Література. 1 Барковский М. Ластер Браун : глобальные проблемы и политика / М

1 Барковский М. Ластер Браун: глобальные проблемы и политика / М. Барковский // Социально-политические науки. – 1991. – №4.

2 Бодрук О. Національні інтереси / О. Бодрук // Політика і час. – 2001. – №12.

3 Гайдуков Л., Терешко С. Річ, на якій економити не можна. НАТО: від образу ворога до порозуміння та співробітництва / Л. Гайдуков, С. Терешко // Політика і час. – 2005. – №7.

4 Гусейнов А. А. Этика ненасилия / А. А. Гусейнов // Вопросы философии. – 1992. – №3.

5 Зовнішня політика України після парламентських виборів: можливі корективи? // Дзеркало тижня. – 2002. – 16 березня.

6 Кинг М. Л. Любите врагов ваших / М. Л. Кинг // Вопросы философии. – 1992. – №3.

7 Ганди Мохандус К. Моя вера в ненасилие / К. Ганди Мохандус // Вопросы философии. – 1992. – №3.

8 Конституція України. Закон України “Про внесення змін до Конституції України”. – Х., 2005. – 72 с.

9 Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №10.

10 Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 / В. Литвин // Віче. – 2000. – №11.

11 Новій Україні – нову зовнішню політику // Політика і час. – 2005. – №2/3.

12 Семененко М. Політика ненасильства: концептуальний аспект / М. Семененко // Нова політика. – 2000. – №3.

13 Требін М. Цивілізація у боротьбі з тероризмом: успіхи, невдачі та перспективи / М. Требін // Нова політика. – 2000. – №4.

14 Хозин А. Г. Индийская философия ненасилия и проблема перестройки международных отношений / А. Г. Хозин //Социально-политические науки. – 1990. – №12.

15 Хозин Г. С. Джеймс Розенау как теоретик международных отношений / Г. С. Хозин // Социально-политические науки. – 1991. – №12.

16 Цыганков П. А. Раймон Арон о политической науке и социологии международных отношений / П. А. Цыганков // Социально-политические науки. – 1991. – №5.

17 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник / П. П.Шляхтун. – К., 2002. – С.502-539.

Відповідь на 1-ше питання варто розпочати з короткого огляду історії міжнародної політики. Так, підкреслити, що міжнародна політика як спосіб взаємодії і взаємовідносин між різними соціальними групами (племенами, націями), а також державами, союзами держав формується разом з виникненням і розвитком цих спільнот. Вже перші рабовласницькі держави (виник. у 4-3 тис. до н.е. в Єгипті та Межиріччі) здійснювали міждержавні відносини, створювали союзи, військово-політичні об’єднання переважно для спільного ведення воєн.

Потрібно наголосити на тому, що історично першою, а впродовж тривалого часу і переважною складовою міжнародної взаємодії виступала боротьба, змагання за перерозподіл територій, збереження територіальної цілісності, суверенітету, недоторканості, оскільки територіальне питання є найважливішим як при виникненні держави, так і в подальшому її існуванні. На основі цього формувались і первісні уявлення про міжнародну політику.

Потрібно зазначити, що і в середні віки війни та протиборство залишались головним елементом міжнародної політики. Більше того, феодальне міжнародне право визнавало війну засобом вирішення міжнародних проблем. В цей же час поступово зароджується і набуває поширення неконфліктне міждержавне спілкування, практика досягнення домовленостей, укладання угод (напр., про умови плавання в нейтральних водах; прикордонні та майнові питання; права іноземців тощо), розширюється міжнародна торгівля.

Буржуазно-демократичні революції ХVIII – XIX ст. сприяли наростанню інтенсивності міжнародних відносин, збагаченню їх змісту і форм. Створюються перші міжнародні організації, зокрема Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). Визнаються демократичні політичні принципи – свободи, рівності, суверенітету. Проте, незважаючи на них, ще довго практику міжнародних відносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни, як і раніше, залишалось непохитним і його навіть закріпили у низці міжнародних угод. Так, 1814-1815 рр. Віденський конгрес визнав законність колективної інтервенції на захист монархічних порядків та існуючих кордонів у Європі. У 1815 році було створено Священний союз (Австрія, Англія, Прусія, Росія, Франція) з цією ж метою. Аж до середини ХХ ст. застосування військової сили розглядали як законний спосіб розв’язання суперечок між державами, а анексію та контрибуцію вважали цілком правомірними засобами розширення території.

І лише в середині ХХ ст. під впливом наслідків ІІ світової війни та загрози термоядерного конфлікту світова громадськість і правлячі кола низки держав, які справляли визначальний вплив на глобальну політику, поступово дійшли висновку про неприпустимість, згубність військового способу розв’язання міжнародних конфліктів за сучасних умов. Неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі не існує таких обставин, які виправдовували б застосування сили, що тягне за собою загибель людей.

Проте, і це також важливо підкреслити, в період кінця 40-х – кінця 80-х рр. ХХ ст. у сприйнятті і здійсненні міжнародної політики панували категорії та образи “холодної війни”. Згідно цієї доктрини, світ вважався розділеним на дві групи країн: одну з них складали індустріальні ліберально-демократичні країни, очолювані США, іншу – комуністичні країни на чолі з СРСР. Визнавалося також існування “третього світу” – сукупності країн, які нещодавно здобули незалежність, були, як правило, бідними та політично нестабільними. Ця схема, хоча й не охоплювала всієї сукупності міжнародних відносин, справляла домінуючий і визначальний вплив на формування політичного мислення людей.

Соціально-політичні й економічні зміни на рубежі 80 – 90-х років в СРСР та країнах Східної Європи привели до народження філософії “нового політичного мислення”, з якої випливала необхідність створення нової парадигми нового світу – світу після “холодної війни”. В основу формули нового політичного мислення було покладено принцип: “Від балансу сил до балансу інтересів”. Сучасний світ почав бачитись вже не як двополюсний, а багатовимірний, який включає не лише політичні та ідеологічні критерії, а й економічні, культурні, релігійні, філософські тощо.

А після аварії на ЧАЕС 1986 р. для неупереджених політиків і дослідників стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватись на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманістичних, ін. чинників.

В сучасних умовах основними контурами міжнародної політики можна назвати такі:

- визнання того факту, що війна перестає бути засобом вирішення суспільно-політичних проблем, війна має бути виключена з життя людства. На перший план мають бути поставлені ефективні політичні засоби подолання протиріч, що виникають, потрібні міжнародні організації, здатні успішно вирішувати ці завдання;

- зростає роль міжнародного права як сукупності норм поведінки на міжнародній арені; необхідність виключити застосування сили чи загрози силою у міжнародних відносинах;

- змінюються пріоритети безпеки, виникає необхідність звести рівень озброєнь до мінімуму, необхідного для підтримування національної і міжнародної безпеки при ліквідації найбільш небезпечних засобів масового знищення (ядерної, хімічної і бактеріологічної зброї).

Проте після того, як на поч. ХХІ ст. світ стикнувся з таким багатоликим явищем як тероризм, що набув уже глобальних масштабів, знову постало питання про необхідність застосування військової сили, насильства взагалі для боротьби з ним.

Дальше доцільно дати визначення міжнародної політики. Це є сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя. Відповідно суб’єктами міжнародної політики виступають: народи, держави, політичні партії, різноманітні громадські організації, соціальні групи тощо. При цьому саме держави, які виступають від імені тих чи інших народів, вважаються основними суб’єктами міжнародної взаємодії.

Реалізація міжнародної політики відбувається в різних формах, залежить від характерних умов і можливостей. Виділяють чотири форми міжнародної політики:

- пасивна (означає відмову від частки суверенітету на користь інших держав; притаманна слаборозвинутим державам);

- агресивна (для неї характерна постановка експансіоністських цілей, втручання у зовнішню і внутрішню політику інших держав);

- активна (характеризується пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою);

- консервативна (притаманна енергійна, навіть дещо агресивна політика, націлена на захист досягнутого раніше балансу між зовнішньою і внутрішньою політикою).

Міжнародна політика (головним чином та, що здійснюється державою) характеризується чотирма видами засобів: інформаційно-пропагандистськими, політичними, економічними та військовими. Потрібно їх коротко пояснити.

Міжнародна політика держав орієнтується на дії, що базуються на загальновизнаних міжнародних правилах поведінки, основоположних принципах міжнародного життя: невтручання у внутрішні справи, рівноправності, поваги суверенітету, сумлінності у виконанні державами міжнародних зобов’язань, мирного співіснування, колективної безпеки і територіальної недоторканості й політичної незалежності, відповідальності агресора, поважання прав і свобод людини.

У другому питанні ще раз підкреслимо, що основною складовою міжнародної політики є зовнішньополітична діяльність держав як комплекс дій, спрямованих на реалізацію національних інтересів в міжнародних відносинах. Таким чином, зовнішня політика – це закордонна діяльність держави. Дії всіх інших суб’єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.

Потрібно виділити особливості зовнішньої політики:

- вона не має владного характеру;

- зумовленість зовнішньої політики певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені;

- залежність зовнішньої політики не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав;

- має власне інституціональне забезпечення (міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв; органи зовнішньої розвідки; міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності).

Необхідно наголосити на тому, що в основі зовнішньої політики держави лежать національні інтереси як інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему. Про національні інтереси будемо говорити докладніше в третьому питанні.

Далі важливо відзначити, що на основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються різними чинниками: суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами тощо. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики виокремимо найголовніші: забезпечення національної безпеки; збільшення сили держави; зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.

Зовнішня політика держави виконує три основних функції: охоронну, представницько-інформаційну і переговорно-організаторську.

У відповіді необхідно вказати і пояснити засоби здійснення зовнішньої політики (про них ми говорили вище як про засоби міжнародної політики). Нагадаємо їх: інформаційно-пропагандистські, політичні, економічні та військові. Повнішу інформацію про функції та засоби зовнішньої політики можна взяти із підручника “Політологія (теорія та історія політичної науки)” – К., 2002. – С.510-514, автор П. П. Шляхтун.

Успішна реалізація основних завдань зовнішньополітичної діяльності держави залежить від цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних факторів, які становлять державну силу певної країни на міжнародній арені. А з іншого боку, як вже зазначалось, збільшення сили держави на міжнародній арені – одна із головних цілей зовнішньої політики. Вкажемо на фактори, виміри державної сили: населення, географічне розташування, природні ресурси, індустріальний розвиток країни, військова могутність, політична воля, політичне керівництво, дипломатія, внутрішня організація, міжнародний авторитет держави.

У третьому питанні підкреслимо, що національні інтереси і національна безпека – це дві взаємозв’язані проблеми. Адже, як вище було зазначено, забезпечення національної безпеки – одна з головних цілей зовнішньої політики, які формуються на базі національних інтересів. Хоча з іншого боку національна безпека – це необхідна умова для реалізації національних інтересів.

Почнемо з тлумачення національних інтересів і насамперед зазначимо, що саме поняття “національний інтерес” у науковий обіг увійшло порівняно недавно. Тільки 1935 р. воно було включене в Оксфордську енциклопедію соціальних наук і набуло прав громадянства. В сучасній науковій літературі існує багато визначень даного поняття (їх, зокрема, наводить О. Бодрук у зазначеній у списку літератури статті). Ми ж виходимо з того, що національні інтереси – це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому.

Важливо зауважити, що виражати національні інтереси покликана держава як головний елемент політичної системи суспільства. Виражені в діяльності держави, національні інтереси виступають як державні. Тому західна політологія, наприклад, не відокремлює державні інтереси від інтересів націй і трактує термін “національні інтереси” у розумінні національно-державних (навіть у англійській мові поняття “nation” часто-густо використовується як синонім поняття “state”).

Проте практика показує можливість певних розходжень між національними інтересами й державними як інтересами правлячих в даний момент політичних сил. Але потрібно розуміти, що за будь-яких умов пріоритетними у зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси.

Якщо суспільні інтереси торкаються передусім внутрішнього добробуту суспільства, їх захист забезпечує система законів, що існують в державі, то національні інтереси стосуються головним чином зовнішнього оточення. Більше того, як стверджують західні дослідники, сам вислів “національний інтерес” набуває сенсу тільки у контексті взаємовідносин нації та держави з іншими націями або державами.

Стосовно зовнішньополітичних національних інтересів потрібно далі вказати на два їх рівні:

- рівень головних інтересів (їх також називають фундаментальними, постійними, основними, базовими): охоплює інтереси, пов’язані із забезпеченням безпеки та цілісності держави як певної соціально-економічної, політичної, культурної, історичної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням та зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави;

- рівень специфічних інтересів (їх також називають життєво важливими, проміжними, тимчасовими, загалом такими, що відрізняються передусім часом, розраховані на певний термін): прагнення держави утвердити свій вплив в тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв’язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв’язки з іншими державами тощо.

Беручи до уваги внутрішньо- і зовнішньополітичний аспекти національних інтересів, потрібно підкреслити, що головними національними інтересами України виступають: розвиток її як впливової світової держави, яка відіграє значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі; незалежна, суверенна, соборна, демократична держава, характерними рисами якої є громадянське суспільство, економічний і політичний плюралізм, ідеологія та мораль, що ґрунтуються на національних та загальнолюдських цінностях, дотриманні прав людини, національних меншин та націй; забезпечення надійної національної безпеки в усіх її вимірах – військовому, політичному, економічному, екологічному, інформаційному тощо.

В перехідний період життєво важливими національними інтересами України в найбільш загальному вигляді виступають раціональне державотворення і трансформація суспільних відносин.

Стосовно національної безпеки потрібно вказати, що це стан, який забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного громадянина; це державна політика, скерована на створення внутрішніх та міжнародних умов, сприятливих для збереження та зміцнення життєво важливих національних цінностей. Національна безпека, отже, має внутрішній і зовнішній аспекти.

Головними об’єктами національної безпеки виступають:

- громадянин (його права і свободи);

- суспільство (його духовні та матеріальні цінності, суспільні інститути, норми і відносини);

- держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів).

У демократичних державах основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конфліктів; демократичний цивільний контроль за воєнною сферою; додержання балансу інтересів особи, суспільства і держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування органів державної влади.

Важливо зазначити, що сьогодні одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Національна безпека має багатокомпонентний характер, за якого суто військові аспекти вже не є домінуючими для держав, які існують в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів.

У змістовному плані розрізняються політична, економічна, воєнна, екологічна, інформаційна безпека та безпека у сфері культури як складові національної безпеки. Докладнішу інформацію про це радимо почерпнути із: Шляхтун П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002 – С.509-510.

У відповіді необхідно наголосити на тому, що з огляду на надзвичайну значущість національної безпеки у багатьох країнах розробляється її концепція, яка схвалюється законодавчим органом і знаходить відбиття у всіх напрямах внутрішньої і зовнішньої політики. На основі цієї концепції формується система національної безпеки як сукупність законодавчих і виконавчих органів, правових норм, котрі забезпечують оптимальні і стабільні умови для життєдіяльності й розвитку особи і суспільства. Для реалізації концепції національної безпеки створюється спеціальний орган з найвищих посадових осіб держави і керівників силових міністерств і відомств, очолюваний главою держави чи виконавчої влади.

Стосовно України потрібно вказати, що концептуальну основу її національної стратегії у питаннях безпеки було закладено ще 1990р. в Декларації про державний суверенітет України. На початку 1997р. Верховною Радою України була схвалена Концепція (основи державної політики) національної безпеки, де вперше було визначено напрями розгляду проблеми національної безпеки, можливі загрози та заходи з відведення цих загроз.

Значущу роль в гарантуванні національної безпеки країни та в інтеграції останньої до міжнародної системи безпеки стала відігравати прийнята 1996 р. Конституція України. Згідно з нею засновано новий державний орган – Раду національної безпеки та оборони України, попередником якої була створена ще 1992 р. Рада національної безпеки при Президентові України. Зрештою, 2003 р. було ухвалено закон “Про основи національної безпеки”, оскільки Концепція національної безпеки втрачала юридичну чинність на 2005 р.

При відповіді на 4-е питання найперше необхідно наголосити на тому, що міжнародні відносини є об’єктом як зовнішньої політики, так і міжнародної політики в цілому. Їх можна визначити як систему політичних, економічних, соціальних, культурних, воєнних, правових та інших зв’язків між державами й народами.

Далі потрібно зазначити, що вивчаються міжнародні відносини різними науками, зокрема:

- історія аналізує проблеми виникнення й розвитку зовнішньої політики й дипломатії;

- економічна наука досліджує міжнародні економічні зв’язки;

- наука міжнародного права зосереджується на вивченні норм і принципів, які регулюють систему міжнародних відносин;

- політологія зосереджується на дослідженні саме політичних зв’язків між державами, розглядаючи їх як суб’єкт зовнішньої політики.

- Потім необхідно зупинитись на особливостях міжнародних відносин:

- їх невладний характер;

- децентралізований характер;

- основним засобом розв’язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус, який відкриває можливості для відшукання взаємоприйнятих рішень для всіх учасників переговорів;

- тут більшу, ніж у внутрішніх відносинах, роль відіграє суб’єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв’язанні наявних суперечностей.

Далі зазначаємо, що в міжнародних відносинах чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний, духовно-культурний аспекти. Але оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Важливо акцентувати, що цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб’єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють. Тобто міжнародні політичні відносини – це відносини між державами, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями тощо на міжнародній арені. За такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суть економічні відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основний зміст міжнародних відносин.

Наступний аспект питання має стосуватися структури міжнародних політичних відносин, основними елементами якої є їх суб’єкти. Зазначимо основні підходи до виокремлення таких суб’єктів:

- вузький підхід (Р. Арон): головним суб’єктом міжнародних відносин вважається держава;

- широкий підхід (Д. Розенау): таким суб’єктом називається не держава, а конкретна особистість;

- проміжний підхід: головним суб’єктом міжнародних політичних відносин пропонують розглядати національну політичну систему в цілому. Тобто не тільки власне державу, а й низку інших політичних інститутів – партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування, ін.

Важливо зазначити у відповіді, що під формально-юридичним кутом зору питання про суб’єкти міжнародних відносин вирішується через визначення суб’єктів міжнародного права. А останніми визнаються держави, міжнародні організації і міжнародні рухи.

У структурі міжнародних відносин розрізняють три основних рівні: глобальний, регіональний і двосторонній. Вони розрізняються за масштабами, обсягом розв’язуваних питань, ступенем складності.

У міжнародних відносинах є проблеми, які зачіпають інтереси й потреби усіх народів і держав. Це так звані глобальні проблеми сучасності – стійкі негативні тенденції насамперед у базисних сферах суспільного життя, які набули чи явно набувають планетарного масштабу.

Далі рекомендуємо зробити акцент на таких головних ознаках глобальних проблем:

1) їх загальнолюдський характер; 2) їх масштабність; 3) надзвичайна гострота; 4) необхідність колективного вирішення.

Далі вкажемо на основні групи глобальних проблем:

1) пов’язані із взаємодією людини і природи (екологічна, сировинна, енергетична, продовольча, демографічна, ін);

2) пов’язані із взаємодією людини і суспільства (боротьба з голодом і недоїданням, розв’язання проблем освіт та культури, боротьба з хворобами, епідеміями, захист від “забруднення” духовного середовища життя людини);

3) пов’язані із сферою міжнародних відносин (проблеми збереження миру, боротьба з міжнародним тероризмом та злочинністю, подолання економічної відсталості держав, заборона зброї масового знищення, проблема забезпечення ненасильницького світу, ін).

Визначальною умовою виживання людства є трансформація його в єдину систему, в рамках якої глобальні проблеми вирішуються спільними зусиллями без застосування насильства. В цій системі економічне, соціальне та політичне життя ґрунтуватиметься на засадах філософії гуманізму та ненасильства. Що таке філософія ненасильства, які її основні ідеї, як, взявши її на озброєння, можна подолати світ насильства, що скрізь і всюди нас оточує, можна взнати із запропонованих в списку літератури публікацій М. Ганді, М.Л. Кінга, А. Гусейнова, М. Семененка.

Потрібно підкреслити, що важливим і значущим кроком на шляху до ненасильницького світу стало проголошення принципів нового політичного мислення:

- розуміння цілісності, взаємозв’язку та взаємозалежності сучасного протирічивого світу;

- відмова від війни і силової політики: безпека неподільна;

- пошук політичних шляхів вирішення проблем і конфліктів сучасного світу;

- визнання права народів вільно вибирати свою долю;

- визнання миру найвищою цінністю та ідеалом людства;

- деідеологізація міждержавних відносин;

- проголошення і реалізація пріоритету загальнолюдських цінностей.

Важливо наголосити, що навіть за всієї своєї значущості глобальний рівень міжнародних відносин не в змозі врахувати всю багатоманітність і складність суспільного життя. Тому виокремлюється регіональний рівень цих відносин, який враховує політичні, економічні, соціальні, культурні та інші властивості того чи іншого регіону.

Найпоширенішим є двосторонній рівень міжнародних відносин, який характеризується наявністю двосторонніх зв’язків між державами.

Відповідь на дане питання має включати також знання типів і видів міжнародних відносин. Так, розрізняють два типи міжнародних відносин:

1) відносини, що ґрунтуються на балансі сил;

2) відносини, що спираються на баланс інтересів. Види міжнародних відносин розрізняють:

а) за сферою (економічні, політичні, культурні, військові тощо);

б) за суб’єктами (міжнародні, міждержавні, міжпартійні тощо).