Основи менеджменту підприємницької діяльності

Економічний стан окремого підприємства (фірми) та стан економіки в цілому визначаються у кінцевому рахунку трьома основними факторами: рівнем техніки і технологій; якістю робочої сили та ефективністю мотивації праці; організацією та управлінням виробництвом. Останній фактор є системотвірною умовою виробництва і впливає на два інших. Управління як особлива сфера діяльності присутнє в економіці завжди, але ринок перетворює цю сферу у центральну для виробництва. Управління (менеджмент) – це процес поєднання ресурсів для досягнення поставленої мети. Управління – це свідомий вплив людини на різні об’єкти та процеси навколишнього світу і пов’язаних з ними людей, який здійснюється з метою надання процесам певної спрямованості та отримання бажаних результатів. Історична довідка Історично склалося декілька шкіл менеджменту. 1. Школа наукового управління, або класична школа (1885–2001 рр.). Основоположник школи – американський інженер-дослідник Ф. Тейлор (1856–315 рр.), який у своїх роботах "Управління фабрикою" (1903 р.), "Принципи наукового менеджменту" (1911 р.) розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував робочі операції. Заслуга його полягає у тому, що він запровадив наукові підходи підбору, розміщення та стимулювання праці робітників. До засновників цієї школи належать також подружжя Франка (1868–1925 рр.) і Ліліан (1878–1972 рр.) Гелбрайтів, які присвятили свої роботи раціоналізації та підвищенню ефективності трудових процесів. Вони заклали основи управління персоналом. Американський вчений Емерсон (1853–1931 рр.) сформулював загальну концепцію продуктивності праці. 2. Академічна (адміністративна) школа (1990–2001 рр.). Ця школа займалася вивченням питань про роль і функції управління. Основоположник – А. Файоль. Він розділив процес управління на п’ять основних складових: планування, організація, підбір і розміщення кадрів, керівництво (мотивація) і контроль. На базі вчення А. Файоля у 20-ті роки ХХ ст. було сформульоване поняття організаційної структури фірми, елементи якої представляють систему взаємозв’язків і взаємозалежних дій – функцій управління. Серед інших представників адміністративної школи можна виділити М. Блюмфільда, який розробив концепцію управління робочою силою (1917 р.), і М. Вебера, який запропонував концепцію раціональної бюрократії (1921 р.).

3. Школа людських відносин, або поведінкова школа (1950–2001 рр.). У основу навчання покладено дослідження поведінки людини в процесі управління. Родоначальник – Е. Мейо. Він виявив, що група працівників – це соціальна система, впливаючи на яку, можна поліпшити результати праці. М. Фоллет (1866–1933 рр.) назвала менеджмент "забезпеченням виконання робіт за допомогою інших осіб". Ч. Бернард (1886–1991 рр.) своєю книгою "Функції адміністратора" (1938 р.) вплинув на розвиток управлінської думки. Представник поведінкової школи американський психолог А. Маслоу запропонував ієрархічну теорію потреб, подану у вигляді піраміди (рис. 3.1). Популярним у школі людських відносин стало вчення Д. Макгрегора в основу якого були покладені характеристики працівників. Рис. 3.1 Піраміда потреб людини

4. Школа науки управління (1950–2001 рр.). Представники цієї школи займаються нововведеннями в управлінні економікою у вигляді використання кібернетики, системного аналізу, економіко-математичних методів і моделей теорії ігор, комп’ютерної та інформаційної технологій. Основний внесок у кібернетизацію економіки зробили Н. Вінер і В.М. Глушков. Серед авторів економіко-математичних методів і моделей, які застосовуються в управлінні, слід назвати Л.В. Канторовича, В. Парето.

Максимізація прибутку – одержання максимального прибутку як за рахунок внутрішніх резервів, так і за рахунок споживачів. Політика максимізації прибутку вважається законною з юридичної точки зору, якщо становище фірми не є монопольним. "Задовільний" прибуток – це стратегічна мета, сутність якої полягає в урахуванні ступеня ризику при плануванні. Можливе зниження прибутку до такого рівня, що не приверне уваги конкурентів і не спровокує втручання органів, які стежать за фірмами-монополістами. Мінімаксимізація прибутку – максимізація мінімуму доходів, очікуваних разом з мінімізацією максимуму втрат. У деяких випадках діяльність фірми обумовлена безприбутковою мотивацією, тобто замість максимізації прибутку зростання норми прибутку виражається у таких показниках: задоволення споживача; позиція на ринку (прагнення до лідерства); побутові умови працюючих; імідж фірми; технічна ефективність: увага до наукових досягнень, висока продуктивність праці.

Цілі – це широкі довгострокові орієнтири. Завдання – конкретні короткострокові орієнтири. Проте обидва терміни часто вживаються як синоніми. Мета управління – бажаний, можливий і необхідний стан системи, якого необхідно досягти. Визначення цілей управління – головний і початковий етап управління. Цілі підрозділяються на декілька взаємозалежних рівнів.

Стратегічні цілі – цілі, що передбачають вирішення довгострокових масштабних проблем.

Тактичні цілі – завдання, які передбачають вирішення середньострокових окремих проблем, які необхідні для досягнення стратегічних цілей фірми.

Оперативні цілі – завдання, які передбачають вирішення поточних питань та які описують дії, необхідні для досягнення тактичних і стратегічних цілей. Цілі також встановлюються за часовими межами: довгострокові та короткострокові. Часовий горизонт поставлення цілей залежить від: політики фірми; можливості гарантій економічної безпеки (чим надійніше безпека, тим більше можливостей для довгострокової політики); організаційного статусу (чим більше власників, тим важче втілювати довгострокові орієнтири); статутних завдань (у консорціумах можливе поставлення лише короткострокових цілей); вибору системи управління фірмою, нестабільності та змін у зовнішньому середовищі.

Цілі діяльності підприємства мають бути деталізовані та доведені до кожного підрозділу. Поставлені цілі мають відповідати таким критеріям: конкретність і бажане кількісне вираження; ув’язка в часі; орієнтація на найголовніше. Можна виділити два способи визначення цілей: дерево цілей (структуризація цілей); цибулина цілей. Завданням побудови дерева цілей є: визначення повного набору елементів (цілі, підцілі, способи) на кожному рівні структуризації; встановлення зв’язків між ними; визначення відносної важливості (пріоритетів) окремих елементів дерева цілей.

Зовнішній рівень цілей представлений ринком. Головне, щоб на ринку існував попит на продукцію підприємства. Основна мета будь-якого підприємства – задоволення потреб ринку (ліквідація вузьких місць на ринку). До вузьких місць можна віднести: високі витрати, некваліфікований персонал, недостатню потужність, нестачу фінансових ресурсів, слабку маркетингову службу та управління.

Підприємство повинне мати необхідність у функціонуванні даного підрозділу. Виходячи на зовнішній рівень, підрозділ знаходить цілі своєї діяльності, а при зверненні до внутрішніх структур керівник знаходить вузькі місця своєї "кулі": нестача кваліфікованих фахівців, застаріле обладнання. Зрозуміло, що підрозділу необхідна продукція робочого місця. У серцевині "цибулини" знаходиться співробітник. Цілі його діяльності визначаються на основі вузьких місць підрозділу, де він працює. Керівник і співробітник визначають цілі спільно. Коло відповідальності визначає керівник. Цілі окремих підрозділів і співробітників мають збігатися з метою фірми й узгоджуватися з цілями інших підрозділів.