І.Початок Слобожанщини

Проф. М. Ф. Сумцов

СЛОБОЖАНЕ

Історично-Етнографична Розвідка

З М І С Т

Передмова I. Початок Слобожанщини II. Відозви про слобожан III. Поділ громадянства IV. Хліборобство й промисловість V. Торговля. Ярмарки. Шибаї-котолупи VI. Від колиски до могили VII. Будні й свята VIII. Оселя IX. Одежа X. Їжа й напої XI. Громадське хвилювання XII. Світогляд. Забобони XIII. Піяцтво XIV. Лихі години. Хвороби. Ліки XV. Наука й мистецтво XVI. Преса. Театр XVII. Діячі слободського фольклору XVIII. Етнографичний музей в Харькові XIX. Церковні музеї в Харькові XX. Короткі додатки: Відозва Льовшина 1816 р. - Перші мешканці в Харькові в 1655 р. - Людність в 1788 і 1859 роках. - Ціни на живність у Харькові в 1732 р. - Газети на Слобожанщині в 1869 р. - Грамотність на Слобожанщині в 1913 р. - Промислові дрібниці: а) До цукроварних звичаїв і ин. - Зміна мови і звичаїв на Основі. - Проти вечерниць. - Слобожанська страва у Степ. Олександрова. - Весільна комора в 1842 р. - Охтирський бовван Купала 1769 р. - Слобожанський дяк по Кореницькому.

 

ПЕРЕДМОВА

Російська держава, з протягом віків усе більш поширяючись, обхопила безліч країв і народів. Коли було подивишся на мапу (географічну карту), то одразу в очі кидався її величезний розмір. Здавалась вона незмірно могутньою; але пішла розруха, і страшенно великий будинок, який складали сотнями літ, повалився за де-кілька місяців. Вийшло це нечуване в історії з'явище через те, що краї і народи були пригноблені. На їх гнобительство державний нарід задарма тратив сили, не дуже турбуючись що для власного поліпшення. Усі потрібні реформи відкладались, як то кажуть, в довгу скриньку. Людям без кінця морочили голову обіцянками. Ні один край не мав досить простору для культурного розвитку. Самий багатий, численний по людности край - Україна - був знищений гнобительством уряду, заборонами мови і школи, утисками; деморалізований у всіх верхніх верствах своєї людности призвичкою запобігати перед урядом; попсований зросійщеною школою - низчою, середньою і вищою, пристосованими для того, щоб викорінити усяке національне місцеве почуття і всяку національну місцеву свідомість.

Очевидно, життя на Україні повинно піти іншим шляхом. В першу чергу треба звернутись до відродження і поширення національного українського почуття і свідомості.

Україна - великий, просторий і ріжноманітний край: її окремі частини в значній мірі розріжняються поміж себе. Зв'язує їх мова, де-які етнографичні головні прикмети і почасти історичні традиції, і одначе кожна країна має свою окрему постать, окремі історичні шляхи, якими вона дійшла до цього часу - Слобожанщина, Галичина, Кубанщина, Поділля, Волинь, Київщина, Чернигівщина, Таврія; все це вкупі Україна, а скільки тут ріжнобарвности! І для кожного краю потрібна своя історія і особливе ознайомлення з побутом місцевого народу.

Навіть в межах самої Слобожанщини нема повної цілости природи і народнього життя, і тут нарід далеко не одноманітний. В усіх галузях життя помітна ріжниця між лісовими і степовими повітами. Помітна ріжниця на протязі часу. Зрозуміло, що сучасне село не відповідає цілком селові Квітки-Основ'яненка за сто років тому назад, а про великі міста, особливо Харьків, і казати нічого; а Квітка часто-густо вказує, що сучасні йому люди були вже не ті, які були в старовину на півсотні літ, і часто рівняє їх по чутках. Одно село з чумаками, коцарями, селітряними буртами, брацтвами, шпиталями: друге село з урядниками та становими і вже третє село з банками, кооперативами та просвітами. Добре б було з'ясувати слобожанське життя в його поступовому розвоєві, напр., село за часи слободської колонізації о половині XVII в., село за часи Сковороди о половині XVIII в., село за часи Артемовського-Гулака, Квітки-Основ'яненка і Метлинського - першої половини XIX в., село вільне по кріпацтві - другої половини XIX в., село в шумі і у виру цього часу, - але провести цілком таку ниточку ніяк не можна за браком матеріалу, неповністю дослідів, надмірною роскиданістю того, що є в пресі, і труднощами його досягти. Харьківщина велика, а розвідок про неї обмаль. Якось пощастило двом повітам, куп'янському та старобільському, позаяк тут здавна працює д-ій Петро Іванов і його численні співробітники з учительства; а про останні повіти відомостей занадто мало, а те, що є, заховано здебільшого в щорічних відчитах міст, земств, просвітних і сільсько-господарських товариств, в одписах губернаторів до міністерства внутрішніх справ, в консисторському архиві і т. д., - в неогляднім морі папірової справи. Через те усяке загальне оповідання про Слобожанщину, особливо про селян, необхідно поверхове і тимчасове; з часом треба його переглядати, і поліпшати відповідно новим розвідкам і новим матеріялам. На цю книжку треба дивитись з такого погляду, як на першу спробу наукового викладу що до еволюційного життя Слобожанщини на протязі трьох віків, по можливости з усіх боків - станового, промислового, що до торговлі, побуту, сім'ї, школи, переселення, словесности і т. д.

Про слобожан, їх побут і вірування надруковано чимало розвідок за старі й нові часи - Каразина, Квітки-Основ'яненка, Касперова, В. Іванова, Мезенцова, Зайкевича, П. Іванова, Редина, Сокальського, Твердохлібова, Шиманова, Илларіонова, Багалія і инших; але зовсім мало таких праць, автори котрих пильнували осягти по можливости усе життя слобожан, а не ту або иншу його окрему галузь. Можна сказати, що таких загальних розвідок ми маємо тільки дві: одну дуже стару - «Топографическое описаніе» Загоровського 1788 р. і другу теж дуже перестарілу, хоч і добре в свій час оброблену книжку - «Военно-статистическое обозреніе» капитана Мочульського 1850 р.

Одночасно я даю зараз два загальних описи життя слобожан - один коротенький, надрукованний по-російському в книзі «Природа и населеніе Слободской Украины», другий оцей докладний і просторий українською мовою окремою книжкою, обидва з малюнками. Ця книжка збудована на еволюційному принціпові, або такім завданні, щоб по змозі усе життя слобожан проходило перед очима у читача в хронологичній послідовности. Спершу йдуть відозви про слобожан на протязі без малого цілого століття, потім опис їх життя особистого, родинного, громадського, промисловости і торговлі, світогляду, правознання й культури.

 

 

І.Початок Слобожанщини.

Після Хмельнищини для правобережної України настали важкі часи руїни, знищення сел, міст, люду. Татари, турки, поляки рвали її на шматки і нівечили до щенту. Московський уряд був ще дуже слабий, щоб допомогти українцям, та й не дуже про те турбувався, бо вже тоді добре пройнявся бюрократичним духом, під прапором пра-вославія пильнував найбільш про те, щоб понапихати усюди своїх воєвод та почати перелицювання українців на московський лад. За Дніпром, в Західній Україні метушився завзятий Дорошенко і своїми зазивами турків та татар тільки більш знищував країну.

Люди тікали світ за очі, хто на Дунай, а хто - і таких було найбільше - на лівий берег Дніпра, в Полтавщину і далі в Слободську Україну, на береги Псла, Ворскли, Донця і їх численних притоків, - гарні, просторі краї, в котрих хазяїнували їх давні предки, як вказують русько-слов'янські назви городищ по Донцю та Ворсклі і як добре свідчать археологичні знахідки в цих краях. Все більш і більш тікали люди з правого ляшського берега Дніпра на лівий московський і тут селились слободами, займаючи землі поволі, скільки хватало насилу, і одночасно все більш і більш пустіла Київщина, ще більш Волинь та Поділля. В кінці XVII в. на цих місцях зробилась така сумна пустеля, що вражала не тільки освічених українців, а також і великоросів, і навіть самих ляхів, з найбільш совістливих і богобоязливих. Так, польський письменник Млодзяновський каже: «Я думаю, що коли б Господь Бог зібрав в одне місце усі сльози бідного народу, пролиті й досі проливаємі з-за притисків, то людина утонула б в них. Мила Україно, - питає Млодзяновський, - в чім ти потонула? В сльозах народу. Милий Каменець, з чого ти загинув? Слізьми бідного народу до тебе приплило турецьке взяття». Млодзяновський нагадав про ту нещасну пригоду в 1672 р., коли султан турецький Магомет IV рушив на Україну з великим військом в 150.000, взяв фортецю Каменець, вїхав на коні в собор, вимостив іконами вулиці, забрав у неволю безліч люду, як кажуть, одних українських хлопців взяв 800 в яничари. Нарід ховавсь по лісах; хто тільки зміг, тікав світ за очі.

Московський піп Лук'янов, йдучи в Св. Землю через Україну, записав біля 1702 р. таке: «Бысть сіє путное шествіе печально и уныло, бяше бо видети ни града, ни села; аще бо и быша прежде грады красны и нарочиты села виденіемъ, но ныне точію пусто место. Пустыня велія и зверей множество, козы дикія, и волци, лоси, медведи, ныне же все развоевано да разорено отъ крымцевъ. А земля зело угодна и хлебородна, и овощу всякаго многа; сады - что дикій лесъ; яблоки, орехи волошскіе, сливы, дули, да все пустыня, а они собаки (татари) пришедъ и разорятъ, а всехъ людей в полонъ поберутъ. Не погрешу эту землю назвать златою, понеже всего много в ней родится. И идохомъ тою пустынею пять дней, ничто же видехомъ».

В 1705 р. український історик Величко проходив з козаками від Корсуня до Білої-Церкви на Волинь і дав такий запис: «Видехъ просторныя поля, лесы, обширные садове, красныя дубравы, реки, ставы, озеры запустелыя, мхомъ, тростіемъ и непотребною лядиною зарослыя. Видехъ много костей человеческихъ, сухих и нагих, тилькы небо покровъ себе имущихъ: рекохъ въ уме: кто суть сія? Насмотревшися, поболехъ сердцемъ и душою, яко красная и всякими благами прежде изобиловавшая земля и отчизна наша Украина в пустыне оставлена, і поселенцы ея, славные предки наши, безвестны явишася». Запорожці плакали, слухаючи в 1676 р. лист об «упалій отчизні своей малороссийской тогобочной».

Роздивившись добре в Слободській Україні, захожі люди побачили, що край добрий на усе - на хліборобство, бджільництво, усяку садовину й огородину, на рибу, на раків, на звірів - багато роскоші та простору, і ось у цім краї залунала весела пісня:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,

Іди з нами козаками на Україну на слободу.

На Україні всього много, і паши, і браги,

Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги;

На Україні суха риба із шапраном:

Будеш жити з козаком як з паном,

А у Польщі суха риба із водою:

Будеш жити з вражим ляхом як з бідою.

Згодом воля і роскіш змарніли, землі поменшало, риба подохла від заводів, панщина стала забірати людей в міцні лапи, пішла рекруччина, салдаччина, і вже не чути було таких веселих пісень.

Але й тоді, як співали такі пісні, важко було людям покидати старі батьківські місця, сум брав за далеку дорогу, а в нових місцях, хоч і гарних, приходила гірка думка про тих, що зосталися в далекім старім краю, про тамошню родину. Такі почуття відбились в де-яких піснях, напр., в пісні, як брат пише лист сестрі й питає її, чи привикла вона жити на Вкраїні, а сестра відповідає:

Ой, брате мій, брате, треба привикати:

Од роду далеко, ніким наказати.

В одній цікавій пісні описана сама дорога, коли і як люди йшли в Слобожанщину і що було у них на думці. Пісня відома в 4-х варіянтах,однаково коротеньких і попсованих. Варіянт д-ія Новицького, здається, натякає на втікачів в Слобожанщину в XVII в.:

Та не спав я нічку не одную,

Не буду спати ще й другую,

Чогось мені трудно,

На серденьку нудно,

Сам я молод - не можу я знати.

Видно, що пісня перш зложена якимсь чулим парубком перед виходом в Слобожанщину, в тім добре відомім настроєві, коли і жаль покидати домівку і треба їхати, і важкий сум огортає серце. Далі пісня вказує, коли вона була зложена: йшли на нові місця здебільш весною, заздалегідь, мабуть, щоб з'орати нову землю на озимину та по теплу збудувати оселі.

Та віють вітри все буйнії,

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушають,

Травою устилають,

А цвітами украшають.

Невідомий творець пісні схопив весняну красу і залежність її від весняних дощів, котрі тим більш були привабні хліборобові, що обіцяли йому в будучині добрі врожаї. Тучні дощі о провесні і весною - добра прикмета в хліборобстві. Далі:

Та йдуть люди поселяне

Все з дочками та з синами,

Покидають грунти свої,

Преславнії вжитки

І превтішнії пасіки.

Прямісінько такі, як ті втіхи, про котрі згадували Лук'янов і Величко - се б то «красныя дубравы», «сады - что дикій лесъ». І зрозуміло, що туга огортає серце співця, як вона огортала тих поселян, що з нудьги-неволі тікали з дочками й синами, кидаючи грунти і вжитки. І ось далі йде така риса:

Та чогось луга потемніли,

Наші поселяне посмутніли,

Засмутилася птиця,

Що назад (не) воротиться

На свої прежні вжитки.

Поселяне порівняні з перелітною птицею, що їм не можна вже вернутись, як це щасливо роблять птиці.

Уже весна - Дніпр широкий,

Перевози скрізь глибокі,

А зелені дуброви ключі попускали.

Хоч пісня коротенька і попсована в 2-х місцях, а все ж вона в першій своїй кращій частині яскраво малює переселення в Слобожанщину і з'являється з цього боку дуже цінною для щирого зрозуміння далекої харьківської старовини.

Климентій, мандрований чернець початку XVIII в., лишив просторий збірник віршів ріжного змісту, з численними побутовими малюнками. З побутового боку цікавий вірш його «О ідучих на слободи людях»:

Хто колвек собі іщеть на житло слободи:

Мало входять з меж таких великой біди,

Бо готовії хати ідучи покидають,

А прийшедшим на слободу готових не мають,

А що найгоршеє часом худоби забірають:

І тілько з душами живих оставляють...

Слободський край швидко заселявся. Багато народу сунуло; приваблювали лани широкополі, густі ліса понад річками, з усяким звірем, з рибою, - взагалі вільне життя. Люди становились здебільшого козаками, бо треба було ще боронити нові землі від татар, які часом набігали, грабували, брали в полон і повертали в невільників. В 1680 р. татари було підійшли під самий Харьків. Але простір і воля все більш притягали народу, і людність росла. Самий Харьків в 1655 р. складався тільки з козаків, яких було 587 чоловік, а додавши жінок і дітей, приблизно було в ньому людей тисяч 11/2 або 2.

Професор Дм. Ів. Багалій знайшов в однім московськім архиві вельми цікавий реєстр харьківських мешканців за 1655 р., це б то в той час, коли вперше українці прийшли і осіли на старому городищу. Надрукований цей реєстр в І т. «Исторії гор. Харькова» в 1905 р. (перший додаток). Усього харьківських черкас налічено 587 чоловік, поділених на 6 сотень, з отаманом Іваном Кривошликом на чолі. Імення й прізвища суто українські, здебільшого на ко, багато з ремесницького приводу - Коваль, Котляр, Кравець, багато виразних або гострих - Юско Хороший, Юско Кривий, Миско Кубрак, Василь Бреус, Васка Хміль, Леско Дитина, Клим Стріха, Мартин Боруля, Василь Ломака. Цей реєстр кидає промінь на переселенців і в инші міста та села Слобожанщини о половині XVII в.

Слобожанщина почалась приблизно о половині XVII в. Перша головна хвиля переселення з Західньої України йшла до 1651 р. В пустому попереду, але дуже багатому краєві за 30 років зібралось до 100.000 народу; пізніш, в 1711 і в 1715 роках надійшли ще нові українські поселенці; тоді ж, біля 1709 р., прийшло з Кантеміром невеличке число молдаванів, які незабаром українізувались. Великоросів прийшло мало; перше це були служилі або ратні люди, що осіли в Чугуєві в 1624 р., потім теж ратні люди в 1640 р. осіли в Хотмижську і у Вільнім-Кургані і нарешті в 1730 та 1741 роках в ланд-міліцьких полках для заняття так званої Української лінії. Далі великороси осідали в містах із заїзжих купців, по селах з кріпаків-біженців або таких, яких пани попереводили з своїх північних маєтків.

Народній перепис в Слобожанщині 1732 р. налічував військових мешканців без жіноцтва 106 тис, а усіх приблизно до 400 тис. Поступовий зріст людности на Слобожанщині йшов таким робом: в 1788 р. було 796.888 обох полів; в 1812 р. - 835.501; в 1816 р. - 910.000; в 1819 р. -980.000; в 1834 р. - 1.148.239; в 1845 р. - 1.646.271. За 57 років людність удвоїлась, тоді як в ті часи в Західній Европі двійне число людности припадало через 87 літ. Цікаво, що по ревизіям жінок було на Україні більше ніж чоловіків, в залежности від салдаччини, що закидала людей в чужі краї. В 1852 р. по 9 ревизії людности в Слобожанщині було 1.366.188; в 1858 р. по 10 ревизії - 1.468.370; в 1860 р. - 1.449.964. Одначе хоч людність і більшала за усі роки, окрім 1848 та 1849, коли була велика холера, - але побільшенню багато шкодило велике число поміравших в дитячім зрості від одного до п'яти років, коли приблизно помірало 60 дітей з 100 тих, що родилися, від темности батьків та матерів, які довго навіть не хотіли прищепляти дітям віспи.

По перепису 1897 р., зрозуміло, теперішнім часом вже устарілому, в межах старої Слобожанщини нараховано: в Харьківській губ. усього -2.492.316 чол., з цього числа самих українців - 2.009.411, з містами 80.6%, а без міст - 85,3%: в Вороніжській губ. з 1.967.054 чол. українців було 854.093, здебільшого в західніх повітах, і в Курській губ. з загального числа 1.604.515 чол. українців було 523.277, - усього біля 4 мил., а з додатком за останні 20 років після регістрації вийде біля 5 мил. людности.