Плем'я Дажбога і жіви, і росі

 

То потомки Дажбога и Живы, И Роси — русалки прекрасной, То народ великий и славный, Племя по имени Русь.

Песни птицы Гамаюн

 

Народ біблійного Явана [Від Явана назва "Іонія"—позначення західної частини Малої Азії (Південної Припонтиди). Цікаво, що в текстах Старого Завіту Іонією називається і Греція] разом з гіперборейцями Ювала, як вже зазначалося, дав першопоштовх Аратті. І це було на зламі V—IV тисячоліть до н. е. Тарсени (нащадки Явана) через Девкаліонову катастрофу і трансформацію Понту з озера у відкрите море просувалися далі на північ — на територію нинішнього Криму, у степи Наддніпрянщини та Наддністрянщини. У цих місцях наприкінці V тисячоліття до н. е. і виникла велика цивілізація, згодом названа Трипіллям. Тут і треба шукати коріння Русі.

Особливе (містичне) значення в даному разі має географічний "трикутник": Київ — Біла Церква — гирло річки Рось. Останнім часом усе більше вчених відходять від норманської версії і схиляються до того, що "корінь племені Русь лежить у Середній Європі". А ті племена, що жили на території від Карпат до Дніпра, — це не що інше, як "чудом уцілілий східний відріг Русі". Германського ж племені Русь ніколи не існувало [Див.: Лесной С. Откуда ты, Русь: — С.5].

Що ж, і це вже добре. Але цілком логічно припустити, що відрогом Русі виступає саме Середньоєвропейська Русь, а її корінь лежить між Дністром і Дніпром. Про це говорять і результати розкопок, і найдавніші легенди. На нашу думку, саме звідси русичі творили свою історію, йшли не тільки в Середню, й у Південну Європу і навіть в Іспанію.

Родичі тарсенів (інші сини Явана — Кіттім і Доданім) йшли разом з ними. Народ Кіттім з Аратти пройшов Малу Азію і заснував на островах Середземного моря славетну Крито-Мікенську цивілізацію. Доданім пішов далі. Він "породив" фракійців і латинян, що відіграли разом з етрусками-расенами свою роль у виникненні Давнього Риму.

Варто відзначити і таку деталь. Частина народу Доданім належить до відомих троянців, серед яких були так звані ліві арії. Після розгрому Трої саме вони пішли в Північні Альпи й далі у Балтію, де справили вплив на формування римлян та германців. Цікавим є щодо цього катрен Нострадамуса: Германия станет могучей и сильной, Ее укрепляет троянская кровь.

Насамкінець хотілося б зауважити, що германський етнос, хоч і зв'язаний з Араттою, але сформувався він в основному як антипод слов'янського суперетносу. Вірогідно позначився вплив "лівоарійського Доданіма й особливо таємничого народу Ашкеназ, ім'ям якого Біблія позначає царських скіфів.

 

РУСЬ-ГАРДАРИКИ

 

В скандинавских сагах о "древних временах" описываются поездки в далекие сказочные страны, особенно в Гардарики, или Русь.

М. Г. Стеблин-Каменский

 

Поговоримо ще про одну найдавнішу назву наших пращурів та їхньої країни. Я маю на увазі назву, що дуже часто зустрічається в скандинавських сагах та легендах, — "Русь-Гардарики". Гардарики перекладається як "земля міст". Нормани, збираючись на Русь, ще в часи Мономаха казали: "Йду в Гардарики".

Фахівці й досі сперечаються: звідки така назва? І роблять висновок (помилковий), що ніби цим підкреслювався високий рівень містобудування на Русі [Див.: Рыдзевская Е. А. Древняя Русь и Скандинавия. — М., 1978. — С. 96]. Приємно, звичайно, таке чути, але... Важко уявити, що 1000 років тому величезні простори Київської Русі були заповнені містами.

Поглиблене дослідження цього питання дає змогу зробити висновок, що "країна Гардар" (gardar)  у даному разі вживається не в урбаністському значенні (для цього у шведській мові існують інші слова — borg, urbs)  і не в значенні "країна фортець" (для цього є слово tungard),  а в значенні "огороджена земля", "садиба" чи, якщо хочете, "хутір". "Гард" перекладається як "паркан", огорожа", "ар — "земля", "ґрунт". Тому "гардар" слід розуміти як "країна осілого (садибного) землеробства".

Отже, як не дивно, ми знову і знову приходимо до тієї ж сільськогосподарської семантики.

Звичайно ж, міста Аратти-Трипілля, як і міста Аркаїма чи Мохенджо-Даро, — це не ахейські міста-поліси і не римські "урбси". Вони відбивали насамперед специфіку аграрної цивілізації. Це невеликі, всього лише в кілька гектарів, щільно забудовані притулки навколо храму чи майданчика для поклоніння Сонцю. За стінами міста — поля, городи, худоба на пасовищах. Серед полів будувалися більш "легкі" житла типу наших білих мазанок, навколо яких розбивалися сади, виставлялися пасіки. Поза містом розташовувалися кузні, численні майстерні: гончарні, ткацькі, залізо- і мідеплавильні, шкіряні тощо.

Міста в Аратті виконували функції молитовних місць (храми, місця жертвоприношень), а також були своєрідними просвітницькими центрами. Тут навчали грамоті, переписуванню текстів, готували жерців. В екстрених випадках у містах ховалися від ворогів, тут людність проводила свої зібрання. То як же по-іншому можна назвати цю землю, як не "Гардарики".

Відзначимо ще одну, суто "цивілізаційну", характеристику такої назви. Практично всі цивілізовані суспільства в ті давні часи огороджували свою територію валами. Зводилися вони і нашими пращурами. Як уже зазначалося, такі вали не стільки захищали від варварів, скільки виконували радше символічну ("знакову") функцію — функцію цивілізаційних кордонів. Варварам не так вже й важко було піднятися на них у потаємних місцях (адже забезпечити надійну охорону таких величезних споруд було просто неможливо).

Отже, термін "Гардарики" має й іншу етимологію — "огороджена країна", тобто цивілізована, що відокремила себе від варварського світу.

Нарешті, необидно враховувати і такий момент.

З кожним роком у поле зору вчених потрапляє дедалі більше доказів про спорідненість "Русі-Гардарики" і Скандинавії. Взяти хоча б недавні спільні американо-шведські дослідження, їх результати переконливо засвідчили, що батьківщиною так званих норманів є наші приазовські та придніпровські землі [Див.: Ellis-Davidson Н. R. Pagan Scandinavia. — New-York, 1995. — P. 80].

А про що говорять виявлені сліди відносин з Руссю — різноманітні за своїм характером і змістом пам'ятки: рунічні написи, саги (історичні і казкові), поезія скальдів, "правди", географічні та історичні твори? Усі вони містять слова "Русь", "Гардарики".

Таким чином, слово "Гардар" йде з підсвідомості народу. Це народне (а не книжне) слово, що використовувалося в найдавніших сагах і означає прабатьківщину скандинавів [Див.: Рыдзевская Е. Л. Древняя Русь и Скандинавия. —С. 122]. Адже Русь — це "земля обітована", давно втрачена батьківщина норманів. Як уже зазначалося, свою назву вони здобули від племені Ашкеназ, що прийшло в найдавніші часи з півдня.

Хоч би що стверджували фахівці, а все це не випадково, як не випадково і те, що багато античних міфів мають відношення до подій на берегах Борисфену. Взяти хоча б ті ж подвиги Геракла.

 

РУСЬКИЙ ХРЕСТ

 

Удрученный ношей крестной, Всю тебя, земля родная, В рабском виде Царь Небесный Исходил, благословляя.

Ф. Тютчев

 

То що ж від чого походить? Назва "Русь" від назви "Швеція" чи, навпаки, "Швеція" від "Русі"? Історик-тради-ціоналіст О. Дугін, з посиланням на французького етнолога Р. Генона, пише: "Задовго до приходу слов'ян на територію Росії регіон південноросійських степів від Чорного моря до Південного Уралу давні арії, що населяли його, називали "Житло Богів — Велика Швеція". Остання значно пізніше перемістилася разом з германськими племенами до Скандинавії, яка і стала Житлом людей — Малою Швецією". Саме територією "Великої Швеції" протікали ріки давніх аріїв Та-накевіль, чи Ванакевіль ("рукав ріки, де живуть вани"), і Дніпро (Данапру, або грецькою "Борисфен"). Саме ж слово "Швеція" — Sweeden  — скоріше означало "світлий, білий, світловий". Але саме цей індоєвропейський корінь "szet" логічно й етимологічне близький до російського слова "святий". Крім того, індуська традиція дотепер пам'ятає про "Sweta Dvipa"  — "Білий острів", чи "Континент", що лежить на північ від Індії. Найчастіше "Sweta Dvipa"  означав символічний острів Варахи, який знаходиться на Північному полюсі — місці споконвічного проживання давніх прапредків індусів [Дугин А. Мистерии Евразии. — С. 16].

Про що йде мова в наведеній цитаті? А про те, що наша прабатьківщина — Північне Причорномор'я називалося в стародавні часи (7—6 тисяч років тому) Шветою Двіпою — Країною Світла. І не тільки тому, щотут жили світлі, "богоподібні" Сини Людства (арії, які прийшли з півночі), а насамперед тому, що в гирлі Дністра був розташований правоарійський духовний центр і святилище аріїв.

Швета Двіпа — це щось на зразок правоаріиського духовного центру в Гімалаях Агарті. Від нього поширювалося духовне світло на схід до Південного Уралу і на північ до нинішньої Скандинавії, де і виникла "Мала Швета Двіпа" — дочірній арійський центр, навколо якого і формувалася країна Швеція.

Пам'ять народу зберегла духовні зв'язки "Малої Швети Двіпи" (Швеції) з "Великою Шветою Двіпою'' (Араттою) ще з доварязьких часів. "Таким чином, — відзначає О. Дугін, — світла, біла, свята країна (Швеція — Ю. К.) у найдавніші часи пов'язувалася з російськими землями, що могло глибоко вкоренитися у свідомості людей — не тільки аріїв, чиї сакральні контакти збереглися і після того, як їх мовна і традиційна єдність була зруйнована, а й інших палеозойських автохтонних народів" (що жили на європейській території нинішньої Росії — Ю.К.)  [Там само].

Ці сакральні зв'язки і є основою відомого з історії шляху з варяг у греки. Офіційна наука витлумачувала його як засіб економічного співробітництва Півдня і Півночі і ще як напря мок походів войовничих норманів на Русь і Візантію. І це правда, але не вся і не головна правда. Насамперед це був "ду ховний промінь", що йшов з Аратти ("Швети Двіпи") на пів ніч, до "Малої Швеції", і на південь, до Візантії.

Другий "промінь" йшов від Гімалаїв до Карпат. Він мав назву "Махас Патхи" — Великий арійський пояс, через який здійснювався вплив індоаріїв на Західний світ. Цей "промінь" уособлювали кіммерійці, потім сармати, гуни.

Вказані два духовних промені, перетинаючись у районі Києва, утворюють Руський хрест. Центром такого перети нання й одночасно серцем, витоком священної Руської землі прийнято вважати "сакральний трикутник": Київ — Біла Церква — місто Родень (місце впадання ріки Рось у Дніпро).

Священним (сакральним) коренем самої назви Руської землі (Русі) є санскритські слова "ros", "rase"  (світлий, кра сивий, червоний). Звідси — "red"  (англійське), "rouge"  (французьке), "rot"  (німецьке). Усі ці терміни перекладають ся як "червоний", "ясний".

Щодо слова "руський" як прикметника, уживаного як іменник для назви росіян, то воно увійшло в обіг лише в XV столітті. Ніхто, крім росіян, в усьому світі не називає себе прикметниковим ім'ям. Адже не говорять про себе: "ми анг лійські", "ми французькі" чи "ми польські". Справа в тім, що після Куликовської битви, власне кажучи, сформувалися дві держави: Русь Литовська (чи просто Русь) і Русь Татарська, котру пізніше почали називати Московією. Але московити аж ніяк не ототожнювали себе з ординцями, корінними татарами. Вони завжди підкреслювали: "Ми — не Орда, не ординські татари, ми татари руські". Саме дивний симбіоз Північної Русі і Татарської Орди породив цей незвичний термін "ру ські", що спочатку був прикметником до слова "татари". І це цілком закономірно. Адже тривалий час Росія (Московія) була азіатською країною, Руссю Татарською. Погляньте на географічні карти часів царя Олексія Михайловича. На них Московія позначена як Татарія, а поруч розташувалися "Новгородська земля", "Русь Литовська". Але останні належали більше до Західного світу, були ніби вже Європою.

Перший крок на шляху перетворення Росії в Європу зробив, як відомо, Іван Грозний. Саме він скорив Великий Новгород. Досить рішуче в цьому напрямі, як ми пам'ятаємо, діяв Петро І. Завершила європеїзацію російського суспільства Катерина II. Однак термін "руські" як прикметник до давно відмерлого слова "татари" залишився.

Залишився і Руський хрест, хоча давно пішли в минуле і шлях з варяг у греки, і Великий арійський пояс. Залишився як символ великої історичної місії Русі — українців, росіян, білорусів. І цей хрест ми нестимемо в новому тисячолітті.

 

ГЕНОТИП РУСІ-УКРАЇНИ

 

Поляни ж жили осібно і володіли родами своїми, і до цих братів, отже, були поляни, і жили кожен з родом своїм, на своїх місцях, і володів кожен родом своїм.

Повість врем'яних літ

 

Вище ми вже говорили про ключову роль християнської релігії, церкви у становленні українського народу, формуванні його духовних основ, етнічної самобутності. Але антропний принцип підходу до етносу зобов'язує нас йти далі і показати "кровне споріднення" нашого народу, його батьків по материнській і батьківській лініях. У даному випадку йтиметься про більш відчутні, матеріальні основи етносу — його генотип. Одразу ж зробимо застереження. Тут головне не форма носа, не колір очей чи волосся. Хоча це теж треба враховувати [Гітлерівський "тваринний расизм" цьому приділяв особливу увагу. Расистів просто дратувало те, що серед українців і росіян дуже багато білявих, круглоголових, довгоногих з блакитними очима, тобто людей з явно арійськими ознаками. Було навіть три варіанти горезвісного плану "Ост", що розрізнялися саме ставленням до різних груп українців].

Народи, як і люди, не падають з неба. Вони також народжуються в конкретну історичну добу і від конкретних батьків у результаті "метисації" (злиття чоловічого і жіночого начал). Тільки на рівні етносів цей процес не до такої міри детермінований і не так чітко проявляється, як у випадку з окремими людьми.

Материнську основу русько-українського суперетносу склали автохтони Наддніпрянщини і Наддністрянщини: поляни, анти, древляни, кривичі, роксолани. Я не буду докладно характеризувати ці народи — їхнє походження, племінні союзи, які вони створювали (скажімо, антський союз чи союз древлян). У цілому це, повторюю, автохтони степової і лісостепової смуги Припонтиди (узбережжя Руського моря) від Дунаю до Азовського моря. Особливо розширювати цей список, як це зроблено у "Повісті врем'яних літ", не слід. "Повість" писалася на зламі XI—XII століть, у добу розквіту Києворуської імперії, і в ній перелічуються, поряд з південно-руськими (відзначеними вище) народами, також мешканці лісів Східної Європи, Півночі, Поволжя (весь, чудь, меря, череміси, мурома, перм, печора, литва, дреговичі, сіверо, мордва та ін.). Ці племена і народи були асимільовані пізніше Руссю-Україною (а деякі не асимільовані й досі). У "Повісті" через кому називаються і народи, що становлять "тіло" Русі-України, і народи, що були колонізовані русько-українським суперетносом. І це спантеличує. На береги Москви-ріки, до угро-фінських племен, наприклад, Русь (слов'яни) прийшла лише в IX столітті. А я веду мову про початок Русі-України (І-IVct.). Варто повторити список: поляни, анти, древляни, кривичі, роксолани. Це народи "сколотсько-сарматського кореня". Сармати, що прийшли в степи України в ІІІ столітті до н. е. і потіснили царських скіфів, освоїли землеробство, а місцевим племенам передали свої мітраїстські вірування. Тривали інтенсивні процеси асиміляції, "розчинення" сарматів у кельтському (сколотському) етнічному "морі" Припонтиди. Давня Дажбогова віра автохтонів підкріплювалася і підсилювалася вірою Сонячного Мітри.

Читач може зауважити, що мати буває одна, а тут ціла низка материнських етносів. Проте нічого алогічного тут немає. В духовно-ментальному, та й фізичному розумінні всі ці племена такі близькі, що становлять одну-єдину етнічну основу. Звичайно, між полянами, древлянами, кривичами, антами, роксоланами були мовні розходження, але скоріше діалектного характеру. Мали вони й культурні відмінності, зокрема, що стосується традицій, звичаїв, способів ведення господарства тощо. А як же інакше, географічне середовище в кожного племені було своє, специфічне.

Однак архетип, ментальні основи, душа та історичні долі були, якщо не однаковими, то дуже схожими. Адже своїм корінням (духовним, генетичним) вони сягають предків-оріїв, "Дажбогових дітей". Еталоном, можна сказати, були поляни. Нестор пише: "Поляне бо своих отец обычаи имяху тих и кроток, и стыдение к снохам своим и к сестрам и к деверям велико стыдение имуще; и брачные обычаи имяху: не хожаще по невесту, но провожаху вечер, а заутру приношаху что на ней вдадуче" [Повість врем'яних літ. — К., 1990.—С. 20]. Такі характеристики були притаманні й іншим племенам степу і лісостепу. А от мурома, радимичі, вятичі, сіверо та ін. були інакшими: "живяху зверским образом, живуще скотски: и убиваху друг друга, едуще все нечисто, и браченье в них не быша, но умыкают у воды девиц" [Там само]. Ці племена "окультурювалися" пізніше, в IX—XII століттях, вже у рамках Києворуської імперії за визначального впливу наших материнських народів.

У "Повісті врем'яних літ" до таких "некультурних" племен віднесені й древляни. Переконаний,, що це було зроблено пізнішими літописцями так званої Лаврентіївської школи на догоду династії Ярославичів-Рогволдів, які ненавиділи князя Володимира і його древлянський рід (по матері). Помилковим є також твердження про те, що древляни були вічними ворогами полян [Див.:Шамбаров В. Е.Русь: дорога из глубин тысячелетий.—М., 1999.—С. 430]. На наш погляд, найбільш правильно подається історія древлян у дослідженнях А. Кура [Див.: Кур А. А. Из истинной истории наших предков].

У даному контексті цілком доречним є питання: а хто ж були батьки наші, тобто народи, які виступили чоловічим (запліднюючим) началом у процесі зародження русько-українського суперетносу? Таку роль у цьому історичному "акті" виконали тиверці. І ні в якому разі не готи і не царські скіфи, як думають деякі історики. Саме тиверці-християни після жорстокого придушення двох іудео-галілейських повстань у кінці І — на початку II століття н. е. почали повертатися на свою прабатьківщину (Прикарпаття) з розореної римськими військами Галілеї. Тут вони, злившись з антами, полянами, і започаткували русько-український етнос, запліднивши його неосяжною силою мислі і духу.