З навчальної дисципліни

КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

«Осмнови демографії»

Тема 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ ДЕМОГРАФІЇ

План

1. Демографія — центральна частина системи знань про народонаселення

2. Головні поняття та категорії демографії

3. Методи демографічного дослідження

4. Демографічна політика

1. Демографія — центральна частина системи знань про народонаселення. Демографія — наука про закономірності відтворення населення в суспільно-історичній зумовленості цього процесу. Відтворення населення є одним з головних процесів відтворення суспільства й являє собою неперервне відновлення генерацій людей у результаті взаємодії народжуваності й смертності, яка перебігає в рамках історично визначених соціальних відносин.

Демографія вивчає закономірності й соціальну зумовленість народжуваності, смертності, шлюбності й припинення шлюбу, відтворення шлюбних пар і сімей, міграційного руху, відтворення населення загалом як єдності цих процесів. Вона досліджує зміни статево-вікової, шлюбної й сімейної структур населення, взаємозв'язок демографічних процесів і структур, а також закономірності зміни загальної чисельності населення й сімей як результату їх взаємодії.

Демографія розробляє методи описання, аналізу й прогнозу демографічних процесів і структур. На підставі дослідження взаємозв'язків між процесами й структурами, а також впливу на них умов життя й суспільних відносин, які визначають інтенсивність демографічних процесів, демографія з'ясовує як спільні закономірності їх перебігу, так і особливості прояву цих закономірностей у конкретного населення за певних умов місця й часу.

У практичній площині до царини демографічних досліджень входить описання демографічної ситуації, аналіз тенденцій і чинників розвитку демографічних процесів у країні загалом, на окремих її територіях або в групах населення в різні періоди часу. На підставі вивчення особливостей народжуваності, смертності й міграційного руху в різних генераціях, різних соціальних групах і на різних територіях демографія оцінює їх найбільш ймовірні зміни в майбутньому, розробляючи демографічні прогнози.

Різновиди руху населення. Населення як об'єкт вивчення не є простою сукупністю людей. Це складна система, яка перебуває в постійному русі й саморозвитку. В демографії розрізняють три різновиди руху населення: природний, механічний (або міграційний) та соціальний. Природний рух включає в себе такі факти людської біографії, як народження, смерть, укладання шлюбу, розлучення й овдовіння. Механічний (міграційний) рух населення являє собою сукупність переміщень усіх різновидів індивідів або їх груп по території й призводить до зміни територіального розміщення населення, густоти жителів і заселеності території. Соціальний рух (або соціальна мобільність) відображає переходи індивідів з однієї соціальної групи до іншої, являючи собою сукупність усіх змін соціальних ознак людей. Останній різновид руху населення визначає динаміку й відтворення соціальних структур. Його вивченням займаються і демографи, і соціологи.

Предмет демографії. Демографія як самостійна наука сформувалася. другій половині XIX — на початку XX сторіччя в результаті узагальнення осмислення результатів конкретних демографо-статистичних спостережень Розуміння предмета й змісту демографії змінювалося мірою поглиблення знань про народонаселення та їх диференціації.

Існують дві точки зору на предмет демографії. Згідно з першою з них, предметом демографії є закономірності відновлення генерацій людей як результат взаємодії процесів народжуваності, смертності, а також шлюбності, припинення шлюбу й відтворення населення загалом. Процес перерозподілу населення по території (міграція) розглядається в рамках першої точки зору як об'єкт самостійної науки — географії населення, яка вивчає закономірності розселення людей та його змін.

Проте у 80-ті роки сформувалася нова точка зору, яка відображає широке розуміння процесу відтворення населення як сукупності трьох форм руху населення — природного (народжуваність і смертність), просторового (міграції) й соціального (зміна соціальних структур, соціальна й професійна мобільність). Шерег дослідників розглядає як об'єкт демографії самовідтворення народонаселення як сукупності різноманітних соціальних спільнот, її є суб'єктами відповідних суспільних відносин.

На відміну від поняття населення у буденному розумінні як сукупності людей, що замешкали на певній території, в демографії населення розглядають як людську популяцію, самовідновлювальну в процесі зміни генерацій. Специфіці відтворення населення як самовідновлювальної сукупності людей, що має статево-вікову й шлюбну структуру й залежні від віку й статі характеристики демографічних процесів, відповідають і власні демографічні методи його дослідження.

2. Головні поняття та категорії демографії. Поняттєвий апарат демографії, як він постав на сьогодні, відображає еволюцію теоретичних уявлень про предмет та зміст демографічної науки. Ключовими в системі понять, які використовує сучасна демографія, є демографічний процес, демографічне явище, демографічна ситуація, демографічний стан, демографічна подія демографічна поведінка, демографічна установка, якість населення, когорта та шерег інших.

Демографічний процес — це послідовність однойменних подій у житті людей, яка має значення для зміни їх генерацій. Головні демографічні процеси — народжуваність, смертність, шлюбність, припинення шлюбу, міграції. Іноді демографічним процесом називають відтворення населення загалом або зміну чисельності всього населення в результаті народжувань і смертей, а також деякі демографічні явища. Демографічні процеси вивчають залежно від часу та віку, а також характеру їх перебігу в різних групах населення. Головною характеристикою демографічних процесів є їх інтенсивність, яку вимірюють частотою демографічних подій у генерації або в населенні.

Демографічна подія — це подія, яка відбувається з окремою людиною і яка має значення для зміни генерацій людей, зміни чисельності й структури населення, подружніх пар і сімей. Як правило, вона означає входження людини до тієї чи тієї групи населення або вибуття з неї. Одні демографічні події збільшують населення або кількість сімей, наприклад народження або укладання шлюбу, інші зменшують їх — смерть, розірвання шлюбу, треті, що полягають у переході з однієї групи населення до іншої, наприклад перехід з молодшої до старшої вікової групи, змінюють тільки його склад. До демографічних подій зараховують також випадки зміни місця за мешкання (міграцію населення). Хоча демографічні події відбуваються з окремими людьми, в демографії їх розглядають як сукупності подій в усьому населенні або його групах, що відбулися за певний час. Послідовність однорідних демографічних подій утворює демографічний процес.

Демографічне явище — це значна.зміна в чисельності й структурі населення або в демографічних процесах, яка справляє істотний вплив на характер зміни одних генерацій людей іншими. В широкому тлумаченні до демографічних явищ зараховують увесь історично змінюваний процес зміни генерації людей, у вузькому — ті чи ті зміни в окремих його компонентах. Проте точніше вважати демографічним явищем тільки такі зміни, які спричиняють істотні наслідки для відтворення населення. На відміну від демографічної події як одиничного акту демографічне явище стосується населення загалом або великих груп людей; так, народження дитини — це демографічна подія, а зниження народжуваності або зростання смертності серед немовлят кваліфікують як демографічне явище.

Демографічний стан — це стан людини, який має значення для зміни генерацій людей, зміни чисельності й структури населення, подружніх пар і сімей. В демографічному аналізі життя людей розглядають як послідовність переходів з одного демографічного стану в інший, починаючи з народження (входження в населення) й до смерті (вибуття з населення). Для відтворення населення істотні стан до шлюбу, в шлюбі, стан розлучення або овдовіння, перебування в сім'ї того чи того складу, для жінки — наявність народжувань тощо. Зміна демографічного стану — перехід з одного стану в інший — відбувається внаслідок демографічних подій.

Демографічна ситуація, або демографічна обстановка, — це стан демографічних процесів, складу й розміщення населення в якийсь певний час, найчастіше того чи того року. Звичайно демографічну ситуацію розглядають стосовно країни загалом або її окремих частин чи регіонів. Через послідовність демографічних ситуацій, що змінюють одна одну, виявляють себе головні закономірності відтворення населення та його розселення. Інформаційною базою для характеристики та аналізу демографічних ситуацій є дані переписів населення, вибіркових соціально-демографічних обстежень, а також поточного обліку демографічних подій. На демографічну ситуацію впливають загальні тенденції розвитку населення та окремих демографічних процесів і структур.

Демографічна поведінка — це система взаємопов'язаних дій або вчинків, спрямованих на зміну або збереження демографічного стану суб'єкта. Суб'єктами демографічної поведінки є, як правило, окремий індивід, сім'я, мала група, набагато рідше — нація, населення регіону або певної території. Розрізняють демографічну поведінку в широкому та вузькому розумінні терміна. В першому випадку демографічна поведінка включає дії, пов'язані з відтворенням населення, його міграцією та соціальною мобільністю. В другому — тільки з відтворенням населення безпосередньо (з народжуваністю та смертністю) або опосередковано (з шлюбністю та розлучуваністю).

Демографічна поведінка являє собою комплексний результат взаємодії фізіологічних та психологічних характеристик індивіда або їх сукупності, умов його (їх) життєдіяльності, а також духовних норм і цінностей оточуючих його (їх) груп і суспільства загалом. У сучасній демографічній літературі частіше розглядають демографічну поведінку у вузькому розумінні слова. Загальновживаними є поняття шлюбної (матримоніальної) поведінки та репродуктивної поведінки, санітарної (вітальної) поведінки, міграційної поведінки.

Демографія вивчає переважно результати демографічної поведінки у вигляді змін шлюбності, народжуваності, розлучуваності, смертності в різних вікових групах і на різних територіях. Дослідження демографічної поведінки відіграють істотну роль у визначенні головних напрямків демографічної політики суспільства.

Демографічна установка — психічний регулятор поведінки, схильність особистості, яка визначає узгодженість різного роду дій, зумовлених позитивним або негативним ставленням до тих чи тих демографічних подій у своєму житті, означає готовність до певного результату демографічної поведінки.

Когорта — це сукупність людей, у котрих в один і той самий період часу відбувалася певна демографічна подія. Інтервал часу, обраний для виокремлення когорти (звичайно рік або кілька років), залежить від цілей аналізу та особливостей вихідної інформації. До когорти може бути віднесена група мігрантів, котрі замешкали у конкретному населеному пункті впродовж календарного року, це може бути група жінок, котрі народили в певному календарному році першу дитину або розлучилися чи овдовіли впродовж того самого календарного періоду, це може бути група молодих чоловіків, призваних на військову службу того чи того календарного року тощо.

Сукупність людей, що народилися впродовж певного календарного періоду, називають також генерацією. В сучасній демографії розрізняють реальну генерацію (її складають ті, хто народився одночасно, або ровесники) та гіпотетичну генерацію (її утворюють люди, що живуть одночасно, або сучасники різного віку). Реальна генерація є. головним поняттям при описанні демографічних процесів методом поздовжнього аналізу, гіпотетична генерація є об'єктом дослідження при поперечному аналізі. Гіпотетичну генерацію інколи називають умовною генерацією, при цьому людей різного віку, котрі живуть у цей календарний період, розглядають як приналежних до однієї й тієї самої генерації.

Термін "когорта" був уведений 1949 року американським демографом П. Уелптоном у рамках методу поздовжнього аналізу, але в подальшому він набув універсального характеру.

Демографічний оптимум, або оптимум населення, являє собою найбільш раціональний з усіх можливих з точки зору обраного критерію (або їх системи) тип відтворення населення, включаючи не тільки оптимальну інтенсивність процесів народжуваності та смертності, але й відповідне відтворення демографічних структур, а також міграцію населення. Розрізняють динамічний демографічний оптимум, який характеризується бажаною інтенсивністю демографічних процесів і розвитку демографічних структур, та статичний демографічний оптимум, який виражає їхній стан на певну дату. Помітний внесок у розвиток уявлень про демографічний оптимум зробив французький демограф А.Сові, котрий пов'язав в аналізі темпи зростання населення, темпи економічного зростання й стан природного довкілля. З вітчизняних демографів, котрі розробляли проблему демографічного оптимуму, слід назвати в першу чергу А.Я.Боярського, О.Я.Квашу та А.Г.Вишневського. Їхні праці були спрямовані передусім на визначення параметрів демографічного оптимуму, оскільки вони безпосередньо пов'язані з розробкою ефективної демографічної політики.

Демографічне старішання, або старішання населення, — це процес збільшення частки літніх і старих людей у загальній чисельності населення. Його причиною є тривалі зміни в характері відтворення населення. Розрізняють "старішання знизу", яке відбувається через поступове зниження кількості дітей внаслідок скорочення народжуваності, і "старішання згори", викликане зростанням кількості старих людей у результаті зниження смертності у похилому віці за відносно повільного зростання кількості дітей. Демографічне старішання може мати місце в результаті загибелі значної кількості молоді на війні або з причини інтенсивної міграції населення, позаяк вона різною мірою заторкує окремі вікові групи. Так, у результаті багаторічної міграції сільської молоді в міста України відбулося різке демографічне старішання населення в її селах, а за цим настала депопуляція сільського населення.

Одним з центральних понять демографії є якість населення. Це комплексне поняття, яке включає до себе систему характеристик населення та його найважливішої частини — населення працездатного віку. Це характеристики освітнього рівня населення, його професійної структури, соціального складу населення, його рухливості, стану здоров'я, середньої тривалості життя тощо. Існує точка зору, що інтегральною характеристикою населення є рівень його діяльнісних здатностей. Зміни якості населення можна розглядати як розвиток населення або, навпаки, його деградацію.

3. Методи і мова демографії. Крім власних методів, демографія широко використовує методи інших наук. Вона модифікує їх стосовно своїх дослідницьких завдань, тому часто важко окреслити між ними та методами власне демографії чіткі межі. Заломлюючись у вивченні відтворення населення запозичені з інших наук методи стають невід'ємною частиною демографічної методики.

До методів власне демографічного аналізу належить метод когорт, застосовуваний при вивченні зміни того чи того демографічного процесу впродовж життя генерації. Широко використовують поздовжній аналіз та поперечний аналіз, які дають можливість порівняти особливості відтворення кількох генерацій. Останнім часом дістали поширення методи потенційної демографії, які передбачають вимірювання демографічних процесів не кількістю подій або прожитих людино-років, а демографічними потенціалами — кількістю людино-років майбутнього життя. Широко застосовують у демографії й методи стандартизації демографічних коефіцієнтів, які дозволяють виключити при порівняннях вплив відмінностей у складі порівнюваних населень.

У демографічному аналізі часто використовують демографічні моделі, які описують зміну населення загалом або компонентів його зростання. Найбільш поширені моделі стаціонарного населення та моделі стабільного населення, а також числові моделі демографічних процесів для гіпотетичної генерації у вигляді демографічних таблиць.

Демографія вивчає сукупності людей і демографічні події як масові явища, що стає доступним лише в результаті зведення спостережень окремих випадків. Тому важливе місце в демографічній методиці посідають прийоми вивчення та аналізу кількісних відносин, зокрема статистичні й математичні методи. Будучи самостійною наукою, статистика в демографії відіграє роль одного з її головних методів, утворюючи як така головну частину демографічної статистики.

Характеристики закономірностей демографічних процесів (і зростання населення) вимагають кількісної оцінки темпів зміни сукупностей людей як функції часу — календарного або власного часу когорти (віку або тривалості перебування в тому чи тому демографічному стані). Тому в демографії широко розповсюджені методи математичного аналізу, зокрема диференційного та інтегрального обчислення, коли кількісні сукупності й час розглядають як неперервні змінні, а також матрична алгебра, коли їх розглядають як дискретні змінні.

Залежності демографічних процесів від віку й тривалості перебування в тому чи тому стані не завжди можуть бути подані в аналітичному вигляді. Тому в демографії широко використовують прийоми їх графічного зображення та аналізу у вигляді кривих народжуваності, смертності, шлюбності й методи підбору відповідних кривих до емпіричних даних. Для наочного подання головних функцій демографічних таблиць застосовують графічні методи. Особливе місце серед них посідають демографічні сітки, які дозволяють за допомоги геометричних побудов отримати кількісні значення деяких безпосередньо спостережуваних дисциплін, обчислити головні характеристики демографічних процесів у генерації та аналізувати їх перебіг у часі.

4. Демографічна політика. Демографічна політика розглядається як цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Вона має на меті впливати на формування бажаного для суспільства режиму відтворення населення, збереження або зміни тенденцій у сфері динаміки чисельності і структури населення, темпів їх змін, динаміки народжуваності, смертності, сімейного складу, розселення, внутрішньої і зовнішньої міграції, якісних характеристик населення.

Демографічна політика є органічною частиною соціальної політики, специфічною за своєю метою і почасти за методами їх реалізації, проте є узгодженою з іншими сферами, такими, як регулювання умов зайнятості та праці, а також рівня життя та соціального забезпечення населення, освіти, охорони здоров’я.

До теоретичних проблем демографічної політики належать такі питання, як сутність, зміст і цілі політики в царині відтворення населення; суб’єкт та об’єкт цієї політики, засоби та ефективність її здійснення. До них також належать і проблема співвідношення демографічної політики та соціально-економічної політики в країні загалом.

Найбільш близький та розповсюджений термін – політика народонаселення. Інколи ці поняття ототожнюють. В широкому розумінні демографічна політика тотожна з політикою народонаселення, у вузькому – розглядається як одна з її складових, поряд з регулюванням умов праці населення та умов життя всього населення.

В англо- та франкомовній літературі, в міжнародних документах визнано термін „політика населення”. Цей термін широко використовується в усіх документах, рекомендаціях та аналітичних доповідях ООН.

В інших, близьких за змістом термінах, найбільше розповсюдження отримали контроль народжуваності та планування сім’ї, а останнім часом – сімейна політика.

Термін „контроль народжуваності” використовують для опису впливу держави на процес народжуваності, головним чином з метою зниження її рівня та скорочення темпів росту населення в країні. Термін був введений в обіг Маргарет Сенджер, яка відкрила у 1916 р. в Нью-Йорку першу в Америці клініку щодо попередження вагітності.

Термін „планування сім’ї” використовують у двох основних змістових контекстах.

На макрорівні під плануванням сім’ї розуміється діяльність державних та недержавних організацій (програми, комплекси заходів), що направлена на створення умов для реалізації відповідального батьківства, для досягнення кожною сім’єю бажаного числа дітей. На практиці ця діяльність в основному направлена на стимулювання обмеження дітонароджень у сім’ях, тому програми планування сім’ї іноді називають програмами контролю народжуваності.

На мікрорівні під плануванням сім’ї розуміється прийняття подружньою парою (індивідом) добровільних рішень про розмір сім’ї, зокрема про число дітей в ній, та дії, що сприяють реалізації таких рішень. Морально-етичною та правовою основою планування сім’ї є плановане (відповідальне) батьківство (материнство та батьківство) - надання сім’ї право вільно та відповідально визначати бажане для неї число дітей та час між їх народженнями (календар народжень). Таке право прийнято в багатьох міжнародних угодах та розглядається як одне з основних прав людини. Планування родини допомагає не тільки досягати бажаного числа дітей в родині та зберегти їх, але і вибирати час дітонароджень з врахуванням віку батьків та соціально-економічних умов, регулювати інтервали між народженнями, запобігти небажаної вагітності, незапланованих народжень, сприяє зниженню материнської та немовлячої смертності, зміцненню здоров’я матері та дитини, скорочення вторинної безплідності. Ефективність планування родини залежить від інформованості людей про методи контролю над дітонародженням, від доступності та можливості застосування цих методів для різних категорій сімей.

Термін „сімейна політика” використовується все частіше як самостійний термін для позначення діяльності державних та інших служб щодо соціального захисту сім’ї, щодо надання підтримки сім’ям певних типів.

У вітчизняній науковій літературі цей термін активно використовується приблизно з середини 80-х років. Початок активної розробки змісту сімейної політики, її мети, форм та методів започаткував регіональний демографічний семінар з проблем сімейної політики, що відбувся в Юрмалі у 1988 р.

Сімейну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність державних органів та інших соціальних інститутів, що покликана створювати оптимальні умови для виконання сім’єю її функцій, гармонізувати відношення між особистістю, сім’єю та суспільством.

В сімейну політику включаються заходи як загально соціальної, так і демографічної направленості: статеве виховання у сім’ї та школі, підготовка молоді до сімейного життя, матеріальна підтримка молодої родини (житло, кредити, допомога, пільги, тривала оплата відпустки по вагітності та пологам, щодо догляду за дитиною), розвиток багато профільних „Служб сім’ї” (діагностика стосунків між подружжям, між батьками та дітьми, профілактика сімейних конфліктів, підвищення рівня культури сімейних відносин у педагогічних та сексуальних питаннях), сприяння вступу у шлюб самотніх та розведених, розвиток служб планування родини (підбір доступної та надійної контрацепції, медико-генетичного консультування, зупинення вагітності сучасними, найменш шкідливими засобами, лікування безпліддя тощо), масові видання популярної літератури з питань сім’ї та шлюбу, пропаганда сімейних цінностей засобами масової інформації, культури, мистецтва.

Структура демографічної політики, як і будь-якої політичної діяльності, включає два взаємопов’язаних компоненти: визначення та виклад системи цілей та розробку і реалізацію заходів для її досягнення. Цілі та задачі політики зводяться до формування бажаного режиму відтворення населення, збереження або зміну тенденцій в області динаміки чисельності та структури населення тощо.

Цілі можуть бути задані у вигляді цільової вимоги, цільового показника або системи показників, досягнення яких інтерпретується як реалізація цілей демографічної політики.

Об’єктами демографічної політики можуть бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи, когорти населення, сім’ї певних типів або стадій життєвого циклу.

Мета та система заходів щодо регулювання відтворення населення визначається панівними ідеологічними концепціями, особливостями соціальної системи, що склалася, типом державного управління, рівнем економічного розвитку та ресурсними можливостями, якістю життя, культурними та релігійним нормами та традиціями.

У системі заходів впливу на демографічні процеси виділяють два основні напрями:

1. зміна характеру процесів природного відтворення поколінь (народжуваність, шлюбність, розлучуваність, вікова структура, смертність) в їх тісній взаємодії;

2. вплив на міграцію населення (міграція, імміграція, еміграція, географічний розподіл, щільність населення тощо); міграційна політика поєднувалася з політикою в області розселення населення по території.

Принципова особливість демографічної політики полягає у впливі на динаміку демографічних процесів не прямо, а опосередковано, через суспільну поведінку, через прийняття рішень у сфері шлюбу, сім’ї, народження дітей, вибору професії, сфери зайнятості, місця проживання. Заходи політики впливають як на формування демографічних потреб, обумовлюючих специфіку демографічної поведінки, так і на створення умов для їх реалізації. Особливу складність демографічної політики як частини соціального управління надає необхідність враховувати та узгоджувати інтереси різних рівнів: індивідуальних, сімейних, групових та громадських, локальних, регіональних та загальнодержавних, економічних, соціально-політичних, екологічних та етнокультурних; найближчих, середньострокових та довгострокових.

Тому демографічна політика представляє собою комплекс різних заходів:

· економічні (відпустки, що оплачуються, та різні допомоги при народженні дітей; допомоги для дітей в залежності від їх кількості, віку, типу сім’ї; кредити, податкові та житлові пільги тощо);

· адміністративно-правові (законодавчі акти, що регламентують шлюб, розлучення, становище дітей у сім’ях, аліментні обов’язки, охорону материнства та дитинства, використання засобів контрацепції та аборти, умови зайнятості та режим праці жінок-матерів, що працюють, внутрішню та зовнішню міграції тощо);

· виховні та пропагандистські заходи, покликані формувати громадську думку, норми та стандарти демографічної поведінки, певний демографічний клімат у суспільстві.

Метою демографічної політики в Україні є поступова стабілізація чисельності населення і формування передумов наступного демографічного зростання.

Завдання демографічної політики сучасної України є такими:

1. Збільшення очікуваної тривалості життя населення за рахунок поліпшення якості життя, зниження передчасної смертності, у першу чергу в дитячому віці, серед підлітків і осіб працездатного віку.

2. Поліпшення репродуктивного здоров’я населення; збільшення тривалості активного життя шляхом скорочення захворюваності і травматизму.

3. Поліпшення якості життя хворих та інвалідів через надання їм умов для реалізації наявного потенціалу здоров’я.

4. Створення умов для підвищення народжуваності, зміцнення інституту родини, самореалізації молоді, відповідального батьківства.

5. Регулювання імміграційних потоків з метою створення діючого механізму міграційного заміщення природного збитку населення України, створення умов для скорочення еміграційного відтоку, зокрема інтелектуального.

6. Пом’якшення негативних наслідків процесу старіння – максимально повне використання життєвого досвіду літніх людей, реформування пенсійної системи.

7. Подолання бідності, реформування сфери праці тощо.

Тема 2. ЧИСЕЛЬНІСТЬ, ДЕМОГРАФІЧНА СТРУКТУРА І РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

План

1. Чисельність населення і його щільність (густота)

2. Віково-статевий склад населення

3. Соціально-економічна структура населення

4. Сімейна структурата типологія сімейної організації

5. Етнічна структура населення

6. Розселення населення

1. Чисельність населення і його щільність (густота). Найбільш загальним кількісним мірилом населення світу, країни, окремих її частин є його загальна чисельність (найпростіший демографічний показник).

Джерелом інформації про чисельність населення є переписи, а в міжпереписний період — це результати оцінок — розрахунки за даними поточного обліку процесів природного та механічного руху.

Основні категорії населення, за якими реєструється його чисельність, — наявне та постійне населення.

Наявне населення (НН) — це чисельність осіб, які на момент реєстрації перебувають на території певного населеного пункту, незалежно від місця їхнього постійного проживання. Постійне населення (ПН) — це чисельність осіб, які постійно, протягом тривалого часу проживають на території певного населеного пункту, незалежно від їхньої наявності на момент реєстрації.

Разом із ними враховуються ще такі категорії населення, як тимчасово проживаючі та тимчасово відсутні.

Тимчасово проживаючі (ТП) — особи, які постійно проживають в іншому населеному пункті, але на момент обстеження перебувають у даному пункті (за відсутності на постійному місці проживання не більше ніж 6 місяців).

Тимчасово відсутні (ТВ) — особи, які постійно проживають у даному населеному пункті, але на момент обстеження перебувають за його межами, якщо термін їхньої відсутності не перевищує 6 місяців.

На основі зазначених категорій населення визначають баланси категорій населення.

НН = ПН - ТВ + ТП, або ПН = НН - ТП + ТВ.

Баланси категорій населення використовуються для перевірки точності обліку й розрахунку чисельності постійного та наявного населення. Окремо існує категорія „юридичного населення” — особи, офіційно зареєстровані на певній території. Ця категорія не збігається з поданими вище і не фіксується переписами, оскільки перепис не передбачає перевірки паспортних даних. Проте категорії постійного та наявного населення широко використовуються як при визначенні демографічних показників, так і при розрахунку народногосподарських потреб. А саме, на основі чисельності постійного населення обчислюють потреби в житловому будівництві, забезпеченості шкільними та дошкільними закладами, потребу в кількості приватизаційних документів.

Дані про чисельність наявного населення — основа для визначення потрібного обсягу житлово-комунальних послуг, послуг торговельної мережі, транспорту та зв'язку, побутової та туристичної сфер, медичних та культурних закладів тощо.

Обидва показники чисельності населення є моментними, оскільки реєструються на певну дату (на критичний момент перепису або на початок кожного року в міжпереписний період) У такому вигляді вони характеризують лише стан населення. Для оцінки демографічного процесу використовуються інтервальні показники – не моментна чисельність населення, а середня. Залежно від первинних даних та мети розрахунку використовуються такі середні:

• арифметична проста — якщо відомі дані про чисельність населення на початок та кінець року;

• хронологічна — коли відомі дані на початок кожного місяця або кварталу;

• арифметична зважена — коли проміжки часу між моментами не рівні.

Зазначені показники чисельності (ПН і НН) вирізняються також за своїм статистичним призначенням. Чисельність постійного населення використовується для визначення складу населення (за статтю, віком, місцем проживання), співвідношення його окремих груп (демографічне навантаження). Співвідношення чисельності міського населення до сільської місцевості показує ступінь урбанізації. На основі чисельності постійного населення розраховується щільність (густота) населення діленням чисельності населення на площу території країни в цілому чи окремого регіону. Чисельність наявного населення покладено в основу розрахунку всіх показників інтенсивності природного та механічного руху.

Густота населення, яка визначається числом жителів на 1 км² площі території. Загальна густота населення країни є середньою із густоти всіх її частин, зваженої по їх площі. Так, наприклад, поділом 46958,7 тис. осіб населення на площу території України – 603,7 тис. км² одержуємо густоту населення станом на 1 грудня 2005 р. – 77,8 осіб на 1 км².

Для одержання співставних показників Міжнародний статистичний інститут рекомендував у знаменник показника густоти включити площу всієї території, включаючи навіть прибережну смугу, що відкривається під час морського впливу.

2. Віково-статевий склад населення, віково-статеві піраміди. Стать – чи не єдина ознака, абсолютно незмінна протягом всього життя людини, якщо не говорити про таких, що стосується минулих подій (місце і дата народження, вік на момент вступу у перший шлюб, рік закінчення середньої школи і т.п.).

Статевий склад населення характеризує співвідношення чисельності чоловіків та жінок і може бути розрахований як для всього населення, так і для окремих вікових груп контингентів.

Показник статевого складу населення визначається шляхом ділення чисельності жіночого населення на чисельність чоловічого населення. Цей показник близький до 1, оскільки серед тисячі новонароджених, звичайно народжується 515 хлопчиків і 485 дівчаток (відхилення від цієї величини по країнах дуже незначні). Отже, показник статевого складу для новонароджених буде складати: 485: 515 = 0,942.

Через специфічні особливості організму хлопчиків смертність серед них дещо вища, ніж серед дівчаток. Поступово показник статевого складу наближається до 1. У старшому віці коливання цього показника можуть бути різними і пов’язанні з умовами життя людей. Так величина цього показника різко зростає у результаті втрат чоловічого населення у війнах.

Вік – це загальна координата всіх демографічних явищ: настільки важливо його враховувати при дослідженні кожного з них.

Згідно визначення Демографічного енциклопедичного словника, вік людини це період від народження людини до того чи іншого моменту її життя. Розрізняють біологічний вік, який визначається станом обміну речовин та функцій організму, а також відповідністю цих процесів віковим нормам людської популяції, та календарний вік, що вимірюється часом, який пройшов з моменту народження. У процесі еволюції тривалості життя уяви про вікові періоди змінюються. Приблизна періодизація життя людини може бути представлена в такому вигляді:

1-10 днів.....................................................новонароджені

10 днів – 1 рік.............................................грудні діти

1 – 3 роки....................................................раннє дитинство

4 – 7 років...................................................перше дитинство

8 – 12 р. (хлопчики)..................................друге дитинство

8 – 11 р. (дівчатка)..................................... друге дитинство

12 – 16 р. (хлопчики)................................підлітки

12 – 15 р. (дівчатка)...................................підлітки

17 – 21 р. (хлопці).................................... юнаки

16 – 20 р. (дівчата).................................... дівчата

22 - 35 р. (чоловіки).................................дорослі зрілі (І період зрілості)

21 – 35 р. (жінки)......................................дорослі зрілі (І період зрілості)

36 – 60 р. (чоловіки)................................ІІ період зрілості

35 – 55 р. (жінки)......................................ІІ період зрілості

61 – 72 р. (чоловіки)................................літні люди

56 – 74 р. (жінки)......................................літні люди

75 – 90 р. (чоловіки і жінки)...................старі люди

90 р. і більше. (чол. і жінки)...................довгожителі

У демографії також розрізняють ще й слідуючи вікові контингенти:

· грудні діти (до одного року);

· діти ясельного віку (до 3-ох років);

· дошкільнята (від 3 до 6 років);

· школярі (від 7 до 17 років);

· працездатний контингент (віком від 16 до 54 р. для жінок і від 16 до 59 р. для чоловіків);

· виборчий контингент (від 18 р. і більше);

· дітородний контингент жінок (від 15 до 49 р.).

У групуваннях за демографічними поколіннями вирізняються такі групи:м діти (0-14 років), батьки (15-49 років), прабатьки (50 років і старші).

Залежно від кількісного співвідношення демографічних поколінь у країні розрізняють три типи вікової структури населення: прогресивний, стаціонарний і регресивний. Моделі типів вікової структури першим запропонував шведський демограф Густав Зундберг (1847–1918).

Прогресивний тип – відповідає населенню зі швидкою зміною поколінь через високу народжуваність та смертність, а також з інтенсивним зростанням чисельності населення. Йому притаманна відносно велика питома вага дітей (40 %) і невелика питома вага прабатьків (10 %).

Стаціонарний тип вікової структури передбачає незмінність загальної чисельності населення, врівноваженість частки населення молодшого і старшого віку (відповідно 27 % і 23 %), через поступове скорочення смертності та збільшення тривалості життя.

Регресивний тип – відповідає населенню з повільною зміною поколінь, в якому частка прабатьків дещо більша, ніж частка дітей, через скорочення народжуваності і подовження тривалості життя. За цього типу створюються умови скорочення і навіть часткового виродження (депопуляції) населення, адже виконується таке співвідношення: діти – 20 %, батьки – 50 %, прабатьки – 30 %.

Більшість країн світу пережили демографічний перехід від прогресивного до регресивного типу. Отже, в них поглиблюються процес старіння населення і водночас скорочується частка потенційно дітородного контингенту, що братиме у майбутньому участь у відтворенні населення.

Статево-віковий склад населення аналізується також за допомогою графічного методу, а саме: статево-вікової піраміди населення.

Статево-вікова піраміда — двостороння гістограма розподілу чоловіків і жінок за їхнім віком одночасно на одній ординаті. Для її побудови по вертикальній осі відкладають значення віку з однаковими інтервалами (1 або 5 років). Ліворуч по горизонтальній осі відкладають густоту розподілу по віку чоловічого населення, праворуч – жіночого (в єдиному масштабі, в абсолютних або відносних показниках).

Статево-вікова структура населення може розглядатись в історичному аспекті. Для цього до статево-вікової піраміди додається ще одна вертикальна вісь — шкала років народження, що розміщується праворуч. Проекція вікового прямокутника на цю шкалу дає можливість з'ясувати історичні обставини певних деформацій у конфігурації статево-вікової піраміди. Аналізуючи конфігурацію піраміди, звертають увагу на ширину її основи (забезпеченість контингентом новонароджених), висоту (тривалість життя населення) та на обрис бічної сторони. Наявність западин і виступів в окремих вікових групах свідчить про порушення плавності зміни поколінь. Статево-вікова піраміда населення України станом на 01.01.2001 р. представлена на рис. 1.

Рис. 1. Статево-вікова піраміда населення України станом на 01.01.2001 р.

Співвідношення окремих поколінь характеризують коефіцієнти демографічного навантаження, які подаються в розрахунку на тисячу населення, тобто у проміле (‰).

3. Соціально-економічна структура. Соціально-економічну структуру населення характеризує склад населення за суспільними групами та джерелами засобів існування.

Соціально-економічний склад населення визначає сукупність виробничих відносин, рівень розвитку продуктивних сил суспільства, а також його політичний устрій, розвиток соціальної інфраструктури — освіти, культури тощо.

Історичний процес зміни соціально-економічної структури населення відображає зміну і розвиток способів виробництва, рівень розвитку суспільного поділу праці, характеризує основні сторони розвитку людського суспільства в конкретних умовах простору і часу.

Досліджуючи економічний склад населення, демографічна статистика характеризує його за участю людини у виробництві матеріальних і духовних благ, а також за роллю у їх розподілі та споживанні.

У виробництві бере участь лише зайняте населення, в розподілі й споживанні — все населення без винятку.

Діяльність і функції зайнятого та незайнятого населення у виробництві та споживанні різні. Для характеристики соціально-економічної структури суспільства статистика поділяє його на самодіяльне (самостійне) і несамодіяльне (несамостійне), а також на економічно активне і економічно пасивне.

Історично першим (в середині XIX ст., коли формувалися програми переписів населення) виник поділ населення на самодіяльне і несамодіяльне.

Основна мета такого групування полягає в тому, щоб дати характеристику населення за засобами існування. Самодіяльне населення — це та його частина, яка має самостійні власні джерела доходів, що не залежать від інших людей. Засоби існування досить різноманітні з огляду на соціальні характеристики джерел. Вони охоплюють доходи від праці, від власності (прибуток, дивіденди, відсотки), а також заощадження, допомоги, пенсії, стипендії, ренти тощо.

До несамодіяльного населення належать особи, які живуть на утриманні сім'ї.

Структура самодіяльного і несамодіяльного населення відображає соціально-економічний устрій суспільства.

У XX ст. виникла потреба нового групування населення з огляду на зростання тієї частини самодіяльного населення, яка має власні засоби існування, але не від активної діяльності.

Зазначимо, що у той час, коли виник поділ населення на самодіяльне і несамодіяльне, чисельність пенсіонерів, стипендіатів та інших осіб на утриманні суспільства була незначною. В сучасних розвинених країнах чисельність і частка їх постійно і швидко зростає. Ця тенденція відображає прогрес в гуманістичному розвитку суспільства. Деякі люди, які відійшли від активної діяльності, живуть на заощадження. Капіталовласники, підприємці переходять до групи рантьє тощо.

Такі зміни викликали до життя потребу групування населення на економічно активне і економічно пасивне. Воно має на меті визначити структуру населення за ознакою участі в активній діяльності, у виробництві матеріальних, соціальних і духовних благ.

До економічно активного населення міжнародна (і українська) статистика відносить і безробітних. До зайнятого населення належать лише ті, хто зайнятий безпосередньо суспільною працею. Це поняття значно вужче, ніж поняття „суспільно корисна праця”, яке включає як працю безпосередньо суспільну, так і таку, що має особистий характер. Це передусім праця у домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими членами сім'ї, за собою, праця тих, хто навчається, підвищує свій культурний рівень тощо. Такими видами праці людина, звичайно, займається протягом усього життя чи деяких його етапів, але частина населення на момент спостереження зайнята тільки домашньою, сімейною працею або навчанням. Ці види праці досліджують у спеціально організованих статистичних спостереженнях особистого бюджету часу — за тиждень, добу. Це дає змогу більш повно вивчити і відобразити спосіб життя людей певної країни і певних соціальних груп.

До зайнятих безпосередньо суспільною працею належать зайняті виробництвом, підприємницькою, управлінською діяльністю, працею у сфері створення матеріальних, культурних благ і соціальних послуг. Сюди також відносять тих, хто працює у власному господарстві, тобто зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, у підсобному сільському господарстві. Місце людини у системі виробничих відносин визначається місцем прикладання праці та функціями, що вона виконує.

Слід зважати на неоднорідність економічно активного, самодіяльного, економічно пасивного і несамодіяльного населення в соціальному аспекті.

Визначення соціального складу населення дає змогу вивчити економічну структуру суспільства, основні виробничі відносини, рівень і перспективи економічного, політичного і культурного розвитку країни.

Соціальний устрій суспільства багато в чому залежить від природного руху населення. Закономірності його відтворення зумовлені рівнем соціальної справедливості, станом соціального захисту, розвитком соціальної інфраструктури. Народжуваність і смертність, сталість шлюбу, тривалість життя залежать від соціального устрою і добробуту.

У сучасній міжнародній статистичній практиці стан у занятті визначають за такими позиціями: 1) наймачі — підприємці-роботодавці; 2) особи, що працюють у власному господарстві; 3) робітники чи службовці, що працюють за наймом; 4) члени сімей, які допомагають у занятті без оплати.

Підприємці-роботодавці — це особи, які залучають додаткову робочу силу у власне господарство з метою отримання доходу.

Особи, що працюють у власному господарстві — це власники порівняно невеликих підприємств — магазинів, майстерень, ферм, кав'ярень, а також лікарі, юристи, які додатково не наймають працівників.

До працюючих за наймом відносять робітників, службовців, військових, адміністративний персонал державного управління тощо.

І нарешті, члени сімей, що допомагають у занятті без оплати, — це так звані сімейні робітники, які працюють неповний робочий день чи неповний тиждень, але не менш як 1/3 нормативного робочого часу. Сімейні робітники належать до тієї самої соціальної групи, що і власник сімейного підприємства.

Неважко помітити, що попри всю прогресивність такої постановки питання про соціальне розшарування, воно не може дати повної характеристики розподілу населення на соціальні групи, якщо не будуть застосовані дані про дохід і встановлені певні граничні ознаки. До наймачів будуть віднесені і власники невеликих підприємств, і власники величезних капіталів. У групі службовців також будуть різні за соціальним станом і добробутом люди.

Економічно пасивне населення (водночас самодіяльне) теж неоднорідне за соціальним станом. Ця група охоплює і багатих рантьє, і людей з великими пенсіями, і людей, які мають дохід на нижній межі прожиткового мінімуму.

Зайняте населення є найголовнішою частиною економічно активного населення. Це саме та частина населення, завдяки якій функціонує суспільне виробництво і яка утримує своєю працею все населення — як свою майбутню зміну (дітей, всіх, хто навчається), хворих, інвалідів, так і своїх попередників (тих, хто за віком вийшов зі складу працездатного населення).

До економічно пасивного населення статистика відносить осіб, які перебувають на утриманні сім'ї чи суспільства. Сюди також належать люди, які живуть на заощадження, ренту. Отже, до економічно пасивного населення входить як несамодіяльне населення, так і частина самодіяльного.

Джерелом відомостей для визначення основних економічних груп населення є його перепис (традиційне питання програми переписів — джерело засобів існування). За відповідями на це питання виконують певні групування. Хоча в перепису з'ясовують зайнятість і незайнятість у конкретних регіонах, проте питання не має персонального і фіскального характеру. Органи управління отримують лише загальні відомості про резерви робочої сили. У всіх переписах діє принцип нерозголосу записів про конкретну людину.

Характеристика якості населення потребує оцінки, вивчення і прогнозування тенденцій зміни його освітнього рівня. Демографічна статистика використовує систему кількісних показників для вивчення закономірностей розвитку освіти населення. За рівнем освіти розрізняють населення, яке має:

Ø вищу;

Ø незакінчену вищу;

Ø середню спеціальну;

Ø середню загальну;

Ø неповну середню;

Ø початкову.

Всебічний аналіз освітнього рівня населення дає змогу дослідити його як систему, встановити пропорції між окремими видами освіти і потребою суспільства у трудових ресурсах необхідної якості.

4. Сімейна структура та типологія сімейної організації. Сімейний склад населення вивчається з метою визначення умов для відтворення населення, шлюбної ситуації, соціальної політики захисту багатодітних сімей, одинаків, а також як інформаційна база для обстеження бюджетів домогосподарств.

Сім’я є найдавнішою організаційною формою, в якій реалізуються головні процеси існування і розвитку населення, передусім його природного і соціального відтворення. Це первісний осередок суспільства.

Демографічна статистика розробила такі критерії визначення сім’ї як одиниці обліку: сім’я – це група людей, пов’язаних між собою а). спільним проживанням; б). кровною спорідненістю та свояцтвом; в). спільним бюджетом.

Типологію сімей здійснюють за двома підставами: сім'ї поділяють на повні та неповні, а також на прості (нуклеарні) та складні. Повною вважають сім'ю, складену з однієї подружньої пари з дітьми або без них. Основу неповної сім¢ї утворює один з батьків з дітьми. Неповні сім'ї часто називають "уламками" повних оскільки вони виникають через руйнування колись повних сімей внаслідок овдовіння чи розлучення. Неповною є також сім’я, у якій діти народжені у незареєстрованому шлюбі. Адже навіть якщо вони виникають через народження позашлюбної дитини самотньою жінкою, можна вважати, що тут мав місце випадок розірвання фактично незареєстрованого шлюбу між батьками такої дитини ще до її народження. Народження ж дітей від випадкових зв'язків — відносно рідкісне явище. Як повна, так і неповна сім'я може бути віднесена або до простих, або до складних сімей.

Простими, або нуклеарними (від латинського слова "нуклеус" — ядро), вважають сім'ї, які включають тільки шлюбну пару з дітьми, котрі не перебувають у шлюбі, або шлюбну пару, яка не має дітей, або одного з батьків з дітьми. Згідно з рекомендаціями статистичної комісії ООН для перепису населення, подружня пара з однією дитиною або кількома дітьми, котрі ніколи не перебували в шлюбі, складають повне ядро сім'ї, а один з батьків (батько чи мати) з однією дитиною або кількома дітьми, котрі ніколи не перебували у шлюбі, — неповне ядро сім'ї. Кількість повних ядерних сімей, в яких обидва члени подружжя перебувають у репродуктивному віці, визначає перспективи утворення населення.

Складні сім'ї включають до свого складу дві або більше нуклеарні сім'ї, або ж три чи більше генерації. Незалежно від того, чи належать нуклеарні сім'ї до однієї чи кількох генерацій, для їх віднесення до складної сім'ї важливим є факт сумісного проживання та спільності господарства. До складної сім'ї можуть входити один або обидва батьки когось із членів подружжя, або самітня мати (батько), або інші родичі.

Типологія сімейної організації, прийнята у демографії, ґрунтується на формах шлюбних союзів. Найпоширенішими з них є моногамія та полігамія. Моногамія являє собою історично зумовлену форму шлюбу та сім'ї, за якої чоловік одружений тільки на одній жінці й, відповідно, жінка пошлюблена тільки з одним чоловіком. Подружній союз між ними санкціонований суспільством і часто-густо має пожиттєвий характер. Навіть у тих країнах, де юридичні й соціальні норми не прописують моногамної сім'ї, вона проте є найпоширенішим типом сімейно-шлюбних стосунків.

Полігамію, або багатошлюбність, використовують для позначення такого шлюбу, за якого один з членів подружжя може мати кількох шлюбних партнерів. Розрізняють полігінію, або багатоженство, та поліандрію, або багатомужжя.

Полігінія — одна з історичних форм шлюбу, за якої чоловік перебуває водночас у кількох шлюбних союзах з різними жінками. Полігінію часто-густо реалізують у формі сім'ї гаремного типу. Встановлено, що полігінія знижує показник плідності, проте у деяких випадках може збільшувати показник народжуваності. Поліандрія — рідкісна, архаїчна форма групового шлюбу, за якої жінка може перебувати водночас у кількох шлюбних союзах з різними чоловіками. У минулому сторіччі поліандрія була поширена серед деяких груп ескімосів та серед алеутів і до нещодавнього часу — серед деяких етнічних меншин Тибету та Індостану, зокрема у вигляді т.зв. фратернальної поліандрії, тобто шлюбу однієї жінки з декількома чоловіками, які є братами стосовно один одного. Поліандрія була зумовлена переважанням на шлюбному ринку чоловіків через високу смертність дівчаток і її вплив на рівень народжуваності не вивчений.

Сучасна тенденція полягає в тому, що поширеність полігамії знижується, на зміну їй приходить моногамія. Нині усе більшого вияву одержує т.зв. серійна моногамія (послідовна моногамія), тобто повторні, головним чином шлюби чоловіків і жінок після розлучення. Це явище досягло таких масштабів, що багато дослідників перестали вважати шлюб довічним союзом чоловіка і жінки, розглядаючи його як тимчасовий, а не довічний альянс, що може бути розірваним у будь-який час за бажанням чоловіка або жінки. На підставі досліджень виявили, що розбіжності у відтворенні населення у полігамному та моногамному шлюбі є суттєві: полігамія не сприяє відтворенню людського роду, моногамія – навпаки. Найвагоміші причини є біологічними: жінка, яка знає багатьох чоловіків, відносно рідше вагітніє у порівнянні з тією, що знає одного чоловіка через біологічну природу запліднення – більшу інтенсивність руйнування статевих клітин, що надходять від багатьох чоловіків (д.м.н. О.Голяченко).

Полігамія є першопричиною багатьох статевих хвороб, що призводять до небажаних наслідків для жінок тощо.

Джерело інформації про сімейний склад — дані перепису населення, що фіксує не тільки юридичні (зареєстровані) шлюби, а й фактичні (консесуальні).

5. Етнічна структура. Істотне значення при вивченні населення має склад населення за національністю та мовами, тобто його етнічна структура.

Етнічна структура населення певної території чи країни має свою динаміку внаслідок відмінних темпів приросту населення окремих національностей, процесів асиміляції (злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, традицій і т. п. та втрати своєї мови, культури національності самосвідомості), міграційних процесів, примусового переселення (депортації), воєнних дій та інших процесів.

Аналіз етнічної структури можливо здійснити лише за даними переписів. Результати перепису дають можливість визначити чисельність і частку населення кожної національності в цілому та за видами поселень і регіонами країни; чисельність та частку громадян країни й осіб без громадянства, а також іноземних громадян; співвідношення чисельності корінного населення та інших національностей або чисельності з мовою своєї національності чи українською.

У міжпереписний період етнічні процеси дослідити дуже складно. Національний склад можна дослідити лише орієнтовно, оскільки національність дітей, які народжуються в цей період, практично визначається опитуванням батьків. Особливо це стосується національних меншин, які асимілювалися, та дітей у міжнаціональних шлюбах (кожний п’ятий шлюб в Україні).

Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти потрібно враховувати у певних економічних ситуаціях. До цих аспектів належать: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.

6. Розселення населення. Вивчення розміщення населення на певній території, закономірностей зміни розселення нині особливо актуальне у зв'язку з бурхливим процесом урбанізації.

Є два типи людських поселень — міста і села. Статистика розселення розглядає дві головні сукупності — сукупність поселень і сукупність людей, які в них живуть. Отже, є й дві одиниці сукупності — населений пункт і людина, яка в ньому живе.

Головні риси, за якими відрізняють міські поселення від сільських, полягають у розподілі економічно активного населення за галузями господарства та кількістю населення. Міським вважають населений пункт, де більше ніж половина економічно активного населення працює не в сільському господарстві. Встановлюють також кількісний ценз числа жителів. Він різний у різних країнах: в Україні — 10 000 чол., Ісландії — 200 чол., Японії — 50 тис. чол. Міста відрізняються також типом забудови, функціями, розвитком соціальної інфраструктури тощо. В Україні є також поняття „поселення міського типу”. Це здебільшого „молоді” поселення що утворюються завдяки певним містоутворювальним факторам, наприклад, відкриттю корисних копалин чи побудові переробних підприємств, санаторіїв тощо.

Міста виникли як результат суспільного поділу праці спершу між ремісництвом і землеробством. Зростанню сприяли розвиток торгівлі, поява національних ринків, розвиток державних інститутів, шляхів сполучення тощо. Виникли міста, де зосереджувались певні функції, міста-столиці, інші адміністративні центри, промислові, наукові, культурні, торговельні, лікувальні, транспортні, воєнні та інші центри. Функції ці часто поєднуються, деякі міста спеціалізовані, деякі багатофункціональні.

Кількість міст визначають і уточнюють перед переписом. Статус міста має бути визнаний юридично. Нові міста утворюються завдяки появі містоутворювальних факторів і перетворенню на міста колишніх сіл, в яких набули розвитку „міські” галузі, в результаті чого більшість економічно активного населення працює вже не в сільському господарстві. Сукупність міст поповнюється завдяки утворенню нових, проте міста живуть віками і тисячоліттями. У зв'язку з цим можливі два напрями статистичного вивчення міст — поздовжній аналіз, коли досліджують одну незмінну сукупність міст у часі, та поперечний — наявні на певну дату.

В Україні урбанізація ще не завершилася. За даними перепису 1959 р., в Україні було лише одне місто, де проживало більше ніж 1 млн. чол. Це столиця України — Київ. Тепер у Києві проживає майже 3 млн. жителів, а міст-мільйонників вже 5: Київ, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса і Харків. Наближається до 1 млн. чисельність таких міст, як Запоріжжя, Кривий Ріг, Львів. Населення деяких міст зросло у декілька разів завдяки індустріальному розвитку. Наприклад, колись маленький Калуш (у 1959 р. там проживало лише 12 тис. чол.) у 1989 р. налічував уже 68 тис. чол. Такі самі перетворення характерні для Броварів, Червонограда, Ковеля, Коломиї, Ялти. Містоутворювальні фактори в них різні, а темп зростання обчислюють в разах.

Звичайно, більша частина міського населення живе у великих містах. У 2001 р. в Україні налічувалося 101 місто з населенням більш як 50 тис. жителів.

У другій половині XX ст. Україна переживала дуже швидкий процес урбанізації. Згадаємо, що на межі XIX і XX ст. в Україні на одного міського жителя припадало 4 сільських. Перед війною 1941—1945 рр. за переписом 1939 р. частка міського населення вже становила 34 %; в 1959 р. — 46 %. Перепис 1970 р. зафіксував, що міське населення перевищило сільське і становило 55 %; в 1979 р. — 61 %; у 1989 р. — 66,9 %. У міжпереписний період з 12.01.1989 по 05.12.2001 р. частка міського населення майже не змінилась. За даними останнього перепису вона дорівнювала 67,2 %. У Рівненській, Вінницькій, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій і Закарпатській областях досі сільське населення перевищує міське. Рекордно високий процент міського населення на Донбасі і в Придніпров'ї. В Донецькій області він дорівнював 90,2 %. Проте не можна не помітити гальмування процесу урбанізації, переважно з причини довготривалого економічного спаду.

Урбанізація є всесвітньо-історичним явищем і виявляється у підвищенні ролі міст, поширенні міського способу життя. Процес урбанізації характеризується такими статистичними показниками, як абсолютна чисельність і частка міського населення, зміна структури міських поселень в бік збільшення кількості й частки великих міст, поява і розвиток міських агломерацій (агломерація — зосередження порівняно невеликих міст навколо великих центрів, з якими вони пов'язані насамперед економічно), урбанізованих територій, характерних для індустріальних регіонів, де межі міст збігаються (наприклад, у Донбасі), поява мегаполісів — надвеликих багатофункціональних міст (наприклад, Донецьк).

Сільське населення в Україні постійно зменшується відносно, а з повоєнного часу і абсолютно. У 1913 р. його частка становила 80 %, у 1946–1966 рр. — вперше менше ніж 50, в 1991 р. — 32 %. Абсолютно за повоєнний час воно зменшилося з 23,8 млн. чол. у 1951 р. до 16,8 у 1991 р. і до 15,8 млн. у 2001 р. За останні роки зменшення сільського населення сповільнилося. Проте цей процес триватиме до досягнення певної межі насичення міського населення. У найбільш розвинених країнах світу частка сільського населення становить 20–25 %.

Зменшення чисельності сільського населення зумовлено також перебудовою сільського господарства, від якого країна чекає підвищення продуктивності праці, яка нині у 3–5 разів нижча, ніж у розвинених країнах. Головне, щоб не спотворювався демографічний склад сільського населення, села не перетворювалися на резервації для літніх людей, не було „дефіциту наречених” тощо.

Тема 3. Система інформації про населення

План

1. Джерела демографічної інформації та їх класифікація.

2. Форми обліку населення.

2.1. Пробні переписи населення.

2.2. Обстеження населення та їх класифікація.

2.3. Поточний облік природного руху населення.

2.4. Поточний облік міграції.

2.5. Регістри населення, їх можливості, переваги і недоліки.

3. Переписи населення в сучасному світі.

3.1. Основні принципи проведення перепису населення.

3.2. Організація перепису.

3.3. Програма перепису.

1. Джерела демографічної інформації. Відтворення населення являє собою багатоаспектний і складний процес й не піддатне однозначному визначенню. Його можна характеризувати з різних боків і точок зору. Комплексне вивчення відтворення населення та його розвитку передбачає збирання, систематизацію, узагальнення та аналіз великого обсягу різнобічної інформації за допомоги різних методів. Це дозволяє скласти об'єктивну оцінку відтворення населення та окремих демографічних процесів у контексті суспільного та економічного розвитку країни.

До джерел демографічної інформації належать друковані видання, які містять кількісні відомості про населення та демографічні процеси. Їх розрізняють за такими ознаками:

Ø за мірою охоплення (населення світу, регіону, країни або її окремих територій, міських і сільських населених пунктів);

Ø за характером даних (чисельність і склад населення на певну дату, характеристики демографічних подій за період, змішані характеристики демографічних процесів);

Ø за часом, до якого належать дані (історико-демографічні, ретроспективні, поточні, демографічні прогнози);

Ø за способом отримання даних (офіційні публікації, матеріали спеціальних досліджень);

Ø за характером видання (спеціальні, загального типу).

З точки зору повноти й вірогідності інформації джерела поділяють на первинні, що містять безпосередні результати обробки й зіставлення зібраних статистичних даних і базовані на них розрахункові показники, та вторинні, що є результатами оцінок і різного роду обчислень на базі первинних даних.

Часто до джерел інформації зараховують також первинні документи спостереження або обліку демографічних подій — записи в метричних книгах, акти громадянського стану, опитувальні аркуші переписів або обстежень населення та матеріали палеодемографічних досліджень. Для пояснення демографічних явищ мають значення й використовуються в практиці такі джерела, як літературні, документальні, законодавчі акти та шерег інших, які не містять безпосередньо кількісних даних.

У більшості країн демографічна інформація збирається через спеціальні статистичні служби за допомоги переписів населення, поточного обліку демографічних подій та обстежень населення. Ці дані не тільки використовують у наукових дослідженнях та прикладних розробках, вони також слугують цілям прогнозування, планування та управління, їх публікації становлять головне джерело демографічної інформації.

Ще одним різновидом первинних джерел демографічної інформації є