Назвіть види заповідальних відказів (відписів)

Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, а й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги. Це були legata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси).

Legata (легат, або заповідальний відказ) — це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадковою майна третій особі — відказоодержувачу.

За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.

За своєю формою та діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види.

1. Легат віндикаційний. Звичайно цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у разі затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.

2. Легат дамнаційний. За цим легатом легатарію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.

3. Легат престаційний. Римські юристи цей легат трактували порізному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з кількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спадкової частки.

4. Легат неперешкоджаючий. За цим легатом спадкоємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.

Фідеїкоміси були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Виконання їх було справою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не виконати. Фідеїкоміси позбавлені обтяжливого формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього.

До заповідальних відказів близьким за сутністю було так зване дарування на випадок смерті, за яким угода про дарування набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він помирає раніше обдарованого.

Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була mortis causa capio. Суть його полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання цього розпорядження. Однак вигодонабувач, на відміну від легатарія чи фідеїкомісарія, не міг вимагати виконання цього розпорядження.

Поняття необхідного спадкування.

Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання - чи може ця свобода бути безмежною.Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найстародавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.

 Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

 Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкрит-

 тя спадкування за законом. В разі недотримання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав приєдунавались до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

 Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

 Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було дотриматися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в суспільній свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування. Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки,