Барокова образність творів Івана Величковського. Українська література, стаття, І. Величковський

Серед художників слова, які уособлюють становлення українського поетичного мислення кінця XVII — початку XVIII століття, поважне місце посідає Іван Величковський, автор збірок “Млеко…”, “Зегар з полузегарком…”, а також двох зшитків і панегіриків на честь Лазаря Барановича і гетьмана Івана Самойловича. Праці В. Перетца, М. Возняка, Д. Чижевського, Є. Пеленського, С. Маслова, А. Макарова, а також опубліковані протягом останніх років роботи молодих медієвістів, засвідчуючи посилений інтерес до вітчизняної барокової писемної спадщини, присвячені лише деяким аспектам літературної діяльності Івана Величковського, а тому не дають повного уявлення про особливості творчої лабораторії давньоукраїнського майстра слова. З огляду на це актуальність даного дослідження визначається, з одного боку, увагою літературознавців межі століть до культурної доби Бароко, а з іншого, відсутністю грунтовних робіт, які б висвітлювали творчість Івана Величковського з погляду образності. Відповідно метою розвідки є осмислення образного рівня його літературної спадщини у контексті барокових традицій. При цьому головним завданням є встановити дотичність основного змісту, художніх засобів робіт майстра бароковій добі. Активне функціонування третього в метафізиці українського літературного бароко — образу Святого Письма як особливої онтологічної сфери [7, 54] на різних рівнях, починаючи з вербального й закінчуючи сюжетним, не тільки збагачує доробок митця, а й відсилає його у сферу “сакрального” [6, 199]. Відповідно до цього твори Івана Величковського поділяються на власне біблійні та агіо- апокрифічні. Центральне місце першої підгрупи посідає тема Святого Тройця. Автором рукописних збірок він іменується Богом і наділений вищими духовними цінностями: незалежністю, усеприсутністю, усебаченням, усевладністю. Творець самобутній і самодостатній у виборі, обсяг знань його невичерпний. Доказом вищості Вседержителя, з погляду майстра курйозної поезії, є незбагненність його вчинків навіть мудрим. Іван Величковський відстоює найважливіший дар Святого Духа — любов — суть Божої природи й основи християнського віровчення.

Опрацювання образу Ісуса Христа часом призводить до перевантаженості художнього тексту фактами з життя і діяльності Бога — Сина. В уяві ліричного героя збірки “Зегар…”, Ісусове лице приємне, гарне, як достиглий плід, невичерпний резерв святості. Особливої уваги бароковий автор приділяє Галілейському служінню — періоду інтенсивної діяльності й популярності Христа. Притча про сіяча, введена до поетичної канви, символізує слово про Царство Небесне і, на думку деяких вчених, є пророцтвом про прийняття Євангелія [3, 439]. Письменник, глибоко вражений Ісусовою реакцією, послуговується антитезою, протиставляючи доброму самарянину священика й левіта, тим самим наголошуючи на Божій милосердності. Преображення Ісуса Христа як доказ божественності передається автором через зустріч Помазаника з пророками на горі Фавор. Надзвичайно обережний в кольоровій палітрі, письменник, як і євангелісти, послуговується світлими тонами, що символізують чистоту, радість і святість. Прагнення митця відбити важливість в’їзду Ісуса до Єрусалиму досягається гіперболами, її динамічність — численними предикативними формами, а бажання вразити читача — ознака барокового твору — вмілим диригуванням зоровими і слуховими образами. У змалюванні сцени агонії Христа у Гетсиманському саду простежується відверте співчуття ліричного героя Сину Божому, усвідомлення вагань і страху Чудового Дорадника поряд із свідомою готовністю прийняти будь-які муки заради спасіння людства. Опрацьовуючи біблійні сюжети, Іван Величковський скрупульозно зіставляє тексти Євангелій, передусім Матвія, Іоанна й Луки, щоб найдетальніше передати їхній зміст, вдаючись, однак, іноді до їхнього переосмислення. Ураховуючи специфічність христологічної символіки творів Івана Величковського — речника православної церкви, образ Помазаника починає набувати рис метафоричності, неодмінно при цьому символізуючи реальність містичного поєднання видимого та божественного світу в Боголюдській природі Сина Божого — досконалого Бога й досконалої людини [4, 61]. Поетичний талант дозволив Івану Величковському -священику догматично-богословські, обрядові, морально-настановчі тексти збагатити художньою символікою. Його твори, по суті, являють собою клепсидру, в якій канонічна релігійна література поступово набуває образної продуктивності й стає оригінальною, про що свідчить посвята збірок “Зегар…” і “ Млеко…”, а також передмова до них. Суголосні бароковій добі, біблійні сюжети в інтерпретації Івана Величковського відповідають її морально-етичному ідеалу.