Тестові завдання. 1. Твори письменників Ж.Сімеона, Д.Чейза, Р.Стаута, Е

1. Твори письменників Ж.Сімеона, Д.Чейза, Р.Стаута, Е. Гарднера відносяться до літературного жанру:

а) роман жахів;

б) фантастика;

в) детектив;

г) містичний роман.

2. Сюрреалізм, як художній напрям, пов’язаний з творчістю таких митців:

а) С.Далі, Ж.П. Сартр;

б) С.Далі, Г.Аполінер;

в) П.Пікасо, Ф.Кафка;

г) А.Матіс, Ф.Леже.

3. У 1913р. сформувалась течія у російському мистецтві до якої належали такі видатні художники К.Малевич, В.Кандинський. Як називалась ця художня течія?

а) авангардизм;

б) сюрреалізм;

в) фовізм;

г) кубізм.

4. Французький художник Анрі Матісс належав до художнього напряму:

а) фовізму;

б) авангардизму;

в) кубізму;

г) дадаїзму.

5. Суперечливість розвитку масової культури ХХ ст. спричинила появу такого явища як контркультура, ідейним фундаментом якої виступив:

а) Ж.П. Сюртр;

б) А.Кам’ю;

в) Б.Брехт;

г) Д.Поллок.

6. Яка картина стала програмним твором кубізму?

а) “Радість життя” А.Матіса;

б) “Авінйонські дівчата” П.Пікасо;

в) “Чорний квадрат” К.Малевіча;

г) “Атомна Леді” С.Далі.

7. Бертольд Брехт – це відомий:

а) драматург;

б) актор;

в) композитор;

г) скульптор.

8. Письменники Анре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюр, художник С.Далі, режисери Луїс Бунюель, Ежен Іонеско були представниками художньої течії в мистецтві, яка має назву:

а) авангардизм;

б) футуризм;

в) сюрреалізм;

г) неореалізм.

Лекція 21. Сучасна українська культура

1.Радикальні зміни в духовному житті суспільства. Особливості та труднощі розвитку сучасної української культури.

1. Стан та роль освіти і науки в розвитку суспільства.

3. Література та мистецтво.

1.Проголошена волею народу незалежність України (24 серпня 1991р.) спричинила радикальні зміни в суспільстві, які суттєво позначились на становищі духовного і культурного життя. Розпочалася нова історична доба з розбудови самостійної держави. Постало історичної ваги питання – на якому фундаменті і цінностях ми повинні будувати нову еру своєї національної культури – духовної і матеріальної?

Базовою основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, моди, стилю і способу життя.

Упродовж ХХ століття українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав суперечливий характер. Поштовхом до її демократизації була горбачовська перебудова. Здобутки українських митців, досягнення вчених і освітян були вагомими й оригінальними. Тому повністю відкидати спадок радянського культурознавства не варто. Особливо те, що стосується живого дихання рідної материнської культури, її світової ваги і неповторного колориту. Складалася нова соціальна й культурна ситуація, яка поклала початок створенню відмінних, цілком сприятливих умов для розвитку культури.

19 лютого 1992р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру” з подальшим прийняттям низки галузевих законів та постанов, якими передбачені різнобічні заходи подальшого розвитку національної культури. У тому ж році Указом Президента створено Фонд розвитку культур національних меншин України. Зокрема йдеться про Програму діяльності Кабінету Міністрів України “Назустріч людям” (11лютого 2005р.).

Після демонтажу старої соціально-політичної структури, її владних інститутів, у процесі нового націотворення і державотворення виникли суттєві труднощі: одне з головних – відсутність визначених пріоритетів подальшого розвитку культури українського народу. В умовах ринку змінюються культурні запити і смаки. Відбувається переоцінювання культурно-історичних цінностей.

Але лише поєднання в систему власних історичних здобутків із досягненням інших народів, як писав Т. Шевченко: “… і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, “дасть змогу піднестися на рівень кращих зразків світової культури. У новому суспільстві на перше місце виходить якісно новий виробничий ресурс – інформація і знання. Це притаманно інформаційному суспільству. І перетворення їх у головний виробничий ресурс обумовило появу таких понять як інтелектуальний продукт, інтелектуальна праця, інтелектуальний капітал з його інтелектуальною вартістю.

Україна багато втратила від того, що запізнилася з науковим, правовим обґрунтуванням і практичним регулюванням відносин інтелектуальної власності. Наукове опанування цілого ряду постіндустріальних процесів і максимальне їх використання – гостра невідкладна потреба для України, без якої неможливо рухатися вперед, у бік прогресу.

Розвиток культури (особливо мистецтва) стикається з низкою складних проблем і труднощів. З одного боку, загроза опинитись без засобів до існування, з іншого – небезпека тотальної комерціалізації, що обумовило кризу, яка найбільш болісно позначилась на сфері культури. Тоталітарна держава жорстко регламентувала процес розвитку культури, але фінансово забезпечувала заклади освіти, культури і науки. Демократична держава в ринкових умовах не має і не може мати в принципі засобів на розвиток культурного життя. Установи і заклади культури не в змозі існувати лише на кошти бюджету, вони їх повинні заробляти у більшості випадків власними зусиллями, створюючи масовий продукт. За реальних економічних умов державний бюджет України у змозі фінансувати сферу культури лише на чверть або третю частину від її першочергових потреб. Особливо відчутним він був у перші роки розбудови держави. Вагомий внесок у культурне відродження вносить українська діаспора.

Процес переоцінювання цінностей в умовах не до кінця визначеної національно-культурної політики, коли відживають одні явища і цінності, а народжуються інші, проходить болісно. Особливо в умовах значного погіршення матеріально-побутових умов життя переважної більшості людей.

Взагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасного життя досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового покращення справ у близькому майбутньому, а відтак – і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, до цього часу більшість громадян ще почувають себе “споживачами” тих чи інших благ, не даючи собі нікого звіту в питанні про їх створення, що є одним з рудиментів “радянського” способу мислення.

Сьогодні ніхто не допоможе українцям вийти з кризи, крім нас самих. Для цього необхідні усвідомлення спільності нашої біди і об’єднання зусиль для її подолання. Природна закономірність кризових періодів в історії різноманітних суспільств полягає в тому, що істотне покращення ситуації відбувається тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність поставленої часом проблеми і сполучає розрізнені зусилля в одному напрямку. Так було в усі часи, в усіх народів. Сучасне українське суспільство не є винятком з цього правила.

Об’єднати населення України в життєспроможну націю може патріотично налаштована еліта, здатна на самопожертву, безкорисливе служіння суспільним ідеалом. У зв’язку з цим до істотних культурно-політичних зрушень у незалежній України слід віднести запровадження системи президентських нагород 1995р., як форми консолідації нової, справді національної еліти. Окрім Почесної відзнаки Президента, затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку “За мужність”, орден Ярослава Мудрого, орден княгині Ольги.

Характерною особливістю розвитку української культури сьогодення, з її відкритістю і доступністю, є розгортання діяльності добровільних товариств, об’єднань, асоціацій, фондів різного спрямування, які закладають підґрунтя громадського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітянськими інституціями, сприяючи входженню України в культурно-інформаційний європейський простір. Держава не формується лише політикою і економікою. Без культурного фундаменту вона не буде ні незалежною, ні шанованою. В умовах глобалізації буде жити лише той народ, який в змозі пропонувати світові свою культуру.

У нашому суспільстві все більше усвідомлюється загальна проблема в культурі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітися як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура – це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

2. Освіта належить до таких інституцій, від якості й рівня розвитку яких безпосередньо залежить прогрес суспільства загалом і людської особистості, зокрема.

Сьогодні у світі багато різних освітянських моделей, але не існує ідеальної. Нова модель української освіти має базуватись на українській національній культурно-історичній традиції, теоретичних надбаннях вітчизняної педагогіки, досвіді поколінь. Вона повинна враховувати й відтворювати менталітет нації, народні традиції і взагалі, відповідати характеру української людини. У той же час, до неї повинно ввійти все передове й прогресивне, вивірене досвідом зарубіжних країн світу.

За останні роки в Україні зроблені перші суттєві кроки щодо перебудови вищої і середньої спеціальної освіти. Були прийняті й діють ряд законодавчих документів: закон “Про освіту”, “Закон про мову”, “Про загальну середню освіту”, міжгалузева перспективна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”, “Засади гуманітарної освіти”, концепція “Основи національного виховання”, “Українознавство в системі освіти”, “Про професійно–технічну освіту”, “Закон про вищу освіту” тощо. В цілому, в Україні створена достатня законодавча база, яка продовжує своє реформування, успішно інтегрується до Європи, зокрема, до Болонської конвенції, переймаючи досвід, не втрачаючи свого, національного.

В Україні мережу освітніх установ складають заклади дошкільного і позашкільного виховання, загальноосвітньої, професійно-технічної та вищої школи. У дошкільних закладах виховується понад 1,5 млн. дітей, більше 9 млн. людей здобувають освіту. Успадкований від радянських часів потенціал освіти залишається в Україні високим: 93% зайнятого населення мають середню або вищу освіту, за цим рівнем, жінки не поступаються чоловікам. Кількість закладів середньої освіти перевищує 21 тис., у них навчається 7 млн. дітей (фінансування складає 622 грн. на одного учня на рік).

Значною мірою задовольняються потреби освіти в національних меншин, їх забезпечують 2,7 тис. шкіл з російською мовою викладання, 108 – з румунською, 68 – угорською, 6 – кримськотатарською, більше 2,5 тис. шкіл ведуть навчання кількома мовами.

Високий освітній рівень забезпечується добре підготовленим викладацьким корпусом: 85% педагогічних працівників загальноосвітніх навчально-виховних закладів мають вищу освіту: 60% викладачів вищих освітніх закладів мають науковий ступінь або наукове звання.

Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З’явилася велика кількість різних закладів: університетів (зокрема національних), інститутів (І-ІІІ рівнів), ліцеїв, коледжів, гімназій, колегіумів. Ці заклади значно урізноманітнюють навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів. Зроблені помітні кроки у справі гуманізації освіти. Реорганізуються вся структура вищої і середньої спеціальної освіти з метою наближення її до нинішньої практики суспільного життя. Здійснено перехід на триступеневу підготовку – бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними, створені комерційні навчальні заклади різних форм. Вищі навчальні заклади отримали право бути більш автономними у своїй діяльності. За роки незалежності відновилася Києво-Могилянська академія, відкрились у Києві Національна академія управління, Академія фінансів у Донецьку, Митна академія у Дніпропетровську, Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, ряд нових університетів та вищих навчальних закладів. В Україні діє система акредитації всіх форм навчання вищих навчальних закладів. Здійснюється, хоча й повільно, їх перехід на українську (державну) мову викладання.

Мережа вищих навчальних закладів 3-4 рівня акредитації нараховує 315 закладів, з них  223 державної форми власності. Серед яких – 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Статус національного мають 52 університети та академії. Ця система забезпечує навчання 258 студентів на 10 тис. населення. В університетах, академіях, інститутах навчається 2285 тис. студентів.

На економічну ситуацію в освіті впливають вищі навчальні заклади недержавної форми власності. Сьогодні їх понад 120, де навчаються 200 тис. студентів (8,5% від загальної кількості), працює майже 7 тис. викладачів, деякі з них вже мають досить високий авторитет не тільки в Україні, а й на міжнародному рівні. Понад 40 закладів акредитовано в повному обсязі.

Заклади вищої освіти (усіх форм) працюють за новим переліком спеціальностей, який відповідає загалом попиту на кадри спеціалістів у ринкових умовах. Особливою популярністю серед молоді користуються спеціальності, пов’язані з престижністю і добре оплачуваною трудовою діяльністю, – менеджмент, маркетинг, право, фінанси, програмування, іноземні мови.

Сьогодні в Україні питома вага людей з вищою освітою складає 25%, тоді як у Європі – 40-45%, в Японії – 80%.

Міністерство освіти і науки може вплинути на підготовку тих чи інших спеціалістів через держзамовлення, але ті, хто навчається за свій кошт формує своїм попитом і ринок платних послуг, де природно превалюють модні спеціальності.

Порівнянно з 1990 роком кількість ВНЗ збільшилась на 60%. Але в 13 разів зросла кількість випускників юридичних закладів, і в 6 разів – економічних і лише на 8% збільшилась кількість випускників технологічних спеціальностей, саме тих, за ким впровадження інноваційних технологій. Сьогодні ринок праці перенасичений економістами і юристами.

Велика проблема на ринку праці – це випускники шкіл, які не мають ніякої професії. Ось чому виникає невідкладна потреба вводити у старших класах (як це було в радянські часи) професійну підготовку, щоб випускники входили в життя з отриманою кваліфікацією. У нас сьогодні вкрай низький рівень охоплення молоді професійною підготовкою. У цій сфері ми поступаємось, навіть, найвідсталішим європейським країнам. Це одна з причин безробіття, рівень якого у 2004р. становив 8,6%, а серед молоді він удвічі вище – 16,7%.

1). В Україні, хоч відбулася певна лібералізація системи освіти, однак її безперервність від нижчого до вищого рівня – значно порушилась, знизилась доступність для значної частини молодого покоління.

2). Системну повномасштабну реформу нашої освіти ще не вдалося здійснити, немає національної доктрини й за цим показником вона відстає від освіти країн Центральної Європи і Балтії, йдучи не дуже ефективним шляхом освіти Росії.

3). Важливим джерелом якісної освіти є стипендія студентів. Для того щоб вона виконувала свою соціальну функцію, її розмір повинен встановити 35-55% рівня заробітної плати молодого спеціаліста своєї майбутньої професії.

Не випадково Всесвітній банк визнав проценти ВВП, які виділяють на освіту в Україні, найнижчими серед європейських країн – близько 4% (в США – 16%; Німеччині – 12%).

Наукові дослідження. Розвиток науки в незалежній Україні відбувається в процесі державотворення. В Україні нараховується понад 1300 різноманітних наукових установ: науково-дослідних інститутів, вищих навчальних закладів, архівів, музеїв, бібліотек. У них працює понад 9000 докторів і 78000 кандидатів наук. Половина науковців зосереджена у вищих навчальних закладах. На початку 90-х р. чисельність учених в Україні складала 220 тис. чоловік, на 1994р. вона становила близько 300 тис., що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. – доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці.

Провідним науковим центром залишається Національна академія наук (НАН України). Понад 80 наукових установ академії, поєднаних у 5 регіональних центрів, і Кримське відділення, охоплюють своїм впливом усі області України. Регіональні центри відіграють істотну роль у прикладних дослідженнях, які вимагають місцеві інтереси. В НАН України проводяться дослідження в галузі матеріалознавства, кібернетики, фізики, математики, астрономії, фізіології, біології, гуманітарних наук.

Незважаючи на істотні втрати, фундаментальні науки ще забезпечують певний рівень досліджень. Виконуються цікаві і перспективні роботи в галузі енергетики, авіації, машинобудування, екології (передусім – чорнобильська тематика), геології, клітинної біології, генної інженерії. Україна успішно співпрацює з Росією, США та іншими країнами в космічній сфері.

Позитивні зміни відбулися в гуманітарних науках. Вчені гуманітарії зробили великий внесок у державотворчий процес у 90-ті роки ХХ ст. Гуманітарії за підтримки фонду “Україна – ХХІ століття” у 2004р. видали фундаментальну працю “Історія української культури” у 5-ти томах.

Однак низький рівень фінансування створює великі труднощі в розвитку науки. Не маючи необхідної матеріальної, інформаційної та моральної підтримки, вчені починають займатися примітивною комерцією або виїжджають за межі України в пошуках кращої долі. Тільки з Академії наук виїхало за кордон 2800 молодих вчених. Відбувається відтік фахівців найвищої кваліфікації. Щороку в результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. Протягом 1991-2001рр. з України виїхало близько 8 тис. вчених вищої кваліфікації, з яких 50% - докторів наук. Найбільш відчутні втрати спостерігаються серед програмістів, генетиків, біохіміків, фізіологів, фізиків–теоретиків. Втрата Україною людського і наукового потенціалу в економічному сенсі значно перевищує всі уявні фінансові надходження з-за кордону.

3.В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. У літературно-мистецькому процесі дедалі активніше утверджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспільних явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.

Процеси оновлення широко охопили українську літературу. Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників – В. Винниченка, Є. Плужника, О.Олеся, Б.Грінченка, Б.Лепкого, М.Зерова, О.Теліги, Г.Косинки, В.Стуса, М.Хвильового, Л.Курбаса, І.Світличного, М.Куліша. Повернувся на батьківщину і правозахисник М.Руденко.

За часи незалежності відбулося кардинальне переоцінювання суспільних ідеалів переважної більшості письменників. Знані митці слова, такі як І.Дзюба, Р.Іваничук, І.Драч, Д.Павличко, В.Шевчук, Б.Олійник, Ю.Щербак, В.Яворівський та інші поєднують свою художню творчість з активною політичною та суспільною діяльністю.

У сучасну українську літературу ввійшло нове покоління, що репрезентоване іменами Ю.Андруховича (роман “Перверзія”), І.Андрусяка, В.Медведя, О.Забужко, В.Цибулька, С.Шєдан, які своїми творами, на противагу масовій культурі, викликали політичний резонанс у літературних і читацьких колах.

Невмирущою залишається творчість класика, Павла Загребельного – “Європа – 45” (1959р.), “Європа, Захід” (1961р.), “Диво” (1968р.), “Розгін” (Державна премія, 1980р.), “Левине серце” (1978р.), “Смерть у Києві” (1973р.), “Євпраксія” (1975р.), “Роксолана” (1980р.), “Я, Богдан” (1982р.), “Південний комфорт” (1984р.), “Вигнання з раю” (1985р.). За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О.Довженка знято художні фільми “Ракети не мусять злетіти” (1965р.), “Перевірено – мін немає” (1966р.), “Лаври” (1974р.), “Ярослав Мудрий” (1982р.).

Найвидатнішою українською поетесою, яку справедливо називають сучасною Лесею Українкою, є Ліна Костенко. Вона лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка, автор поетичних збірок “Вітрила”, “Неповторність”, “Серед нев’янучих скульптур”, “Мандрівки серця”, історичних романів у віршах “Маруся Чурай”, “Берестечко”. Ліна Костенко, один з тих авторів, яких читають найбільше, бо цінують її творчість.

На початку 80-х ХХ ст. спалахнула літературна зірка Ніки Турбіної – це юна поетеса, друга після Анни Ахматової, яка отримала престижну міжнародну літературну премію “Єтна Таорміно” в Італії на фестивалі у свої неповні 12 років. Їй пророкували велике творче майбутнє, порівнювали з Анною Ахматовою, Мариною Цвєтаєвою. Але життя юної поетеси трагічно обірвалося у 2002р.

Нове творче ім’я з’явилося в сучасній українській літературі. Василь Шкляр – неординарний письменник, головний редактор державного видавництва “Дніпро”.

Письменницький доробок В.Шкляра – це десятки прозових творів, зокрема в тому числі романів: “Тінь сови”, “Ностальгія”, “Ключ”, “Кров кажана”, “Єлементал”. Він лауреат багатьох літературних премій, володар Гран-прі конкурсів “Коронація слова”, “Золотий бабай”.

В усьому світі завжди поціновувалася книга, а відтак книговидавнича справа – надзвичайно важливий сектор не стільки економіки, скільки інформаційної політики держави. Головне призначення книги – це духовність, яка розвиває дух людини, перебудовує її внутрішній світ.

У ринкових умовах книговидавництво – є комерція, продукт, який приносить прибуток і його необхідно пропагувати. Сьогодні український книжковий бізнес перебуває в занедбаному стані. Понад 95% існуючих магазинів, україномовну книгу не розглядають як товар, бо він нікому не потрібний. У 1999р. вперше з кінця ХІХ ст. в Україні було видано всього 0,37 книги на одну людину. З 10 проданих лише 3 видані в Україні, а українською значно менше. Ще гірше – сьогодні лише одна українська книга припадає на 6 дітей. Влада на місцях активно знищує книжкові магазини. У Києві, наприклад, у 1991р. було 95 книжкових магазинів, на кінець 2002р. їх залишилося лише 11.

Україна випускає трохи більше однієї книжки на рік на кожного громадянина, тоді як Росія – 5, Білорусь – 6, Китай – 6,5, Німеччина – 14, Англія – 16, США – 18. І хоча вже більше половини книжок (67%) в Україні видається державною мовою, український ринок на 90% заповнюється російськомовними виданнями. Росія експортує в Україну 12% виданих на її території книг, вивозячи щорічно з неї до 100 млн. доларів США.

Важливим чинником національного відродження, основним носієм національної культури виступає рідна мова. Втрачаючи мову, людина втрачає частину своєї національної суті. Великий І.Франко говорив: “… Лише той народ має право на незалежність, який знає і поважає свою історію та мову”.

Мова – найважливіший організатор духовного життя, єдності й розвитку народу. Звуження сфери вживання мови веде до звуження сфери духовності, до духовного зубожіння, деградації. Там, де мова гине, помирає народ.

Україна є унітарною державою, у якій українці становлять майже 78% від усього населення. Наша країна фактично моноетнічна. Найбільшою національною меншиною в Україні є росіяни – 8,3 млн. ч. (17% населення), решта – національні меншини, чисельність кожної з яких не перевищує 0,5% від загальної кількості населення держави.

Українська мова – це мова великого народу. За кількістю тих, хто нею розмовляє, вона посідає 16 місце в світі, а серед слов’янських мов – друге. Українська мова – друга серед наймелодійніших мов світу (після італійської). Але вона перенесла дуже багато принижень. Від царя Петра І до Михайла Суслова вийшло 20 указів, циркулярів, постанов про заборону або дискримінацію української мови та культури. Будь-яка спроба захисту національної мови розцінювалась як націоналізм. Як наслідок – сфера вживання української мови звужувалась. У школах рідною мовою навчалось менше половини учнів.

За Конституцією 1996р. українська мова має статус державної, решта мов вважається мовами національних меншин. Державна влада взяла мову українського народу під охорону та юридичний захист. В Україні була схвалена Державна програма розвитку української та інших національних мов на період до 2000р. Творчі можливості української мови великі. Але є ще багато перешкод на шляху її розвитку. Більшість засобів масової інформації подаються російською мовою. Дерусифікація усіх сфер життя блокується, права україномовних в Криму, на Сході та Півдні України ігноруються. А натомість йде наступ російськомовного продукту на україномовні регіони.

Розвиток театрального мистецтва в Україні за роки незалежності був неоднозначний: від занепаду до відродження. Сучасний український театр має подолати ряд проблем. До цього часу державне фінансування незначне. Не - своєчасний ремонт призводить до занепаду будівель театрів. Немає можливості забезпечити театр сучасними технічними засобами. Не сприяє розвитку театру низька заробітна плата акторів, працівників. Театральні колективи повільно поповнюються молодими кадрами. Сучасний глядач зовсім інший, ніж той, що був раніше. Менше стало театральних гурманів. Зате з’явилися ті, для кого похід до театру стає престижним, модним.

Зняття ідеологічних заборон, які панували за радянської доби, привело до появи нових форм, жанрів та стилів, приходу нових керівників до театрів, дозволило розкритися по-новому багатьом театральним колективам. У театральних залах стало більше молоді.

Сьогодні в Україні діють 129 професійних театрів, зокрема театри–студії. Трьом з них надано найвищий статус національних: Національна опера України, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Національний академічний театр російської драми ім. Л.Українки. До академічних театрів належать Харківський, Львівський, Одеський театри опери та балету, Львівський драматичний театр ім. М.Заньковецької, Харківський український драматичний театр ім. Т.Шевченка, Харківський російський драматичний театр ім. О.Пушкіна, Кримський російський драматичний театр ім. М.Горького.

Сьогодні в Києві діє 21 театр, у кожному обласному центрі працюють по 3-5 театральних колективів. У Запоріжжі їх 4: обласний музично-драматичний ім. Магара, театр молоді, театр-лабораторія VIE, театр ляльок.

Умови творчої свободи значно розширили стильові та тематичні межі у театральному мистецтві. Поряд з давно існуючими формами театрального мистецтва за останні роки досить успішно стали створюватися та розвиватися нові, такі як театральні центри, театри-студії: “На Дарниці”, “Ательє 16”, “Київський експериментальний театр ”, театри-лабораторії. Набули подальшого розвитку і популярності “театри одного актора” (моновистави відбуваються в невеликих залах і глядачі ніби стають співучасниками вистави), театри історичного портрета (Київ, Львів, Чернігів). Існують в Україні і приватні театри. Перший з них театр “Браво” створено у Києві. Народжуються театри зі своєю специфікою жанру як, наприклад, “Київський театр пластичної драми”. Це потреба його творців виразити філософію життя власною, особливою мовою – мовою пластичного діалогу, мовою образів.

Ці та інші форми та жанри театрального мистецтва з його строкатістю і розмаїттям – все це пошуки шляхів до душі і сердець глядачів в умовах ринку.

Незважаючи на економічні труднощі, театр в Україні користується популярністю публіки. Кожного року відбувається більше 40 тис. вистав, які відвідують понад 20 млн. глядачів. Лише у столиці щорічно театри презентують на творчому ринку близько 100 прем’єр.

Розвиток театрального мистецтва пов’язаний із новаторською діяльністю таких режисерів, як Р.Віктюк, І.Борис, С.Мойсеєв, С.Донченко, Б.Жолдак, продюсерів, як І.Афанасьєв, В.Петров, Б.Шарварко. Світове визнання та славу здобув своєю творчістю Роман Віктюк.

Українські театральні трупи з тріумфом гастролювали в Німеччині, Австрії, Польщі, США, Великій Британії. Міжнародні фестивалі “Золотий лев” (Львів), “Тернопільські театральні вечори ”, “Дебют” (Тернопіль), “Херсонеські ігри” (Севастополь), “Мельпомена Таврії” (Херсон), “Різдвяна містерія ” (Луцьк), “Інтерлялька” (Ужгород) своїм професійним рівнем приваблюють театральних митців з усього світу.

Невід’ємною частиною театрального мистецтва є балет.

Серед уславлених майстрів українського балету – С.Лифар, В.Калиновська, О.Потапова, А.Гавриленко, Н.Рудченко, С.Коливанова, Т.Попеску, А.Лагода. Ім’я всесвітньо відомого балетмейстера і танцівника Сержа Лифара, українця за походженням, довгі часи замовчувалося на батьківщині. Емігрувавши за кордон, він понад 30 років очолював балет паризького театру “Гранд Опера” й Французьку академію танцю в Парижі.

1994 рік ознаменувався видатною подією в житті не тільки українського, а й світового балетного мистецтва – Першим міжнародним конкурсом артистів хореографії ім. Сержа Лифара. Гран-прі конкурсу й золоту медаль, підкоривши журі і глядачів, одержала українка І.Дворовенко. Цей конкурс і сьогодні збирає видатних зірок балетного мистецтва й талановиту молодь. Великою популярністю користується міжнародний фестиваль “Зірки світового балету”, який проводиться в Донецьку.

Окремим жанром балетного мистецтва є сценічний танець. Провідними колективами цього напрямку стали Ансамбль народного танцю України ім. П.Вірського, Буковинський та Гуцульський ансамблі танцю й пісні. Елементи класичного балету та народного танцю творчо використовує в спортивних танцях ансамбль “Балет на льоду”.

Позитивні зміни відбуваються в сучасному українському музичному мистецтві. У концертних залах, театрах, на радіо й телебаченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів – від рок і поп музики до класичної. За роки незалежності України митці стали вільними у виборі репертуару, не скуті в цензурних та ідеологічних рамках. Під час концертів вільно виконується духовна музика. Значно розширились контакти з публікою різних країн світу, музиканти мають можливість більше знайомити з українською музикою іноземних слухачів.

В Україні започатковано велику кількість різноманітних фестивалів та конкурсів – оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів, скрипалів. Помітними подіями культурного життя стали міжнародні конкурси ім. М.Лисенка, піаністів ім. В.Горовиця, молодих виконавців ім. В.Крайнєва, фестивалі оперного мистецтва ім. С.Крушельницької у Львові.

З’явилася плеяда талановитих виконавців оперних і балетних партій: В.Степова, Л.Забіляста, В.Гришко, В.Писарев, А.Кочерга, В.Лук’янець.

Молодих виконавців особливо приваблюють міжнародні конкурси юних скрипалів у Харкові, конкурси ім. С.Людкевича у Львові, ім. Д.Січинського в Івано-Франківську, ім. К.Стеценка та ім. М.Леонтовича в Києві. У березні 2006р. у Запоріжжі проходив міжнародний фестиваль фортепіанної музики ім. Володимира Віардо. У конкурсі взяли участь 76 юних піаністів із України, Росії, Білорусі, Молдови, Польщі До молодих, але уже визнаних у світі виконавців, належать диригенти В.Жадько, С.Протопопов; піаністи В.Гладков, М.Чернявська; скрипалі О.Семчук, Є.Комісарова; вокалісти Т.Анісімова, Л.Шевченко, П.Приймак.

Особливої популярності набули фестивалі: “Червона рута”, “Пісенний вернісаж”, “Чумацький шлях”, “Таврійські ігри”, “Оксамитові сезони Криму”, “Харківські асамблеї”, “Золотий скіф”, “Гуцульський фестиваль” та ін.

Фестиваль “Червона рута” у 1991р. відкрив групи “Плач Єремії”, “Табула раса”, “Скрябін”, “Мертвий півень” та співачку Ж.Боднарук. У 1993р. на всеукраїнську співочу орбіту вийшли визнані О.Пономарьов, Руслана, В.Павлик, А.Лорак, EL Кравчук. Н.Могилевська, О. Пономарьов, Руслана упевнено перемагали на фестивалі “Слов’янський базар”, що проходить у Вітебську (Білорусь).

Починає відроджуватися в Україні і мистецтво кобзарів та лірників. Створена у 1990р. Всеукраїнська спілка кобзарів указом Президента України перебуває під державною опікою. Помітним явищем національної культури є діяльність кобзарської школи в с. Стрітівка (Київська обл.).

Відроджується духовна музика. Помітна подія сталася у Запоріжжі. У кінці 2005р. у концертному залі ім. Глінки було встановлено орган. Духовна музика звучить у церковних залах, серед яких Андріївська церква у Києві. Тут відбуваються концерти за участю кращих виконавців – О.Микитенка, І.Кучера, С.Шабалтіна та ін. Проходять фестивалі, присвячені Д.Бортнянському, М.Веделю, Б.Березовському, М.Лисенку. Духовна музика пережила віки і сьогодні несе людям невмирущу мудрість і красу.

Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов’язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Пономарьова, Руслани Лижичко, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, Софії Ротару, Алли Кудлай та ін. Їх поява та творча еволюція тісно пов’язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складової шоу-бізнесу.

Слід відзначити такий факт, що зараз український шоу-бізнес програє російському в конкурентноспроможні і це свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки про несформованість уявлення про престижність української популярної музики. В українській шоу-індустрії ще не існує схеми, досвіду, які могли б допомогти здібним, обдарованим молодим музикантам чи співакам вибитися на сцену поп-олімпу і досягти визнання і слави. Українські музиканти і співаки, актори продовжують виїзди до Москви у пошуках слави і грошей. “Зірки” російської попси домінують у нашому телерадіопросторі та естрадних майданчика. Слід зазначити, що з України до Росії у різний час переїхали Тетяна Овсієнко, Лоліта Мілявська, Наталя Корольова, Лариса Доліна, Роман Карцев, Михайло Жванецький, Аркадій Арканов, Олександр Цекало, Валерій Меладзе, Анжеліка Варум.

Становище сучасної української естради хвилює. На зміну традиційним українським мелодіям та текстам, наповненим змістом, приходить електронна музика та нічого не варті слова. У шоу-бізнесі з’явилися “пісні одноднівки”. Головною метою шоу-бізнесу є отримання грошей, інколи дуже великих. За відсутності власної уяви та фантазії про гарну музику, йде інтенсивне копіювання західних зразків. З’являється незвичайна композиція українських текстів, які не збігаються ні за стилем, ні за напрямками музики, такими як: “соул”, “реп”, “реггей”, “хіп-хоп”, “панк”, “фанк”, “рок”, “хард-рок”, а деякі навіть намагаються співати у типово американсько-фермерському стилі “кантрі”.

Тексти українською мовою не в моді. На молодіжних дискотеках, у нічних клубах, на телебаченні, у безлічі хіт-парадів пропагуються зарубіжні стилі музики: “драм-енд-бейз”, “Біг-Біт”, “брейк-Біт”, “біт-фанк”, “спід-гереж”.

Але попри всі негаразди та труднощі, пісенна творчості переживає піднесення, подальшого розвитку набуває сучасна українська пісня. Модернізувалися і свідомо переорієнтувалися з радянського на національне мистецтво такі автори і виконавці, як: Г.Татарченко, Ю.Рибчинський, О.Гавриш, А.Демиденко, С.Галабарда, П.Зібров, Т.Петриненко, П.Дворський, В.Зінкевич, В.Крищенко та ін. Всенародного визнання набула творчість композиторів: О.Білаша, А.Горчинського, А.Демиденко, І.Карабиці, О.Мороза. На фестивалях кращі національні традиції продовжують такі ансамблі, як “Гуцули”, “Чорні черешні”, “Карпатці”, “Рок-нація”, “Брати блюзу”, гурт “Океан Ельзи” на чолі зі Святославом Вакарчуком, група “ВВ” з лідером Олегом Скрипкою. Їх метою стає подальший розвиток і популяризація української пісні, виявлення та підтримка здібних виконавців.

Прорив української естради до Європи зі своєю гуцульською запальною піснею “Дикі танці” здійснила співачка Руслана Лижичко. Вона стала учасницею найпрестижнішого популярного міжнародного 49-го конкурсного форуму Євробачення - 2004 і здобула Гран-прі. Руслана виборола право на проведення 50-го ювілейного конкурсу у Києві у 2005р. “Дикі танці” – це по-справжньому нове слово у світі музики. Це дійство включало традиційні народні інструменти з яскравою ознакою давніх карпатських мелодій і костюмів та неперевершеною балетною групою “Життя”. Тепер мільйони європейців будуть більше знати про Україну і зможуть танцювати під “дикі танці”.

Подальшого розвитку набуває українське образотворче мистецтво. Намітились позитивні тенденції. Відбувся відхід від ідеологічної регламентації. Позначилася орієнтація на національні корені і загальновизнані цінності світової культури. Духовна сфера стала плюралістичною.

У незалежній Україні в образотворчому мистецтві розвиваються і змінюють один одного різні стилі і художні напрями. Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живописі під назвою “українська національна колористична школа” став художник Г.Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М.Бойчука.

Серед уславлених жіночих імен в образотворчому мистецтві особливе місце посідають К.Білокур та М.Примаченко. Їхні вишукані живописні твори насичені дивовижним розмаїттям барв і мають глибоке фольклорне коріння. Кембриджський інтернаціональний біографічний центр визнав відому українську художницю, професора, дійсного члена Академії мистецтв,тричі лауреата Державної премії СРСР Тетяну Нилівну Яблонську “Жінкою 2000-2001 років” (на жаль, художниця померла в 2005р.).

У 2000р. Україна відзначала соті роковини художниці Катерини Білокур. Премією імені народної художниці щорічно нагороджують кращих майстрів декоративного мистецтва. У 2000р. звання лауреата одержала учениця К.Білокур художниця з Дніпропетровська Ганна Самарська. Яскравою представницею декоративного живопису є Анастасія Рак.

Твори художників популяризуються на виставках, кількість яких неухильно зростає. Виставочні зали, які раніше надавалися тільки у розпорядження митців, визнаних владою, тепер стали доступні усім, хто хоче показати публіці свої художні здобутки. З’явилося чимало виставочних галерей. Серед найбільш відомих – “Національна галерея”, Центр мистецтв “Славутич”, Центр сучасних мистецтв “Брама”, “Лавра”, “НЕФ”, “Ірена”, “Грифон”, “Човен”, галерея мистецтв УКМА та ін. Новим кроком у розвитку образотворчого мистецтва є створення в київському “Арсеналі” Національного Ермітажу. У 2004р. в Арсеналі було проведено короткочасну виставку сучасного мистецтва України під назвою “Прощавай, зброя”. Галереї виховують у глядача добрі смаки, пропагують творчість талановитих митців, стримують процес відпливу художніх цінностей з України, який набув загрозливого характеру. Держава купує художні твори, однак в цілому матеріальне становище художників не покращується, а поповнення музейних колекцій гальмується. Водночас в Україні формується художній ринок – незнана раніше форма реалізації творів митців.

Минуле невід’ємна частина національної культури. Шанобливе ставлення до історичних пам’яток, творчих надбань українського народу – один з пріоритетів культурної політики незалежної української держави. Нерухомі святині зберігаються просто неба, а інші пам’ятки історії, матеріальної та духовної культури нації – в музеях України. Нині в державі діють близько 500 державних і кілька тисяч недержавних музеїв. Залежно від експозиції вони поділяються на історичні, меморіальні, літературні, краєзнавчі, спеціальні, етнографічні, музеї-заповідники. Серед історичних музеїв провідне місце посідають: Національний музей історії України в Києві, Дніпропетровський історичний музей ім. Дм. Яворницького, Харківський та Львівський історичні музеї. У 1974р. в Києві було засновано музей Великої Вітчизняної війни і збудовано меморіальний комплекс на схилах Дніпра (1981р.).

В Україні діють 30 художніх музеїв. В обласних центрах та інших містах існують краєзнавчі музеї. У нашій державі створені і спеціальні музеї: музичні, природничі, історичних коштовностей, історії релігії, книги і книгодрукування, ботанічні, геологічні, історії військ, педагогіки, суднобудування, морського флоту, історії Полтавської битви, архітектури та побуту, акваріум-музей, музей-аптека у Львові. У Луцьку в 2001р. відкрито музей Волинської ікони, а нещодавно у Вінниці - музей подільської народної ікони.

У Запоріжжі популярністю користуються обласний краєзнавчий музей, музей історії запорозького козацтва, музей історії зброї, обласний художній музей.

Чимало пам’яток мають загальнодержавну цінність. А Софійський собор у Києві, Києво–Печерську Лавру та історичний центр Львова включено до списку Всесвітньої природної та культурної спадщини ЮНЕСКО. Понад 60 найвизначніших ансамблів, комплексів, цілих історичних передмість оголошено державними заповідниками. Деяким з них Указами Президента України надано статус “національний”. Серед національних музеїв– заповідників – Національний архітектурно–історичний заповідник “Чернігів стародавній”, Національний історико-архітектурний заповідник “Кам’янець ”, Шевченківський національний заповідник у Каневі, Національний заповідник “Херсонес Таврійський”, Національний історико-етнографічний заповідник “Переяслав”, Національний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця” (Батурин), Національний заповідник “Хортиця” в Запоріжжі.

Найбільшим заповідником є Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Зараз заповідник являє собою ансамбль ХІ-ХІХ ст., який складається з 6 церков, відбудованого Успенського собору, Великої дзвіниці, Ближніх та Дальніх печер (у кожній по три підземні церкви) і приміщень, де мешкають ченці. У печерах зберігаються святі мощі сподвижників православної церкви. Колекція заповідника налічує 65 тис. пам’яток: одяг вищого духовенства, культові предмети, святі ікони, стародруки, історичні документи та ін.

У 1965р. у Запоріжжі був створений Національний заповідник “Хортиця”. На Малій Хортиці побудовано Музей запорозького козацтва, який нараховує 33 тис. пам’яток, серед яких колекція зброї XVII-XVIIIст., стародруки, іконописи. На місці Верхньої Хортиці знаходиться Святомиколаївський кафедральний собор. До історичних пам’яток належить і славетний віковічний дуб, якому 700 років.

Указом Президента України від 1996р. був створений Всеукраїнський фонд відновлення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини. Держава взяла під свою охорону 160 тис. пам’яток. Практичною реалізацією програми відродження історичних пам’яток і повернення до життя символів віри українського народу стало відновлення дзвіниці і самого Михайлівського Золотоверхого собору, відбудова Успенського собору Києво-Печерської Лаври, освячення якого відбулося 28 серпня 2000 року.

В Україні створюються нові музеї. Серед них – музей Б.Хмельницького в Чигирині, музей гетьманства в Києві.

Багато історичних і культурних скарбів України в різні часи і за різних обставин були вивезені за межі країни. Вони зберігаються у великих музеях світу. Частина з них деякий час експонувалася в українських музеях. Так, у квітні 2002 року в Національному історико-культурному заповіднику “Чигирин” (Черкаська обл.) українці мали можливість ознайомитись з унікальними гетьманськими реліквіями. Їх надали для показу Росія, Польща, Швеція. Це особистий прапор гетьмана Б.Хмельницького, його булава, шабля, нагай, шапка та водосвятна чаша.

В Україні розгорнуто програму повернення українських реліквій на історичну батьківщину. Вона має назву “ Знати минуле заради майбутнього ”. Однак через фінансові труднощі частина музеїв поки що не має можливості для стабільної роботи, організації постійних експозицій.

Слід зазначити, що залежно від ставлення держави до долі історичних і культурних реліквій світова спільнота оцінює цивілізованість усієї нації.

Одним з найефективніших засобів у формуванні свідомості суспільства є КІНО. У радянські роки Україна була одним з найбільш активних виробників кіно.

В Україні плідно працювали три потужних кіностудії – ім. О.Довженка, Одеська і Ялтинська.

Однак у роботі цих кіностудій існував серйозний недолік. Виробництво регулювалося виключно держзамовленням і через це, коли держава опинилася не в змозі виконати свої зобов’язання, прийшов крах і виробництву. Відповідна доля спіткала і прокат, бо система закупівлі фільмів була централізована і монополізована державою.

90-ті роки ХХ ст. стали роками випробування для фільмовиробництва в Україні, бо держава була неспроможною фінансувати розвиток кіномистецтва. За 10 років незалежності України кількість кінотеатрів скоротилася більше ніж учетверо, а глядачів – майже в 70 разів. Якщо в 1977р. відвідування кінотеатрів на все населення СРСР складало 19,2 рази в рік, то вже в 1992р. цей рівень знизився до 12 разів, а потім сталося остаточне падіння до нуля.

В останні роки помітні деякі обнадійливі зрушення. З 2000р. розширилось бюджетне фінансування національної кіностудії ім. О.Довженка. З’явилися кінотеатри, обладнані новою екранною технікою.

Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський”(за мотивами творів І.Багряного), “Пастка” (за І.Франком), телесеріал “Роксолана”. На 34 фестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті Д.Дімарова, режисер В.Савельєв) присуджено Гран-прі. У 1996р. на Берлінському кінофестивалі було представлено 8 українських кінострічок, таких як: “Кисневий голод” А.Дончика, “Фучжоу” М.Ільєнка, “Останній бункер” В.Ільєнка та ін.

Найболючішою проблемою залишається зйомка повнометражних ігрових фільмів, без стабільного виробництва яких неможлива національна кіноіндустрія.

На національному кіноринку панує американське (до 90%) та частково російське кіно, українські фільми становлять менше 1%. За останні 10 років в Україні виходить менше 3-5 повнометражних ігрових фільмів на рік, у 2004 – 7.

На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення або й просто присадибне господарство). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Значною подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина “Вогнем і мечем” за участю кількох українських акторів. Різко зросла популярність слава Богдана Ступки після виконання ролі Б.Хмельницького в фільмі режисера Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”, ролі Мазепи в фільмі Юрія Ільєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”. Два найбільш помітних російських фільми останніх років – “Свої”, “Водій для Вєри”, серіал “Викрасти Тарантіно” – багато в чому зобов’язані своїм успіхом чудовій грі Б.Ступки.

Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські (“Схід-Захід”) фільми. Закінчилися зйомки українсько-китайської кіноверсії повісті М.Островського “Як гартувалася сталь”, надзвичайно популярної у Китаї.

Продовжує регулярно знімати свої талановиті стрічки наш одеський кінорежисер Кіра Муратова. Її кіно просто входить у моду. До найкращих останніх її фільмів можна віднести такі, як: “Настроювач”, “Другорядні люді”, “Чеховські мотиви”.

Прибутковими і популярними стають фільми про козацьку старовину. Але не завжди вони виходять вдалими. Неоднозначну оцінку отримали фільми “Молитва за гетьмана Мазепу” та “Чорна Рада”.

У 2006р. в українському кінопрокаті з’явився перший вітчизняний трилер “Штольня” (молодого режисера Любомира Кобильчука та продюсера Олексія Хорошка) за участю молодих акторів. Це одна з перших спроб синтезувати мистецтво з бізнесом, заповнити нішу комерційно-розважального кіно.

За останні роки заслуговує на увагу дебют молодого українського режисера Олеся Саніна, з його історичним кінофільмом “Мамай” (2003р.). О.Саніну вдалося за три роки малими коштами створити талановитий твір. Сам режисер стверджує, що “Мамай” не знімався у контексті касовості. В українському кіно, де немає сформованого ринку прокату, цій картині важко окупитися. Участь у міжнародних форумах – це форма існування національного кінематографу сьогодні. Там фільми дивляться кіномани, критики, прокатники, продюсери. Про них пише преса. Заявити про себе як кінематаграфічну державу, ми можемо лише там. У 2003р. у Берліні ляльковий мультфільм київського молодого режисера Степана Коваля “Йшов трамвай №9” отримав престижного “Срібного ведмедя” в конкурсі короткого метражу.

У 2005р. сталася знакова подія. Вперше в історії вітчизняного кіно український фільм “Путівники”, чорно-біла десятихвилинка Ігоря Стрембицького, учня одного з кращих на сьогодні українських кінодокументалістів Сергія Буковського, отримав Золоту пальмову гілку на Каннському фестивалі. І.Стрембицький працював над стрічкою 3 роки студентської доби разом зі своєю дружиною, яка за сумісництвом була і продюсером, і автором цієї філософської стрічки.

Уже 14 років активно діє міжнародний фестиваль анімаційного кіно “Крок” у Києві. Успішною кіностудією (неігрове кіно) є “Контакт”. За 10 років своєї роботи вона випустила велику кількість кінострічок (до 30 хвилин). Серед останніх робіт “Леонід Кравчук. Обрання долі”, “Як білий камінь в глибині криниці” – присвячена А.Ахматовій, “Ты помнишь наши встречи” – про неповторний голос співачки Клавдії Шульженко.

Серед стрічок документального кіно можна відзначити: “Війна. Український рахунок” Сергія Буковського, “Вічний Хрест” Юрія Терещенка, “Кам’яний хрест” Леоніда Осики.

Розвиток сучасної культури неможливий без кінематографу, який має великий вплив на духовне життя суспільства. Вітчизняне кіно сьогодні перебуває у стані пошуку шляхів самовираження, утвердження.

Однією з болючих проблем залишається кінопрокат, який не витримав конкуренції з телебаченням. Телебачення перетворилося в могутнє інформаційне і розважальне джерело. Сучасне телебачення України – це 83 телекомпанії, більшість яких комерційні, недержавні. Державними залишилися лише УТ-1 та обласні телерадіокомпанії. Телебачення міцно ввійшло в життя різних верств населення. Громадяни України мають можливість користуватися різними видами TV – від супутникового до кабельного. Переважна більшість вільного часу віддається телебаченню. Телевізійний екран у кожній оселі став головним джерелом інформації і розваг: більше 90% населення вперше дізнається про події з телевізійних передач.

У наш час зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтується на маловибагливого й дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультурівського ширпотребу.

Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва негативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.

Але обнадійливі ознаки позитивних змін у телепросторі вже помітні. Останнім часом з’являється все більше сучасних вітчизняних програм, розпочався процес формування громадського телебачення на базі Першого Національного каналу. Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою.

Фізкультура і спорт – невід’ємна частина національної культури. Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, українські спортсмени за роки незалежності досягли значних успіхів. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу(з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, зокрема 196 золотих).

У 1993р. Національний Олімпійський комітет України та федерації окремих видів спорту стали повноправними членами міжнародних спортивних організацій. У 1994р. країна вперше в своїй історії взяла участь у зимових Олімпійських іграх у Лілліхаммері (Норвегія) як суверенна держава. Першою олімпійською чемпіонкою від незалежної України стала Оксана Баюл – переможниця в одиночному фігурному катанні.

У 1996р. на літній Олімпіаді в Атланті (США) українська команда посіла почесне 9 місце серед 197 країн–учасниць і виборола 23 медалі, зокрема 9 золотих.

У 2000р. на ХVІІ літніх Олімпійських іграх у Сіднеї (Австралія) українці також отримали 23 медалі. Величезного успіху досягла харків’янка Яна Клочкова. Вона здобула 2 золоті медалі з комплексного плавання на дистанціях 200 та 400м. (світовий рекорд) і срібну – на дистанції 800м.

У 2004р. на ХVІІІ літніх Олімпійських іграх в Афінах українські спортсмени вибороли 23 медалі, з яких було 9 золотих. Яна Клочкова завоювала 2 золоті медалі в змаганнях з плавання.

У лютому 2006р. у Турині відбулися ХХ зимові Олімпійські ігри. Українці завоювали 2 бронзові медалі: біатлоністка Ліля Єфремова і фігуристи Олена Грушина і Руслан Гончаров. Світову славу Україні принесла ціла плеяда видатних спортсменів.

Блохін Олег Володимирович (1952р. нар.) – видатний футболіст і тренер, кращий форвард київського “Динамо”, кращий футболіст Європи (1975р.). бронзовий призер ХХ і ХХІ Олімпійських ігор (1972, 1976рр.), володар Кубка кубків (1975р.,1986р.) і Суперкубка Європи (1986р.). член символічного “Клубу Г. Федотова” (317 голів). Йому належать усі особисті рекорди в радянському футболі: за збірну СРСР він провів 112 матчів і забив 47 м’ячів, зіграв у чемпіонатах СРСР 432 рази і забив 211 голів. У вересні 2003р. О. Блохіна було призначено старшим тренером національної збірної України з футболу, яку він вивів на чемпіонат світу 2006р. у Німеччині.

Бубка Сергій Назарович (народ. 1963р.) – видатний спортсмен-легкоатлет у стрибках із жердиною. Чемпіон Олімпійських ігор у Сеулі 1988р. Єдиний спортсмен, який перемагав на п’ятьох чемпіонатах світу (з 1985 по 1995р). За 11 років Бубка підняв свій особистий рекорд на 43 см, а світовий рекорд – на 32 см, довівши його до фантастичної висоти 6м 15 см. Результат залишається неперевершеним донині. Він є 35-кратним рекордсменом світу. Герой України (2001р.). Член виконкому Міжнародного Олімпійського комітету, президент Національного Олімпійського комітету України. Засновник і президент “Клубу Сергія Бубки” (м. Донецьк, 1990р.). Сергію Бубці встановлено бронзову статую, яка знаходиться біля входу на стадіон “Локомотив” у Донецьку. Крім нього, такої честі удостоїлися лише три спортсмени у світі.

Дерюгіна Ірина Іванівна (народ. 1958р.) – відома гімнастка. Абсолютна чемпіонка світу (1977, 1979рр.) і Європи (1978р.), п’ятикратна абсолютна чемпіонка СРСР з художньої гімнастики. Старший тренер спеціальної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (з 1983р.), заслужений тренер СРСР (1989р.), суддя міжнародної категорії, віце-президент Федерації художньої гімнастики України (з 1988р.).

Кличко Віталій Володимирович (народ. 1971р.), Кличко Володимир Володимирович ( народ. 1976р.) – видатні спортсмени–боксери. Віталій з юнацьких років серйозно захоплювався кікбоксингом і боксом. З 1985р. Віталій став шестиразовим чемпіоном світу з кікбоксингу, а також трикратним чемпіоном України з боксу, срібним призером чемпіонату світу з боксу. Володимир почав займатися боксом в 15 років. Уже в 17 років він завоював звання чемпіона Європи серед юніорів, а потім п’ять разів ставав чемпіоном України з боксу, срібним призером чемпіонату Європи 1996р. Того ж року він завоював золоту медаль у суперважкій ваговій категорії на Олімпійських іграх в Атланті.

Восени 1996р. брати Клички підписали контракти з гамбурзьким клубом професійного боксу.

Володимир на професійному ринку провів 40 боїв і 15 титульних двобоїв, зокрема 4 бої за титул чемпіона світу.

11 грудня 2004р. в Нью-Йорку Віталій Кличко відстояв титул чемпіона світу з боксу у суперважкій вазі WBC в поєдинку з Денні Вільямсом. У 2005р. Віталій Кличко пішов із великого спорту і зайнявся політикою.

Шевченко Андрій Миколайович (народ. 1976р.) – один з найбільш популярних футболістів планети. Кращий форвард київського “Динамо (1994-1999р.), п’ятикратний чемпіон України, трикратний володар Кубка України. нападник “Мілана” (Італія, з 1999р.), володар Кубка європейських чемпіонів (2003р.). У грудні 2004р. форвард італійського “Мілана” та збірної України Андрій Шевченко отримав “Золотий м’яч” – приз найкращому футболістові Європи. Свого часу “Золотий м’яч” також отримували екс-гравці київського “Динамо” Ігор Бєланов та Олег Блохін.

У духовному відродженні українського народу вагому роль відіграють релігія та церква, збережені ними загальнолюдські та моральні цінності. У сучасній Україні існує близько 105 церков, конфесій, течій, напрямків, 96,7% з них є християнськими. 23 квітня 1991р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про свободу совісті та релігійні організації.

Відкриваються нові церкви. Збільшується кількість парафій. 52% віруючих в Україні православні. Відновилися раніше заборонені Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Проблемою залишається розкол українського православ’я на три церкви: Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату і Українську автокефальну православну церкву.

Таким чином, незважаючи на економічні труднощі, політичні негаразди, в сучасному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу. Яким буде його майбутнє, багато в чому залежить від цілеспрямованості в досягненні мети, згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім, звичайно, органів державного управління. З переходом до ринкових відносин культура вимагає невідкладних захисних заходів. На культурі не економлять і не заробляють. Умова для успішного розвитку держави одна: має бути прямий державний захист культури, треба вкладати достатньо коштів в освіту, науку і культуру. Їх пріоритет, перед усіма іншими проблемами суспільства і держави незаперечний і доведений історією, досвідом розвитку всіх передових країн світу.