Лемківщина

Лемки – одна з етнографічних груп у Карпатах. Споконвіку вони заселяли територію між ріками Уж і Сян – на сході і Попрад з Дунайцем – на заході. У 1945 році частина з них переселилась у Тернопільську, Івано-Франківську, Львівську та деякі інші області. Тепер межі лемківської етнографічної області чітко не окреслені, але компактно вони мешкають у Перечинському та Великоберезнянському районах Закарпатської області.

Їхні села розташовані переважно на низьких незаливних терасах потоків і рік, а видовжена форма і спосіб забудови пов'язані також з системою землекористування. У більшості сіл уся земля громади ділилась на широкі смуги (лани), які простягалися упоперек долини.

Хати здебільшого "дивилися" вікнами та дверима на дорогу. У західній частині зустрічались села, де вони стояли причілком до дороги (Княжне, Устя, Гладишів). Це тому, що в цих місцевостях були ширші річкові долини, більші двори і відповідно кращі під'їзди до них.

Класичним типом лемківського житла була "довга хата", тобто "хижа". Так назвали вчені-етнографи і археологи народне житло, в якому під одним дахом зведено житлові й господарські будівлі: хата, сіни, комора, стайня, боїще (клуня, тік), возівня.

Тільки на заході Лемківщини зустрічаються садиби, які складаються з хат і окремих господарських будівель.

Якщо посилатися на історичні джерела, то Лемківщина входила до великої дунайської культури, яка охоплювала територію на захід від лінії Рівне – Галич – Лімниця, сягаючи до Рейну та Британських островів. Для неї було характерне "довге" будівництво, бо окремі споруди, відкриті археологами, мали до 35 м довжини і 6 м ширини. Цілком можливо, що пізніші культури успадкували ці традиції, донесли їх до наших часів. Однорядна форма зв'язку житла і господарських будівель зустрічалась ще в XIX ст. у деяких європейських країнах. Крім Лемківщини і західної частини Бойківщини, "довгі хати" були поширені на Поліссі, подекуди на Волині.

Таким чином, на Лемківщині ми маємо справу з реліктами давньої будівельної культури, пристосованої до місцевих природних, етнічних і суспільно-економічних умов.

Хати споруджували найчастіше зі смерекових півкругляків, а на Закарпатті й у Східній Словаччині – дуже часто з бука. На кутах в'язали у вінці за допомогою «простого замка» або "риб'ячого хвоста". Найчастіше зустрічались дахи з соломи. Увесь зруб мазали нафтою, яка не тільки захищала стіни від гниття і червоточини, але була й своєрідним оздобленням. Там, де її не було, використовували палену глину, розведену водою чи олією. Стики вінців завжди білили, тому вони яскраво виступали на темному фоні стін і горизонтальними смугами підкреслювали фактуру хати.

Житлове приміщення було досить велике. Вхідні двері дуже низькі, одностулкові. Вікна здебільшого з 9 шибок, іноді особливо в лемків Східної Словаччини, робили два вікна поруч. Усередині стіни обмазували глиною і білили вапном, а стелю – нафтою або товченою цеглою з олією.

На Лемківщині дуже піклуються про зовнішній вигляд оселі. Найпопулярнішими були орнаментні мотиви: солярні знаки, косиці, закарлючки, кривульки, "дерево життя", "квіти" (мотив з галузок сосни і квіток). Останній найчастіше зображували на площині дверей. Була традиція, за якою "квіт" повинен мати стільки галузок, скільки членів сім'ї. Коли народжувалась дитина, внизу замальовувала. ся ще пара галузок. На брамах зображувались курочки пташки. Усередині хати розпис вживали мало.

Малювали кольорові смужки й "цятки", решту стін білили лише вапном із синькою. Іноді біля вікон наводили кольорові смужки і "цятки", такими ж смужками обводили й деякі частини печі. Все це робили з вірою у магічну силу цих знаків.

Розписи робили ганчіркою, накрученою на патик, або щіточкою з котячої шерсті, як на Дніпропетровщині чи Вінниччині. Малювали, звичайно, перед великими святами: навесні – перед Великоднем, взимку – перед Різдвом. Крім того, перед «кермешем», тобто перед місцевим святом. Візерунків не повторювали, а вигадували завжди нові. Розписували в основному дівчата й старші жінки.

У традиційній лемківській хаті поруч із житловим приміщенням був ванькир – бічна кімнатка, відокремлена від великої стінкою, іноді грубкою. Назва "ванькир", можливо, походить від польської "алькеж", що означає кімнату запіччю. Піч у "хижі" обернена устям до причілкової стіни. Ліжко (прича) розташоване, як і всюди на Україні, між піччю і причілковою стіною. На ньому – перини, на ним – вішак для святкового одягу. Давніше в деяких місцевостях у "голові ліжка" були полиці та мисник. Вздовж фасадної і причілкових стін – лави. На місці їх з'єднання стоїть високий стіл-скриня, який завжди накритий обрусом (білим рушником), у ньому завжди лежав хліб.

Звичайно, крім цих приміщень були ще різні прибудовки-загати (піддашшя) для сіна, соломи, підручного сільськогосподарського інвентарю, а також – кучки при стайні для свині, шопи з дошок для овець, коней.

Література

Гошко Ю. Народное зодчество в Украинских Карпатах // Карпатский сборник. – М., 1972. – С. 111 – 145.

Гудченко З. Музеї народної архітектури України. – К., 1981.

Данилюк А. Г. Українська хата. – К., 1991.

Жолтовський П. Деякі особливості народного будівництва Українських Карпат // Народна творчість та етнографія. – 1978. – № 4;

Історія українського мистецтва. - К., 1967. – Т. 2. – С. 41 – 51, 82 – 86; 1968; Т. 3. – С. 21 – 69; 1969. – Т. 4, кн. 1. – С. 39 – 41; 1970; – кн. 2. – С. 46 – 54.

Косміна Т. Сільське житло Поділля. Кінець XIX – XX ст. Історико-етнографічне дослідження. – К., 1980.

Логвин Г. Дерев'яна архітектура України. // Нариси історії архітектури Української РСР: Дожовтневий період. – К., 1957.

Логвин Г. По Україні. Стародавні мистецькі пам'ятки. – К., 1968.

Макушенко И. Народная деревянная архитектура Закарпатья (XVIII – нач. XX в.). – М., 1976.

Музей народної архітектури та побуту у Львові: Путівник. – Львів, 1980.

Нариси історії архітектури Української РСР. – К., 1967.

Народна архітектура Українських Карпат XV – XX ст. - К., 1987.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. (Ил. справ, каталог). В 4-х т. – К., 1983 – 1986.

Самойлович В. Народна творчість в архітектурі сільського житла. – К., 1961.

Самойлович В. Українське народно житло. – К., 1972.

Симоненко І. Поселення, садиба та житло на Закарпатті. // Матеріали з етнографії та художнього промислу. – 1956. – Вип. 2.

Сілецький Р. Сільське поселення та садиба в Українських Карпатах XIX – початку XX ст. – К., 1994.

Січинський В. Бойківський тип дерев'яних церков на Карпатах. – Львів, 1927.

Стельмах Г. Історичний розвиток сільських поселень на Україні. – К., 1969.

Таранушенко С. Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України. – К., 1976.

Терещенко А. Матеріали до студіювання народної української архітектури. Хроніка археології та мистецтва. – К., 1930.

Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.; 1993. – С. 9 – 32.

Федака П. Типи і варіанти народного житла Закарпаття // Народна творчість та етнографія. – 1981. – № 2. – С. 11 – 21.

Юра Р. Найдавніші традиції у плануванні східнослов'янського народного житла// Археологія. – 1971. – № 1.

Юрченко П. Дерев'яна архітектура // Історія українського мистецтва. В 6 т. – Т. 3, 4 (кн. 2). – К., 1968.

Юрченко П. Дерев'яна архітектура України. – К., 1970.

Юрченко П. Дерев'яна архітектура. // Історія українського мистецтва. В 6 т. – Т. 3, 4 (кн. 2). – К., 1968.

Юрченко П. Дерев'яне зодчество України (XVIII – XIX ст.). – К., 1949.