Загальна характеристика цивільних правовідносин: поняття, суть, елементи та види

КУРСОВА РОБОТА

з ___________________________________________________________

(назва дисципліни)

на тему:_____________________________________________________

____________________________________________________________

Студента (ки) _____ курсу ______ групи____________ напряму підготовки______________________

________________________________

(прізвище та ініціали)

Керівник ___________________________

____________________________________

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

м. Дніпропетровськ - 20 __рік

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Загальна характеристика цивільних правовідносин: поняття, суть, елементи та види.

РОЗДІЛ ІІ. Характеристика підстав виникнення і зміни цивільних правовідносин.

1. Юридичні факти як підстави виникнення і зміни цивільних правовідносин

1.1. Поняття юридичного факту, його правова природа та ознаки.

1.2. Класифікація юридичних фактів як підстав виникнення і зміни цивільних правовідносин.

2. Правочини як найпоширеніші юридичні факти.

2.1. Загальна характеристика правочинів.

2.2. Класифікація правочинів.

2.3. Загальні положення про недійсність правочинів: підстави, умови та правові наслідки недійсності.

2.4. Окремі види недійсних правочинів: правочини з дефектами форми та правочини з дефектами змісту і порядку укладання.

3. Розкриття змісту юридичного факту як підстави виникнення і зміни цивільних правовідносин на прикладі відносин спадкування.

3.1. Основні юридичні факти спадкового права.

3.2. Юридичні факти на етапі відкриття спадщини.

3.3. Заповіт як юридичний факт.

ВИСНОВКИ

Список використаних джерел

ВСТУП

РОЗДІЛ І.

Загальна характеристика цивільних правовідносин: поняття, суть, елементи та види.

Прагнення людини отримати доступ до певного обсягу тих чи інших майнових та немайнових благ, здатних забезпечити задоволення її матеріальних і духовних потреб, повсякчас спонукає індивідів вступати у різноманітні соціальні зв'язки з іншими суб'єктами суспільної життєдіяльності. Крім того, існує доволі широке коло суспільних відносин, учасником яких людина є в силу самого факту свого народження або може стати у зв'язку з настанням певних обставин незалежно від свого волевиявлення.

У державно-організованих суспільствах функцію зовнішньої регламентації найважливіших видів суспільних відносин виконує держава в особі спеціально створених нею владних структур. При цьому основним формально вираженим засобом упорядкування суспільних відносин постає право, як система загальнообов'язкових соціальних норм, додержання яких забезпечується державою. Саме завдяки державно-владному регулюванню суспільні відносини набувають сталого, прогнозованого характеру, а їх учасники дістають гарантовану можливість звернутися до держави з вимогою вжити примусових заходів з метою захисту їх прав та інтересів.

Врегульовані нормами права суспільні відносини набувають форми правовідносин, які, своєю чергою, постають як форма реалізації тієї або іншої правової норми, засіб і, одночасно, результат правового регулювання. Причому в правових відносинах сторони виявляються пов'язаними взаємно кореспондуючими суб'єктивними правами і обов'язками - саме цей правовий зв'язок, його нормативна визначеність і забезпеченість державним примусом вирішальною мірою констатує будь-які конкретні правовідносини. В них суб'єктивне право однієї сторони неодмінно спирається на обов'язок іншого суб'єкта певним чином сприяти або ж не перешкоджати реалізації права уповноваженої особи.

Правове відношення з точки зору загальної теорії права може бути визначене як врегульоване нормами права і таке, що забезпечується державою, вольове суспільне відношення, що має вияв у конкретному зв'язку між уповноваженими та зобов'язаними суб'єктами. Норми цивільного права посідають важливе місце серед право­вих норм у суспільстві. Вони складають самостійну галузь права.

Цивільне право, як і будь-яка галузь права, впливає на волю людей, належним чином спрямовує їх поведінку.

Спираючись на зазначене вище розуміння суті та загальне визначення поняття правовідносин, у найбільш простому варіанті цивільні правовідносини можуть бути визначені як відносини, врегульовані нормами цивільного права.

Разом із тим можливе і більш точне визначення, яке може виглядати так: цивільні правовідносини - це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними учасниками цивільних відносин.

Зазвичай цивільні правовідносини характеризуються як правовий зв'язок юридично рівних, взаємно відокремлених у майновому і організаційному відношенні суб'єктів, які є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, забезпечених можливістю застосування до їх порушників заходів державного примусу.

Попри надзвичайну важливість суто юридичних аспектів, які характеризують цивільні правовідносин, не можна забувати й того, що "цивільні відносини - це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи". Зважаючи на викладене, врегульовані цивільним правом відносини має вирізняти також і відповідний правовий режим об'єктів цивільних прав.

Таким чином, відмінності врегульованих нормами цивільного права правових відносин визначаються методом цивільно-правового регулювання і втілюються переважно у законодавчому визначенні особливостей: правового статусу суб'єктів цивільного права; підстав виникнення цивільних правовідносин; правового режиму об'єктів цивільного права і механізму захисту цивільних прав та інтересів. Саме сукупний вплив згаданих чинників і визначає зміст суб'єктивних цивільних прав і обов'язків учасників конкретних цивільних правовідносин. Враховуючи зазначене, цивільні правовідносини можна охарактеризувати як опосередкований нормами об'єктивного цивільного права соціальний зв'язок між суб'єктами цивільного права, що встановлюється на визначених законом підставах з метою задоволення інтересів учасників цивільних відносин у певних матеріальних або нематеріальних сферах, та який зумовлює виникнення у них суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, можливість яких забезпечується належним правовим механізмом захисту суб'єктивних цивільних прав.

Оскільки цивільно-правові відносини є різновидом галузевих правових відносин, то їм властиві також ознаки правових відно­син у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. До за­гальних ознак, які характеризують цивільно-правові відносини, зокрема, належать: виникнення на підставі правових норм; належність учасникам відносин суб´єктивних прав та обов´язків; можливість застосування до порушників засобів державного примусу. Галузеві ознакицивільно-правових відносин зумовлені особ­ливостями предмета і методу цивільного права. Відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу України цивільними є особисті немайнові та майнові відно­сини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Ґрунтуючись на цьому, можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин:

1) це є особисті немайнові та майнові (відносини власності і товарно-грошові) відносини;

2) вони засновані на юридичній рівності і майновій відокрем­леності учасників;

3) їх формування і здійснення базується на основі вільного волевиявлення суб´єктів.

У науці цивільного права цивільні правовідносини найчастіше розглядаються крізь призму так званих елементів цих правовідносин - складових, без яких вони не могли б існувати і які індивідуалізують окремі цивільно-правові відносини.

Цивільні правовідносини виникають між різними особами і передбачають наявність принаймні двох сторін, кожна з яких може бути водночас уповноваженою і зобов'язання, або як у договірних зобов'язаннях - кредитором у тому, що вона вправі вимагати від іншої сторони, і боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь свого контрагента. Іншими словами, уповноваженою особою є учасник цивільних правовідносин, наділений конкретним суб'єктивним цивільним правом, якому відповідає певний обов'язок іншої сторони, а зобов'язаною особою - учасник цивільних правовідносин, на якого покладений суб'єктивний цивільний обов'язок, виконання котрого має на меті створення належних умов для здійснення відповідного права уповноваженої особи.

У цивільних правовідносинах беруть участь як мінімум два суб'єкти. Суб'єктом права називається носій прав і обов'язків. Суб'єктом цивільних правовідносин є будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами цивільного права. Учасники цивільних правовідносин поділяються на такі категорії:

а) фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

б) юридичні особи (підприємства, установи, організації);

в) держава Україна;

г) Автономна Республіка Крим;

д) територіальні громади;

є) іноземні держави;

ж) інші суб'єкти публічного права (ст,2 ЦК).

Можливість особи стати учасником цивільних правовідносин називається правосуб'єктністю. Складовими частинами правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність. Якщо під правоздатністю розуміють здатність особи набувати цивільні права та обов'язки, то під дієздатністю - здатність особи своїми діями набувати для себе права та обов'язки. Крім цього, до складу правосуб'єктності, окрім правоздатності і дієздатності, входять також і такі елементи: деліктоздатність (здатність відповідати за заподіяну шкоду); трансдієздатність (можливість делегувати частину своїх повноважень представникові або виступити представником іншого суб'єкта); тестаментоздатність (можливість скласти заповіт).

Свою завершеність і конкретизацію втілені у правосуб'єктності правові можливості дістають у правовому статусі суб'єктів цивільного права. У цьому розумінні правовий статус передбачає, поряд з наділенням особи властивостями правосуб'єктності, законодавче визначення їх особливостей та закріплення низки загально-регулятивних прав і обов'язків. Крім того, термін "правовий статус" використовується для позначення належності особи до певної категорії учасників цивільних відносин, що відрізняються від інших за низкою істотних ознак. Наприклад, виділяють правовий статус: суб'єкта підприємницької діяльності, юридичних осіб певних видів і організаційно-правових форм, їх учасників тощо.

Таким чином, суб'єктами конкретних цивільних правовідносин можуть вважатися ті учасники цивільних відносин, що мають необхідний для участі у цих правовідносинах правовий статус (обсяг правосуб'єктності насамперед), є юридично пов'язаними одне з одним суб'єктивними цивільними правами та обов'язками з приводу певного об'єкта цивільних прав і можуть у зв'язку з цим бути визначені як уповноважена та зобов'язана особи.

Зважаючи на те, що правові відносини виникають як результат цілеспрямованого нормативного впливу на фактично існуючі суспільні відносини, правознавці виокремлюють юридичний і фактичний зміст правовідносин. юридичний зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивні права і обов'язки їх суб'єктів, а матеріальний - ті суспільні відносини, які через відповідні правовідносини одержують своє юридичне закріплення.

Натомість із приводу визначення фактичного змісту правових відносин загалом і цивільно-правових зокрема в юридичній літературі спостерігаються помітні розбіжності. Інколи, наприклад, фактичний зміст правовідносин убачають у реальній поведінці суб'єктів або реально здійснюваних діях учасників правовідносин, спрямованих на реалізацію їх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Подекуди правознавці спеціально наголошують на вольовому змісті правових відносин загалом і цивільних зокрема. Причому в такій площині може йтися як про об'єктивне, так про і суб'єктивне втілення вольового начала: перше пов'язане з цілеспрямованою діяльністю держави з регулювання суспільних відносин; друге - з суб'єктивним волевиявленням учасників правовідносин, які своїми діями ініціюють виникнення різного роду правових зв'язків. Уявляється, однак, що спеціальне виокремлення державно-вольового змісту цивільних правовідносин не може якимсь чином сприяти виявленню їх суті і фактично є своєрідним перифразом тези про нормативний характер правового регулювання.

Що стосується суб'єктивного вольового аспекту, то він зовсім не завжди супроводжує як виникнення, так і динаміку цивільних правовідносин. Особливо наочно це демонструють приклади тих відносин цивільної відповідальності, які виникають незалежно від вини правопорушника (скажімо, відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки). Тут ні той, хто безпосередньо завдав шкоди, ні якась третя, відповідальна за нього особа, ні, тим паче, потерпілий, як правило, не бажають, не усвідомлюють і не передбачають виникнення конкретної можливості завдання шкоди і спричинених цим фактом відносин з приводу її відшкодування.

Суб'єктивне цивільне право є центральним елементом цивільних правовідносин, тому що через нього досягається мета правового регулювання у сфері відносин юридично рівних, автономних у здійсненні свого волевиявлення, відокремлених у організаційному і майновому плані суб'єктів - задоволення їх приватних інтересів. Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується як міра, або вид і міра, дозволеної поведінки учасника цивільних правовідносин. Оскільки ж суб'єктивному цивільному праву вповноваженого суб'єкта неодмінно кореспондує суб'єктивний цивільний обов'язок зобов'язаної особи, то його, своєю чергою, можна визначити як міру (вид і міру) належної поведінки цієї особи.

Зміст суб'єктивного цивільного права розкривається через закладені в ньому можливості, які покликані забезпечити задоволення відповідних інтересів учасника цивільних правовідносин. До цих можливостей (їх ще називають правомочностями, повноваженнями або окремими правами) зараховують: 1) можливість суб'єкта цивільного права самому діяти у той чи інший спосіб (право на власні дії), вчиняти певні дії як фактичного, так і юридичного змісту, або утримуватися від їх вчинення; 2) можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб (правомочність вимоги, або "право на чужі дії"); 3) можливість захищати своє цивільне право або інтерес у формах і у спосіб, що встановлені законом (правомочність захисту) - зокрема, шляхом звернення до компетентного юрисдикційного органу або через здійснення самозахисту.

Нарешті, завершуючи огляд можливостей, передбачених суб'єктивним цивільним правом, варто звернути увагу й на виділення окремими правознавцями в структурі його змісту самостійної можливості користуватися на основі даного права певним соціальним благом.

На підставі викладеного суб'єктивне цивільне право можна визначити не тільки як вид і міру дозволеної поведінки уповноваженої особи, ай як сукупність наданих цій особі правових можливостей, покликаних забезпечити якомога повнішу реалізацію її законних інтересів щодо матеріального або нематеріального блага, що е об'єктом правовідносин, у яких вона бере участь.

Існування цивільних правовідносин передбачає сувору кореляцію суб'єктивних прав і обов'язків учасників відповідного правового зв'язку. Тобто обов'язки зобов'язаного суб'єкта мають забезпечувати належне здійснення прав уповноваженої особи. При цьому діяти або утримуватися від певних дій зобов'язаний суб'єкт повинен щодо конкретного соціального блага, яке є об'єктом суб'єктивного цивільного права протилежної сторони1. Звідси суб'єктивний цивільний обов'язок можна визначити як установлений в інтересах уповноваженої особи і забезпечений можливістю застосування заходів цивільно-правового захисту вид і міру належної поведінки зобов'язаної особи.

Поєднання певної сукупності прав і обов'язків визначає структуру цивільних правовідносин, яка може бути простою, складною і комплексною. У простих правовідносинах одному праву уповноваженої особи кореспондує один обов'язок зобов'язаного суб'єкта, який, проте, сам не наділений правом вимоги до іншої сторони. Такі правові відносини називають односторонніми. їх ілюструє модель договору позики без нарахування процентів, за яким позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві суму позики.

Складну структуру мають взаємні (двосторонні, з правами і обов'язками у кожної сторони) правовідносини, в яких кожна сторона є уповноваженою з погляду належного їй права вимоги і зобов'язаною з огляду на звернене до неї право вимоги контрагента. До того ж у складних правових відносинах основні права і обов'язки сторін можуть бути ускладненими додатковими, які конкретизують механізм реалізації цих правовідносин, а у договорах найчастіше закріплюються спеціальні умови щодо кількості, якості, строків, порядку здійснення розрахунків, відповідальності, способів забезпечення виконання основного зобов'язання тощо.

Комплексну структуру мають правові відносини, що виникають на підставі договорів змішаного типу і складаються з відносно цілісних структурних елементів, які здатні конституювати окремі різновиди самостійних договірних відносин. Вочевидь, не тільки складними, а й комплексними можна вважати і деякі правові відносини, що виникають із окремих прямо пойменованих законодавцем договорів. Такими є правовідносини непрямого лізингу, які передбачають участь у них трьох сторін, пов'язаних, проте, двома двосторонніми правочинами. У цих правовідносинах лізингодавець передає або зобов'язується передати лізингоодержувачеві у користування майно, що належить лізингодавцеві на праві власності і було спеціально придбане ним у постачальника відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов, на певний строк і за встановлену плату (ч. 1 ст. 806 ЦК).

Поділ цивіль­них правовідносин за характером змісту заснований на вченні про предмет цивільно-правового регулювання. Майновими є відносини між суб´єктами з приводу майна. Передусім це пра­вовідносини власності. Однак майнові правовідносини за своїм складом неоднорідні. Є також зобов´язальні майнові правовід­носини. Інші відносини, з приводу особистих немайнових благ (честь, гідність, право на ім´я та ін.) називають особистими немайновимивідносинами. Досить поширеними є відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. Усі вони мають такі характерні особливості:

- по-перше, суб´єктивні майнові права можуть передаватися, тоді як особисті немайнові права та право авторства, за загаль­ним правилом, не можуть бути відокремленими від їх носія. Наприклад, засвідчене право авторства неможливо передати чи подарувати іншій особі. Воно не переходить до інших осіб і після смерті автора;

- по-друге, у випадках порушення майнових прав інтереси уповноваженої особи можуть бути задоволені шляхом поновлен­ня порушених прав (наприклад, суд може зобов´язати незакон­ного володільця повернути річ власнику); особисті немайнові права захищаються засобами немайнового характеру;

- по-третє, у випадках, передбачених законом, при порушенні цих прав допускається відшкодування моральної шкоди.

Абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідно­сини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов´язаних осіб і ступінь їх конкретизації (суб´єктний склад) у правовідносинах. В абсолютних правовідносинах уповноваженій особі про­тистоїть необмежена кількість зобов´язаних осіб. Одна сторо­на (уповноважена) в таких правовідносинах визначена, а інша (зобов´язана) - невизначене коло осіб, обов´язок яких полягає в утриманні від порушення суб´єктивних прав. Наприклад, у правовідносинах власності власник виступає уповноваже­ною особою, а всі інші - особи, які існують одночасно з ним, є зобов´язаними по відношенню до власника. В абсолютному правовідношенні визначаються межі поведінки уповноваженої осо­би, її обов´язок утримуватися від дій, які б порушували права інших осіб. Таким чином, в абсолютному правовідношенні і уповноважена особа, і зобов´язані особи повинні діяти у межах встановлених правил. Порушення будь-ким із них цих правил тягне негативні наслідки для порушника. Окрім права власності, до абсолютних цивільно-правових від­носин належать: немайнові авторські і винахідницькі відноси­ни, що пов´язані з майновими; відносини з приводу таких благ, як життя, здоров´я, честь, гідність, недоторканність особистого життя.

Загальнорегулятивниминазивають такі відносини, які ві­дображають зв´язок одного з одним. Кожен у таких правовідно­синах на боці уповноваженої і зобов´язаної сторони. Наприклад, цивільно-правові відносини, пов´язані із здійсненням права на здоров´я, здорове довкілля. Вони виникають між усіма особами, які потрапляють у сферу дії цивільно-правових норм про охоро­ну здоров´я.

Відносні правовідносини характеризуються тим, що у них конкретно визначені обидві сторони. Такими є зобов´язальні пра­вовідносини. Сторони в них цілком конкретні - кредитор і борж­ник. У договірних зобов´язаннях сторони (особи) мають свою на­зву, притаманну для конкретних зобов´язальних правовідносин, наприклад: у договорі купівлі-продажу - продавець і покупець; у договорі дарування - дарувальник і обдаровуваний; у договорі комісії - комісіонер і комітент. Отже, у відносному правовідношенні уповноваженій особі протистоїть конкретна зобов´язана особа, яка повинна здійсни­ти на користь уповноваженої особи певні дії: передати майно у її власність, виконати певну роботу, надати відповідну послугу, сплатити визначену суму грошей тощо. Прикладом відносного цивільного правовідношення може бути не лише цивільно-правове зобов´язання, що виникає з дого­вору, а й таке, що виникає із факту заподіяння шкоди. Відносне правовідношення виникає також у разі порушення прав власника, прав авторства, особистих немайнових прав, ос­кільки тут має місце конкретна уповноважена особа і конкретна зобов´язана особа - порушник чужих прав.

Активні та пасивні цивільні правовідносини. Поділ та­ких правовідносин обумовлюється характером поведінки зобов´язаної сторони. Так, якщо зобов´язана сторона характери­зується активною поведінкою, то суб´єктивне право вичерпуєть­ся лише двома повноваженнями - правом вимоги і правом захис­ту порушеного суб´єктивного права (в разі виконання обов´язку). При цьому суб´єктивне право покликане забезпечити виконання обов´язку, тобто досягнення активної діяльності зобов´язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов´язальні відносини, оскільки боржник зобов´язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію: передати майно, ви­конати роботу тощо.

В інших правовідносинах зобов´язана сторона повинна ут­римуватися від порушення суб´єктивного права уповноваже­ної сторони. Змістом суб´єктивного обов´язку у цьому випадку є пасивна поведінка зобов´язаної сторони. Такі правовідносини називають пасивними. До них належать: відносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відно­сини тощо.

Речові і зобов´язальні правовідносини. Поділ правовідно­син на речові і зобов´язальні не слід завжди розуміти так, що в їх основі лежить наявність чи відсутність зв´язку правовід­носин з речами. З речами мають зв´язок не лише речові, а й пе­реважна більшість зобов´язальних правовідносин (наприклад, договори купівлі-продажу, майнового найму, обміну, дару­вання тощо). Так, за договором купівлі-продажу суб´єктивні обов´язки продавця спрямовані на передачу речі і права власності на неї покупцеві. При цьому між сторонами виникають не речові, а зобов´язальні відносини. Але поряд з діями борж­ника об´єктом таких відносин є речі. Тому в літературі у таких випадках дії боржника називають об´єктом першого порядку, а речі — об´єктом другого порядку. В основі поділу правовідносин на речові і зобов´язальні пок­ладено характер залежності задоволення інтересів уповноваже­ної особи (носія права) від дій інших осіб. Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задо­волений її власними діями, а всі інші особи зобов´язані лише не заважати їй, то такі правовідносини називаються речовими. Це правовідносини власності, відносини щодо володіння і користу­вання майном. Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необ­хідні активні дії конкретних зобов´язаних осіб, то такі правовід­носини називаються зобов´язальними.

Окрім зазначених видів цивільно-правових відносин, в юри­дичній літературі не безпідставно виділяють ще й регулятивні та охоронні відносини. Регулятивні відносини- це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних (влас­ності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин у суспільстві. Вони виникають із договорів, односторонніх угод і засвідчують правомірну діяльність фізичних та юридичних осіб. Охоронними називають правовідносини, які виникають між порушником цивільно-правових норм і потерпілим. Вони ви­никають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб´єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим. Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового й економічного або особистого становища.

Окремо слід згадати ще про одну особливість цивільно-пра­вових відносин. Суб´єктивні права та суб´єктивні обов´язки їх учасників виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів(договорів та інших правочинів; заподіяння шкоди іншій особі тощо). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не при­пиняються жодні цивільні правовідносини. Більш детально про юридичні факти мова піде у другій главі курсової роботи.