Основні напрями та межі урядового впливу на економіку

Визначення міри впливу уряду на економіку досить склад­не. Тому найчастіше обраховують цю міру за допомогою частки ВВП, яка перерозподіляється через державний бюджет. Є ще один спосіб визначення міри участі уряду в економічному житті. Це індекс економічної свободи (ІЕС).

ІЕС — це агрегований показник, який включає десять по­казників, що мають складну будову і засвідчують рівень втру­чання уряду в економіку.

Мінімальну межу урядового впливу визначає:

— правова база функціонування економіки;

— організація грошового обігу;

— урегулювання екстернальних негативних ефектів;

— виробництво суспільних благ.

Максимальна межа урядового впливу визначається як точ­ка рівноваги між затратами, пов’язаними з державним втручан­ням, та виграшем у соціально-економічній ефективності.

Вплив уряду на економічне зростання в довгостроковому періоді без перерв на короткострокові періоди здійснюється зав­дяки впливу фіскальних і монетарних засобів.

Стимулювання економічного зростання здійснюється шля­хом зростання обсягу державних закупівель (↑G), зменшення по­датків (↑T) та збільшення трансфертних виплат домогосподарствам і бізнесу (↑F). Це бюджетно-податкові засоби впливу.

Окрім того, економічне зростання можна стимулювати мо­нетарними чинниками шляхом: зменшення облікової ставки процента (↓ i), за якою комерційні банки отримують кредити в національному банку; зменшення норми обов’язкових банківсь­ких резервів (↓ r), що визначаються як процент від депозитів ко­мерційних банків і на безпроцентній основі зберігаються в цен­тральному банку та шляхом викупу державних цінних паперів у населення центральним банком. Усі ці заходи спрямовані за збільшення пропозиції грошей в економіку. Це робить їх дешев­шими, що сприяє розширенню кредиту, пожвавленню ділової активності та економічному зростанню.

Обмежувальна політика економічного зростання викорис­товується в періоди стрімкого зростання, коли виникає небез­пека «перегріву» економіки (буму), за яким йде спад. Щоб уник­нути спадів (тобто розривів у довгостроковому зростанні), це зростання необхідно обмежувати.

Заходи фіскальної політики, що обмежують економічне зростання, полягають у зменшенні державних закупівель (↓G), зростанні податків (↑T), зменшенні трансфертних виплат (↑F).

Обмежувальні заходи монетарної політики спрямовані на зростання облікової процентної ставки (↑ i), зростання норми обо­в’язкових банківських резервів (↑r) та продаж населенню дер­жавних цінних паперів. Наслідком таких дій є зменшення про­позиції грошей, їх подорожчання, звуження кредиту, що стри­мує економічне зростання.

Антиінфляційна політика буває двох видів: спрямована на подолання інфляції радикальними заходами та спрямована на обмеження темпів зростання цін з метою адаптації (пристосу­вання) до цієї ситуації. Переважна більшість країн світу впро­ваджує адаптивну інфляційну політику. США, Велика Брита­нія та деякі інші країни надають перевагу радикальним мето­дам боротьби з інфляцією.

Довгострокова антиінфляційна політика має за мету лік­відацію інфляційних очікувань населення. Засобами реалі­зації цієї мети є: подолання бюджетних дефіцитів; контроль за зростанням грошової маси; формування належних обсягів золотовалютних резервів і т. ін.

Короткострокова антиінфляційна політика спрямована, насамперед, на обмеження темпів інфляції. Для вирішення цієї проблеми уряд спрямовує свої зусилля на зменшення диспро­порції між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засоба­ми досягнення цього завдання є:

— стимулювання виробництва шляхом зростання держав­них закупівель, інвестицій;

— пошук соціально нейтральних джерел збільшення бюджет­них надходжень;

— активізація імпортної політики;

— зростання процентних виплат за депозитами для стиму­лювання заощаджень і обмеження обсягу споживчого попиту.

Соціальна політика уряду ставить перед собою два основні завдання:

1) забезпечення нагромадження людського та соціального капіталу;

2) соціальний захист вразливих верств населення.