Література. 1 История политических и правовых учений / под ред

1 История политических и правовых учений / под ред. В. С. Нерсесянца. – М., 1988.

2 Гегель Ф. Философия права / Ф. Гегель. – М., 1990.

3 Кант И. О поговорке “Может быть, это и верно в теории, но не годится для практики” / И. Кант // Сочинения. – в 6 т. – т.4., ч.2. – М., 1965.

4 Кант И. Основы метафизики нравственности / И. Кант // Там же. – т.4., ч.1.

5 Макаровський І. П. Марк Туллій Цицерон: письменник, філософ, політик, оратор / І. П. Макаровський. – Івано-Франківськ, 2001.

6 Макиавелли Н. Государ / Н. Макиавелли. – М., 1990.

7 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник / П. П. Шляхтун. – К., 2002.

При відповіді на перше питання насамперед необхідно звернути увагу на такі важливі моменти. Зокрема вказати, що виникнення політичної думки в історії людської цивілізації є дискретним в часі і в просторі. Цей процес нерозривно пов'язаний із становленням перших держав як особливої організації влади. Людству потрібно було майже два тисячоліття досвіду державного управління суспільством, перш ніж з’явились можливості для перших теоретичних узагальнень і висновків щодо політичного життя як особливої сфери суспільних відносин.

В Ш-ІІ тисячоліттях до н.е. мислення людей не перебувало в полоні міфологічних уявлень про навколишній світ, що знайшло своє відображення і на політичній думці: в її основі знаходилась ідея божого першоджерела політичних порядків. А в І тисячолітті до н.е. мірою розвитку суспільного виробництва, що обумовило справжній стрибок в духовній культурі, людство робить перші кроки в бік раціонального самопізнання. Спочатку стародавні мислителі тільки фіксували існуючий суспільно-політичний устрій, не роздумуючи над його зміною. Потім деякі з них почали замислюватись над недосконалістю останнього і пропонували шляхи його удосконалення. В основному їх ідеї зводилися до морального перевиховання правителів і підданих, щоб політика ґрунтувалась на нормах моралі. Таким чином розпочався пошук “ідеального правління”. І нарешті Аристотель, не задовольнившись цими ідеями, першим задумується над проблемою взаємозалежності соціальної сфери і політики, вперше пропонує соціальні перетворення як засіб вдосконалення політики.

Переходячи безпосередньо до відповіді на перше питання плану, варто підкреслити, що дійсною вершиною політичної думки Стародавнього Світу за правом вважається політична філософія Стародавньої Греції. Вона з самого початку розвивалась як ідеологія вільних людей і тому основною її цінністю виступала свобода. Це, звичайно, була не всезагальна, а обмежена свобода: раби перебували поза нею. Не були вони і суб’єктами тієї політики (полісного життя), яка представляла собою форму життя тільки вільних людей, повноправних членів полісного колективу, громадян полісу.

Потрібно зауважити, що спочатку у еллінів були міфологічні уявлення про політику (Гомер, Гесіод). Але до 6-5 ст. до н. є. вони витіснились філософськими методами пізнання (Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичними підходами (софісти), вершиною чого стали логіко-понятійний апарат (Сократ, Платон), початки емпірично-наукових (Аристотель) та історичних (Полібій) досліджень.

Найвидатнішими представниками старогрецької політичної думки – Сократом (469-399 рр. до н.е.), Платоном (427-347 рр. до не.) та Аристотелем (384-322 рр. до н.е.) – політика мислилась як відносини тільки між вільними людьми, як уміння управляти державою в цілях здійснення правління порядку й справедливості Останнє було можливим лише за умов панування розумних і справедливих законів (збіг законного і справедливого).

Цими мислителями були дані базові визначення форм правлінні (монархії та республіки), висловлено негативне ставлення до тиранії та крайньої демократії, наголошено на необхідності забезпечення принципу компетентності в управлінні державою.

Платон та Аристотель запропонували свої проекти ідеального політичного ладу. Соціальний проект першого часто називають соціалістичним, але, по суті, це соціалізм казарми. Заради благополуччя цілого Платон приносив у жертву інтереси окремої людини. В проекті афінського мислителя вже закладе ні елементи майбутніх тоталітарних режимів, де всі сторони життя суспільства регулюються й контролюються державою.

Аристотель піддав критиці вчення Платона про досконалу державу, На відміну від свого учителя, він висуває на перше місце не “абсолютно найкращу” форму держави, а говорить про такий політичний устрій, який можуть мати у себе більшість держав. Головне зауваження Аристотеля Платону в тому, що той переступив межі можливої єдності, прагнучи ліквідувати всяку багатоманітність.

Вважаючи, що запропонована Платоном спільність майна, жінок і дітей (для таких соціальних груп як філософи та воїни) призведе до знищення держави, Аристотель виступив переконаним захисником прав індивіда, приватної власності і моногамної сім'ї, заперечував розчинення людини у суспільстві.

Цей мислитель висловив немало геніальних здогадок. Так, умовою стабільності держави він вважав наявність у суспільстві великого прошарку середньозабезпечених громадян – рабовласників (“держава, що складається із середніх людей, буде мати і найкращий державний устрій”); першим розділив владу на законодавчу, виконавчу й судову; висловив ідею верховенства закону, необхідності його відповідності політичній справедливості і праву; ввів поняття “природного закону”.

Відстоюючи благо миру, рахував, що “сам принцип воєн можна вважати таким, що суперечить ідеї права”. Ця теза в подальшому отримала широке розповсюдження у критиків війни і прибічників “вічного миру”, зокрема у Канта і Фіхте.

Найвищою цінністю громадян Еллади було збереження та зміцнення полісів, свобода кожного у вільному колективі В період еллінізму (друга половина ІV-ІІ ст. до н.е.), в умовах втрати стародавніми грецькими полісами своєї незалежності (підпадають спочатку під вплив Македонії, а потім Риму) та переоцінки минулих цінностей, безумовна цінність морального цілого, полісу і колективного полісного (політичного) життя ставиться під сумнів з позицій індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її моральної автономії (епікуреїзм, стоїцизм). З цих же позицій заперечується колишній розподіл людей на вільних та рабів. Свобода трактується тут не як соціально – політичне, а як духовне явище і на цій основі проголошується великий принцип всезагальної свободи і рівності людей за законами природи і природного права.

Великий внесок у розвиток політичної думки античності здійснив знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н є.). Він створив вчення про державу як публічно-правову єдність (спільність; окреме правове утворення (загальний правовий порядок); підкреслив природний характер виникнення держави, вроджену потребу людей жити разом, ввів поняття юридичної особи (правової особи, персони).

Розрізняючи три форми правління (царську владу, владу оптиматів та народну владу), Цицерон найкращою вважав змішану державу, яка б поєднувала в собі кращі риси усіх трьох форм, і найважливішими характеристиками якої були б міцність і правова рівність людей. При цьому мислитель позитивно ставився до рабства, вважав його таким, що є обумовлено природою.

Цицерону належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він формулює принцип останнього про необхідність дотримування зобов'язань, накладених міжнародними угодами.

Віднісши розгляд політичних вчень часів середньовіччя до питань на самостійне вивчення, зауважимо, що після історичного періоду середніх віків, що зайняв більш ніж тисячолітню епоху (V-XVI ст.), у XIV-XVI ст. починаються соціально-економічні процеси, що в результаті призвели до формування в Європі індустріального суспільства.

Ідеологи молодої буржуазії разом з народними масами висловлювали своє глибоке незадоволення римською курією. Вони виступили проти засилля католицької церкви, її релігійних догм з ідеями на захист прав та гідності особи, ідеями тираноборства. Католицькому світоглядові, який проповідував відречення від земних радостей, була протиставлена віра в могутність розуму і досвіду, в творчі сили людини. Проблема людини, співвідношення особи і держави займала важливе місце в політичних вченнях Нового часу. Цей напрям суспільної думки отримав назву “гуманізму”. Він відомий також як ідеологія Відродження (серед. 14 – поч. 17 ст.), оскільки використовував ідеали античного світу для створення нової буржуазної ідеології.

Критику церковних установ передові сили вели під прапором “Реформації” – перетворення і демократизації церкви у відповідності з положеннями раннього християнства. Реформація – широкий антифеодальний і антикатолицький рух в Європі в першій половині 16 ст. Її діячі в різних країнах (М Лютер та Т.Мюнцер у Німеччині, Ж.Кальвін – в Швейцарії, Ж.Боден – у Франції, інші) сприяли зміцненню світського розуміння держави, основними цінностями якої були б свобода совісті, думки.

Викладене слід мати на увазі при аналізі політичних ідей представників німецької Реформації – М. Лютера (1483-1546) та Т. Мюнцера (біля 1490-1525). Перший очолював князівсько-бюргерське крило Реформації, другий – селянсько-плебейське.

М. Лютер виступив проти претензій католицького духовенства на контроль віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом, висунув вимогу ліквідації відособленого стану священників., усієї їхньої надзвичайно дорогої ієрархії; обґрунтував необхідність абсолютної і жорсткої монархічної влади, її контролю над поведінкою людей, а для останніх – необхідність беззастережного підкорення їй.

Разом з тим Лютер зазначав, що свобода душі, область віри, внутрішній світ людини знаходяться поза юрисдикцією держави. Всі однаково повинні служити Богу, всі смертні є нікчемними порівняно з Богом, тому ніхто з людей не має зверхності над собі подібними. Це трактування Лютером основоположень християнства фактично було чи не першою ранньобуржуазною версією принципу рівноправності Проте внутрішня релігійність, за яку виступав цей мислитель, не припускала скільки-небудь серйозної зміни суспільно-політичного устрою тієї пори. Лютер був далеким від того, щоб проповідувати необхідність демократичного переустрою німецької держави. Він наставляв підданих коритись монархам, не повставати проти влади і покірно переносити несправедливість.

Необхідно відзначити, що на відміну від Лютера, який прагнув повернення до раннього християнства лише в церковному відношенні, селяни-послідовники Реформації, очолювані Т. Мюнцером, бажали цього ж ще й щодо суспільного життя. Мюнцер мріяв про ненасильницьку ліквідацію феодального ладу, в результаті чого встановиться новий суспільній порядок без гніту та експлуатації, в якому жоден християнин не володітиме приватною власністю і не займатиме будь-якої державної посади. Поскільки всі люди рівні перед Богом, постільки всі вони повинні бути рівні між собою і на Землі, вважав він.

Характеризуючи основні положення політичної концепції Н. Макіавеллі (1469-1527), необхідно підкреслити, що він в добу Відродження звільнив теоретичний розгляд політики від релігійних догм і моралі. В нього розум і досвід, розгляд держави “людськими очима” приходять на зміну схоластиці та теології. Завдання політичної науки мислитель бачив у тому, щоб пояснювати дійсний стан речей, відштовхуючись від фактичного матеріалу, на основі історичного досвіду. Не дійсність підганяти під канонізовані схеми, а навпаки, на основі пізнання реальної дійсності виводити дієві політичні принципи і у відповідності з ними творити політичну історію. Саме в цьому полягає глибоко прогресивний характер методології Н. Макіавеллі. Відкинувши релігійно-схоластичні догми та феодальні схеми, мислитель став з’єднувальною ланкою між античною та буржуазною політичною наукою.

Н. Макіавеллі вводить один з ключових термінів політичної науки нового часу – Stato (держава), яку розглядає як стан, що змінюється в залежності від співвідношення сил, які змагаються між собою. Мислитель був переконаний в тому, що лише через державу можлива самореалізація людини. Сильна держава – благо для громадян, тому все, що сприяє її зміцненню, те відповідає інтересам суспільства, є вирішальним гарантом свободи. В двох своїх основних роботах – “Государ” та “Роздуми про першу декаду Тіта Лівія” – Макіавеллі звертається відповідно до двох протилежних форм державного правління – монархії та республіки. Пов’язуючи прогрес держави тільки з республіканською формою правління, яка забезпечує свободу і громадянську рівність, стабільність і міцність держави, Макіавеллі тим не менше належне оцінював і необмежену владу монарха, необхідну на його думку, для перетворення “розбещеної” держави і для об’єднання країни. Адже відомо, що в той час Італія була роздрібненою і знаходилася в центрі інтересів ворогуючих між собою Франції та Іспанії, в ній не знайшлося сила, яка б створила національну монархію, як це сталося в Англії та Франції. Для революційних перетворень, як вважав мислитель, демократично – легальні інститути непридатні. Необхідна єдиноосібна диктатура, необмінно кривава, як тимчасова перехідна міра. Макіавеллі рахував, що в цей період народ не повинен грати ніякої ролі в державі. Правитель сам визначає цілі своєї політики і домагається їх, використовуючи будь-які засоби, не рахуючись з нормами моралі, тобто в даному випадку мораль і політика речі несумісні. Але підступність і насильство для Макіавеллі не були абсолютними цінностями. Їх використання виправдовувалось лише з метою об’єднання і перетворення держави.

Жорстокості, як стверджував мислитель, можна виправдати тільки тоді, коли вони застосовуються один раз і на користь підданих. Якщо ж вони систематично застосовуються для гніту громадян, то їм немає виправдання.

Таким чином, сам Макіавеллі своїм принципам політичної поведінки (“мета виправдовує засоби“) не надавав значення універсальності. Це вже пізніше надано їм таких рис, і під назвою макіавеллізму вони стали теоретичним виправданням “звільнення політики від моралі”, до чого апелювали диктатори усіх мастей. Макіавеллі фактично вперше сформулював ідеологію централізованої монархічної влади і у своєму “Государеві” дав самодержцям вичерпні рекомендації по завоюванню та утриманню влади. Він закликав до дії, творчості, свободи, до відродження. Це була революція в політичному мисленні, що проклала шлях від середніх віків до Нового часу, нового періоду історії. Незважаючи на те, що Н. Макіавеллі був проникливим мислителем, все ж таки він стоїть лише на початку і трохи осторонь магістрального розвитку європейської політичної філософії просвітницько-раціоналістичного етапу.

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за створення такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530-1596), відображене в праці “Шість книг про республіку”, де під республікою автор мав на увазі державу взагалі.

Важливо наголосити на найвагомішому внескові Ж. Бодена у розвиток політичної думки – розробленій ним теорії державного суверенітету. Суверенітет, за мислителем, це – абсолютна (немає жодних обмежень для виявів своєї могутності), постійна (існуватиме невизначено тривалий час) і неподільна (не ділить ні з ким своїх прерогатив) державна влада. Суттєвими ознаками суверенітету держави мислитель називав: право видавати і скасовувати закони; оголошувати війну і укладати мир; призначати вищих посадових осіб; здійснювати суд в останній інстанції; виносити помилування.

Для повного розуміння цього питання слід підкреслити, що державний суверенітет, за теорією Ж. Бодена, є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. Тому держава не повинна втручатися у справи сім’ї, порушувати принцип віротерпимості, збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який нехтує усім цим, є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддавав перевагу абсолютній монархії, не заперечуючи водночас окремих елементів аристократичного і демократичного способів здійснення влади за умов монархізму. Таким чином, доводячи необхідність сильної королівської влади, мислитель одночасно накреслював межі діяльності державної влади.

Відповідь на третє питання слід розпочати з короткої характеристики Нового часу, підкресливши, що з його настанням більшість філософів шукає гуманістичних підходів до розгляду питань про державу і владу, закладаючи в основу цих пошуків принцип раціональності, законності і рівності природних прав людини.

Видатні європейські мислителі XVII-XVIII ст. Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та інші заперечували божественну природу держави і королівської влади, обґрунтовували необхідність конституційного правління, розробили надзвичайно важливі для впровадження ліберально-демократичних режимів політико-філософські концепції громадської угоди (суспільного договору), природних прав людини, розподілу влади, народного суверенітету, висунули ідею правової держави тощо. Значної уваги ці мислителі надавали ролі географічного середовища та людської природи (людських пристрастей) у формуванні політичних структур і відносин, почали впроваджувати історичний підхід до оцінки політичних явищ.

Особливу увагу потрібно приділити політичним ідеям Ж.-Ж. Руссо, вказати на їхню особливість в контексті ідей інших мислителів цього періоду, зокрема щодо ставлення філософа до питання розподілу влади і розуміння ним ідеї невідчужуваного народного суверенітету, а відтак – і прямого народоправства.

При висвітленні даного питання слід підкреслити, що розвиваючи вищевказані ліберально-демократичні ідеї Нового часу, І. Кант (1724-1804) та Гегель (1770-1831) створили концепцію правової держави, а також громадянського суспільства. Зокрема, І. Кант благо і призначення держави бачив не у її намаганнях забезпечити матеріальний добробут своїх громадян чи щось інше, а в максимальній відповідності її устрою, конституції, її діяльності принципам права (концепція правової держави).

Аналізуючи політичні ідеї Канта, варто також наголосити, що він в умовах Німеччини 18 ст. всебічно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. Головна лінія його соціальних поглядів: кожна особа має гідність, абсолютну цінність, вона не може бути в жодному випадку засобом творення, навіть якщо мова йде про найблагородніші загальні цілі. Людина завжди є лише ціллю, метою перетворень. Вона, як вважав Кант, у своїй поведінці повинна керуватись лише веліннями морального закону, який є апріорним, не підлягає ніяким змінам, є безумовним (категоричний імператив).

Свобода, за Кантом, іманентна кожній особі, але дуже часто вона переростає у свавілля однієї людини по відношенню до іншої. Щоб обмежити його, необхідне право – загальна і рівна міра свободи у суспільстві. В свою чергу всезагальна обов'язковість права досягається за допомогою примусової сили держави, тобто право повинно мати силу закону.

Мислитель також запропонував проект “вічного миру”, засобом до якого може бути, на його думку, лише федерація самостійних рівноправних держав, побудованих по республіканському типу, тобто своєрідний космополітичний союз. І. Кант критикував війни, підготовку до них, ратував за додержання міжнародних угод, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торговельних та культурних зв'язків.

На відміну під Канта, інший видатний німецький мислитель Гегель визнавав нормою міждержавних відносин стан війни у разі, коли їхні державні суверенні волі не приходять до згоди. Він перший дійшов висновку, що життя громадянського суспільства відрізняється від етичного світу сім'ї і від публічного життя держави, тобто перший в історії політико-філософської думки чітко розмежував сфери громадянського суспільства і держави (навіть Кант вважав ці поняття тотожними, взаємозамінюваними).

Потрібно підкреслити, що саме гегелівська інтелектуальна традиція трактування громадянського суспільства як обумовленої працею системи потреб, що ґрунтується на приватній власності та всезагальній формальній рівності людей, як комплексу приватних осіб, груп та інститутів, які прямо не залежать від політичної держави, а їх взаємодія регулюється цивільним правом, закріпилась в сучасній політичній думці. Таке суспільство, якого не було в античності та середні віки, виникає, на думку Гегеля, лише в новий період історії.

Державу Гегель вважав основою громадянського суспільства. Вона виступає у мислителя у трьох іпостасях:

1) як дійсність конкретної свободи (індивідуальна держава); 2) як зовнішнє державне право (у відносинах з іншими державами); 3) як суб'єкт всесвітньої історії (з позиції прогресу внутрішніх форм державного життя, з точки зору розвитку свободи особи).

Особа у Гегеля варта чогось тільки тому, що є частиною держави. Вона вільна тільки тоді, коли перебуває в гармонії з цілями держави. За Гегелем, особа знаходить свободу у ретельному виконанні обов’язків перед державою (філософія етатизму). Варто зазначити, що Гегель говорив не про державу взагалі, а про правову державу, яка тільки і здатна реально забезпечити реалізацію прав і свобод своїх громадян. Звідси і витікає поклоніння останніх перед правовим порядком.

В ході відповіді на дане питання важливо проаналізувати погляди американських просвітителів, зокрема Т. Джефферсона (1743-1826) та Т. Пейна (1737-1809) з огляду практичного застосування ними теоретичних надбань епохи Просвітництва в процесі державотворення США. Ці мислителі в період війни США за незалежність від англійського протекторату відстоювали прогресивні соціально-політичні ідеї дрібнобуржуазного революційного демократизму.

Т. Джефферсон – автор великого революційного документу – “Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки”, яка за своєю суттю була “першою декларацією прав людини” у світі. В ній рівність, свобода, право народу на повстання визнаються невід’ємними природними правами людини. “Все в світі змінюється, – писав Джефферсон, – крім природних прав людини”. Останні, за його переконанням, вище законів, котрі видаються державною владою. Протиріччя між природними правами і державними законами завжди повинні вирішуватись на користь природних прав.

В декларації записано: “Ми вважаємо очевидним наступні істини: всі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належить: життя, свобода і прагнення до щастя”.

Зверніть увагу на те, що в цьому документі власність не згадується серед природних прав. Право приватної власності Джефферсон відносив до числа громадянських прав, встановлених законами даної держави, вважав його перехідним інститутом. Це свідчить про певний розрив з Локківською концепцією власності.

Історичне та політичне значення “Декларації...” полягає також і в тому, що вона стала першим в історії державним актом, який ідею народного суверенітету проголосив основою державного життя. Джефферсон не виступав проти капіталізму, проте його політична позиція характеризується виступами проти крайностей, до яких веде наявність приватної власності, та боротьбою проти рабства, за демократичні права і свободи. Його політичний ідеал – демократична республіка фермерів. Через своїх представників народ прийматиме участь в управлінні державою. Всі службові особи повинні були обиратися на обмежений час і піддаватися народному контролю.

Мета державної влади, рівно як і науки, і освіти – це, згідно Джефферсона, свобода, щастя і благоденство народу.

Інший американський політичний мислитель Т. Пейн у своїй праці “Права людини” також відстоював подібні ідеї. Зверніть увагу і на те, що політичні вчення періоду буржуазних революцій знаменували ідейну перемогу нового суспільного класу – буржуазії, що руйнувала феодалізм і утверджувала на його руїнах новий капіталістичний лад.

Перша половина ХІХ ст. – період остаточного становлення індустріальної цивілізації у провідних європейських країнах. Він характеризувався остаточним оформленням основних політичних ідеологій, появою нових методологічних підходів до вивчення політичних явищ.

Провідною політичною ідеологією цього часу стає лібералізм (Б. Констан, І. Бентам, інші). Його основними цінностями проголошуються права і свободи людини, її недоторканність, свобода приватної власності та економічної діяльності, невтручання держави в економіку, розподіл влади, інші. Поступово ліберали еволюціонують від визнання в якості ідеалу конституційної монархії і цензового обмеження виборчого права до нового ідеалу – демократичної республіки із загальним виборчим правом. Характерною для них стає відмова від революційних методів суспільних перетворень. Глибоким дослідженням піддаються проблеми демократії (А. Токвіль, ін).

Водночас потрібно підкреслити, що в цей період формується також і політичний консерватизм. Конкретні ідеї, що складали його зміст, змінювались в процесі історичного розвитку, але загальні світоглядові принципи, сформовані в ті часи, залишаються і донині: збереження історично сформованих форм політичного життя, пріоритет державних інтересів над особистісними правами і свободами, заперечення рівності людей тощо. Теоретиками консерватизму цього періоду виступали Е. Берк, У. Вордсворт, С. Колрідж, Ж. де Местр, ін.

Відповідаючи на питання про основні напрями сучасної західної політології, варто знати, що під ними розуміють проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди ХХ ст., і які є сьогодні предметом обговорення та подальшого дослідження. Тому лише визначимо їх та назвемо імена найвідоміших вчених-політологів.

1) Соціологічний напрям (М. Вебер, Е. Дюркгейм, М. Дюверже, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, ін.). Займає одне із провідних місць у сучасній політичній науці. Його представники вивчають політичні явища в контексті та через призму аналізу суспільства у всій складності та різноманітності його соціальної структури і процесів.

2) Інституціоналізм (С. М. Ліпсет, Ч. Міллс, М. Дюверже, ін). Політичні явища тут розглядаються через призму стійких форм організації та регулювання суспільного, в т.ч. й політичного життя, а також вивчаються самі ці організації. Основним поняттям цього напряму є “політичний інститут”, під яким розуміють установу, що має внутрішню організаційну структуру, підпорядковується певним правилам та нормам діяльності і створену для виконання певних політичних функцій і завдань.

3) Системно-функціональні концепції політики (М. Вебер, Г. Ласуелл, Т. Парсонс, Д. Істон, М. Крозьє, ін.). Вони є пов’язаними із соціологічним та інституціональним напрямами. Політика, її інститути вивчаються з точки зору. їх місця та значення, функцій у суспільстві. Так, наприклад, в роботах Г. Ласуелла приділяється значення ролі масових комунікацій у функціонуванні політичної влади, а Д. Істону належить пріоритет у розробці основ теорії політичної системи суспільства. Т. Парсонс досліджував, як політична система пов’язана з необхідністю досягнення загальних цілей соціальної системи.

4) Концепції політичного плюралізму (Е. Дюркгейм, М. Дюверже, Р. Даль, Р. Дарендорф, ін) виходять з того, що у сучасному суспільстві існують різноманітні соціальні групи, інтереси яких не є антагоністичними, їх можна примирити. В цих умовах держава має виконувати функцію узгодження інтересів різних груп, виступати в якості нейтрального арбітра між конкуруючими політичними силами з метою не допустити переважання одних над іншими.

5) Теорії демократії. Її сучасні основи закладені французьким мислителем А. Токвілем (1805-1859). Особливий інтерес до проблем демократії проявився після Другої світової війни, з тих пір носить стійкий характер. В її рамках склалось сучасне вчення про громадянське суспільство і правову державу, права і свободи людини.

6) Теорії бюрократії (М. Вебер, Р. Мертон, А. Гоулднер, ін). Тут досліджуються функції, структура бюрократичної організації, питання про співвідношення бюрократії і демократії.

7) Концепції тоталітаризму (Х. Арендт, Ф. Хайек, Х. Ортега-і-Гасет, М. Бердяєв, ін). Поява тоталітаризму пов’язується з антиліберальними політичними течіями, що відкидають цінність людини і розглядають її як момент колективної мети.

8) Теорії міжнародних відносин (Р. Арон, К. Райт, Р. Моргентау, Д. Розенау, М. Катлан, ін).

9) Концепції суспільно-політичної модернізації (Г. Алмонд, З. Бжезінський, Л. Пай). Тенденцією розвитку політичної системи суспільства є перехід від традиційного до сучасного стану суспільства. Розрізняють два типи політичної модернізації: 1) спонтанна (органічна), властива США, Канаді, Великобританії; 2) повторна (неорганічна) або “модернізація навздогін”, властива країнам Азії, Африки, Латинської Америки.

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах визнаються: виведення з-під політичного контролю економіки; створення відкритої соціальної структури; формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку; розширення політичної участі; поширення демократичних норм і цінностей, досягнення згоди правлячих і опозиційних сил тощо.

10) Концепція глобалізації (Т. Парсонс, У. Робінсон, А. Печеї, ін.). Ця проблема постала в центрі уваги вчених наприкінці ХХ ст. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв’язків і означає “постінтернаціоналізацію” суспільного життя. Часто вона ототожнюється західними дослідниками з “глобальним капіталізмом”. Глобалізація – це всезагальна уніфікація. Вона все більше і більше розмиває національні кордони, робить неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні економіки, форми правління, соціальні структури. Процес глобалізації сприяє взаємозв’язку і взаємозалежності усіх країн, “спресовує” світ у єдине ціле, формує так звану “світову культуру”, забезпечує поширення в усьому світі демократичних цінностей.