2015-06-28
826
(2 год.).
1. Порядок обрання президентів.
2. Цензи у виборах президента.
3. Термін президентських повноважень.
4. Підстави для звільнення президента.
1 Порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління.
У президентських республіках і країнах із змішаною (президентсько-парламентською) формою правління глава держави обирається шляхом загальних (всенародних) виборів. Традиційно ці вибори передбачають обрання президента прямо і безпосередньо виборчим корпусом (комітетом) держави (усі громадяни країни, які мають виборче право).
Однак звичайною є практика встановлення абсолютно результативних процедур визначення волі виборчого корпусу на загальних виборах президента. Прикладом такої процедури може служити процедура обрання президента Франції. Глава держави тут обирається на основі абсолютної більшості поданих голосів виборців. За умов, коли жоден з кандидатів не одержав такої підтримки, проводиться другий тур голосування. В ньому беруть участь два кандидати, за яких було подано найбільше голосів у першому турі.
Рідше, наприклад у США, Президент обирається комітетом виборців. Тобто громадяни США обирають не президента, а так званих виборців, які утворюють колегію, яка обирає президента.
Кожен штат США має в колегії виборців стільки місць, скільки від нього обирається конгресменів і сенаторів. Політичні партії висувають у кожному штаті свій список виборців, котрі мають підтримати відповідного кандидата. Громадяни, голосуючи за одного з кандидатів у президенти, фактично голосують за весь список вибірників, що підтримують його і пропонованого ним кандидата у віце-президенти. Список вибірників, за який було подано найбільшу кількість голосів у конкретному штаті, вважається обраним. Вибірники у визначений день збираються в столиці штату для підтвердження свого вибору.
Зі штатів завірені результати голосування вибірників надсилаються голові сенату федерального конгресу, який оголошує їх на спільному засіданні палат. Після цього проводиться офіційне підрахування всіх голосів вибірників. Обраним вважається той кандидат у президенти, який одержав абсолютну більшість голосів вибірників. Якщо жодний з кандидатів не одержав такої більшості, то палата представників безпосередньо обирає президента з числа трьох осіб, які балотувались і одержали найбільшу підтримку за результатами голосування виборців. При цьому голоси подаються по штатах, і представники кожного штату мають один голос. Для обрання президента США необхідна більшість голосів усіх штатів. За відповідних умов сенат обирає віце-президента з числа двох кандидатів. Сенатори на таких виборах голосують індивідуально.
Характеризуючи порядок виборів президента США, слід зазначити, що за прийнятою тут виборчою системою кандидат, підтриманий відносною більшістю виборців, які проголосували, одержує всі голоси виборців від даного штату. Такий порядок може призвести до спотворення загальної картини результатів виборів. Теоретично навіть можливо, що кандидат у президенти одержить більшість голосів виборців у масштабах країни, але програє вибори. За умов такого порядку виборів вирішальне значення має перемога одного з кандидатів у найбільших за кількістю населення штатах, здобута навіть на основі фактичної меншості поданих голосів виборців.
Окрім США, представницький орган виконує роль своєрідного «резервного засобу» обрання президента в деяких інших президентських республіках. Так, у Чилі президент обирається шляхом загальних прямих виборів. Якщо жоден з кандидатів не набере на цих виборах більшості поданих голосів, президент обирається парламентом з числа двох кандидатів, які одержали найбільшу кількість голосів за результатами голосування виборців. Подібний порядок виборів глави держави існує в деяких інших країнах.
У парламентських республіках глави держав обираються шляхом проведення виборів, які, як правило, мають багатоступеневий характер. Воля виборців опосередковується парламентом або створеною на його основі колегією. У Греції, Ізраїлі, Латвії, Мальті, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії президент обирається самим парламентом. В Естонії — спочатку парламентом, а в разі невдачі — спеціальною колегією, до складу якої входять депутати парламенту і представники (не менше одного) від кожної ради місцевого самоврядування.
В Італії президент обирається на спільному засіданні членів парламенту. У виборах беруть участь і по три делегати від кожної області (від однієї з областей — один делегат), котрі обираються радами — місцевими представницькими органами. У ФРН президент обирається спеціальною колегією — федеральними зборами, до складу яких входять члени нижньої палати федерального парламенту і у рівній кількості делегати, обрані законодавчими органами суб’єктів федерації — земель. В Індії до складу колегії, що обирає президента, входять виборні члени обох палат федерального парламенту і виборні члени законодавчих органів штатів.
Як правило, для обрання президента в першому турі голосування потрібна кваліфікована більшість голосів членів парламенту або відповідної колегії, а за її відсутності — абсолютна більшість у другому чи подальших турах. У ФРН, якщо за результатами двох голосувань жоден з кандидатів не одержав абсолютної більшості голосів, обраним вважається той, за кого у наступному голосуванні буде подано найбільше голосів.
2. Цензи у виборах президента. Для обрання на посаду президента практично в усіх країнах встановлено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного і активного виборчого права на парламентських виборах (найчастіше віковий ценз при пасивному виборчому праві визначається віком 18 років, активному – 21 рік).
Найчастіше віковий ценз при балотуванні на посаду президента встановлюється на рівні 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Центральної і Східної Європи, США та інші президентські республіки). Нерідко встановлюється вищий ценз — 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Туреччина, Чехія і ФРН), іноді
— навіть 50 років (Італія). З іншого боку, у Франції віковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати та у президенти збігається і становить 23 роки. Але останній приклад є майже винятком.
Конституція і виборче законодавство визначають і деякі інші цензи – насамперед ценз осідлості. Так, кандидат у президенти Литви повинен жити в країні протягом трьох останніх перед виборами років. Кандидат у президенти Греції повинен бути громадянином цієї країни і мати батька — грецького громадянина. При цьому свого громадянства він має набути не пізніше ніж за п’ять років до балотування. Кандидат у президенти Болгарії зобов’язаний жити в країні протягом останніх п’яти років перед балотуванням. В Узбекистані відповідний строк збільшений вдвічі, в Киргизстані — втричі, а у Білорусі, Молдові і Росії вимога постійного проживання в країні не пов’язується з датою проведення виборів. У США не може балотуватись на президентських виборах особа, яка не є громадянином цієї країни за народженням і не проживала постійно на її території протягом чотирнадцяти років.
3. Термін повноважень президентів, як правило, варіюється від чотирьох до семи років. Зокрема, чотирирічний строк встановлений в конституціях Ісландії, Молдови, Росії, Румунії, Угорщини і США, п’ятирічний — Греції, Індії, Португалії, ФРН, більшості країн Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на теренах колишнього СРСР, шестирічний — Австрії, Мексики і Фінляндії, семирічний — Ірландії, Італії і Франції. Серед європейських країн тільки в Латвії він визначений в три роки.
Конституції багатьох країн встановлюють обмеження на переобрання президента. В Мексиці не допускається навіть повторне переобрання однієї і тієї ж особи. В Ірландії, США і в багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше ніж два рази. В Австрії і ФРН, а також у більшості країн Східної і Центральної Європи, можливим визнається тільки одне переобрання президента після закінчення першого терміну його перебування на посаді. Це не заперечує можливості з часом знову балотуватись на виборах президента. Відповідні положення містять конституції країн, що утворились на теренах СРСР. У конституції Португалії є застереження, що третє обрання президентом однієї і тієї ж особи уможливлюється тільки після того, коли після закінчення другого строку її перебування на відповідній посаді пройде п’ять років.
