П. Могила

у Києві. Заснував Могилевську православну єпархію (1632). У 1632 він брав участь у виборах у Варшаві нового короля Владислава IV і в домаганнях православних про зрівняння в правах з уніатами. Через 2 дні після затвердження Владиславом IV православної ієрархії прибула на вибори православна шляхта обрала двох кандидатів на митрополичу кафедру, з яких король затвердив П. Могилу, відомого об'єднавчими тенденціями і лояльністю щодо короля. 28.IV.1633 у Львові відбулося його урочисте зведення на посаду митрополита. У липні за підтримки молдавської гвардії, козаків та шляхти Могила в'їхав до Києва і зайняв митрополичий престол, скинувши з нього Ісайю Копинського, якого змусив зректися митрополичої посади тюремним ув'язненням. І. Копинський був повністю усунений від участі в церковному житті. Зламавши опір уніатів, П. Могила силою зайняв собор Св.Софії, визнаний, проте, за православними. Могила зберіг за собою звання печерського архімандрита і отримав від Константинополя титул патріаршого екзарха. І хоча цей титул був більш номінальним, тим не менш, П. Могила вважав себе намісником патріарха в Київській митрополії. На цій основі він будував свої відносини з підлеглими безпосередньо патріарху ставропігійний братствами, обмежуючи їх права і зміцнюючи позиції митрополита. У 1637 заборонив Львівському братству друкування книг без свого дозволу.

З 1633 під керівництвом П. Могили почалося енергійне відшукування від уніатів церков, монастирів та їх маєтків, причому часто це робилося за допомогою збройної сили. Тепер вже хороші відносини з православною шляхтою і магнатами значно полегшували діяльність П. Могили і православної церкви. У 1635 він відвідав Вильню, Мінськ та ін білоруські міста.

Слідом за прагненням до підвищення рівня освіченості духовенства Могила намагався привести до еднообразію літургію, посилити контроль над православною наукою. Друкарню Києво-Печерської лаври він перетворив на видавничий центр, з якого вийшло чимало книг («Євангеліє учительне», 1637; «Служебник», 1639; та ін), які нерідко передував своїми передмовами.

Важливе значення для реформування православної церкви мав київський собор 1640, на якому обговорювалися догматичні, літургійні та адміністративні питання. Результатом соборних постанов стали нові літургійні правила, викладені в «Требнику», виданому в 1646. Виданий у Львові в 1646 на «руською» мовою «Катехізис» П. Могили є основним джерелом для вивчення його теологічних поглядів. У наступний час цей катехізис був визнаний символічною книгою православної церкви, виданий в 1667 в Амстердамі, неодноразово перевидавався в подальшому, був предметом дискусій.

Дослідники приписують П. Могили роль головного автора полемічного твору «Літос, або камінь...» (Печерська лавра, 1644), який відкидав звинувачення на адресу православної церкви про поширення в ній кальвінізму і підкреслювало її лояльність щодо Речі Посполитої. Автор визнавав, що знання грецької та церковнослов'янської мов необхідно «руським» для їх релігійних потреб. Але для політичної діяльності їм необхідно володіти не тільки польською, а й латинською мовою, якою на землях Польської корони користуються як другою рідною мовою. Сам Могила в передмовах до «Служебник» і «Требнику» користувався сполонізованих українською мовою

Могила налагодив відновлення Софійського собору в Києві, що було внутрішнім проявом відродження православної церкви. До будівництва були залучені будівельники із Заходу, в тому числі італієць Октавіан Манчіні.

Діяльність Могили сприяла зміцненню його авторитету і поваги навіть за межами православної середовища. Постійно оновлювані проекти залучення православних до унії через створення на основі Київської митрополії свого патріархату виходили на П. Могилу як на найбільш гідного кандидата на пост патріарха. У 1635, наприклад, з такою ініціативою виступив волинський воєвода католик Олександр Сангушко. У листі А. Сангушко з Риму від 11.IV.1636 містилася похвала П. Могили за його схильність до унії. Створення патріархату могло підняти престиж і значення «руської» ієрархії в очах світської влади Речі Посполитої і віруючих. Але участь у переговорах про створення спільного для православних і уніатів патріархату ставило П. Могилу в скрутне становище. Його звинувачували (полеміст І. Копинський та ін) у відступі від православ'я, латинізації богослужіння та визнання влади папи.

Бачачи схильність П. Могили до діалогу з католицьким Заходом, король Владислав IV, деякі магнати, католицькі біскупа спонукали його до висновку унії, не послаблювала на нього тиск уніатська сторона. З таким закликом 3.XI.1643 звернувся до нього і сам папа римський Урбан VIII. У відповідь на заклик папи в 1644 з'явився анонімний унійні меморіал, який за посередництва королівського сповідника був посланий до Риму. Авторство цього меморіалу приписують П. Могилі. У ньому критикується брестський варіант унії - вона привела до розриву церковної спільності з Константинопольським патріархатом і тому не може бути зразком об'єднання - і пропонуються свої способи врегулювання міжконфесійних відносин в Київській митрополії. Унія, за проектом Могили, повинна бути укладена самими віруючими православної та уніатської церков, при цьому вирішальне слово повинно бути за українсько-білоруської шляхтою. Питання про укладення унії має бути вирішено на народному соборі шляхти і духовенства обох «російських» церков, скликаному за рішенням сейму Речі Посполитої. Собор повинен узгодити найважливіші догматичні, організаційні та літургійні проблеми. Його постанови повинні мати обов'язкову силу для всіх колишніх уніатів і православних, які тепер утворюють одну церкву з єдиною митрополією. Митрополит обирається єпископами і зводиться на посаду на соборі. Митрополит безпосередньо підпорядковується константинопольському патріарху та опосередковано папи римського, який зізнавався першого намісника бога на землі. У підтримці зв'язку з Константинополем автори проекту бачили гарантію збереження своєї традиції. Опора в з'єднанні церков на шляхту забезпечувала ієрархії підтримку світського фактора, важливого в православ'ї. Проект Могили фактично передбачав створення незалежної церкви, яка визнає тата, але має всі привілеї східної церкви.

Проект Могили викликав великий інтерес в Римі. Спочатку Конгрегація пропаганди віри визнала його навіть за основу подальших переговорів з цього приводу. Вона єдино домагалася, щоб митрополит був затверджений татом. Їде в Річ Посполиту нунцію Торресу було доручено вивчити ситуацію на місці, думка короля, римсько-католицької та уніатської ієрархії щодо цього проекту. При цьому нунцію, однак, було обумовлено, щоб об'єднання православних з Римом сталося на основі умов, запропонованих Апостольською столицею. Нунцій хотів особисто познайомитися з П. Могилою, до чого, проте, справа не дійшла у зв'язку зі швидкою смертю київського митрополита на початку січня 1647. У заповіті від 1.I.1647 Могила забезпечив засобами Печерський монастир, київський колегіум, якому заповів багату бібліотеку.

Два десятиліття (між 1627 і 1647), коли Київську митрополію очолював Петро Могила, були періодом її духовного піднесення та відродження православної церкви. Йому належить велика заслуга у реформуванні системи освіти і церковного освіти. У своїх просвітницьких реформах він зустрів сильну опозицію консервативно налаштованого духовенства, яке не розуміло необхідність з'єднання з православною вірою західної культури. Сприяв поширенню освіти, і друкарства на Україні, в Білорусі і в Молдавії. Безпосередньо керував Віленським, Слуцьким, Могилівським і Оршанським братствами з монастирями. Навколо П. Могили зібрався гурт видатних гуманістів. Він є автором книг, які використовувалися як підручники в духовних навчальних закладах до початку ХХ ст.: «Євангеліє учительне» (1616), «Онфологіон» (1636), «Евфологіон» (1646), численних полемічних проповідей та ін Укладач «Православного сповідання віри»(1640), яке в 1672 на соборі в Єрусалимі схвалено як головна доктрина всіх православних церков.

Під час правління митрополією П. Могилою з метою захисту догматів православної віри та впливу на шляхту, яка її залишала, були канонізовані києво-печерські ченці, поховані у близьких та віддалених печерах, а також Гольшанських княжна Юліана (1534-1550) і Софія Слуцька (1575-1612).

У 1996 канонізований Українською православною церквою Московського патріархату.

Література:

http://ebk.net.ua/Book/synopsis/istoriya/part4/023.htm

http://www.arcua.org/kazackie-vystupleniya/usilenie-religioznogo-ugneteniya

http://belchrist.narod.ru/pages/2_cark_lid/use/16-18/Magila.htm

www.wikipedia.ru