Сутність методів, прийомів і засобів виховання. Їх характеристика

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихо­вателів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців по­глядів, переконань, навичок І звичок поведінки.

Виховна ефективність методів підвищується, якщо під час застосування методу використовують педагогічні прийоми.

Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необ­хідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

Окрім методів і прийомів, у виховній роботі викори­стовують засоби виховання.

Засоби виховання - вид суспільної діяльності, який може впли­вати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, за­соби масової інформації, шкільний режим та ін.

Щодо функціональної залежності розрізня­ють такі групи методів виховання: методи формування свідомості; методи формування суспільної поведінки; ме­тоди стимулювання діяльності та поведінки; методи кон­тролю й аналізу рівня вихованості.

методи формування свідомості

Ця група методів виховання охоплює методи різно­бічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з ме­тою формування у них поглядів і переконань, о неї на­лежать: а) словесні методи (роз'яснення, бесіда, лекція, диспут); б) метод прикладу їх ще називають методами переконування, оскільки за їх допомогою не лише роз­вивають і доводять до свідомості учнів сутність норм по­ведінки, а й долають помилкові погляди й переконання, негативні прояви поведінки.

Роз'яснення. За його допомогою вихователі вплива­ють на свідомість учнів, прищеплюють їм моральні нор­ми і правила поведінки, Особливо ефективне під час за­своєння правил поведінки, режимних вимог школи, пра­вових норм. Такі роз'яснення підсилюють показом, на­очним демонструванням. Метод роз'яснення часто ви­користовують як прийом виховання під час бесіди, лекції, диспуту.

Бесіда (фронтальна або індивідуальна) — поширений метод виховання. Щоб фронтальна бесіда дала позитив­ний результат, педагог повинен: обґрунтувати тему як життєво важливу, а не надуману, формулювати запитан­ня таким чином, щоб вони спонукали до розмови, спря­мовувати розмову в конструктивне русло.

кругову поруку в колективі можна кваліфікувати як від­сутність принциповості в його членів. У такому разі го­ворять про неправильне розуміння таких моральних по­нять, як товаришування, колективізм і дружба.

Ефективність фронтальної бесіди зростає, коли у роз­глядуваних фактах, процесах учні відкривають невідо­мі для себе сторони. Під час такої бесіди вони можуть обстоювати свої помилкові погляди і переконання. Пе­дагог ніби погоджується з ними, приймає їхню точку зо­ру, але, виявивши слабкі й суперечливі місця в аргумен­тації вихованців, спростовує їх: "Я з вами згоден, але ж як пояснити.,.", "Припустімо, ви маєте рацію, проте як бути, коли...". Слід продумати запитання, якими можна спонукати учнів до самостійних пошуків відпо­віді на суперечливі судження. Аргументи педагога ма­ють бути неспростовними.

Найскладнішою для вчителя є індивідуальна бесіда, яку проводять за заздалегідь наміченим планом у спо­кійній обстановці. Важливо, щоб психічний стан учня спонукав його до відвертості. В індивідуальній бесіді учень має не лише усвідомлювати зміст моральних сен­тенцій, які доводять до його свідомості, а й пережива­ти його. З цією метою використовують переконливі при­клади. Водночас вихованець повинен відчути, що педагог прагне допомогти йому. Якщо йдеться про порушення правил поведінки, бесіду не можна починати з докорів і винесення рішення про покарання. Спершу з'ясовують причини і мотиви порушення, відтак визначають міру педагогічного впливу.

Молоді педагоги нерідко зводять індивідуальну бе­сіду до розвінчуваня вчинків учнів. Проте досвід пере­конує, що бесіда корисніша, коли її починають з аргу­ментованого розкриття правильного розуміння суті вчин­ку, дії, явища і на цьому тлі показують недостойність скоєного учнем вчинку.

Лекція відкриває для учня можливості живого спіл­кування з людиною, ґрунтовно обізнаною з певними пи­таннями, проблемами, готовою відповісти на запитан­ня, що можуть його цікавити.

320

Диспут —«ефективний у вихованні передусім старшо­класників. Як метод формування свідомості особистості він передбачає вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють учнів.

Приклад використовують передусім як самостійний метод виховання і як прийом при застосуванні інших методів.

Як метод виховання приклад дає конкретні зразки на­слідування і, отже, активно впливає на свідомість та по­ведінку школяра.

методи формування суспільної поведінки

Друга група методів виховання передбачає організа­цію діяльності та формування досвіду суспільної поведін­ки. До неї належать: педагогічна вимога, громадська дум­ка, вправлення, привчання, доручення, створення виховуючще ситуацій.

Педагогічна вимога — це педагогічний вплив на сві­домість вихованця з метою спонукання його до позитив­ної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків.

1) Громадська думка — за своєю сутністю цей метод є колективною вимогою. Адже обговорюючи вчинок уч­ня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину.

Вправляння як метод полягає у поступовому ство­ренні умов, в яких учень виконує певні дії з метою ви­роблення необхідних і закріплення позитивних форм по­ведінки.

Привчання як метод виховання ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії.

Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках.

Створеняя виховуючих ситуацій — важливий чин­ник формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення педагогом умов, необ­хідних для здійснення запланованого, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуа­цією, які стають підґрунтям нових думок, мотивів по­ведінки і подолання недоліків.

331

могу до педагога. Якщо педагог виявить уміння і знан­ня у галузі, яка цікавить вихованця, це викликає в нього здивування, захоплення, піднімає в його очах автори­тет педагога.

методи стимулювання діяльності та поведінки

Третя група методів виконує функції регулювання, коригування я стимулювання поведінки й діяльності вихованців. До неї належать змагання, заохочення і пока­рання.

Змагання ґрунтується на природній схильності ді­тей до здорового суперництва і самоутвердження в ко­лективі. Його виховна сила виявляється лише за умо­ви, що воно стає дієвою формою самодіяльності учнівсь­кого колективу.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до повторення.

Покарання — несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.

Покарання сприяє формуванню вміння переборювати в собі шкідливі потяги і звички, викорінювати негативні вчинки, привчає до дисципліни і порядку. Як і заохо­чення, його слід використовувати тільки як виховний засіб.

методи контролю та аналізу ефективності виховання

До четвертої групи методів виховання відносять пе­дагогічне спостереження, бесіду, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільне корисної роботи, ви­конання доручень, створення ситуацій для вивчення по­ведінки учнів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти використовувати їх під час вивчення окремого учня та учнівського колективу, яке здійснюється за орієнтов­ними програмами./

 

 

Характеристика методів організації діяльності і формування поведінки. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про доцільність і ефективність методів організації діяльності, їх роль у формуванні особистості вихованців.

Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негатив­них дій і вчинків.

На думку А. Макаренка, без щирої, переконливої, га­рячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Вимога впливає не тільки на свідомість, а й ак­тивізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почут­тєву сфери діяльності в потрібному напрямі, сприяє ви­робленню позитивних навичок і звичок поведінки.

За формою висловлення вимоги бувають прямі й опо­середковані.

Прямі вимоги містять чітку вказівку щодо того, які дії та як їх потрібно виконувати. Висловлюють їх у без­апеляційній (авторитарній) формі, рішучим тоном, що не терпить заперечень, підкреслюють інтонацією, мімікою. Опосередковані вимоги (порада, прохання, довіра, схва­лення та ін.) не стільки самі стимулюють відповідні дії, як викликані ними психологічні переживання, інтереси, прагнення, їх поділяють на три групи. Перша пов'язана з позитивним ставленням педагога до вихованця (прохан­ня, довіра, схвалення). Друга — не передбачає чіткого ставлення вихователя до дітей, а базується на ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група де­монструє негативне ставлення педагога до діяльності ви­хованця, до вияву певних його моральних якостей (осуд, недовіра, погрози). Першу групу опосередкованих вимог називають позитивними, другу — нейтральними, третю — негативними./

Громадська думка — система загальних суджень людей, яка ви­никає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес.

Громадська думка є методом виховного впливу і результатом виховання.

Ефективність використання громадської думки як ви­ховного методу залежить від макросфери (соціальної дійс­ності, засобів масової інформації) та мікросфери (колек­тиву, групи, окремої особистості), а також особливостей діяльності колективу, індивідуально-психологічних харак­теристик учнів, які складають цей колектив.

Існують різні способи формування громадської думки. Найпоширенішим є забезпечення єдиних педагогічних ви­мог до учнів. Доцільно стимулювати учнів у культурі фор­мулювання своєї думки (дипломатичність, коректність), критично, самостійно оцінювати думки та явища, аргу­ментовано обстоювати власну позицію тощо.

Методи вправ і привчання

Вправляння — виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних, навичок та позитивних форм поведінки.

Вправляння у сфері поведінки, як і будь-якій іншій, мають анатомо-фізіологічну основу. Повторення протягом тривалого часу сприяє утворенню динамічного стереоти­пу, підтримання якого вимагає все менших зусиль. Сте­реотип закріплюється, і його важко змінити.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

Методи вправ і привчання взаємозв'язані, адже спря­мовані на засвоєння школярами соціального досвіду, фор­мування у них системи вмінь і навичок.

Метод прогнозування

Прогнозування — передбачення ситуацій (обставин, процесів, явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі.

Прогнозування здійснюють в усіх сферах діяльності (сімейно-побутовій, науковій, економічній тощо). Воно ви­ражається в проектуванні, моделюванні, плануванні, ви­суненні гіпотез, різноманітних передбачень, сприяє досяг­ненню певної мети, результат якої залежить від мудрості та досвіду прогнозиста.

Під час прогнозування важливо враховувати інтереси, потреби, нахили кожної особистості.

Залежно від потреби прогнозування здійснюють на близьку, середню, далеку перспективи.

Близька перспектива полягає в прогнозуванні най­ближчих подій. Оскільки вона є зрозумілішою, доступні­шою за інші її види, то ефективно впливає на свідомість кожної дитини, стимулює діяльність, допомагає долати труднощі, рухатися вперед. Середня перспектива полягає в проектуванні подій певною мірою віддалених у часі. Очікування на них викликає піднесе­ний настрій, спонукає до діяльності. Далека перспектива спрямована на проектування діяльності осо­бистості, що триватиме протягом значного періоду, а ін­коли усе життя. Наприклад, далекою перспективою учня є майбутня професія.

 Створення виховуючих ситуацій

Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолан­ня недоліків. І

  Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на творчі та гальмуючі.

Творчі прийоми передбачають виявлення педагогом до­броти, уваги та піклування, які сприятимуть пробуджен­ню й активізації прихованих гуманних почуттів учня, зміц­ненню його впевненості у своїх силах, залученню до ціка­вої діяльності. Гальмуючі прийоми постають як паралельна педагогічна дія, осуд, наказ, ласкавий докір, натяк, уда­вана байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, по­передження, вибух емоцій.