Міжнародні договори

Існують різні види договорів - джерел МПП. Наприклад, від міжнародних договорів, метою яких є загальні колізійні норми, необхідно відрізняти міжнародні договори, через які впроваджується єдине за змістом право. В цьому випадку конвенційне право, що містить в собі змістовні норми, інкорпоруєтся у внутрішнє право через ратифікацію та оприлюднення. Цілісне право може бути також введене, як і цілісні колізійні норми, як внутрішнє право на основі зобов'язання держав в міжнародному договорі ввести таке (цілісне) право.

Особливо слід зауважити на те, що з огляду на подальшу обов'язковість для держави міжнародного договору не має значення, коли і який визнаний між співтовариством механізм використовується державою для виразу своєї згоди бути зобов'язаною даним договором.

В зв'язку з цим слід звернути увагу на наступні моменти:

1) Україна укладала міжнародні договори, зокрема такі, що зачіпають питання МПП, ще до розпаду СРСР. Так в ст. 16 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 р., ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 р., говориться: „ Кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності ”.

2) Після розпаду СРСР Україна разом з іншими колишніми союзними республіками de jure з'явилася спадкоємицею міжнародних договорів СРСР. В зв'язку з цим вельми показова заява Верховної Ради України „З приводу заключення Україною Угоди про співдружність незалежних держав” від 20 грудня 1991 року. П. 13 цієї заяви свідчить: „ Україна гарантує виконання міжнародних зобов'язань, що випливають для неї з договорів колишнього Союзу РСР, відповідно до свого національного законодавства ”.

Другу тезу не слід розуміти так, ніби Україна автоматично стала спадкоємицею СРСР в своїй частині з усіма наслідками, що випливають звідси.

Симптоматично, що через деякий час - 17 червня 1992 р. – послідувало Рішення Верховної Ради України „Про використання векселів в господарському обороті України”. У п. 1 цієї Ухвали йшлося: „ Ввести вексельний оборот з використанням простого і перевідного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року ”.

Україна є правонаступником прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, що не суперечать Конституції України і інтересам України. Всі ці договори на підставі ст. 24 Віденської конвенції 1978 р. залишаються у силі для України, оскільки вони не суперечать національному законодавству, а з поведінки сторін виходить, що вони виразили на це свою згоду: більшість з цих договорів реально виконується судами та іншими установами юстиції України і відповідних держав.

Відносно всіх цих договорів постає одне істотне питання: з якого моменту їх належить рахувати в силі для України?

Більшість із врегульованих відповідними договорами відносин є триваючими. Особливо це відноситься до аліментних прав та обов'язків, опіки і піклування, неабиякою мірою - до виконання рішень. Довільне внесення змін в строк дії цих договорів, наприклад - на вищезазначений момент правонаступництва, здатне в таких випадках серйозно ускладнити реалізацію прав громадян, а в деяких випадках навіть зробити її неможливою.

У зв'язку з цим вбачається, що всі згадані договори повинні вважатися такими, що залишаються в силі для України (як і для інших учасників цих угод) з моменту вступу їх в дію ще за часів колишнього СРСР.

Особливо необхідно сказати про правонаступництво Україною багатосторонніх договорів. Так, СРСР був учасником Гаагської конвенції з питань цивільного процесу 1954 р. На території України ця конвенція діяла з 26 липня 1967 р. Потім у момент розпаду СРСР її дія для України припинилася. Зробленої в загальній формі заяви України, що міститься в Законі України „Про правонаступництво” від 12 вересня 1991 р., явно недостатньо. Згідно з правилами і процедурою, приведеним у ст. 22 Конвенції 1978 р., повинне бути складене у письмовій формі спеціальне повідомлення, що направляється депозитарію відповідної угоди (в даному випадку - уряду Нідерландів).

3) Після розпаду СРСР Україна у значній мірі збільшила активність на зовнішній арені, укладаючи безліч міжнародних договорів, зокрема з питань МПП. Так, у ст. 9 Конвенції про права дитини 1989 р., що вступила в дію в Україні 27 вересня 1991 р., говориться: „1. Держави-учасники забезпечують, щоб дитина не розлучалася зі своїми батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, за рішенням суду, визначають відповідно до застосовного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини...”.

Тривалий час в Україні на основі правонаступництва діяв Договір між СРСР і Польською Народною Республікою про правову допомогу і правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах (1957 р.), рівно як і два Протоколи до нього (1).

Проте, оскільки Україною і Республікою Польща 27 травня 1993 р. підписаний новий договір з цього ж питання, що набув чинності 14 серпня 1994 р., належить визнати, що стосовно ст. 24 Віденської конвенції 1978 р. учасники раніше діючого договору відносно нього „виразно домовилися про інше”, у зв'язку з чим договір 1957 р. тепер уже припинив для України (рівно як і для Польщі) своє існування, не дивлячись на відсутність в тексті нового договору прямої вказівки із цього приводу.

Тепер декілька слів про інші міжнародні договори.

На VI конференції Панамериканського союзу в 1928 р. в м. Гавані був прийнятий Кодекс Бустаманте. Цей кодекс, що став результатом переговорів і розробки проектів, починаючи з 1879 г, був названий на ім'я його творця, кубинського юриста, професора права Антоніо Санчеса де Бустаманте і Сирвен. На основі назви можна було б припустити, що йдеться про внутрішній закон. Проте, насправді Кодекс Бустаманте є міжнародним договором. Він ратифікований і нині діє в Бразилії, Венесуелі, Чилі, Перу, Болівії, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській республіці, Кубі, Коста Ріці, Нікарагуа, Панамі, Сальвадорі, Еквадорі і деяких ін. державах. У решті американських держав, у тому числі і в США, кодекс цей не одержав ратифікації і не має дії. Проте нерідко на нього посилаються через розумність і доцільність imperio rationes. Тому посилання на цей Кодекс приводяться іноді в судових рішеннях.

Особливе місце займають Гаагзькі конвенції про цивільний процес (1900 -і роки).

Після I світової війни Гаагзькі конвенції були відкриті також для держав, які не брали участі в конференціях. В період 1931-1934 рр. скандинавські країни (Швеція, Норвегія, Данія) уклали між собою п'ять конвенцій з деяких колізійних питань сімейного і спадкового права, банкрутства, а також конвенції про розмежування компетенції судів і про виконання судових рішень.

Ширше значення набули Женевські конвенції 1930 р. про векселі і 1931 р. про чеки, в яких разом з уніфікацією матеріального вексельного і чекового права встановлені колізійні норми для тих питань цієї області, по яких не досягнуто уніфікації. Але до цих конвенцій не приєдналися Англія, США і інші країни „загального права”, так що і в області вексельного і чекового обігу в світі немає одноманітності ні матеріальних ні колізійних норм.

Для МПП велике значення мають деякі принципи Статуту ООН і ряд ухвал мирних договорів з Італією, Румунією, Фінляндією, Угорщиною і Болгарією (1947 р.).

До останніх відносяться, ухвали названих мирних договорів про відновлення майнових прав Союзних і Сполучених Держав і їх громадян, порушених урядами названих країн, про розірвання деяких довоєнних контрактів, про права по цінних паперах і про перегляд деяких, винесених під час війни, рішень судів Італії, Румунії, Угорщини, Фінляндії і Болгарії.

Після II світової війни постало питання про нову оцінку Гаагзьких конвенцій початку XX століття. Ряд держав перед цією війною вийшов зі складу їх учасників. Після оновлення їх редакцій почався зворотний, розширювальний процес.

В даний час Гаагзька конференція МПП є постійною організацією із статутом, прийнятим у 1955 р. До цієї організації крім європейських країн входять США, Канада, Австралія, Японія, Аргентина.

З Гаагзьких конвенцій найбільший успіх випав на долю Конвенції 1954 р. (що є вдосконаленою однойменною конвенцією 1905 року) щодо цивільного процесу. Вона розглядає ряд питань міжнародного цивільного процесу: про вручення судових документів, судові доручення, про скасування вимоги надання іноземцями забезпечення судових витрат при пред'явленні ними позовів та ін. З 1966 р. її учасником був СРСР (тепер Україна, Росія й ін. держави СНД).

Держави, які підписали Конвенцію 1954 року, тим самим зняли з себе зобов'язання по Конвенції 1905 року. Держави, що не підписали нової Конвенції, як і раніше зв'язані старою.

У цей же післявоєнний період між попередником України, Росії, інших колишніх союзних республік - СРСР - і рядом держав були укладені двосторонні договори про надання правової допомоги по цивільних, сімейних і кримінальних справах. Вони охоплювали наступний круг питань: правового захисту і правової допомоги, правовідносин в цивільних і сімейних справах, правовідносин в кримінальних справах. Колізійні норми із сфери цивільного і сімейного права досить детально регулювали багато питань, таких як: правоздатності і дієздатності, визнання померлим, форми операції і т.д.

Крім колізійних норм інтерес для науки МПП в договорах про правову допомогу становлять питання міжнародного цивільного процесу: судовий захист і допомога, визнання і виконання судових рішень.

Прикладом колізійних норм, що містяться в цих договорах, можуть служити деякі правила. Так, при розгляді справ про спадщину, в ст. 32 Договору між СРСР і НРБ коли йдеться про надання правової допомоги по цивільних, сімейних і кримінальних справах, суди повинні мати на увазі, що право спадщини рухомого майна регулюється законодавством тієї з договірних держав, громадянином якої був спадкодавець у момент своєї смерті, а право спадщини нерухомого майна - законодавством тієї з договірних держав, на території якої знаходиться майно.

Інакше це питання регулюється в українському законодавстві. Ч. 1 ст. 570 ЦК України свідчить: „ Відносини по спадкоємству визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання ”.

Серед міжнародних договорів, що є джерелами МПП, особливої уваги заслуговують конвенції про охорону інтелектуальної власності.

Авторські права на літературні і художні твори, рівно як і права на промислову власність (на винаходи і товарні знаки), носять у принципі територіальний характер: видача патенту або авторського свідоцтва в одній країні створює права, що мають силу лише в межах даної держави; суб'єктивні права автора, які виникають в певній країні, як правило, позбавлені екстериторіального характеру.

У охороні прав на винаходи і товарні знаки в даний час основну роль виконує Паризька конвенція 1883 року по охороні промислової власності (з подальшими доповненнями і змінами). Уряд України заявив 26 серпня 1992 року, що ця Конвенція діє на території України у такому вигляді, як вона була переглянута в Стокгольмі 14 липня 1967 р. і доповнена 2 жовтня 1979 р.

Сутність Паризької конвенції відносно всіх видів промислової власності полягає в закріпленні нею засад національного режиму для патентування винаходів іноземців, а також в створенні інституту пріоритету для заявок на патенти і товарні знаки. Іншими словами, заявки зроблені в одній країні-учасниці конвенції, створюють пріоритет для патентування або реєстрації товарного знаку в іншій його країні (ст. 9 Закону „Про охорону прав...”). Поза цим конвенція не створює уніфікації законодавства про промислову власність, не створює вона ні міжнародного патенту, ні міжнародного товарного знаку. Невипадково, Україна визнала дійсними для себе також:

- Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків, прийняту 14 квітня 1891 р. у такому вигляді, в якому вона була переглянута в Стокгольмі 14 липня 1967 р. і доповнена 2 жовтня 1979 р.;

- Договір про патентну кооперацію (РСТ), прийнятий 19 червня 1970 р. в тому вигляді, в якому він був доповнений 2 жовтня 1979 р. і модифікований 3 лютого 1984 р.

Дещо пізніше, в листопаді 1994 р., Україна підписала Договір і Заключний акт Женевської конференції з питань укладення договору про закони по товарних знаках. Це надало сторонам можливості уніфікувати і гармонізувати своє законодавство по товарних знаках.

У сфері авторського права діє Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року; у подальшому неодноразово доповнювана. У ній бере участь 95 країн (СРСР до неї не приєднався). Китай є її членом з 1992 р. США - беруть участь з 1989 г, не визнаючи зворотної сили конвенції.

Слід назвати також: Всесвітню конвенцію про авторське право, укладену в Женеві в 1952 році (згодом доповнену в 1971 році). СРСР приєднався до Всесвітньої конвенції в 1973 році (до тексту в редакції 1952 року, а не 1971 року).

Повітряні перевезення регулюються Варшавською конвенцією 1929 р. із змінами, внесеними в Гаазі в 1955 році (учасником був СРСР) і Гватемалським протоколом 1971 року. СРСР був також учасником Женевської конвенції 1956 року про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів 1983 р., Конвенції про договір міжнародного перевезення пасажирів і багажу по внутрішніх водних шляхах 1976 року (з 1981 р.), Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів і багажу 1974 року (з 1983 р.).

Регіональні угоди по ряду питань МПП укладені також країнами Спільного ринку. Серед них - Римська Конвенція 1980 року про право, що підлягає застосуванню до договірних зобов'язань, ратифікована шістьма державами.

Радянським Союзом були укладені угоди про взаємну охорону авторських прав з Болгарією, Угорщиною, Кубою, Польщею і Чехословакією. Важливим джерелом МПП є торгові договори (про торгівлю, торгівлю та мореплавство). Ці договори встановлювали загальний режим, засосовуваний в торгівлі СРСР з відповідною іноземною державою. З сучасних договорів слід назвати Угоду про торгові відносини між Україною і США від 6 травня 1992 р. У вказаних договорах визначається правове положення юридичних осіб і громадян, містяться правила з питань торгового арбітражу.

З рядом країн були укладені спеціальні угоди про торгове судноплавство (наприклад, з Великобританією - угода 1963 р. з протоколом 1974 р.).

З багатьма країнами (США, Великобританією, Фінляндією, Швецією, Норвегією, Австрією, ФРН і ін.) підписані угоди про уникнення подвійного оподаткування.

З Великобританією, ФРН, Фінляндією, Францією і ін. країнами укладені угоди про взаємний захист капіталовкладень.

У сучасних умовах підвищилася роль міжурядових організацій в кодифікуванні правил МПП, підготовці проектів різних міжнародних угод

Генеральна Асамблея ООН за ініціативою Угорщини розглянула „ заходи, які повинні бути прийняті для прогресивного розвитку в МПП, особливо з метою сприяння розвитку міжнародної торгівлі ”. В результаті ще в 1966 році був створений спеціальний орган - Комісія ООН по правам міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). До складу комісії входять 36 держав.

На цю Комісію були, зокрема, покладені підготовка нових міжнародних конвенцій, сприяння кодифікуванню міжнародних торгових звичаїв, збір і розповсюдження інформації в цій сфері.

На основі підготовлених проектів був прийнятий ряд конвенцій. До їх числа відносяться: Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, Конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів, Конвенція ООН про морське перевезення вантажів і ін.

Розробкою проектів конвенцій у сфері МПП, займається також Гаагська конференція з МПП.

Значну роботу в цьому напрямку проводить також така міжурядова організація, як міжнародний інститут з уніфікації приватного права (УНІДРУА) в Римі.

Інститут - це міжурядова організація, створена в 1926 році. Її членами є 52 країни.

Міжнародні конвенції, в яких регулюються відносини, що відносяться до сфери МПП, розробляються також в рамках конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) і інших організацій.

Як видно з викладеного, СРСР не був учасником ряду конвенцій у області МПП, і перш за все розроблених Гаагськими конференціями по МПП.

Розвиток інтеграційних процесів привів до заключення угод, діючих у відносинах між країнами того чи іншого об’єднання держав.

Починаючи з 1975 р., щороку проводяться конференції з МПП країн американського континенту.

Поступово активізує свою діяльність СНД, що утворилося на місці колишнього СРСР.

Так, відповідно до п. 22 Угоди про загальні умови поставок товарів між підприємствами держав-учасників СНД 1992 р., якість визначається в договорах на поставку за взаємною угодою між покупцем і виготівником-продавцем. Що стосується країн далекого зарубіжжя, то порушенням договірних умов вважатиметься невідповідність товару цілям, для яких товар з такими ознаками, звичайно, використовується, або раніше представленим зразкам і моделям (ст. 35 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів). Велике значення надають держави СНД також Угоді про порядок вирішення суперечок, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 р.

До Конвенцій багатостороннього характеру, укладених країнами СНД, слід також віднести Конвенцію про правову допомогу і правові відносини по цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (ратифікована Україною 10 листопада 1994 року). У ст. 4 цієї Конвенції сказано, наприклад, що установи юстиції договірних сторін надають правову допомогу по цивільних, сімейних і кримінальних справах відповідно до положень дійсної конвенції. У ст. 17 цієї Конвенції говориться, що у відносинах один з одним при виконанні даної Конвенції установи юстиції договірних сторін користуються державними мовами Договірних Сторін або російською мовою. А в ст. 18 наголошується, що „ Запрошувана Договірна Сторона не вимагатиме відшкодування витрат по наданню правової допомоги. Договірні Сторони самі несуть всі витрати, що виникли при наданні правової допомоги на їх територіях ”.

До багатосторонніх Конвенцій країн СНД відноситься і Угода про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаними з виконанням ними трудових обов'язків. В ст. 4 цієї Угоди, наприклад, зазначено, що „ перегляд ступеня тяжкості трудового каліцтва чи професійного захворювання працівника здійснюється відповідно до законодавства сторони на території якої він проживає ”. У ст. 7 цієї угоди говориться, що у разі ліквідації підприємства, відповідального за шкоду, заподіяну працівникам і відсутності його правоприємника сторона, на території якої ліквідоване підприємство гарантує відшкодування шкоди цим працівникам відповідно до національного законодавства.

12 березня 1993 р. уряди держав-членів СНД підписали угоду „Про взаємне визнання прав на пільговий проїзд для інвалідів і учасників Великої Вітчизняної війни, а також прирівняних до них осіб”, де в ст. 2 перелічені категорії осіб, яким надано право пільгового проїзду по всій території СНД.

Існує і ряд двосторонніх договорів між колишніми союзними республіками.

Вступив у силу Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаний 7 липня 1993 р.. 31 липня 1993 р. набув чинності Договір між урядом України і урядом Російської Федерації про співпрацю у сфері охорони промислової власност і.

З 11 жовтня 1993 р. діє договір про правову допомогу між Литвою і Білоруссю.

Двосторонні договори укладені Україною і з іншими державами. 21 жовтня 1994 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду між урядом України і урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про заохочення і захист інвестицій від 8 червня 1994 р. і Договір між Україною і Сполученими Штатами Америки про заохочення і взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р. Подібні угоди були укладені Україною також з Польщею, Китаєм і Данією.