Практика застосування приписів мусульманського права в сучасних мусульманських країнах

Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов"язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем — Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо — через одкровення або опосередковано — через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. За своїм змістом норми мусульманського права поділяються на дві основні групи. До першої належать приписи, що містять оцінки вчинків правовірних. Вчинки поділяються на п"ять категорій: 1) вчинки, які є обов"язковими; 2) ті, що рекомендуються; 3)ті, що дозволяються; 4) ті, що не дозволяються; 5) ті,що забороняються. Наприклад, Коран заборо-" няє лихварство, але дозволяє торгівлю.

До другої групи належать норми, в яких сформульовані конкретні правила поведінки щодо певних ситуацій, а також установлені умови здійснення та наслідки певних діянь. Прикладом можуть служити приписи, згідно з якими за навмисне вбивство належить карати стратою; договір,-укладений душевнохворим, визнається недійсним. "

При поділі норм мусульманського права на галузі його дослідники спочатку об"єднували відповідні приписи за тематичною оцінкою (релігія, сім"я і т. ін.). І лише згодом, коли виникла необхідність у виданні державних законодавчих актів, в яких би положення шаріату були юридичне зафіксовані, ісламська юридична наука стала розробляти проблему галузей права. З погляду деяких учених, система мусульманського права складається з комплексу принципів та сукупності конкретних приписів, які регулюють такі основні сфери життя мусульман: 1) відносини правовірних з Аллахом; 2) взаємовідносини між людьми; 3) зв"язки між державами або релігійними конфесіями.

Нині мусульманські вчені поділяють своє право на так» галузі:

Норми, які встановлюють правила, пов"язані з відправленням релігійного культу. Такого змісту приписи мають суто ритуальне значення. Але в тому і полягає особливість мусульманського права як "права божественного", що цього роду приписи розглядаються поряд з нормами, які регулюють взаємовідносини людей у суспільстві. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: "не наближайтесь до молитви, коли ви п"яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) — крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, — поки не омиєтесь"[6] розглядається як загальнообов"язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.

Норми, які встановлюють приписи щодо особистого статусу правовірних. (Особистий статут). У межах цієї галузі чітко розрізняються норми, що утворюють такі інститути, як шлюб, розлучення, заповіт, наслідування "по закону", опіка, обмеження правоздатності та деякі інші. Зазначені відносини мають величезне значення у повсякденному житті людини незалежно від її соціальної належності. Більшість цих приписів так і залишились на папері, не знаходячи свого втілення у відповідних владних відносинах. Це не означає, що в мусульманських країнах у середні віки була відсутня регламентація даних відносин. саме владними структурами.