II.Відозви про слобожан. 2 страница

62.

63. Більш важать описи життя хазяїнів, поважних старих людей, напр., Тихона Бруса в оповіданні «Добре роби - добре й буде», Наума Дрота в оповіданні «Маруся», Таранця в драмі «Щира любов». Тихон Брус, напр., старий чоловік, розум мав при собі, не дуже з ним вихвачувався, богобоязливий, ласкавий до людей: коли кому припало лихо, він пильнував допомогти.

64. Старі жінки теж здебільшого спочувають бідним людям і допомогають їм, найбільш в межах людей близьких і рідних, напр., Векла Ведмедиха в повісти «Сердешна Оксана».

65. Парубок теж у Квітки добра, чула людина, напр., Петро в повісти «Сердешна Оксана», котрий покрив гріх любої дівчини-покритки і одружився з нею, сказавши: «Ну, та дарма! Усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру».

66. Вже за часи Квітки, в початку XIX в., помічалось псування українського народу через його перевертнів. Квітка в оповіданні «Ложныя понятія» (по-російському) дав нікчемну постать селянина Пантелеймона Стовбиря, який став пишатись через свою заможність і тягнув в міщане. У нього було на селі гарне подвір'ячко, - дім на дві просторих кімнати, вітряк, пасіка, свій колодязь, садок, і все це добро він продав, перебрався в місто і став крамарем. Замісць свити сірого українського сукна почав носити синій жупан, жінку зодяг в кунтуш, глазетовий очіпок-кораблик, купив дім на 5 кімнат, прикрасив «залку» дзеркалом з двохголовим орлом на поверсі, малюнками, дзигарем з зозулею, і замісць Стовбиря став прозиватись Стовбиревським. Потягло його далі до панів, з якими він незабаром і прогуляв гроші, і переодягся він знов у сіру свитину і вернувся назад на село, де люди йому не дорікали, кажучи, - що ж, мовляв, не пощастило.

67. Зрада своєму народові - по мові, одежі, світогляду і т. д. - все поширялась; спершу денаціоналізувались великі міста, як Харьків, Катеринослав, потім і малі повітові в значній мірі пішли шляхом псування своєї народности, далі села передмістні, села поблизу заводів і фабрик, села поблизу залізничих станцій. Чужа низча школа калічила мову дітей, а середня й вища вже цілком перероблювали їх в росіян, або так званих малоросів, часом ворожих до мови і звичаїв своїх батьків. В 40-50 роках Шевченко з сумом питав: да чиї ж ви діти? На це питання одна народня пісня сумно одповідала, що гніздо соколів розорено, і діти їх погоріли.

68. О половині XIX в. щирому українцеві професорові Харьківського університету Метлинському здавалось, буцім

69. Вже не гремітиме, вже не горітиме, як в хмарі,

70. Пісня в народі, бо вже наша мова конає...

71. А років через тридцять-сорок другий професор Харьківського університету, славнозвісний вчений Потебня, теж щирий українець, маючи на увазі український нарід в порівнянні з де-якими иншими, сумно висловився словами народньої пісні:

72. Найкращому деревоньку вершок усихає,

73. Найкращому дитятоньку Бог долі не дає...

74. А все ж таки український нарід при усіх тягарах не перейшов на ліс-сухостій. В широких верствах, в глибині життя він зберіг головний скарб - свою голосну мову і уламки де-яких старих скарбів - в мистецтві, в піснях, в казках, в дріб'язкових рисах свого побуту. Слобожанщина, хоч місцями дуже попсована, теж довго берегла ці скарби і де-що з них заховала досі. Так, Слобожанщина дала багато щирих культурних робітників у всіх галузях життя, як то Каразина, дякуючи котрому виник в Харькові університет, письменників - Артемовського-Гулака, Квітку-Основ'яне-нка, Щогольова, Олександрова, Олеся, Алчевську, громадських діячів -Гордієнка, Погорілка, вчених - Матушинського, Дм. Міллера, художників-майстрів - Васильківського, Репина і др. Далі Слобожанщина зберегла багато таких пісень і казок, які після того, як вони були видані, зробили покрасу народньої словесности.

75. Так, в 1842 р. Вадим Пассек, що мав бути професором у Харькові, але уряд не дав йому ходу, писав в «Очерках Россіи» (т. V, 176): «Не раз і не два я бачив весну в Сибіру, де вона раптом рветься до життя і з страшенною силою ламле на річках товсту кригу, розливаючи річки на широких просторах; бачив весну в середній Росії, холодну та зрадливу; бачив і на далекім півдні - привабливу й багату, але ніде не бачив такої красуні, як весна українська, з гарними чудовими співами соловейка, з блакитними квіточками, що радісно дивляться з-під сніжку, з бархатовою травицею, з пахощами чебреця, з квіточками в косах веселих дівчат. О, як тоді хочеться жити і весь мир любити!».

76. Далі Пассек оповідає, як в весенню добу дівчата беруться за руки і йдуть рядочками з села на поле, роблячи ворота з піднятих рук, під котрими по черзі проскакують наперед задні пари, співаючи:

77. Весна, весна красна, Щоб родило зіллячко,

78. Що ти нам принесла? І рута, і червоний мак,

79. Принесла я вам літочко, І м'ята, і зелений барвінок.

80. За дівчатами простують парубки, а дівчата, вглядівши їх, співають:

81. Не становся край мене,

82. Мій кудрявий Іване,

83. А у мене милий ревнивий,

84. Не велить мені рядиться

85. І з паночком водиться.

86. Прийде неділя, я наряжусь

87. І на вулицю піду,

88. Дівкам танок поведу.

89. А за мною три посла:

90. Первий посол - нагайка,

91. Другий посол - шабелька.

92. Третій посол - милий ревнивий.

93. Я нагайку ізпалю,

94. А шабельку ізломлю,

95. А милого упрошу,

96. Таки на вулицю піду,

97. Дівкам танок поведу,

98. Мій кудрявче, мій кучерявче Іване.

99. Пассек, надрукувавши в V т. «Очерків Россіи» в 1842 року цю веснянку, додає, що «голосъ этой песни живой, веселый. Это любимая веснянка харьковскихъ девчатъ: особенно ее любятъ петь на Панасовке и Гончаровке».

100. Ой, як підеш в таночок,

101. Не становись біля короля,

102. Король доньку зведе з ума,

103. На ноженьку наступе,

104. Сап'ян король помара,

105. За рученьку здаве,

106. Золот перстень полама.

107. Друга весняна гра, яку водили в Харькові, «Король», записана теж в 1842 р. Пассеком; лунала вона ось як:

108. Тума танок водила,

109. Виведе та і стане,

110. По дівочках погляне,

111. Чи усі дівочки в таночку?

112. Одної роженьки немає.

113. Мати роженьку чесала,

114. А чешучи научала:

115. Доньку моя, роженьку,

116. В 1840 р. той же Пассек в «Очерках Россіи» надрукував 12 гарних колядок і щедрівок, які він записав здебільшого в самому Харькові. Ці дорогі твори якось були занедбані і забуті; ніде їх не передруковували і, здається, їми ніхто не користувався. Мимохідь Пассек поясняє, що колядували здебільша дівчата, а мішок для подарунків носив за ними парубок, якого звали міхоношою; щедрували діти, які вітали своїх хрещених батьків з Різдвом і Новим Роком. Найкращими колядками у Пассека з'являються такі:

117. 1.

118. Ой, красна в лузі калина,

119. Ой, дай,

120. Боже, в лузі калина.

121. Святий вечер.

122. Ще краснійша у Семена дочка,

123. Ой, дай,

124. Боже, у Семена дочка.

125. Святий вечер.

126. До церковки йшла, убіралася,

127. Ой, дай,

128. Боже, убіралася.

129. Святий вечер.

130. Убіралася, наряжалася,

131. Ой, дай,

132. Боже, наряжалася.

133. Святий вечер.

134. Із церкви йшла, пани стрічали.

135. Ой, дай,

136. Боже, пани стрічали.

137. Святий вечер.

138. Пани стрічали, шапки здіймали,

139. Ой, дай,

140. Боже, шапки здіймали.

141. Святий вечер.

142. А що ж то йде за паняночка?

143. Ой, дай,

144. Боже, за паняночка.

145. Святий вечер.

146. Ой, чи попівна, чи королівна?

147. Ой, дай,

148. Боже, чи королівна.

149. Святий вечер.

150. Лудани брала, плаття надівала,

151. Ой, дай,

152. Боже, плаття надівала.

153. Святий вечер.

154. У церкву ввійшла, як зоря зійшла,

155. Ой, дай,

156. Боже, як зоря зійшла.

157. Святий вечер.

158. Ой, то не попівна, не королівна.

159. Ой, дай,

160. Боже, не королівна.

161. Святий вечер.

162. Ой, то дівочка,

163. Семенова дочка.

164. Ой, дай,

165. Боже, Семенова дочка.

166. Святий вечер.

167. 2.

168. У мосту, мосту військо стояло,

169. Сокіл, соколе ясний,

170. Молодець красний,

171. Василько...

172. Військо стояло, ладу не знало,

173. Вивели йому коня у наряд,

174. Він коника взяв, шапочки не зняв.

175. У мосту, мосту військо стояло,

176. Військо стояло, ладу не знало.

177. Винесли йому блюдо червонців,

178. Він червонці взяв, шапочки не зняв.

179. У мосту...

180. Військо стояло...

181. Вивели йому дівку в наряді,

182. Він дівочку взяв, шапочку ізняв,

183. Шапочку ізняв і подякував.

184. 3.

185. Ой, заказано і зарадувано,

186. Святий вечер! (2)

187. Всім козаченькам в військо йти,

188. Пану Івану коругву нести.

189. А його ненька, ще не старенька,

190. Випровожала і научала:

191. Ой, сину мій, сину,

192. Не попережай уперед війська

193. І не зіставайся позаду війська,

194. Держися війська все середнього

195. І козаченька все статечного.

196. Молодий Іванко не послухав нені,

197. Уперед війська конем грає,

198. А назад війська мечем махає.

199. Як гляне то сам царь в креслі -

200. Ой, коли б я знав,

201. Чий то син гуляв,

202. За нього я б дочку віддав,

203. Пол царства подарував,

204. Святий вечер!

205. 4.

206. Чи дома пан господарь?

207. Щедрий вечер, добрий вечер

208. Добрим людям на весь вечер.

209. Ой, я знаю, що він дома,

210. Сидить він в кінці стола,

211. На нім шуба соболіва,

212. А на шубочці шовковий поясочок,

213. А на поясочку шовкова калиточка,

214. А в калиточці сім шелягів,

215. Тому, сьому по шелягу,

216. А нам, братця, по пиріжечку.

217. Щедрий вечер, добрий вечер.

218. В старі часи на Слобожанщині були власні історичні пісні й думи, в яких ухвалено місцевих політичних діячів, найбільш славного козака з Мерефи Івана Сірка, його жінку і його синів.

219. Запорожський і слободсько-український діяч половини ХVІІ в. Іван Сірко був найславнійшим чоловіком на Україні, і пам'ять про нього, про його вдову і двох синів була захована в багатьох піснях. На жаль, з протягом часу вони були забуті і зараз ми маємо всього дві пісні про Івана Сірка в збірникові Еварницького, велику і гарно скомпоновану думу про його вдову і старшого сина Петра в збірникові Котляревського та коротенький уривок про меншого сина Романа Сірка в початку пісні про Івана Богуславця.

220. Вояка великої хоробрости, знавець усіх козацьких звичаїв, Іван Сірко в 60-х і 70-х роках Х?ІІ в. часто з'являвся в Запоріжжі в головних військових урядах - полковником, кошовим, воював з поляками, найбільш з татарами і турками. Часи на Україні були смутні, роздирали її тоді сусіди, були часи руїни, розвалу. Правобережну Україну зо всіх боків плюндрували і руйнували турки, татари, поляки. Там, на правім боці, вовтужився гетьман Дорошенко, тутечки, на лівім боці, метушились Ханенко і Суховій. Запоріжжя держалось окремо, і Сірко з запорожцями допомогав то одному, то другому, не маючи точної і справжньої політичної програми. Особливо вабила Сірка Слободська Україна, де він мав хутори. В Мерефі, в 30 верствах від Харькова, жила його сім'я і там була головна його оселя, хоч він, як завзятий вояка, найбільш пробував в походах та в Січі. Як би там не було, а Харьківщина в особі славного Сірка має свого сина, але і Запоріжжя тягло його до себе, і коли він помер в 1680 р. в Грушівці, на своїй пасіці, то був перепроважений до Січи і там похований в полі за Січчю «з многою арматною і мушкетною стрільбою і з великою всього війська низового жалостію». Так каже Сам. Величко в своєму літописові і далі поясняє, що військо низове справляло Сіркові пишний похорон, «яко по вождю своем справном і щасливом, которий од младости аж до старости своея военними бавячися промислами, не тільки значне Крим воевал і попалил в нем гради, также і в полях диких на разних місцях многіе татарскіе громливал чамбули, і ясир христіанський одгромлювал, але і в Чорное море лодками вплинувши, на разних місцях не малия бусурманам чинил шкоди і разоренія, а по морю Чорному корабли і каторги, з Константинополя в Крим, Азов і инші міста пливучіе, громливал і з великими здобичами щасливе з войском запорожським до коша своего повертался, которого Сірка все войско запорожское зело любило і за отца свого почитало. Погребши его, значную над ним могилу висипало, і крест камяний на ній поставило, з належитим імени і дел его подписом». Цей хрест зберігся й до наших часів, і малюнки його можна бачити в книжках по українській історії д. Еварницького і професора Грушевського.

221. Найславнійшою подією Івана Сірка була його виправа до Криму степом в 1675 р., щоб помститись ханові за його напад на Січ. Сірко став над Сивашем, маючи під рукою тисяч чотирі козаків, а тисяч до п'ятнадцяти кинув далі в розсип на південь під приводом завзятої та знаючої старшини, наказавши їм вернутися до Сиваша на п'ятий день.

222. Величко в літописові каже, що «тое войско вітроногими кіньми своїми внутр селеній кримських нечаянно вшедши і, по совіту, на кільки частей розділившися, весь Крим собою наполнили и засеяли, огнем і мечом оний плюндруючи, Козлова, Карачева, Бахчисарая і иних городов коснувшися і превеликія їм разоренія нанесши. Хан тоді з султанами і мурзами чим скорій з Бакчисарая вихопился і угонзнул в гори кримськія». Згодом татари зібрались і напали на козаків, але Сірко їх відбив і повернув до-дому, забіраючи по дорозі величезні отари й табуни, а разом і багато ясиру, християнського і бусурменського. Тих з християн, що забажали вернутися до Криму, Сірко перебив, щоб вони не розмножувались між бусурменами на козацькі голови, других відпустив, а за бусурменський ясир взяв згодом великий викуп грішми і товарами - мосулбесами, камсами, кіндяками, вабами, бавельною, сап'яном, кіньми, а тих, хто не зміг дати за себе викупу, відіслав в Москву в неісходню неволю. Цікаве свідоцтво Величка, що коли полоняники татари почули, що їх відішлють в московську неволю, то «здрогнувши зараз почали торговатися і належитни за себе по своїй возможности окуп поступовати».

223. Ще в 1882 р. Костомаров висловив гадку, що «более, чемъ вероятнымъ признать можно, что когда-то о самомъ Серке Иване существовали думы, такъ какъ въ самыхъ летописяхъ этотъ богатырь представляется въ поэтическомъ свете. Трудно допустить, чтобы народная поэзія не коснулась его. Участіе къ детямъ Серка до такой степени, чтобъ они могли стать предметомъ особой думы, можно предполагать плодомъ того интереса, какой возбуждали думы или дума о самомъ Серке».

224. Гадка Костомарова недавно справдилася. Відгуки і досить гарні старих пісень про Івана Сірка вловив д. Еварницький в Катеринославщині на місці Чортомлицької Січи в 1887 р. від дідів Дмитра Сукури та Дивниченка. Надруковані вони в збірникові Еварницького «Малорос. народ. песни» в 1906 р.

225. Варіянт Сукури починається з того, що Сірко крикнув на своїх козаченьків, щоб вони сідлали коней та збірались до хана в гості. Козаки виступили з Січи наче орли, засяяли в степу як сонце. Кінець такий:

226. Та ми думали, ой, та ми ж думали,

227. Що то місяць в степу, ой, зіхожає,

228. Аж то козак Сірко, та козак же Сірко

229. На битому шляху та татар оступає.

230. Історична пісня про сина славного кошового Івана Сірка - Романа загублена. Випадково уривок з неї попав в думу про Івана Богуславця, уривок дуже маленький, і по ньому не можна догадатись про первісний зміст:

231. Ой, Лимане, Лимане!

232. Ти, Сірку Романе,

233. Да гей же ти, Сірку Романе!

234. Ой, що будем робити,

235. Нема козакам по чарці горілки де взяти,

236. Да гей же де взяти...

237. І тільки. Здається, що в пісні про Романа оповідалось про якусь пригоду козацьку, в якій лучився й Роман Сірко, десь то коло Дніпрового гирла.

238. До цього уривку можна долучити коротеньку згадку про Романа Сірка в кінці думи про вдову Сірка, котра гірко плаче, відібравши лист від торського отамана Лохвицького про смерть сина її Петра, який лист дійшов до неї саме тоді, коли помірав її син Роман.

239. Здаючись на пісні про Петра і Романа Сірків, можна думати, що перший був убитий татарами, а другий помер дома ще молодим, і славний лицарь втратив синів своїх, що допомогали йому в його військових справах. Його нещасну родинну пригоду поділяв з ним вдячний йому український нарід, який надовго закріпив пам'ять про Сірків в думах і піснях.

240. Дума про жінку Івана Сірка і сина її Петра дійшла тільки в однім варіянті, в рукопису Котляревського; таким робом маємо unicum; ця дума досить велика, в 84 вірші, і добре влаштована в чисто думській постати, на взірець старійших просторих дум. Маючи на увазі, що сім'я Сірка пробувала в Мерефі, де у неї була власна маєтність, що в самій думі про Сірчиху згадується Мерефа і один з її мешканців Пилип Мереф'янський, можна гадати, що тутечки була зложена й дума про Сірчиху, яка таким робом з'являється чисто слободсько-українським твором.

241. Постать Сірчихи дуже нагадує дружину Тараса Бульби в повісти Гоголя. Може Гоголь чув де думу про Сірчиху, а коли й не чув, то, як людина надзвичайної поетичної вдачи, вгадав. У Бульбихи два сини, яких вона дуже любить - Остап і Андрій; Тарас, її чоловік, часто покидав сім'ю задля низового товариства.

242. Сірчиха жалкує, що чоловіка в вічі не бачила сім років, і всю свою щиру любов вкладає в двох своїх синів, котрі обидва гинуть. Дума починається тим, що:

243. В городі Мерефі жила вдова,

244. Старенькая жена,

245. Сірчиха Іваниха;

246. Вона сім літ пробувала,

247. Сірка Івана в очі не видала,

248. Тільки собі двох синів мала:

249. Первого сина - Сірченка Петра,

250. Другого сина - Сірченка Романа.

251. Петро став питати матір, де його батько. Сірчиха сказала, що він пішов до Тору (сучасний Слав'янськ). Петро взяв в товариші волошина Голуба і мереф'янця Пилипа і поїхав з ними до Тора шукати батька. Торський отаман Яків Лохвицький зустрів і роспитав Петра, після чого Петро поїхав далі в степ. Лігши на спочинок під тернами, він безпечно пустив коні, а турки теє забачили, взяли в полон Голуба і убили Пилипа. Голуб, щоб піддобритись до турків, заманив до них Петра і вбив його. Козаки стародавні, це б то з тих, що в сім місці раніш вже пробували і були старійші і з більшим досвідом, побили турків і чесно поховали Петра Сірченка. Лохвицький надіслав до Сірчихи листа, в якому писав про нещасливу пригоду з її сином. Сірчиха, прочитавши листа,

252. К сирой землі крижем упадає,

253. Словами промовляє:

254. Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

255. Первая печаль, що я сім год пробувала -

256. Сірка Івана в очі не видала;

257. Другая печаль, що Сірченка Петра на світі немає;

258. Третя печаль, що Сірченко Роман помірає.

259. На Слобожанщині лунали ще пісні про слободську гусарію. Козаки дорожили своєю службою в козацьких полках, по виборному значінню їх, по старому призвичаю, але о половині XVIII в. почали перевертати їх в салдатські полки. Цариця Катерина II почала цю переробку слобожан. Спершу в 1755 р. надіслано указ, в котрім було сказано про «промышленіе о пользе государственной», «благоденствіе подданныхъ», «материнское милосердіе» (саме тоді заводилось кріпацтво), «надлежащій порядокъ», «истинныя отечеству заслуги», а при кінці, що «все тамошніе военные и гражданскіе чины, получа сіи полезнейшія учрежденія (салдатство в гусарах), какъ ощутительный знакъ къ нимъ и ко всему народу тамошнему благоволенія, потщатся соответствовать должною благодарностью»... Але слобожане не дуже дякували і набрані в гусари тікали. Тоді уряд забірав замісць втікачів їх родичів, а коли таких не було, то навіть сусід із «семейныхъ и зажиточныхъ людей». Така справа забрала людей до живих печінок, і в Ізюмськім полку вибухнув бунт, до котрого пристав сам полковник Краснокутський. Полковника заслали в Казань, а инших і того далі. Хоч цариця трохи підласкала козацьку старшину «удовольствіемъ чинами и жалованьемъ», одначе і старшина була стурбована, не хотіла тої гусарії, що відбилось в де-яких невеличких піснях, напр.:

260. Усіх хлопців в гусари забрали,

261. Мене молодого охвицером записали,

262. Та дали ж мені коня вороного,

263. Та послали мене поперед війська всього,

264. Та звеліли мені серед полку стати,

265. Та сказали мені у суремочки грати.

266. Ой, ви грайте, суремочки, грайте,

267. Мені молодому жалю не завдавайте...

268. А не жаль мені а у дому нікого,

269. Тільки ж жаль мені: матуся старая,

270. Матуся старая, сестриця малая,

271. Сестриця малая, а жена молодая.

272. IV.Хліборобство й промисловість.

273. В житті - хліб усьому голова. Нема то ремесло, як леміш та чересло. Письменник початку XVIII в. чернець Климентій грунтовно висловився в віршові:

274. Над усі ремесла потрібнійшеє подобно

275. Пахарство, же тоє всьому світу вигодно,

276. Бо хоч би хто срібло і золото мог робити,

277. А не маючи хліба - злота не вкусити.

278. З перших часів головнійшою працею слобожан було хліборобство. Хліборобством займались не тільки усюди по селах, а й по містах. Навіть в Харькові в XVIII в. і в першій половині XIX в. усі його околиці - Холодна гора, Лиса гора, Журавлівка, Основа мешканцями мали майже цілком хліборобів, почасти ремесників, які жили близче до центру міста, як видно по назвам вулиць - Гончарівська, Чоботарська, Коцарська (від коци - килими), Скрипницька, Римарська (від римар - кожевник).

279. Хліба було занадто багато, і хліб майже завжди був дуже дешевий, через що держали багато птиці, свиноти, мали велике число горільчаних заводів, або винокурень, везли зерно на продаж в Крим, де міняли його на сіль, рибу, везли в Одесу і навіть в Галичину та в Німеччину.

280. Иноді траплялись голодні роки, та здебільша не по всьому краю, а місцями. В самім Харькові були голодні роки, як то 1787, 1821, 1833, особливо ж 1848, коли неврожай захопив усю Слобожанщину. Такі важкі роки звались «драними», через те, що тоді з хат здерали солом'яні покрівлі, щоб годувати скотину. Неврожаї бували од великих засух, як, напр., в 1848 р., коли, по словам людей того часу, «небо від спеки зробилось мідяним, а земля залізною»; иноді неврожай бував від сарани, яка хмарами насувала із степів і поїдала на-чисто увесь хліб. В такі важкі часи поміж панства і селянства иноді піднімались богобоязливі люди, що роздавали голодним увесь свій хліб. Так, коли в 1832 р. в с. Шиповатій був великий голод, то дідичка дала задарма багато хліба, соли, масла і риби голодним. Коли в 1833 р. трапився голод в с. Щурівці, то місцевий дідич Адамов не тільки віддав весь свій хліб, а ще закупив його на Курщині і пороздавав селянам. І поміж заможними селянами були часом добродійні люди, що вступали в боротьбу з сільськими глитаями, які хотіли скористува-ти голод за-для своєі кишені і самоправно піднімали ціни на збіжжя. Такий випадок одмічений Квіткою-Основ'яненком в оповіданні «Добре роби - добре й буде», де селянин Тихон Брус, дуже заможний чоловік, пороздавав голодним не тільки весь свій хліб, а й куплений, піддержуючи навмисне низьку ціну, щоб не дати глитаям спромоги збільшити ціну на зле зроблені їми запаси хліба.

281. З протягом часу хліборобство все більш поширялось в двох напрямах - через нові запашки і через поліпшення землі; перше провадилось селянами, які, здаючись на тісноту, запахували шляхи, дороги, колись дуже широкі, взгір'я по-над ярочками, самі ліса, помалу їх викорчовуючи; друге провадилось великими землевласниками, які мали за-для поліпшення землі гноєм багато скотини або, користуючись цукроварнями та ин-шими здобутками, мали спроможність затрачувати на угноїння фосфорити і робили таким чином землю більш родючою, гарно її обробляли до пухкости машинами. Згодом хліба більшало. В Харьківщині, напр., в 1907 р. було засіяно 1.917.629 десятин, що дало збіжжя 63.073.400 пудів, а на всій Україні (підрахунок на 8 губерній) - 14.869.011 дес. з урожаєм в 616.067.800 пуд., 23% усього врожаю в Росії того року, в 2 У рази більш від того, що повинна була дати Україна, зважаючи на відсоток своєї території, і значно більш по відсотку своєї людности.

282. Сила хліба з Харьківщини здавна йшла в Великоросію і Польщу. Власне в «Статистич. Ежегодн. Харьков. Земства» за 1907 р. дані цікаві відомости про вивіз зернового хліба з Харьківщини за три роки (1903- 1905): усього вивезено 31.808.900 пуд., з них 3.147.400 пуд. вивезено в межах самої Харьківщини, 925.200 пуд. в порти Балтійського моря, 12.641.300 пуд. в південні порти, 2.104.400 пуд. на прикордонні станції і 12.990.600 пуд. у инші місцевости Росії, при чім на її центральний промисловий край випадає 4.340.100 пуд. Під врожайний рік таким робом Харьківщина була, можна сказати, житницею Московщини.

283. Теперішнім часом хлібородна Харьківщина привабила до себе німців. Безперечно вона матиме велике значіння по своєму хлібові і в нових обставинах політичного життя.

284. По перепису 1897 р. українці переважили в Росії усі инші народи по постачанню матеріялів за-для їжи, здебільше хліба. Вдвоє менше проти других вони брали участь в обробленні продуктів, напр., цукру, пива, ковбас. Так само вдвоє менше вони працювали по виробам одежи, будуванню кам'яниць, по громадським справам, по транспорту; вчетверо менше в справах торговельних і банкових. Взагалі більш % української людности живе з хліба.

285. Що до скотарства, то в старі часи Слобожанщина славилася своїми волами і вівцями. Але вже в 40-х роках вони пішли на занепад. Мочуль-ський в описові Слобожанщини в 1850 р. вже скаржився, що товар все більш дрібніє й переводиться на нівець. Кращим в той час лічили сумський рогатий скот що до роботи і на м'ясо. В південних степових кутках Слобожанщини користувались ще кізяком, який в літку сушили і зімою топили їм печі. Землю обробляли здебільшого волами.

286. Селян в 1845 р. на Слобожанщині налічували 277.517 сімей, яким потрібно було 555.034 воли, відкидаючи чумацтво і инші потреби, а волів налічували тоді усього 546.898, з котрих 216.759 було робочих і 330.139 гульових. Ціна на воли була біля 30 карб., хунт м'яса - 8 або 10 коп.

287. З протягом часу селяне цілком перейшли на коні. Воли стали дуже рідкими. В Охтирщині, напр., в однім великім селі з людністю тисяч в десять тільки один хазяїн уперто по старовині держиться за пару волів, як батьківську спадщину. Знищення волів прискорили брак паши та сінокосів, занепад чумацтва, попит на м'ясо в великі міста і инші обставини нового, все більш скрутного побутового й економичного життя.

288. Вівчарство колись на Слобожанщині було дуже поширено, здебільшого в південних повітах, степових, у великих землевласників. В 1841 р. вівчарство на Слобожанщині було другим по числу овець після Таврії. Вовна, або шерсть йшла здебільшого на продаж в Харьків, особливо на троїцький ярмарок, який так і звався «шерстяним». Офіціяльно налічувалось що-року 2 милійони карб. здобутку; більш милійону овець було що-року приплоду. Баранина на базарах йшла від 3 до 7 коп. за хунт. Але з 50-60 років, коли пройшли залізниці, фабрики й заводи, людности намножилось, то весь степ пішов на роспашку, і вівчарство зникло.

289. Зникли й великі ліса, ті ліса, які великою стіною йшли в старі часи понад усіми річками, захищаючи Слобожанщину від північних холодних вітрів, зберегаючи в собі вохкість і тумани для дощів, що поливали ниви на добрі врожаї хліба. Ліса знищені в першу чергу багачами капіталістами для здобичи, а в другу чергу додало рук темне, неосвічене селянство, не розуміючи великого значіння лісів, не маючи свого національного уряду, який би пеклувався про національні природні скарби. Вже Заго-ровський в 1788 р. в «Топографическом описаніи Харьков. Наместничества» скаржився: «Несчастны те леса, которые принадлежатъ целымъ селеніямъ для общественнаго пользованія. Въ такихъ лесахъ, кроме дровъ и хворосту, немного попадается годныхъ растеній... Несравненно большее несчастье постигло те лесныя угодья, которыя достались въ руки владельческимъ подданнымъ. Они разорили ихъ винокурнями... и ужасно выгубили пространнейшіе драгоценные леса по рекамъ Осколу, Донцу и Ворскле... Винокуры, не заботившіеся о потомстве, рубили лучшія деревья»... Ця сумна подія оновилась з новою, далеко більшою силою в Слобожанщині о половині XIX в., коли пішли цукроварні, ще більше, коли проведені були залізниці, а кам'яного вугля ще не було, і нарешті в останні роки війни з німцями, коли пішла усяка розруха, вугля не вистачало, і усе кинулось на останні ліси, що подекуди понаросли. В 1917 р. за часи революції все українське особливо руйнували без жалю, - де тільки цей дракон починав повзти, раптом руйнувалось усяке майно - ліса, садки, хліб, саме життя людей.