XXII. В універсальній крамниці

– Отож у січні, коли починалася завірюха,– а вкритий снігом, я був би видимий,– почав я своє нове приречене життя. Я був стомлений, замерзлий, з болем у всьому тілі, невимовно нещасний і тоді ще наполовину тільки певний у своїй невидимості. У мене не було притулку, не було засобів до існування, не було ні душі в цілому світі, на яку б я міг покластися.

Поділитися своєю таємницею – означало б утратити все, стати просто дивовижею, та й годі. А втім, я майже вирішив підійти до кого‑небудь і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, який жах, яку нелюдську жорстокість викличе моє звернення. Проте зараз на вулиці мені було не до роздумів. Єдиним моїм бажанням було сховатись куди‑небудь од світу, вкритися й зігрітись; тільки тоді можна було б думати про які‑небудь плани. Але навіть для мене, невидимої людини, ряди лондонських будинків були зачинені на клямки, замкнені на засуви і неприступні.

Єдине, що я ясно відчував тоді, це холод, безпритульність і страждання в зимову ніч серед снігової хурделиці.

І раптом у моїй голові промайнула чудова думка. Я повернув на одну з вулиць між Гауер‑стріт та Тотен‑гем‑Корт‑роуд і опинився біля «Омніуму», величезної крамниці, де можна, ви знаєте, купити все – м’ясо, бакалію, білизну, меблі, одяг, навіть картини. Це – скоріше ціла система крамниць, а не одна крамниця. Я сподівався, що двері будуть відчинені, але помилився. На щастя, коли я стояв у просторому під’їзді, до нього під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, знаєте, з написом «Омніум» на кашкеті,– широко розчинив двері. Я мерщій проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки, рукавички тощо, опинився в іншому, більшому, де були кошики та плетені меблі.

Проте я не почував себе в безпеці, бо там безперестану снували люди, і почав блукати по крамниці, поки зрештою натрапив на верхньому поверсі на відділ, де стояло багато ліжок. Я забрався туди і знайшов собі притулок серед величезної купи згорнутих матраців. В приміщенні було тепло, вже горіло світло, і я вирішив ховатися поки не закриють крамницю, а тим часом не спускав ока з продавців і покупців, що були в цьому відділі. Тоді, думав я, зможу знайти собі харч та одяг, огляну крамницю з її запасами, може, посплю на якомусь ліжку. Цей задум видався мені прийнятним. Я хотів, діставши одежу, надати собі вигляду хоч і закутаної, але не надто ще підозрілої людини, роздобути грошей, одержати на пошті свої книжки та пакунки, найняти десь квартиру і вже тоді більш докладно зважити, як найповніше використати ті переваги, що їх – як я уявляв собі – дає мені над іншими людьми моя невидимість.

Час закривати крамницю настав досить швидко. Минуло не більше години відтоді, як я влаштувався серед матраців, коли почали спускати штори, і останніх відвідувачів спроваджували до виходу. Потім цілий гурт жвавих молодих людей швидко почав прибирати розкиданий по прилавках крам. Як тільки народу поменшало, я покинув своє лігво і обережно пройшов ближче до центральних відділів. Мене здивувало, як спритно ці хлопці й дівчата прибрали крам, що показували покупцям удень. Всі ті ящики з товаром, порозвішувані матерії, гірлянди мережив, коробки з ласощами в бакалійному відділі, різні речі, що лежали на прилавках – все прибиралося, згорталося, складалось у відповідні місця, а що не можна було прибрати, те вкривали, немов чохлами, якоюсь грубою матерією, ніби мішковиною. Нарешті всі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши свою роботу, ці хлопці та дівчата заквапились до виходу з таким радісним виглядом, якого доти я ніколи не помічав у продавців. Потім з’явилися підлітки з відрами та щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Блукаючи по темних спорожнілих відділах, я ще деякий час чув, як вони працюють своїми щітками. Кінець кінцем через годину після закриття крамниці грюкнули, зачиняючись, зовнішні двері. У приміщенні запанувала тиша, і тільки я один никав по лабіринту відділів, коридорів, кімнат моделей. Тихо було так, що, підійшовши до дверей на Тотенгем‑Корт‑роуд, я навіть чув кроки перехожих.

Насамперед подався я туди, де бачив шкарпетки та рукавички. Було темно, і я дуже довго нишпорив, поки не знайшов сірники в шухляді маленької конторки. Потім ще треба було дістати свічку. Довелося стягати чохли та ритись у купі ящиків та коробок, перш ніж я знайшов те, що шукав; на тому ящику був напис: «Шерстяні панталони і фуфайки». Потім я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов униз у відділ готового одягу і взяв там ще штани, куртку, пальто і широкополий капелюх на зразок тих, які носять священики. Я відчув себе знову людиною і тепер подумав про їжу.

Нагорі був буфет, і там я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась іще кава. Я запалив газ, розігрів її і взагалі влаштувався непогано. Далі, шукаючи собі ковдру (зрештою довелося задовольнитися купою пуховиків), я в бакалійному відділі натрапив на запаси шоколаду та цукатів – більше, звичайно, ніж було мені треба – і на кілька пляшок білого бургундського. Поруч був відділ іграшок, і мене осяяла чудова ідея. Я знайшов кілька штучних носів з картону – знаєте? – і подумав про темні окуляри. Але в «Омніумі» не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдавав мені клопоту. Я навіть думав пофарбувати його. Але ця знахідка наштовхнула мене на думку про перуки, маски тощо. Кінець кінцем я заснув у купі пуховиків, і було мені дуже тепло й зручно.

‑ Ще ні разу, з того часу як сталася ця незвичайна зміна, я не відчував себе так добре, як у той вечір, засинаючи. Ніякі тривожні думи, ніякі клопоти не мучили мене. Я сподівався, що ранком непомітно вислизну з крамниці, вдягнувшись і закутавши обличчя білим шарфом; далі куплю на вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу своє перевдягнення. Я поринув у безладні сни, де мені ввижались усі фантастичні події кількох останніх днів. Мені снився бридкий єврей‑домовласник, що галасував у себе на квартирі; снилися два його здивовані пасинки і зморшкувате обличчя старої, що приходила питати про свою кішку. Я знову зазнав того дивного почуття, коли дивився, як ставав невидимим шматок матерії, а потім перед очима постала могила мого батька, над якою старий застуджений священик бурмотів молитву: «Порох єси й на порох обернешся».

«І ти теж»,– сказав чийсь голос, і мене потягли до ями. Я пручався, звертався до присутніх на похороні, але вони, немов закам’янівши, слухали відправу, а старий священик все далі гугнявив свої молитви, перериваючи їх тільки чханням. Я зрозумів, що мене не бачать і не чують і що я в руках могутніших за мене сил. Марно боровся я, мене кинули в яму, труна аж загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги, ніхто не знав про мою присутність. Я конвульсійно пручався, і нарешті прокинувся.

Займалась бліда лондонська зоря. Холодне сіре світло, пробиваючись над краями штор, заповнювало приміщення. Я підвівся і спершу не міг збагнути, що то за простора кімната з її прилавками, купами згорнутих тканин, ковдр та подушок і залізними стовпами. Коли я почав приходити до пам’яті, почулась розмова.

В сусідньому відділі, де підняли вже штори і де було більше світла, я побачив двох чоловіків, які наближалися до мене. Я схопився на ноги, шукаючи очима, куди тікати, і вони почули цей рух. Думаю, вони могли вгледіти тільки якусь постать, що швидко віддалялась од них.

– Хто там? – гукнув один.

– Стій! – закричав другий.

Я повернув за ріг і наштовхнувся,– не забувайте, я ж був без обличчя,– на худого хлопця років п’ятнадцяти. Він заверещав, я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув ще раз убік і, осяяний щасливою думкою, шаснув під прилавок. Через секунду я почув біганину й голоси: «Двері, двері!» Інші питали, що сталося, давали поради, як упіймати мене.

Я лежав на підлозі і почував, що від стрху зовсім розгубився. Як не дивно, але мені не спадало на думку скинути з себе одяг, що я мусив би зробити. Я ж перед тим вирішив вийти одягнений, і це, мабуть, керувало моїми вчинками. І раптом по довгому проходу між прилавками залунав крик: «Ось він!»

Я зірвався на ноги, схопив з прилавка стілець, жбурнув його в голову йолопові, що виказав мене, наткнувся на другого за рогом, щосили штовхнув його і метнувся сходами вгору. Але він утримався на ногах і з криком погнав слідом за мною. На верхній площадці сходів стояла купа отого розмальованого посуду... як його?

– Художні вази,– висловив гадку Кемп.

– Еге ж, вази. На верхній площадці я зупинився, обернувся назад, вхопив з купи одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідувача. Вся купа тих ваз завалилася, і я чув, як скрізь кричали й звідусіль бігли. Неначе божевільний, кинувся я в буфет; там був чоловік у білому, мабуть, кухар, який і собі погнався за мною. В розпачі я повернув за ріг щб раз і опинився серед ламп та залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки‑но підбіг кухар, який був на чолі погоні, пожбурив у нього лампу. Він упав на підлогу, а я, зіщулившись за прилавком, заходився якомога швидше скидати з себе одяг. Пальто, куртка, штани, черевики – це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе шкіра. Я чув, як біжать ще люди; кухар мій лежав по той бік прилавка без пам’яті, а може, він замовк з переляку, і я знову почав тікати, наче заєць, якого вигнали з кущів.

– Сюди, полісмене! – почув я чийсь голос.

Тепер я знову був у меблевому відділі, у кінці цілої низки гардеробів. Я забився між ними, ліг на підлогу і, звиваючись, як вугор, нарешті скинув з себе светр й усе інше. Коли з‑за рогу вибіг полісмен з трьома продавцями, я знову був вільною людиною хоч задихався і тремтів од страху. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопили штани.

– Він знімає з себе вкрадене,– сказав один з продавців.– Він мусить бути десь тут.

Але знайти мене їм все ж таки не пощастило.

Деякий час я стояв, дивлячись, як вони шукають мене, і кляв свою долю, бо я ж утратив одяг. Тоді пішов у буфет, випив трохи молока, що там знайшов, і сів навпроти каміна, обміркувати своє становище..

Невдовзі сюди ж прийшли двоє з обслуги крамниці і заходилися збуджено обговорювати цю подію. Звісно, що міркували вони по‑дурному. Я чув перебільшене оповідання лро шкоду, якої я завдав, та здогади про те, куди я сховався. Потім я знову замислився. Винести що‑небудь ' звідси після такого сполоху було тепер неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитися, чи не можна що запакувати й вислати пакунком, але не зрозумів системи їхніх чеків. Близько одинадцятої години, побачивши, що сніг розтанув і надворі тепліше, ніж учора, я, втративши надію розжитися чим в «Омніумі», вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці від невдачі і не мав якихось певних планів на майбутнє.

ХХІІІ. На Друрі‑лейн

– Тепер,– сказав Невидимець,– ви уявляєте вже, в якій скруті я був. Я не мав ні притулку, ні одягу. Одягтися – означало б утратити всі свої переваги, зробитися чимось дивним і жахливим. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто наповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би потворно видимий.

– Я й не подумав про. це,– сказав Кемп.

– Та й я теж. А сніг указав мені ще й на інші небезпеки: Обсипаний снігом, я не міг ходити, бо одразу став би видимий. Дощ зробив би з мене водяний контур, блискучу поверхню людської постаті, якусь бульбашку. А туман.. У тумані я скидався б на ще більш невиразну бульбашку, мерехтливу постать людини. Крім того, ходячи по

вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на ступнях бруд, а на шкіру осідала б сажа та пил. Я не знав, через який час це зробило б мене видимим, але ясно бачив, що чекати довго не доведеться, бо знаходився у Лондоні. Я пішов до міських нетрів поблизу Грейт‑Портленд‑стріт і опинився на вуличці, де жив раніше. Далі я не пішов, бо перед будинком, що я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли. Перш за все мені потрібна була одежа. Тут, в одній з маленьких крамничок, в яких продають усяку всячину – газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси тощо,– я побачив у вітрині цілу колекцію масок та носів, і в мене майнула та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в «Омніумі». Я повернув назад і, тепер уже маючи певну мету, подався до глухих вулиць на північ од Стрен‑да, уникаючи людних кварталів. Я пам’ятав, що десь там. є крамниці театральних костюмів.

День був холодний, пронизливий північний вітер гуляв на вулицях. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хто ззаду. Кожне перехрестя було небезпекою, за кожним переходом я мусив пильно стежити. На розі Бердфорд‑стріт тільки я хотів одного проминути, як він несподівано повернув назад і штовхнув мене на брук, мало не під колеса екіпажа. Візники, які були поряд, вирішили, що це в нього запаморочилася голова. На мене ця зустріч так подіяла, що я пішов на ринок Ковент‑Гарден і, ввесь тремтячи й ледве зводячи дух, присів на хвилинку в закутку біля лотка з фіалками. Я таки добре застудився і тому незабаром мусив піти далі, боячись, щоб через моє чхання не звернули на мене уваги.

Нарешті я знайшов те, чого шукав,– брудну, засиджену мухами крамничку в провулку поблизу Друрі‑лейн. На вітрині лежало багато акторських костюмів, фальшивих коштовностей, перук, туфель, доміно і театральних фотографій. Крамниця була старовинна, низенька і темна; над нею височіли ще чотири поверхи похмурого, непривітного будинку. Я заглянув у вітрину і, не побачивши нікого, ввійшов у крамницю. Коли я відчиняв двері, брязнув дзвоник. Я залишив двері відчиненими, а сам, обійшовши круг порожньої вішалки, причаївся в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і в крамницю зайшов якийсь чоловік.

Плани мої тепер були цілком конкретні. Я хотів пробратись нагору, заховатися там, дочекатися слушної нагоди і, коли все стихне, розшукати собі перуку, маску, окуляри та костюм і вийти на вулицю у вигляді, може, трохи й незвичайному, але хоч більш‑менш правдоподібному. Між іншим, я збирався вкрасти й гроші, якби вони навернулись мені на очі.

Чоловік, що ввійшов у крамницю, був маленький худий горбань з насупленим лобом, довгорукий, з куцими кривими ногами. Очевидно, мій прихід відірвав його від їжі. Він очікувально оглянув крамницю. Переконавшись, що там нікого нема, він спершу здивувався, а потім його взяла злість. «Кляті шибеники!» – вилаявся він і вийшов роздивитись на вулицю. Повернувшись назад через хвилину, він люто причинив двері ногою і, не перестаючи бурмотіти, подався до себе.

Я виліз, щоб іти слідом за ним, але коротун, почувши рух, враз зупинився. Зупинився і я, дивуючись, який у нього гострий слух. Двері нагору він зачинив перед самим моїм носом.

Я вагався. Раптом кроки його почулися знову, і двері прочинились. Він ще раз підозріло оглянув крамницю. Потім, усе мимрячи щось під ніс, подивився за прилавок, зазирнув в один, а потім у другий куток і ошелешено постояв. Внутрішні двері він залишив відчиненими, і я прослизнув у сусідню кімнату.

Чудна то була кімната, вмебльована вбого, а в кутку там валялася купа великих масок. На столі холонув його сніданок,– і знаєте, Кемпе, дуже важко було мені чути запах кави і дивитись, як коротун, повернувшись, сів знову до трапези. А його манера їсти просто дратувала мене. В тій кімнатці було троє дверей; одні з них вели нагору, інші – вниз, але всі зачинені. Я не міг вийти з кімнати, поки він був там, не міг навіть поворухнутися, боячись його чутливості, а протяг дув мені в спину. Двічі я насилу стримався, щоб не чхнути.

Відчуття мої були незвичайні й цікаві, але я зголоднів, і мене охопила лють ще до того, як він скінчив їсти. Нарешті він поставив свій жалюгідний посуд на чорну олов'яну тацю, де спершу стояв чайник, і, змівши з забрудненої гірчицею скатертини всі крихти, рушив з цим усім до виходу. Ноша не дозволила йому зачинити за собою двері,– а він би напевно це зробив (ніколи я не бачив людини, що так ретельно зачиняла б двері),– і я пройшов слідам за ним у брудну кухню в підвалі. Я мав приємність дивитися, як він почав мити посуд, а далі, збагнувши, що розжитися тут, власне, нічим та й на кам’яній підлозі стигнуть мої босі ноги, я знову подався нагору й сів на стілець навпроти каміна. Вогонь тут ледве жеврів, і я, не подумавши, підкинув трохи вугілля. Звук цей зараз же привернув увагу господаря. Увійшовши, він обнишпорив усю кімнату, мало не торкнувшись мене. Але цей огляд, здавалося, не зовсім задовольнив його, і, перше ніж вийти, він ще раз перебіг очима по кімнаті.

Я просидів у маленькій вітальні цілу вічність. Нарешті він пройшов і відчинив двері нагору. Скрадаючись, я пішов слідом за ним.

На сходах він зненацька спинився, і я мало не наштовхнувся на нього. Він обернувся, дивлячись мені просто в обличчя, і прислухався.

– Можу заприсягтися...– почав він. Довгою волосатою рукою він смикав себе за нижню губу, очі його бігали то вгору, то вниз по сходах. Потім він буркнув щось і рушив далі.

Він узявся вже за ручку дверей і знову зупинився з тим же виразом сердитого подиву на обличчі. Він чув слабкий шерхіт моїх рухів біля себе. У нього, очевидно, був надзвичайно гострий слух. Нараз він вибухнув гнівом.

– Ну, якщо в будинку хтось є!..– вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню. Не знайшовши там чого шукав, він, спотикаючись, побіг униз, а я сів на верхній сходинці й став чекати на нього.

Потім, усе ще бурмочучи, він повернувся, відчинив двері в кімнату і, перше ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.

Я вирішив обстежити будинок і витратив на це трохи часу, бо ж і рухатись треба було якомога тихше. Будинок був старий, такий вогкий, що шпалери в мансарді повідставали від стін, і повний пацюків. Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся натискувати на них. Одні кімнати стояли невмебльовані, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи по його зовнішньому вигляду, з других рук. В якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я почав ритися в цій купі і так захопився, що знову забув про гострий слух господаря. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я саме вчасно підвів голову й побачив, що він пильно вдивляється в перетрушену купу одягу, тримаючи в руці старомодний револьвер. Я завмер на місці, поки він, розкривши рот, підозріло роздивлявся довкола.

– То, напевне, вона,– тихо сказав він.– Чорти б її побрали.

Він обережно зачинив двері і зараз же, я почув це, замкнув їх ключем. Кроки його віддалилися. Я раптом зрозумів, що мене зачинено в кімнаті, і з хвилину не знав, що робити. Я пройшов од дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Мене знову взяла злість, але я вирішив спершу все‑таки переглянути всю одежу й стягнув якийсь клунок з верхньої полиці. Це змусило хазяїна повернутися,– вигляд його був інде похмуріший. Цього разу він таки доторкнувся до мене; вкрай вражений, він відскочив назад і зупинився посеред кімнати.

Потім він трохи заспокоївся. «Пацюки»,– сказав він упівголоса, приклавши пальці до губ, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула мостина. Тоді клятий коротун з револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі класти собі в кишеню. Коли я збагнув, що він має на думці, мене охопив гнів, і я насилу стримався, щоб не зчинити передчасно бешкету. Тепер я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді стукнув його бо голові.

– По голові? – перепитав Кемш.

– Еге ж! Приголомшив його, коли він спускався вниз. Ударив ззаду табуреткою, що стояла на площадці. Він покотився вниз, наче лантух із старими чобітьми.

– Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності...

– Все це дуже добре для звичайних людей! Адже ж обставини склалися так, що я мусив вийти з будинку перевдягнений, і так, щоб ніхто мене не бачив. Іншого способу я не міг придумати. А потім запхнув коротунові рот жилеткою в стилі Луї XIV і зав’язав його в простирадло.

– В простирадло?

– Зробив з нього такий клунок. Чудовий засіб налякати й примусити замовкнути того ідіота! Бо вилізти звідти чи навіть виткнути голову було б нелегко. Любий Кемпе, нічого дивитись на мене, мов на вбивцю. У нього ж був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти іншим...

– І все ж таки,– сказав Кемп,– в Англії, за наших часів... До тож ж він був у себе вдома, а ви... ви ж крали.

– Крав? А, чорт! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати оцих старих пісень. Ви ж розумієте моє становище!

‑ І його теж,– сказав Кемп.

Невидимець зірвався з місця.

– Що ви хочете цим сказати?

Кемпове обличчя стало суворим. Він хотів уже відповісти, але стримався.

– На мою думку,– промовив він, раптом змінившись на виду,– на мою думку, так воно й мало статись. Ви були в скруті. Тільки...

– Звичайно, я був у скруті, та ще й якій! Та й він розлютив мене, ганяючись за мною по всьому будинку, клеючи дурника зі своїм револьвером і відмикаючи та замикаючи двері. Я був просто в розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, правда? Правда ж?

– Я ніколи й нікого не засуджую,– відповів Кемп.– Це вийшло з моди. Ну, і що ж ви зробили потім?

– Я був голодний. Внизу я знайшов хлібину і трохи препоганого сиру; цього було досить, щоб утамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок,– він лежав непорушно,– повернувся в кімнату, де лежала стара одежа. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана завіска. Я визирнув у вікно. День стояв ясний, сліпуче ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я знаходився. На вулиці видно було жвавий рух – візки з фруктами, якийсь екіпаж, віз з купою ящиків,, візок риботоргбвця... Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Збудження моє уляглося, я почав усвідомлювати своє становище. У кімнаті відгонило бензином,– мабуть, тут чистили одяг.

Я почав ретельно оглядати приміщення і прийшов до висновку, що горбань жив у будинку сам. Цікавий він був тип! Все, що могло мені згодитись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян та липучого пластиру.

Спершу я хотів був напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але це мало свою незручність. Щоб змити грим і стати невидимим знову, був потрібен скипидар, деякі інші засоби і досить багато часу. Зрештою я вибрав найкращої форми ніс,– трохи

кумедний, але не більше, ніж носи в багатьох із нас,– темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов ніде, але її можна було купити потім; тимчасово я одягнув міткалевий плащ і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, задовольнившись черевиками горбаня, хоч трохи й завеликими, як на мене. В касі крамниці лежали три соверени й шилінгів на тридцять срібла, а розламавши замкнуту шафу у внутрішній кімнаті, я натрапив на вісім фунтів золотою монетою. Споряджений таким чином, я міг вирушати в світ.

Але тут мене знову пройняв сумнів: чи й справді пристойна моя зовнішність? Я пильно оглянув себе в маленькому дзеркалі, намагаючись виявити який‑небудь недогляд, але все нібито було гаразд. Хоч вигляд я мав кумедний, наче жебрак з якоїсь п’єси, але що ж, є люди і з такою зовнішністю. Прихопивши з собою те Дзеркальце, я з більшою вже певністю зійшов униз, спустив у крамниці штори і ще раз оглянув себе в трюмо.

Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки вибиратись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.

Невидимець замовк.

– А що з горбанем – вам було й байдуже? – спитав Кемп.

– Та не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.

Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.

– А що було, коли ви вийшли на Стренд?

– О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулися. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг – і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя,– тепер просто ніяково згадувати, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши‑таки полуденак, я сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли‑небудь так пошитися в дурні?!

– Настільки – ні,– відповів Кемп.– Але уявити це я можу.

– Я був ладен перебити отих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайшов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивились на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Поснідавши, я запалив сигару і почав думати, що робити далі. А надворі – саме завірюха.

Чим більше я думав, Кемпе, тим ясніше розумів, яке дике безглуздя – невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням свого божевільного експерименту я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але не дозволяла ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс у високому званні, коли не можеш і на очі нікому показатися? Яка втіха з жіночої любові, коли жінка конче виявиться Далілою? [6]Мене не прибавлюють ні політика, ані сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишалось мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він замовк, погляд його наче блукав поза вікном..

– А як ви опинилися в Айпінзі? – спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.

– Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка... є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад... повернутися до попереднього вигляду... Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це головним чином я й хотів би розповісти вам.

– Ви поїхали зразу до Айпінга?

– Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею... розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом – треба ж було вберегти його, щоб не змок!

– А під кінець,– перебив його Кемп,– позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи...

– Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?

– Ні, він, кажуть, одужує.

– Його щастя, значить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь‑крамар?

– Помирати щось ніхто не збирається,– відповів Кемп.

– Про мого бродягу я цього ще не скажу,– злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець.– Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів! Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наштовхнутися на якогось вайлуватого ідіота. Дурні всіх гатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

XXIV. План, що зазнав краху

– Ну, а що ж маємо ми робити зараз? – спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно – так здавалось Кемпові – підіймалися на пагорб.

– Що збирались ви робити в Порт‑Бердоку? Ви мали щось на меті?

– Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека і мені легше залишатись невидимим, я думав податись куди‑небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, з якими б труднощами це не зв’язано. А там я міг би залізницею вирушити до Іспанії чи й до Алжіру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити... і робити свою справу. Цього бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.

– Ясно...

– А тут цій брудній тварюці заманулось пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки!

О, якби я впіймав його!..

– Краще було б спершу забрати від нього книги.

– Але де ж він? Ви знаєте?

– Він у поліції, в місті. І на його власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.

– Мерзотник! – скрикнув Невидимець.

– Але це трохи затримує виконання ваших планів.

– Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене – питання життя або смерті.

– Звичайно,– погодився Кемп; він тривожно прислухався, чи не чути кроків надворі.– Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде неважко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.

– Авжеж,– сказав Невидимець і замислився.

Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову. >

– Те, що я потрапив до вас, Кемпе, змінило всі мої плани,– сказав він.– Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось, незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості... Ви нікому не сказали, що я тут? – несподівано спитав він.

Кемп на мить завагався.

– Я ж дав слово,– відповів він.

– Нікому? – напосідав Гриффін.

– Ані душі.

– Ага! Тоді...– Невидимець підвівся і, руки в боки, став походжати по кабінету.– Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марно витрачаю сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Щось там вкрасти, когось там поранити... і край... Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Із спільником, маючи їжу та відпочинок,– відкриваються тисячі можливостей. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати і таке інше – це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки в двох випадках: коли тікаєш і коли підкрадаєшся ближче. Особливо, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти круг неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу, сховатись, як схочу, утекти, як схочу.

Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому видається, що хтось іде внизу?

– Ми повинні вбивати, Кемпе.

– Ми повинні вбивати...– повторив Кемп.– Я слухаю ваші плани, Гриффіне, але не згоден з вами, запам’ятайте це собі. Навіщо вбивати?

– Вбивати не з примхи, а розумно це робити. Справа ось у чому. Вони – так само, як і ми,– знають, що існує невидима людина, і ця невидима людина, Кемпе, мусить тепер установити царство терору. Так, так! Безперечно, вас це вражає, але саме це я й маю на увазі! Царство терору! Невидима людина мусить заволодіти якимось містом – вашим Бердоком, наприклад,– тероризувати його і скорити. Вона видаватиме накази. На це є тисячі способів,– скажімо, сунути клапоть паперу під двері. І всі, хто не коритиметься, загинуть; будуть вбиті й ті, Хто оборонятиме їх.

– Гм! – буркнув Кемп, прислухаючись не до Гриффі‑нових слів, а до стуку відчинюваних дверей.– Здається мені, Гриффіне, вашому спільникові тоді не позаздриш,– мовив він, вдаючи, ніби уважно слухає співбесідника.

– Ніхто не знатиме, що він – мій спільник,– запально заперечив Гриффін.– Тс! Що там унизу! – спитав він.

– Нічого,– заспокоїв його Кемп і раптом почав говорити голосніше і швидко.– Я не згоден з цим, Гриффіне,– сказав він.– Не згоден, зрозумійте мене! Навіщо мріяти про боротьбу з людством? Як можете ви сподіватися здобути щастя? Не будьте якимось самітним вовком, Гриффіне. Опублікуйте наслідки ваших досліджень... довірте їх людству або принаймні вашій батьківщині. Подумайте, що зможете ви зробити, мавши мільйон помічників.

Невидимець перебив його, простягуючи вперед руку.

– Хтось підіймається по сходах,– сказав він.

– Не може бути,– відповів Кемп.

– Дайте‑но я гляну,– сказав Невидимець і з простягненою вперед рукою пішов до дверей.

Далі події відбувались дуже швидко. Кемп якусь мить вагався, а потім кинувся навперейми Невидимцеві. Той, здригнувшись, зупинився.

– Зрадник! – вигукнув він, і халат його розстебнувся. Невидимець сів і почав роздягатися. Кемп поквапливо ступив кілька кроків до дверей, і Невидимець зараз же з криком зірвався на ноги, яких уже не було видно. Кемп навстіж одчинив двері. На сходах чулися кваплива хода і голоси.

Швидким рухом Кемп одіпхнув назад Невидимця, вистрибнув за двері й грюкнув ними. Ключа заздалегідь було встромлено ззовні. Ще секунда – і Гриффін був би замкнений у кабінеті, якби не одна дрібниця. Ключ у замкову шпарину вранці встромили похапцем, і коли Кемп грюкнув дверима, він упав на килим...

Кемп сполотнів. Він силкувався двома руками втримати двері. Через кілька секунд, проте, вони дюймів на шість прочинились, але йому пощастило зачинити їх знову. Вдруге двері шарпливо відчинились на фут, і в отвір почав протискуватися халат. Невидимі пальці схопили Кемпа за горло, і, захищаючись, він мусив пустити ручку. Його відтиснули назад, підставили йому ногу й кинули на площадку; халат накрив його згори.

Полковник Едай, начальник бердоцької поліції, якому писав Кемп, піднявся вже до середини сходів. Він з жахом дивився, як раптом на площадці з’явився Кемп, переслідуваний порожнім халатом, що висів у повітрі. Він бачив, як Кемп упав і намагався підвестись. Він бачив, як Кемп устав, кинувся вперед, поточився й знову важко вдав.

Раптом щось сильно штовхнуло його. Штовхнуло ніщо! Наче якийсь величезний тягар навалився на нього, чиїсь пальці схопили за горло, чиєсь коліно притисло живіт, і він сторчма покотився сходами. Потім невидима нога наступила йому на шию, шльопаючи, промчали внизу босі ноги; він чув, як у передпокої скрикнули й побігли обидва полісмени і як грюкнули парадні двері.

Полковник сів, здивовано озираючись. Сходами, похитуючись, спускався Кемп, скуйовджений, весь у поросі. Одна щока його була біла від удару, з губи текла кров, в руках він тримав червоний халат та інші частини туалету.

– Боже мій! –скрикнув він.– Все пропало! Він утік!