2020-09-24
117
Орган зору є найважливішим знаряддям пізнання зовнішнього світу. Основна інформація від навколишнього світу (біля 90 %) надходить у мозок саме через цей аналізатор.
Зоровий аналізатор людини анатомічно складається з 4 відділів:
1. Периферичний: власне око із світлосприймаючим апаратом – сітківкою.
2. Провідниковий: а) зорові нерви; б) зорове перехрестя (хіазма); в) зорові тракти.
3. Підкіркові центри: а) зовнішні колінчасті тіла; б) пластинка покришки (переднє чотиригорбикове тіло); в) подушка зорового горба.
4. Кіркові центри потиличної ділянки із 17, 18, 19-ми полями Бродмана (сенсорний, моторний,змішаний центри). Підкіркові центри зорового аналізатора пов’язані з кірковими спеціальними шляхами – зоровою променистістю (променистість Граціоле) внутрішньої капсули мозку. У лобовій частині мозку зліва є центр свідомого синхронного руху обох очей. Існують численні асоціативні, нервові, гуморальні, ендокринні та інші зв’язки зорового аналізатора в ділянці сітчастого утвору (ретикулярної формації) та кори великого мозку, що забезпечує високу чутливість зорового аналізатора щодо фізіологічних і патологічних змін в організмі, зумовлює залежність його від різних систем та органів людини.
Захисний апарат зорового аналізатора також включає 4 відділи: 1) повіки; 2) слізні органи; 3) руховий апарат; 4) орбіту.
Очне яблуко (bulbus oculi) має неправильну кулясту форму з опуклою передньою частиною та сплощенням згори й знизу. Середні розміри його у дорослої людини становлять приблизно 24 мм за передньо-заднім, поперечним і вертикальним меридіанами, у новонароджених – 18-18 мм.
Очне яблуко має складну будову, структури його анатомічно й функціонально можна поділити на 4 групи: 1) капсула ока – склера та рогівка; 2) судинний тракт – райдужка, війкове тіло, власне судинна оболонка; 3) світлочутливий апарат – сітківка (оптично діяльна та оптично недіяльна); 4) світлозаломлюючий апарат – рогівка, водяниста волога передньої та задньої камер ока, кришталик, склисте тіло.
Анатомічні особливості різних відділів зорового аналізатора наведені далі у відповідних підрозділах.
Адекватним подразником органа зору є енергія світлового випромінювання. Людське око сприймає світло довжиною хвилі 380-760нм.
Зоровий акт є складним нейрофізіологічним процесом, не всі деталі якого ще з'ясовано. Встановлено, що він складається з 4-х основних етапів:
1. За допомогою оптичних середовищ ока на фоторецепторах сітківки утворюється дійсне, але інвертоване зображення предметів зовнішнього світу.
2. Під впливом світлової енергії в фоторецепторах відбувається складний фотохімічний процес, що спричинює розпад зорових пігментів із подальшою їх регенерацією за участю вітаміну А. Цей фотохімічний процес сприяє трансформації світлової енергії в нервові імпульси. Світлі, темні і кольорові деталі зображення предметів по-різному збуджують фоторецептори сітківки і дозволяють сприймати світло, колір, форму предметів зовнішнього світу.
3. Імпульси, що виникли у фоторецепторах, проводяться по нервових волокнах до зорових центрів кори головного мозку.
4. У коркових центрах відбувається перетворення енергії нервового імпульсу в зорове відчуття та сприйняття.
Основою всіх зорових функцій є світлова чутливість ока. Функціональна здатність сітківки нерівноцінна на всьому протязі. Найвища вона в ділянці жовтої плями, особливо в центральній ямці, де розташовані високодиференційовані колбочки. По периферії сітківки розташовані палички.
У зв'язку з вищесказаним, потрібно розрізняти центральний і периферичний зір. Центральний зір здійснюється колбочковим апаратом сітківки, він характеризується гостротою зору, сприйняттям кольору і форми предмета. Периферичний паличковий зір служить для орієнтації в просторі, забезпечує поле зору і сутінковий зір (темнову адаптацію).
Гострота зору
Під гостротою зору прийнято розуміти здатність ока сприймати окремо дві точки, які розташовані одна від одної на мінімальній відстані. Кут, утворений лініями, які йдуть з двох точок і перетинаються у вузловій точці ока, називається кутом зору. Мінімальний кут зору, що дозволяє роздільно сприймати дві точки, характеризує гостроту зору досліджуваного ока.
У 1674 р. Гук за допомогою телескопа встановив, що мінімальна відстань між двома зірками, доступна для їх окремого сприйняття неозброєним оком, дорівнює зоровому куту в одну хвилину (1¢).
У 1862 р. Снеллен використав цю величину при побудові таблиць для визначення гостроти зору, прийнявши кут зору в 1¢ за фізіологічну норму.
Нині гостроту зору вимірюють не в кутових, а у відносних одиницях. Під нормальною гостротою зору, рівною 1,0, ми розуміємо здатність ока розрізняти дві точки під кутом зору в 1¢. Гострота зору 1,0 характеризує нижню межу норми. Зустрічаються люди з гостротою зору 1,5; 2; 3 одиниці і більше.
Гумбольдт описав мешканця Бреслау з гостротою зору 60 одиниць, який неозброєним оком розрізняв супутники Юпітера, видимі з Землі під кутом зору в 1².
Межа розрізнювальної здатності ока багато в чому зумовлена анатомічними розмірами фоторецепторів жовтої плями. Так, кут зору в 1¢ відповідає на сітківці лінійній величині 0,004 мм, що дорівнює діаметру однієї колбочки.
Для дослідження гостроти зору застосовують таблиці, що містять декілька рядів оптотипів. Ще Снеллен в 1862 р. запропонував викреслювати оптотипи таким чином, щоб весь знак було видно під кутом зору 5¢, а його деталі - під кутом зору в 1¢. Гостроту зору розраховуємо за формулою Снеллена:
d
V = ¾¾¾
D
де V - гострота зору; d - відстань, з якої досліджений фактично бачить оптотип, D - відстань, з якої цей оптотип бачить людина з гостротою зору 1,0.
