Композиційні прийоми основної частини тексту

Тема, викладена у заголовку, в зачині, безпосередньо та різносторонньо розривається в основній частині тексту. Традиційно вважається, що основна частина включає в собі ключову інформацію але інколи це не так. Звернувшись до текстів різних типів, можна прослідкувати таку тенденцію, що розподілення інформації в різних текстах є нерівномірним та неоднаковим. Вона може відбуватися у співвідношенні з одним із двох протилежних композиційних принципів [4, с. 35-58]:

1. Принцип «перевернутої піраміди»: розподілення інформації відбувається в порядку зменшення її важливості. Ключову інформацію (базовий текст) виносять на початок тексту, після неї вже йдуть менш значимі факти, порівняння, коментарі. Ця структура потрібна при створенні повідомлень певних інформаційних агентств, де потрібно чітко, ясно і лаконічно викласти основний матеріал, повідомлення.

2. Принцип «наростаючого інтересу». Він полягає в розташуванні змістових елементів в порядку зростання їх значення і новизни. Таку побудову графічно можна зобразити як звичайну піраміду – основа – корпус, що утримує ключову інформацію. В цьому випадку ні в заголовку, ні в зачині не розкривається основний факт, їх задача привернути увагу, заінтригувати читача, змусити дочитати текст до кінця.

Специфіка композиції тексту, також залежить від вибору схеми, яка буде фіксувати відношення між частинами і їх послідовність. Чим складнішим за задумом буде текст, тим частіше автор відхилятиметься від звичних логічних схем, використовуючи різноманітні композиційні прийоми.

Композиційний прийом – вмотивоване авторським задумом відхилення від «нульового рівня» композиції. «Для того щоб зрозуміти поняття «нульового рівня» композиції, слід уявити собі звичайне інформаційне повідомлення, де послідовно даються відповіді на питання – Що? Де? Коли сталося?» [7, с. 139]. Ця стандартна композиція спирається на традиційні схеми, що відображають реальну або логічну групу понять, предметів: часової, градаційної, ієрархічної.

Бажання автора зробити своє висловлення більш дієвим, надати мові особливу виразність змушує на мовному рівні використовувати стилістично марковані засоби, тропи, фігури, гру зі словами, а на композиційному рівні – відмовитися від традиційних схем, ускладнювати композицію використовуючи різноманітні прийоми [7, с. 132-152]:

1. Конкретизація являє собою семантично надлишковий спосіб тематичного розкриття думки. Це ускладнення композиції за рахунок використання словесних, наочних засобів (ілюстрації, приклади, деталізації).

2. Трансмутація – спеціальне порушення природного порядку штучним. Це відмова від нормативної послідовності реальної або логічної.

3. Адаптація – вибіркове викладення матеріалу, ознак предмета, окремих моментів процесу. Вони допомагають передати динаміку, забезпечують лаконічність.

4. Аддиція – послідовне, концентричне розвивання думки, неодноразовий повтор викладених фактів, кожного разу з додаванням нових матеріалів, положень.

5. Паралелізм – опис об’єкту за певною аналогією.

Використання композиційних прийомів в текстах повинні відповідати їх жанрово-стильовій природі. Так, документи, автореферати дисертацій, афіші, повідомлення інформаційних агентств будуються за фіксованими структурними схемами і характеризуються «нульовим рівнем композиції». В той же час в текстах іншої жанрової природи – художніх, публіцистичних, рекламних – використання композиційних прийомів дозволяється і є необхідним.

Висновки

Таким чином, підбиваючи підсумки, можна сказати: композиція і архітектоніка будь-якого тексту в силу своєї складності та багатоаспектності розуміється і визначається по-різному. Відповідно до розповсюдженого «шкільного» трактування композиція – це розгортання сюжету, в якому виділяються пов’язані та послідовні частини: експозиція – зав’язка – розвиток дії – кульмінація – розв’язка. Але не завжди цей порядок частин є обов’язковим, так як «виникло більш пов’язане з особливостями словесної творчості визначення композиції як вмотивованого розташування «відрізків» тексту. Кожен «відрізок» в складі словесного цілого характеризується або витриманою в його складі формою словесного вираження (розповідь, опис, роздум, діалог і т. д.) або точкою зору автора з його викладом повідомлення» [3, с. 151].

В цілому треба звернути увагу на те, що одиниці семантико-структурного рівня, об’ємно-прагматичного (композиційного) і формально-графічного (абзацного) знаходяться у взаємозв’язку.