Пантеїстична натурфілософія Ренесансу

1. Філософська думка середніх віків характеризується теоцентричністю (від грец. — «теос» — бог).Її ідейно-світоглядним змістом стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і повинна була утверджувати основні положення християнства.

Риси світогляду: по-перше, теоцентризм. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.

По-друге, панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не тілесну істоту. Людина сприймається як зосередження протиріч - між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше гостро ставилося питання про сенс життя.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи.

2. Розпочинається філософія сер. віків періодом так зв. «апологетики » (апологія — захист). Представники апологетики захищали християнство. Квінт Тертулліан (160-229 pp.) проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри: «Вірую, бо це — абсурдне».(мелким шрифтом – читать! Но запомнить!) Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство _За часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування. Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання «надрозумової реальності », яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

На поч. IV ст. хр-во стає державною релігією Риму. Треба було систематизувати християнське віровчення, його догми, в т.ч. - про Трійцю, про триєдність Бога. «Отці християнської церкви» Григорій Назіанзін (330-390 pp .), Василій Великий (330-379 pp.), Григорій Нісський (325-394 pp., Августин Блаженний (354-430 pp.) почали період патристики (від лат. «патер» — батько). Августин Блаженний спирався на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Августин цікавився питаннями про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки першородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває у нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добр а.

У співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. «Віруй, щоб розуміти», — таку тезу висуває Августин.

3. Схоластика (від гр. «схола» — школа) зародилася в монастирських школах. Вона була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. Основні напрями — номіналізм і реалізм.

Номіналізм (від лат. nomen — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Слот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (універсали) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди (І.С.Еріугена (810-877 pp.) і Ансельм Кентербертський (1033-1109 pp.). Еріугена зазначає, гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Про поділ природи» — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.

4. С истематизатором схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 pp.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Твір «Сума теології». Т еорія «двох істин»: наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум; а теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Теорія «двоїстої істини» поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є «служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології (5 доказательств Бога - выучить!):

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигун», або «першопоштовх» руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому існує абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.

5. Епоха Відродження (XV-XVI cm.) утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури. Ознаки культур:

1. Світський, не-церковний характер.

2. Відродження інтересу до античної культури, забутої у середні віки.

3. Ствердження людської спрямованості культури в противагу релігійній в культурі сер. віків.

4. Повернення до античної філософії і антисхоластична спрямованість філософії.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

«Теоцентричний» тип світогляду, притаманний сер. вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд, орієнтований на людину. Мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Тіло не є носієм гріховності. Індивід — творець свого життя. Людина теж володіє свободою.

Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога.

6. Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній натурфілософії:

1. Бог є природою та її законом;

2. Світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);

3. Світ осягається як цілісність, як єдність, співпадіння протилежностей.

4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні властивості.

Микола Кузанський (1401-1464 pp.) не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Це є релігійна форма пантеїзму, оскільки світ розчиняється в надприродній істоті, а не вона — у світі. Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (1548-1600 pp.). Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Бруно спалили. Галілео Галілей (1564-1642) започатковує деїстичне розуміння світу. Природа і Бог – незалежні. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії.