних товарів (послуг).
Захист прав споживачів також має здійснюватися відповідно до вимог міжнародного права. Так, згідно зі ст. 2 Закону України "Про захист прав споживачів" якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про захист прав споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору.
З проголошенням Україною незалежності перед державою постала проблема створення власної системи стандартизації, сертифікації, метрології та акредитації, яка могла б працювати в ринкових умовах, а також сприяла б входженню України до структур світової економіки і торгівлі. Нині основні принципи світової торгівлі сформульовані в Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та Угоді про технічні бар'єри в торгівлі (ТБТ). За цими угодами кожна країна має право встановлювати власне технічне регулювання в інтересах національної безпеки, запобігання зловживанням, охорони життя, здоров'я та безпеки майна громадян, охорони навколишнього середовища.
В Законі України "Про захист прав споживачів" та інших законодавчих актах у сфері захисту прав споживачів можна виділити певні визначальні принципи, характерні для побудови їх правових норм, зокрема:
- встановлення державних обов'язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування населення;
- пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовниками);
- встановлення додаткових обов'язків для продавців (виробників) та привілеєвих прав для споживачів-покупців (замовників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства;
- встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об'єднаннями споживачів, а також спрощеного судового захисту.
Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх споживачів товарів і послуг в сучасних умовах бурхливого розвитку науково-технічного прогресу та підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних товарів, в тому числі небезпечних для життя і здоров'я людей. Саме наявність цих принципів в правових нормах дає підстави стверджувати про формування в Україні комплексного правового інституту споживчого права.
§ 2. Правове значення договору купівлі-продажу для захисту прав споживачів
Економіка будь-якого суспільства, в якому продукти виробництва виступають товаром і взаємний обмін ними здійснюється за законом вартості, потребує використання відповідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від виробників до споживачів.
Учасники цивільного обороту, як фізичні, так і юридичні особи, постійно вчиняють юридично значимі дії, такі як купівля-продаж, надання послуги, виконання певної роботи тощо. Вони координують свою поведінку у підприємницькій, виробничій та інших сферах людського життя за допомогою договору, який в ринковому господарстві стає не тільки основним фактором економічних відносин, але й набуває значення універсального регулятора розширення дії договорів. Відносини щодо оплатного відчуження майна від одних осіб до інших, у тому числі і тих, які законом визнаються споживачами-покупцями, опосередковуються договором купівлі-продажу.
Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона - продавець передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні - покупцеві, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
В юридичній літературі є загальновизнаним, що договір купівлі-продажу є оплатним, двостороннім і консенсуальним, спрямованим на незворотнє відчуження переданого майна у власність (повне господарське відання, оперативне управління) покупця. Тобто договір купівлі-продажу якраз і є тією юридичною підставою, що породжує у покупця абсолютне речове право.
Існує кілька різновидів договору купівлі-продажу, кожний з яких має певну специфіку, а саме:
- договір роздрібної купівлі-продажу;
- договір купівлі-продажу на аукціонах і біржах;
- договір купівлі-продажу майна в процесі приватизації;
- форвардний, ф'ючерсний і опціонний договори купівлі-продажу;
- зовнішньоекономічний договір купівлі-продажу;
- договір купівлі-продажу земельних ділянок та інші.
Статтею 698 ЦК України вперше дається легальне визначення договору роздрібної купівлі-продажу. Воно містить ряд критеріїв, сукупність яких дозволяє відокремити роздрібну купівлю-продаж від інших різновидів купівлі-продажу: характеристика продавця як сторони договору, предмета його діяльності і товару, що підлягає передачі за договором.
Договором роздрібної купівлі-продажу є договір, за яким продавець, що здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, який звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар й оплатити його. У ЦК України договір роздрібної торгівлі регулюється ст. ст.698-711.
Договір роздрібної купівлі-продажу є оплатним - при набуванні речі у власність покупець сплачує продавцеві ціну речі, яка обумовлена договором; двостороннім - це обумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав та обов'язків: продавець зобов'язаний передати покупцеві певну річ, але вправі вимагати за це сплати певної ціни, а покупець, в свою чергу, зобов'язаний сплатити ціну, але вправі вимагати передачі йому проданої речі; даний договір є консенсуальним, оскільки права та обов'язки виникають вже в момент досягнення ними угоди за всіма істотними умовами. Основною і визначальною ознакою договору є перехід майна у власність покупця.
Договір роздрібної купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, що є в наявності у продавця і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише У грошовому вираженні. Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.
Оскільки відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня, таке грошове зобов'язання має бути виражене саме у гривнях. Це положення цілком узгоджується з ч. 1 ст. 192 ЦК України, згідно з якою законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.
Істотними умовами договору роздрібної купівлі-продажу є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо).
Предметом договору роздрібної купівлі-продажу може бути не тільки товар, який є у продавця на момент укладання договору, але й товар, який буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
Предметом цього договору є не будь-який продаж товарів, а тільки продаж вроздріб. Товар за договором роздрібної купівлі-продажу характеризується тим, що він, як правило, призначений для особистого, сімейного, домашнього чи іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю. Цей критерій дозволяє виділити сферу застосування норм ЦК України про договір роздрібної купівлі-продажу, тому що відносини щодо товарів, які використовуються лише з підприємницькою метою, ними не регулюються.
Особливістю договору роздрібної купівлі-продажу є те, що продавцем за договором роздрібної купівлі-продажу виступає суб'єкт підприємницької діяльності - юридична чи фізична особа. Слід зазначити, що порядок організації й ведення роздрібної торгівлі в Україні вимагає виконання суб'єктами господарювання певних законодавчих норм. Такі вимоги залежать від багатьох факторів: виду товарів, місця й форми торгівлі, порядку розрахунків з покупцями та ін. Однією з таких вимог є отримання ліцензії на роздрібну торгівлю деякими видами торгівлі. Перелік видів підприємницької діяльності, здійснення роздрібної торгівлі в яких підлягає ліцензуванню, визначається Законом України від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".
Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним. За загальним правилом цивільного законодавства існують дві стадії укладення будь-якого договору. На першій стадії зацікавлена особа (оферент) направляє іншій особі пропозицію укласти договір (оферту) на запропонованих умовах. Дача відповіді про прийняття пропозиції (акцепт), стороною якою є покупець (акцептант), є другою стачією.
Як правило, продавець у роздрібній торгівлі робить пропозицію у вигляді так званої публічної оферти, яка полягає у виставленні торговельним підприємством зразків товарів на спеціально обладнаних вітринах, прилавках, рекламних пристроях, невизначеному колу осіб укласти договір. Незважаючи на це, така оферта має таке ж юридичне значення, як і оферта, запропонована конкретній особі.
Нормами ст. 699 ЦК України визначено, що пропозиція товару, зроблена в рекламі, каталогах, а також в інших описах товару, звернених до невизначеного кола осіб, є публічною пропозицією укласти договір, якщо вона містить усі істотні умови договору. Вищезгаданою статтею конкретизуються положення ст. 633 ЦК України про публічну оферту стосовно до договору роздрібної купівлі-продажу, оскільки цей договір укладається тільки на основі публічної оферти. Вона визначає, які саме дії продавця, звернені до невизначеного кола осіб, визнаються пропозицією укласти договір.
Залежно від того, де й у якій формі робиться пропозиція, розрізняють вимоги до її змісту. Якщо пропозиція зроблена не в місці продажу товарів, а в рекламі, каталогах, описах, то вона визнається публічною офертою за наявності в ній всіх істотних умов договору роздрібної купівлі-продажу. Пропозиція, зроблена в місці продажу товарів шляхом виставлення їх на прилавках, у вітринах, демонстрації чи зразків надання зведень про них (описів, каталогів, фотознімків тощо), визнається публічною офертою незалежно від того, чи зазначені в ній ціна та інші істотні умови договору роздрібної купівлі-продажу. З цього правила передбачені винятки для товарів, щодо яких продавець явно визначив, що вони не призначені для продажу, наприклад, товари, що служать художнім оформленням торгового залу, вітрини, прилавка, є торговим устаткуванням тощо.
При прийнятті покупцем пропозиції укласти договір роздрібної купівлі-продажу надзвичайно важливою є та обставина, Що продавець не має права відмовити такому покупцеві в укладенні договору. Свій акцепт, тобто згоду укласти договір роздрібної купівлі-продажу, покупець може висловити шляхом самостійного відбору товару в спеціальний кошик (при самообслуговуванні), шляхом вказівки продавцю відкласти товар тощо. Однак укладення договору буде вважатися завершеним лише після сплати покупцем обумовленої ціни.
Договір роздрібної купівлі-продажу вважається укладеним з моменту видачі продавцем покупцю товарного чи фіскального чека або надання іншого документа, що підтверджує оплату товару. Однак це не означає, що для даного договору обов'язкова письмова форма. Ні фіскальний, ні товарний чек, ні інші документи, що підтверджують оплату товару покупцем, не є письмовою формою договору, передбаченою ст. 207 ЦК України, тому що не відповідають пред'явленим до неї вимогам. Фіскальний і товарний чек - письмові документи, що підтверджують факт укладення договору і його умови (предмет і ціну). Відповідно до Закону України від 6 липня 1995 р. № 265/95-ВР "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг (в редакції Закону від 1 червня 2000 р.) фіскальний чек надається покупцю товарів (послуг) за його вимогою разом з покупкою через реєстратор розрахункових операцій із зазначенням повної суми покупки.
Договір роздрібної купівлі-продажу може укладатися у будь-якій формі, передбаченій для правочинів, - усно, якщо він виконується безпосередньо при здійсненні купівлі-продажу, чи шляхом конклюдентних дій. Але для деяких його різновидів запропонована обов'язкова письмова форма. Так, відповідно до Правил торгівлі у розстрочку, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 997, продаж товарів у розстрочку здійснюється на підставі договору купівлі-продажу, який укладається за формою, встановленою цими Правилами.
Залежно від особливостей правового регулювання договори роздрібної купівлі-продажу можна поділити на види:
- договір купівлі-продажу з умовою про прийняття покупцем товару у встановлений строк;
- договір купівлі-продажу товару за зразком;
- договір купівлі-продажу товару з використанням автоматів;
- договір купівлі-продажу з умовою про доставку товару покупцеві;
- договір купівлі-продажу товарів на замовлення;
- договір купівлі-продажу товарів вдома;
- договір купівлі-продажу товарів поштою.
Відносини за договором роздрібної купівлі-продажу, не врегульовані ЦК України, регламентуються Законом України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.) та правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону. В одних випадках вони конкретизують положення ЦК України про роздрібну купівлю-продаж (наприклад, про інформацію, що надається покупцю, і способи її доведення), в інших - установлюють правила, не передбачені ЦК України (наприклад, строк задоволення вимог покупця).
Серед нормативних актів, які регламентують окремі відносини в сфері роздрібної купівлі-продажу, можна виділити такі: Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 108, Правила роздрібної торгівлі ювелірними та іншими виробами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1999 р. № 460, Правила роздрібної торгівлі, прокату примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 р. № 1209 (у редакції постанови від 24 березня 2004 р. № 369), зазначені вище Правила торгівлі у розстрочку, а також Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України від 13 березня 1995 р. № 37, Правила роботи дрібнороздрібної торговельної мережі, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 8 липня 1996 р. № 369, Рекомендації щодо організації роботи фірмового магазину, затв. наказом Міністерства економіки України від 18 січня 2001 р. № 12, Правила роздрібної торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами, затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 31 липня 2002 р. № 228, Правила роздрібної торгівлі продовольчими товарами, затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11 липня 2003 р. № 185, Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 11 березня 2004 р. № 98.
Закон України "Про захист прав споживачів" визнає продавцем підприємство, установу, організацію або громадянина-підприємця, які реалізують товари за договором купівлі-продажу, а покупцем (споживачем) - громадянина, який придбає ці товари. Продавцями Закон вважає ті підприємства та тих громадян-підприємців, для яких продаж товарів є їх професійною діяльністю, тобто торговельною діяльністю (торговельним обслуговуванням).
В Порядку заняття торговельною діяльністю і правилах торговельного обслуговування населення детально врегульовані відносини щодо порядку заняття торговельною діяльністю, здійснено розмежування роздрібної торгівлі, торговельно-виробничої діяльності (громадського харчування) та оптової торгівлі.
Відповідно до п. 5 Порядку торговельна діяльність може здійснюватися у сферах роздрібної і оптової торгівлі, а також в торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері. Тим самим передбачається три різновиди торговельної діяльності (торгівлі). Зважаючи на це, не може вважатися торговельною діяльністю купівля-продаж товарів між суб'єктами підприємницької діяльності, які не є підприємствами роздрібної чи оптової торгівлі, оскільки для них вона не є їх головною статутною діяльністю, а відтак захист прав покупця (юридичної особи) має здійснюватися за загальними правилами цивільного права.
Зміст поняття "торгівля" може бути досить широким, адже її можна розуміти і як систему (мережу) усіх торговельних підприємств (у тому числі роздрібних) та їх інфраструктуру, і як процес обігу товарів. Взагалі роздрібна торгівля - це торгівля товарами, яка здійснюється професійними продавцями - торговельними підприємствами (громадянами-підприємцями) для задоволення, як правило, побутових потреб громадян переважно за готівкові кошти через спеціально створені пункти продажу (універмаги, універсами, магазини, кіоски, автомагазини, палатки тощо).
Згідно з Порядком заняття торговельною діяльністю і правилами торговельного обслуговування населення сфера роздрібної торгівлі включає:
1) магазини - стаціонарні пункти роздрібного продажу товарів, які займають окремі приміщення або будівлі та мають торговельний зал для покупців.
Магазини можуть бути:
- за товарною спеціалізацією - продовольчими, непродовольчими, змішаними;
- за товарним асортиментом - спеціалізованими, неспеціалізованими, універмагами, універсамами, будинками торгівлі, торговельними центрами (комплексами);
- за формами торгівлі - звичайного типу, самообслуговування, торгівлі за зразками, торгівлі за попереднім замовленням, дрібнооптовими (для відпуску товарів дитячим, лікувальним та іншим закритим закладам за безготівковим розрахунком), фірмової торгівлі;
2) палатки, кіоски, які займають окремі приміщення, але не мають торговельного залу для покупців, - дрібно роздрібна мережа;
3) тривалий час діючі спеціально обладнані різні пристосування для дрібної торгівлі: автомагазини, лотки, розвозки тощо - пересувна мережа;
4) у сфері торговельно-виробничої діяльності (громадського харчування):
- фабрики-кухні, фабрики-заготівельні, їдальні, ресторани, кафе, закусочні, бари, буфети тощо - окреме приміщення або будівлі, що мають, як правило, зал, обладнаний столиками і стільцями для споживання їжі, необхідні виробничі та побутові приміщення для її приготування;
- відкриті літні майданчики - стаціонарні пункти з кількістю місць для обслуговування 20 осіб і більше. Робочі місця повинні бути обладнані холодильним, торговельно-технологічним устаткуванням, мати електроенергію, холодну і гарячу проточну воду, каналізацію;
- кіоски громадського харчування - стаціонарні пункти, де робочі місця повинні бути обладнані як і на відкритих літніх майданчиках, за винятком столиків і стільців для обслуговування відвідувачів.
Слід зазначити, що для окремих груп товарів існують свої особливості.
Так, в Правилах роздрібної торгівлі непродовольчими товарами розд. 2 присвячений особливостям продажу таких груп товарів:
- швейні, трикотажні, хутряні, овчинно-шубні (кожухові) товари та головні убори;
- текстильні товари;
- взуття;
- електропобутові товари;
- телерадіотовари;
- товари побутової хімії, мінеральні добрива та засоби захисту рослин;
- меблі;
- товари для фізичної культури, спорту, туризму;
- лісоматеріали та будівельні матеріали;
- парфумерно-косметичні товари і мило туалетне;
- галантерейні товари.
Правилами роздрібної торгівлі продовольчими товарами також виділяються особливості продажу таких груп товарів:
- хліб і хлібобулочні вироби;
- кондитерські вироби і мед;
- крупи, макаронні вироби, борошно, крохмаль, цукор та кухонна сіль;
- м'ясо і м'ясопродукти;
- молоко, молокопродукти, майонез, морозиво, харчові жири, сири, яйця курячі харчові;
- риба і риботовари;
- безалкогольні та слабоалкогольні напої.
Для деяких груп товарів затверджені окремі правила торгівлі, наприклад:
- Правила роздрібної торгівлі алкогольними напоями, затв. постановою Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1996 р. № 854;
- Правила роздрібної торгівлі картоплею та плодоовочевою продукцією, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 8 липня 1997 р. № 344;
- Правила роздрібної торгівлі нафтопродуктами, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 р. № 442;
- Правила роздрібної торгівлі тютюновими виробами, затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 24 липня 2002 р. № 218;
- Правила відпуску лікарських засобів та виробів медичного призначення з аптек, затв. наказом Міністерства охорони здоров'я України від 30 червня 1994 р. № 117, та ін.
Окремі правила встановлені і для різних форм роздрібної торгівлі, наприклад:
- Правила продажу товарів магазинами безмитної торгівлі, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1089;
- Правила продажу товарів на замовлення та вдома у покупців, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 29 березня 1999 р. № 199;
- Правила торгівлі на ринках, затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26 лютого 2002 р. № 57/188/84/105;
- Порядок реалізації арештованого майна, затв. наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 р. № 42/5, тощо.
Порівняно із загальними правилами цивільного законодавства укладення договорів купівлі-продажу в роздрібній торговельній мережі має певні особливості, які необхідно чітко визначити, оскільки від правильного укладення договору купівлі-продажу, визначення сторонами його змісту може залежати можливість захисту споживачами своїх порушених прав.
Як вже зазначалося, учасниками торговельного обслуговування в роздрібній торгівлі з однієї сторони виступають суб'єкти підприємництва та громадяни-підприємці (продавці), а з іншої - громадяни (покупці). Проте законодавством установлені випадки, коли для продавців недостатньо мати статус суб'єктів підприємництва. В необхідних випадках вони повинні одержати спеціальний дозвіл (ліцензію, патент) на здійснення торговельної діяльності.
Так, відповідно до ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" без ліцензії не може здійснюватися, зокрема, торговельна діяльність у сфері роздрібної торгівлі та громадського харчування з реалізації алкогольних напоїв та тютюнових виробів. За Законом України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" для окремих видів торгівлі необхідно одержати торговий патент - державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в цьому Законі видами підприємницької діяльності.
Патентуванню підлягають операції з роздрібної торгівлі лише у тих випадках, коли вони здійснюються суб'єктами підприємництва або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах роздрібного продажу товарів (ст. З Закону).
Для продавців системи роздрібної торгівлі багатьма актами законодавства встановлюється низка додаткових вимог та обов'язків, зокрема щодо правового режиму роботи господарюючих суб'єктів, організації продажу товарів, ціноутворення, санітарних вимог.
Іншим є правове становище покупця, який володіє переважно правами, а обов'язки у нього можуть виникнути лише після укладення договору купівлі-продажу. Головною передумовою вступу громадянина-споживача у договірні відносини з торговельними підприємствами (громадянами-підприємцями) є наявність у нього необхідного обсягу дієздатності відповідно до цивільного законодавства. Згідно з п. 41 Порядку заняття торговельною діяльністю і правил торговельного обслуговування населення продаж товарів повсякденного попиту дітям Здійснюється лише у разі, якщо вони можуть самостійно зробити покупку та розрахуватися за придбаний товар. Звичайно ж тут мають враховуватися відповідні положення ЦК України щодо обсягу дієздатності неповнолітніх (ст. ст. 31, 32).
Правилами роздрібної торгівлі алкогольними напоями заборонено продаж алкогольних напоїв громадянам, які не досягли 18-річного віку. У разі ж виникнення сумнівів щодо віку покупця продаж алкогольних напоїв здійснюється за умови пред'явлення документа, який засвідчує його вік.
Також згідно з п. 11 Правил роздрібної торгівлі алкогольними напоями не дозволяється здійснювати продаж алкогольних напоїв працівниками суб'єкта підприємницької діяльності, яким не виповнилося 18 років.
Щодо тютюнових виробів, то згідно з Правилами роздрібної торгівлі тютюновими виробами заборонено продаж тютюнових виробів особам, які не досягли 18-річного віку.
Оскільки договір купівлі-продажу в роздрібній торговельній мережі виконується, як правило, під час його укладення, закон не вимагає його обов'язкового письмового оформлення. Громадянину-споживачу, який придбав у торговельного підприємства (громадянина-підприємця) за усною угодою товар, видається документ, що підтверджує сплату ним грошей та є підставою для одержання товару.
§ 3. Правові гарантії забезпечення належної якості товарів
Відомо, що вихід на ринок залежить від політичних, економічних, науково-технічних та інших факторів, які треба враховувати в комплексі в усій їх складності. Виробники, які добре знайомі з ринком, знають, що купівля-продаж все більше залежить від якості товарів та послуг. Тільки той має шанс продати свої товари та послуги, хто пропонує їх з очікуваною якістю, доступною ціною і в потрібний час.
Покупці-споживачі вважають якість продукції і послуг найголовнішим фактором. Тому стає зрозумілим, що постачальник повинен передвіщати очікування покупців і вражати їх своїми новими товарами та послугами.
На ринку України йде боротьба за збут товарів, за покупців, проводиться політика витіснення конкурентів. Все це приводить до бурхливого розвитку методів та засобів, спрямованих на підвищення якості продукції та послуг. При цьому велике значення має правове регулювання права споживачів на придбання товарів (робіт, послуг) належної якості, кінцевою метою якого є задоволення їх очікувань.
Одним із основних конституційних прав громадянина, передбачених ст. 50 Конституції України, є право споживачів на придбання товарів належної якості (далі - якісних товарів). Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення; така інформація ніким не може бути засекречена. Подібної норми не містила жодна з конституцій радянського періоду.
Згідно зі ст. 673 ЦК України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду зазвичай використовується.
Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, продавець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети. У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису. Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам.
Продавець і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом.
Відповідно до ст. З Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.) споживачі мають право на належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування, безпеку товарів та на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів, робіт, послуг, а також про їх виробника (виконавця). Положення Закону доповнюють і конкретизують положення Конституції України, а також формулюють це право, адже за Законом споживач (покупець) має не лише право на інформацію про якість товарів, а й безпосереднє право на належну якість товарів та їх безпеку.
Стаття 3 Закону України "Про захист прав споживачів" зобов'язує державу забезпечити не лише створення інформаційної системи про якість товарів, що реалізуються всіма суб'єктами підприємництва, але й визначити необхідні вимоги, яким мають відповідати ці товари, а також здійснення державними органами контролю за дотриманням суб'єктами підприємницької діяльності цих та інших вимог. Власне в Україні вже існує відповідна державна система захисту прав споживачів. Так, відповідно до ч. 2 ст. 4 зазначеного Закону державний контроль за дотриманням прав громадян як споживачів здійснюють, зокрема, місцеві ради, державні адміністрації, Держспоживстандарт та його територіальні органи, органи і установи державного санітарного нагляду.
Визначення змісту "права на належну якість" неможливе без розкриття змісту самого поняття якості товару (продукції). Це водночас дає змогу визначити поняття належної якості товару (продукції), щодо якого і досі існує неоднозначне тлумачення.
Ознаками якості вважаються:
- сукупність корисних властивостей продукції;
- здатність продукції задовольняти особисті і виробничі потреби.
Практично такі ж ознаки були закладені свого часу в державному стандарті колишнього СРСР: ГОСТ 15467-70. Качество продукции. Термины. Якість продукції в цьому стандарті визначалася як сукупність властивостей продукції, які обумовлюють здатність задовольняти відповідно до її призначення потреби людей.
Від правильного визначення поняття "якість продукції" залежить формування відповідних вимог і правил щодо кількісних і якісних показників, яким має відповідати та чи інша продукція, тому проблема якості продукції (товарів) є предметом і правових досліджень.
Найважливішим критерієм якості продукції є її корисність, висловлена в ступені придатності, а здатність продукції задовольняти відповідні потреби людей обумовлюється її властивостями, зокрема, надійністю, довговічністю, ефективністю, які відповідають нормативним вимогам, плановим приписам і договорам. Узагальнено якість продукції, як правило, розглядалася в радянській юридичній літературі як ступінь відповідності її техніко-економічних властивостей тим соціальним вимогам, які закріплюються в юридичних нормах. Отже, у правових визначеннях якості продукції за основу беруться техніко-економічні властивості продукції, які забезпечують той чи інший ступінь її придатності у використанні за призначенням.
Наукові погляди щодо визначення поняття "якість продукції" певною мірою знайшли своє втілення в Декреті Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. № 30-93 "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення", відповідно до якого якість продукції - це сукупність властивостей, які відображають безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, естетичність, екологічність продукції тощо, надають їй здатність задовольняти споживача відповідно до її призначення.
Безперечно, таке визначення містить лише соціально-економічні ознаки, що дає підстави вважати якісною будь-яку продукцію, що задовольняє потреби споживача, адже воно не зобов'язує дотримуватися тих чи інших обов'язкових правил. Подібний підхід притаманний і Закону України від 23 грудня 1997 р. № 771/97-ВР "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", в якому якість харчового продукту визначається як сукупність властивостей харчового продукту, що визначає його здатність забезпечувати потреби організму людини в речовинах, безпеку для її здоров'я, стабільність складу і споживчих властивостей протягом строку придатності до споживання. У правовому визначенні поняття якості продукції обов'язково мають поєднуватися його економічні та правові ознаки.
В Україні створена нова власна система, яка забезпечує якість продукції в умовах ринкової економіки. До найважливіших законодавчих актів України в цій сфері насамперед необхідно віднести Декрет Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення", а також Декрет від 10 травня 1993 р. № 46-93 "Про стандартизацію і сертифікацію", закони України від 11 лютого 1998 р. № 113/98-ВР "Про метрологію та метрологічну діяльність" та від 17 травня 2001 р. № 2408-Ш "Про стандартизацію". Ці нормативні акти встановлюють:
- правові основи державного нагляду за дотриманням стандартів, норм і правил суб'єктами підприємництва та відповідальність за їх порушення;
- правові і економічні основи систем стандартизації і сертифікації, організаційні форми їх функціонування;
- правові основи забезпечення в Україні єдності вимірювань за допомогою засобів вимірювань за зразками державних еталонів одиниць;
- правові основи захисту прав споживачів в разі порушення їх права на придбання товару (роботи, послуги) належної якості тощо.
Законом України "Про стандартизацію" дається визначення поняття стандартизації. Стандартизація - це діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.
Відповідно до ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" нормативні документи із стандартизації поділяються на:
- державні стандарти України - ДСТУ;
- галузеві стандарти - ГСТУ;
- стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок - СТТУ;
- технічні умови - ТУУ;
- стандарти підприємств - СТП.
Цим стандартам повинні відповідати товари, які знаходяться в роздрібній торгівлі.
Як державні стандарти України застосовуються міждержавні стандарти і республіканські стандарти колишньої УРСР. Державні стандарти України розробляються і встановлюються, зокрема, на продукцію міжгалузевого призначення, на продукцію для населення і народного господарства. Вони мають містити обов'язкові вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону навколишнього природного середовища тощо.
Галузеві стандарти розробляються на продукцію у разі відсутності державних стандартів України та у разі необхідності встановлення вимог, які підвищують чи доповнюють вимоги державних стандартів, а стандарти науково-технічних і інженерних товариств і спілок - у разі необхідності поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень (останні можуть використовуватись на основі добровільної згоди споживачів).
Технічні умови містять вимоги, які регулюють відносини між постачальником (розробником, виробником) і споживачем (замовником) продукції, а стандарти підприємств розробляються на продукцію, що використовується лише на конкретному підприємстві.
Стандарти підприємства розробляють на продукцію (процеси, послуги), яку виробляють і застосовують (здійснюють, надають) лише на конкретному підприємстві.
Залежно від рівня суб'єкта стандартизації, який приймає чи схвалює стандарти, розрізняють:
- національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування;
- стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб'єктами, що займаються стандартизацією.
У ст. 12 Закону "Про захист прав споживачів" не наводиться конкретний перелік правових форм, які мають забезпечувати якість товарів. У ній лише зазначається, що споживач має право вимагати від продавця, щоб якість придбаного ним товару відповідала вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товар, яку надає продавець. В Декреті Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" конкретизуються види нормативних документів, якими встановлюються необхідні вимоги щодо якості товарів (продукції).
Державні стандарти України містять обов'язкові та рекомендовані вимоги.
До обов'язкових належать:
- вимоги, що стосуються безпеки продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісності і взаємозамінності, охорони навколишнього природного середовища, і вимоги до методів випробувань цих показників;
- вимоги техніки безпеки і гігієни праці з посиланням на відповідні норми і правила;
- метрологічні норми, правила, вимоги та положення, що забезпечують достовірність і єдність вимірювань;
-положення, що забезпечують технічну єдність під час розроблення, виготовлення, експлуатації або застосування продукції.
Обов'язкові вимоги державних стандартів підлягають безумовному виконанню на всій території України, а рекомендовані повинні бути виконані, якщо:
- це передбачено чинними актами законодавства;
- ці вимоги включено до договорів на розроблення, виготовлення та поставку продукції;
- виробником (постачальником) продукції документально заявлено про відповідність продукції цим стандартам.
Необхідно зазначити, що Закон України "Про захист прав споживачів" не закріплює право продавця продати товар належної якості, а зобов'язує його передати споживачеві товар, який за якістю відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товар. Така норма є важливою, але не безумовною гарантією реалізації споживачем права на захист у разі придбання товару неналежної якості.
В 1992 р. в Україні було започатковано самостійну систему "технічного регулювання", яка включає стандартизацію та суміжні види діяльності (сертифікацію, метрологію, акредитацію). В основу національної системи технічного регулювання закладаються міжнародні принципи діяльності впливової Міжнародної організації із стандартизації (180), членом якої Україна стала ще в 1993 р., Європейських організацій. Велике значення у підвищенні якості українських товарів безперечно буде мати входження України до міжнародних структур.
Крім нормативно-приписних гарантій, важливу роль у забезпеченні надходження у торговельну мережу якісних товарів відіграють сертифікація та гарантії, які умовно можна назвати організаційними (наприклад, ліцензування, патентування), інформаційними (наприклад, маркування, штрихове кодування, рекламування), контрольно-запобіжними (контрольні перевірки якості, санітарні вимоги до умов продажу, зберігання тощо), правозахисними (санкції за порушення вимог законодавства про якість) заходами.
Іншим засобом, що належить до правового регулювання питань якості, є сертифікація.
Сертифікація - це комплекс заходів, спрямованих на забезпечення відповідності продукції встановленим або ініційованим вимогам, про що видається відповідний сертифікат.
Сертифікація продукції (процесів, робіт, послуг) в Україні здійснюється з метою:
- запобігання реалізації небезпечної продукції;
- сприяння споживачам у компетентному виборі продукції;
- створення умов для участі суб'єктів підприємництва в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві і міжнародній торгівлі.
Сертифікація продукції може бути обов'язковою чи добровільною. Перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затверджений наказом Держстандарту України від 30 серпня 2002 р. № 498.
Обов'язкова сертифікація передбачає перевірку і випробовування продукції для визначення її характеристик, а також подальший державний технічний нагляд за сертифікованою продукцією. В разі позитивного проходження випробувань компетентний орган видає сертифікат і заявникові надається право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності.
Добровільна сертифікація може здійснюватися за ініціативою виготовлювача, продавця, споживача, органів державної виконавчої влади, громадських організацій і окремих громадян на договірних умовах між заявником і органом із сертифікації на предмет відповідності продукції вимогам, не віднесеним до обов'язкових.
Щодо окремих видів продукції можуть встановлюватися особливі правила сертифікації. Так, наказами Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 13 вересня 1996 р. № 378 та № 379 були затверджені, відповідно, Правила обов'язкової сертифікації тютюнових виробів і Правила обов'язкової сертифікації алкогольних напоїв. Вимоги зазначених Правил та інших нормативних актів у сфері сертифікації є обов'язковими для органів сертифікації, акредитованих в державній системі сертифікації (УкрСЕПРО), а також для підприємств незалежно від форм власності, в тому числі іноземних, які виробляють чи поставляють продукцію.
До створеної Держстандартом України системи УкрСЕПРО входить 131 орган сертифікації, 565 випробувальних лабораторій, 11 органів сертифікації систем якості1.
В основу побудови УкрСЕПРО закладені настанови та принципи міжнародних документів, прийнятих в рамках міжнародних інститутів І50/ІЕС і ГАТТ/СОТ. Однак останнім часом українська система сертифікації суперечить міжнародним правилам у сфері сертифікації якості продукції. Зокрема, Угода про технічні бар'єри в торгівлі (ТБТ) не визнає державне регулювання якості продукції, віддаючи перевагу праву покупця вибрати продукцію необхідної йому якості. Ця обставина використовується досить часто при укладенні Україною кредитних угод зі Світовим банком та у відносинах з іншими міжнародними структурами, які обумовлюють укладення угод умовами про непоширення на імпортовані в Україну товари державної системи сертифікації якості продукції (товарів) на стадії імпорту, зберігаючи систему перевірок лише в оптовій та роздрібній торгівлі.
Відповідно до ст. 5 Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" будь-який харчовий продукт (крім виготовленого для особистого споживання), продовольча сировина і супутні матеріали не можуть бути ввезені, виготовлені, передані на реалізацію, реалізовані або використані іншим чином без документального підтвердження їх якості та безпеки. Документами, що підтверджують належну якість та безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, є:
- сертифікат відповідності;
- Державний реєстр харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів або висновок державної санітарно-гігієнічної експертизи;
- ветеринарний дозвіл для харчових продуктів та продовольчої сировини тваринного походження;
- карантинний дозвіл для продукції рослинного походження. Імпортні харчові продукти, продовольча сировина і супутні матеріали допускаються на митну територію України за умови виконання постачальником правил їх реєстрації та сертифікації (ст. 16 Закону).
Незважаючи на те, що сертифікація, на відміну від стандартизації, безпосередньо не містить показників, яким має відповідати продукція, що виготовляється, вона сприяє встановленню фактичної якості виготовленої продукції, знижує можливість реалізації неякісної продукції, дисциплінує суб'єктів підприємництва і, безумовно, виконує для споживача інформаційну функцію щодо властивостей товару. У зв'язку з цим потребує активізації система заходів інформування споживачів стосовно характеристик тих товарів, які не відповідають вимогам стандартів та інших нормативних документів України, що забезпечить вільний вибір товарів.
Ліцензії, сертифікати, патенти, які підтверджують (підтверджували) право займатися тим чи іншим видом торговельної діяльності, самі по собі істотно не впливають на забезпечення якості товарів. Однак не можна недооцінювати вплив на продавців загрози втратити ліцензію, сертифікат, патент у разі застосування санкцій за систематичний продаж неякісних товарів, недотримання санітарно-епідеміологічних та інших правил. Більш ефективним є посилення вимог при наданні дозволу на право займатися окремими видами торговельної діяльності, зокрема шляхом встановлення наявності професійно-технічних можливостей для ведення такої діяльності.
Об'єктивна інформація сприяє вибору покупцем якісного товару. Відповідно до ст. 18 Закону "Про захист прав споживачів" споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари, що забезпечує можливість їх компетентного вибору. Така інформація про товари має містити:
- назву товару;
- зазначення нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати вітчизняні товари (роботи, послуги);
- дані про основні властивості товарів (робіт, послуг), а щодо продуктів харчування - про склад (включаючи перелік використаної у процесі їх виготовлення сировини, в тому числі харчових добавок), номінальну кількість (масу, об'єм тощо), харчову та енергетичну цінність, умови використання та застереження щодо вживання їх окремими категоріями споживачів, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт;
- відомості про вміст шкідливих для здоров'я речовин порівняно з вимогами нормативно-правових актів та нормативних документів і протипоказання щодо застосування;
- позначку про застосування генної інженерії під час виготовлення товарів;
- дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг);
- дату виготовлення;
- відомості про умови зберігання;
- гарантійні зобов'язання виробника (виконавця);
- правила та умови ефективного і безпечного використання товарів (робіт, послуг);
- термін придатності (служби) товарів (робіт, послуг), відомості про необхідні дії споживача після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;
- найменування та адресу виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування.
Інформація про послуги, пов'язані з концертною, гастрольно-концертною, конкурсною, фестивальною діяльністю, повинна Містити дані про використання чи невикористання виконавцями музичних творів фонограм власного вокального, інструментального, вокально-інструментального виконання музичного твору з музичним супроводом або без нього чи фонограм музичного супроводу до власного вокального, інструментального, вокально-інструментального виконання музичного твору.
Стосовно товарів (робіт, послуг), які підлягають обов'язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватись інформація про їх сертифікацію.
Про товари (роботи, послуги), які за певних умов можуть бути небезпечними для життя, здоров'я споживача та його майна, виробник (виконавець, продавець) зобов'язаний довести до відома споживача інформацію про такі товари (роботи, послуги) і можливі наслідки їх впливу.
Так
2015-05-12
1504
