Види пластикових карток

Г

Швидкість обігу грошей перебуває під впливом багатьох чин­ників з різнонапрямленим характером дії:

- зміна попиту на гроші,

- розвиток структури споживан­ня, культурних потреб населення

- розвиток суспільного виробництва, ринкових відносин, інфраструктури ринку

- розвиток кредитних відносин і банківської системи

- розви­ток ринку цінних паперів тощо.

Швидкість обігу грошей, як і їх маса, впливає на економічні процеси не своєю абсолютною величиною, а її зміною протягом певного періоду — прискоренням чи уповільненням.

Зміна швидкості обігу грошей має істотні економічні наслід­ки: збільшує чи зменшує пропозицію грошей в обігу і цим впли­ває на платоспроможний попит і на витрати обігу; ускладнює чи полегшує регулювання грошового обігу; дає узагальнююче відо­браження зміни інтенсивності економічних процесів, що станов­лять основу грошового обігу.

Тому спостереження й аналіз її по­казників є важливими для визначення напрямів і методів регулю­вання грошового обороту.

Швидкість обігу грошей — явище об'єктивне, надзвичайно складне, його важко прогнозувати та регулювати. Тому практика не виробила дійових інструментів оперативного регулювання швидко­сті обігу грошей для впливу на кон'юнктуру ринку.

Тема 3. Пропозиція грошей, грошовий обіг, його інструменти.

Додаткова література.

1. Теорія грошей. А Гальчинський. К. Основи. 1996р.

2. Долан Э. Деньги, банковское дело и денежно – кредитная политика. М. 1991г.

Питання, які необхідно розглянути.

1.Поняття пропозиції грошей.

2. Грошово – кредитна емісія.

3.Грошово – кредитний мультиплікатор.

4.Чинники формування пропозиції грошей.

5.Грошові знаки, способи захисту грошових знаків від підробок.

6.Ознаки платоспроможності грошей в Україні.

7.Грошовий обіг, принципи його організації та інструменти.

8. Використання платіжних карток в грошовому обороті.

1.Поняття пропозиції грошей.

Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб'єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.

На макроекономічному рівні всі економічні суб'єкти одночас­но не можуть запропонувати на ринку грошей більше від наявного у них запасу грошей. Тобто фактична маса грошей в обороті є природною межею пропозиції грошей. Якщо ж виникає потреба збільшити про­позицію понад цю межу, що можливо при зростанні сукупного попиту на гроші, то це можна зробити тільки додатковою емісією грошей в оборот. Тому будь-яка емісія грошей розглядається як зростання пропозиції грошей на грошовому ринку, а вилучення грошей з обороту — як скорочення пропозиції грошей.

2.Грошово – кредитна емісія.

Під емісійною діяльністю центрального банку розуміють поповнення грошового обігу всими видами грошових коштів, які призводять до збільшення сукупного грошового обороту.

Тобто, поняття емісії грошей слід відрізняти від поняття випуску грошей.

Емісія грошей в її широкому розумінні здійснюється на двох рівнях: перший – центральні банки, другий – комерційні банки та прирівняні до них за функціональним призначенням фінансово – кредитні установи.

Центральні банки мають виключне монопольне право на емісію готівки, а також на значну долю кредитної емісії. Відмінність центрального банку від інших кредитних установ є в тому, що він сам собі створює гроші для кредитування. Тобто, якщо комерційні банки або інші небанківсьі кредитні організаціх можуть проводити свої активні операції тільки шляхом перерозподілу наявних у них ресурсів, то центральний банк може їх сам собі створювати.

Емісія всієї маси грошей має кредитний характер. Кожному впровадженню в обіг певної суми грошей на фінансових рахунках в Центральному банку є відповідна кредитна позиція.Тобто, всі гроші емітовані центральним банком видаються комусь в кредит, і через певний час повинні будут йому вернутися.

Емісія грошей центральним банком проводиться по декількох каналах:

- в процесі кредитування уряду;

- в процесі кредитування комерційних банків;

- при купівлі центральним банком іноземної валюти;

- при купівлі центральним банком цінних паперів.

Емісія проводиться шляхом проведення запису в пасиві та активі центрального банку, тим самим створюються емітовані пасиви. Емітовані таким чином кошти шляхом проведення запису переводяться на відповідний кореспонденський рахунок організації в центральному банку, яка отримує емітовані кошти. Організації в межах коштів на кореспонденському рахунку можуть перетворювати їх в готівку шляхом купівлі її в центральному банку чи на міжбанківському ринку. За продажу готівки центральні банки, як правило,стягують з покупців комісійні.

Емітовані в обіг кошти повинні бути на 100% забезпечені активами в вигляді державних або комерційних цінних паперів. За часів функціонування золота як грошей, емітовані гроші мали подвійне забезпечення.

В сучасних умовах тільки в де – яких країнах (Бельгія, США) збереглося розподілення емітованих грошей на банківські та скарбничі білети.

Банківські білети (банкноти) випускаються центральним банком для потреб обігу, і в основному, мають забезпечення.

Казначейські білети випускаються казначейством для покриття бюджетних витрат і не мають забезпечення. Як правило це купюри дрібного номіналу та розмінна монета.

В окремих випадках центральні банки проводять фідуціарну емісію – банкнотну емісію без всякого її забезпечення.

3. Грошово - кредитний мультиплікатор.

Змінювати масу грошей в обороті може не тільки центральний банк, а і мерційні банки.

Механізм створення грошей комерційними банками дещо складніший, ніж механізм емісії НБУ, і полягає у грошово-кредитній мультиплікації їх вільних резервів та депозитних вкладів.

Грошово-кредитний мультиплікатор — це процес створен­ня нових банківських депозитів (безготівкових грошей) при кре­дитуванні банками клієнтів на основі додаткових (вільних) ре­зервів, що надійшли в банк ззовні.

Щоб краще уяснити механізм грошово-кредитного мультиплі­катора, розглянемо призначення та порядок формування вільних резервів банків.

Вільний резерв — це сукупність грошових коштів комерцій­ного банку, які в даний момент є в розпорядженні банку і мо­жуть бути використані ним для активних операцій.

Крім вільного, існує загальний банківський резерв, що являє собою всю суму грошових коштів, які є в даний момент у розпо­рядженні банку і не використані для активних операцій. Частину загального резерву банки повинні зберігати в грошовій формі і не використовувати для поточних потреб. Ця частина називається обов'язковим резервом. Обсяг його визначається на підставі норм обов'язкового резервування, які встановлюються НБУ у відсотках до суми банківських пасивів.

Різниця між загальним і обов'язковим резервами становить вільний резерв банку.

Формування вільного резерву можна розрахувати по формулі:

Р_в = К + ЗК ± МБК - ВСФ - Ао - О_р,

Де: Рв – вільний резерв;

К — капітал банку;

ЗК — залучені банком кошти в депозити;

МБК — сальдо заборгованості банку по міжбанківському кре­диту, включаючи і кредити НБУ;

ВСФ — відрахування до централізованого страхового фонду;

А₀ — вкладення банку в активні операції, не повернуті на да­ний момент;

Ор — обов'язковий резерв.

Розглянемо механізми мультиплікації з відображенням руху коштів по балансах банків.

а) НБУ видав комерційному банку А позичку на суму 10,0 млн грн. за рахунок кредит­ної емісії; загальний резерв банку А збільшився на цю суму.

б) за рахунок вільного резерву банк А видав позичку підприємству на суму 8,8 млн грн., яку перерахував на його розра­хунковий рахунок. Решта 1,2 млн грн. залишилась на коррахунку банку А для збільшення обов'язкового резерву, який складає 12%.

в) за рахунок одержаної позички підприємство в той самий день заплатило 8,8 млн грн. за тканину, куплену у організації, яка обслуговується банком Б. У банка Б на 8.8 млн. грн.. збільшились загальны резерви.

г) за рахунок вільного резерву банк Б видав позичку фірмі на суму 7.75 млн грн., яку перерахував на її розра­хунковий рахунок. Решта 1.05 млн грн. залишилась на коррахунку банку для збільшення обов'язкового резерву. І так далі.

Ос­таточно у банку А пасиви збільшилися на 10,0 млн грн., резерви — на 1,2 млн грн. і вимоги за наданими позичками — на 8,8 млн грн., тобто пасиви й активи збільшилися однаково; в банку Б пасиви збільшились на 8.8 млн. грн., обов”язкові резерви – на 1.05 млн. грн., вимоги за наданими позичками – на 7.75 млн. грн.

У всіх інших банках рух пасивів і резервів буде таким же, як у банках А та Б. Загалом по комерційних банках пасиви зросли на 83,3 млн грн., резерви — на 10,0 млн грн., надані позички — на 73,3 млн грн. Із загальної суми приросту банківських пасивів 10,0 млн грн. забезпечено за рахунок позички, одержаної в цент­ральному банку, а 73,3 млн грн. — приріст депозитів на рахунках клієнтів — забезпечено кредитуванням їх відповідними комер­ційними банками.

Незважаючи на те, що кожний окремий банк надавав додатко­ві позички тільки в межах вільних резервів, що надійшли в його оборот, у цілому система банків створила (приростила) депозит­них грошей значно більше, ніж до неї надійшло ззовні — від цен­трального банку. У цьому наочно виявляється участь комерцій­них банків у збільшенні маси грошей, що обслуговує грошовий оборот.

Рівень грошово-кредитної мультиплікації (коефіцієнт мульти­плікатора ) залежить від норми обов'язкового резервування і відношення (норми) готівкових грошей до всієї грошової маси в обігу і визначається за формулою:

Км = -------------------------------

Нг + Нр х (1 – Нг)

Де: Км – коефіцієнт мультиплікації;

Нр – норма обов”язкового резервування;

Нг – питома вага готівки в загальній суму грошової маси.

Грошовий мултиплікатор можна визначити і як відношення грошової пропозиції (грошової маси) до грошової бази:

Ггот. + Д

Км = ----------------

Ггот. + Р

Фактичний коефіцієнт мультиплікації може істотно відхилятися від розра­хункового, бо на процес мультиплікації можуть впливати й інші чинники.

Процес грошово-кредитної мультиплікації відіграє важливу роль у забезпеченні пропозиції грошей відповідно до потреб еко­номічного обороту. Проте надмірне підвищення його рівня може призвести до порушення рівноваги на грошовому ринку і поси­лення інфляції. Тому важливим завданням центрального банку є правильне визначення тенденції зміни рівня мультиплікації, своє­часне регулювання його відповідно до цілей грошово-кредитної політики. Таке регулювання забезпечується зміною норми обов'­язкового резервування, впливом на обсяг початкового приросту банківських резервів, впливом на використання банками вільних резервів на цілі кредитування тощо. Вживаючи ці заходи, цент­ральний банк може досить ефективно впливати на емісійну дія­льність комерційних банків для досягнення цілей грошово-кредитної політики.

4.Чинники формування пропозиції грошей.

Запишемо пропозицію грошей у вигляді такої формули:

М = mМб

де М — пропозиція грошей у вигляді готівки поза банками та депозитів на поточних рахунках;

т — коефіцієнт грошово-кредитного мультиплікатора;

Мб — грошова база.

Зміна пропозиції грошей (Мі) може бути викликана дією чин­ників, які впливають на обсяг грошової бази та на коефіцієнт мультиплікатора.

Оскільки грошова база (Ме) перебуває під повним контролем центрального банку, то обсяг її може змінюватися внаслідок пев­них операцій цього банку.

Зміна коефіцієнта мультиплікатора визначається не тільки рі­шеннями центрального банку, а й багатьма іншими чинниками, що діють незалежно від його волі, і можуть самостійно впливати на обсяг пропозиції грошей. Такими чинниками можуть бути зміни:

— норми обов'язкових резервів;

— облікової ставки;

— типової ринкової процентної ставки;

— процентної ставки за депозитами до запитання;

— обсягу багатства економічних суб'єктів;

—тінізації підприємницької діяльності;

— стану довіри до банків, банківської паніки.

Розглянемо механізм впливу кожного з цих факторів на про­позицію грошей.

Зміна норми обов'язкового резервування викликає протилеж­ну за напрямом зміну коефіцієнта (m) мультиплікації грошової маси, оскільки він визначається за формулою

т = —,

r

де r — норма обов'язкового резервування. Тому чим нижчою буде норма (г), тим вищим буде коефіцієнт мультипликації, а отже більшим загальний обсяг грошової пропозиції, і навпаки.

Зміна облікової ставки впливає на грошову базу. При під­вищенні облікової ставки зменшується попит комерційних бан­ків на позички рефінансування, внаслідок чого зменшуються залишки коштів на їх коррахунках у центральному банку, тоб­то грошова база, скоротяться також надлишкові резерви банків та їхні можливості надавати позички, а отже і рівень мульти­плікатора.

Зміни типової ринкової процентної ставки впливають на пропозицію грошей у кількох напрямах. Зокрема, при зростанні процентної ставки за позичками і облігаціями у комерційних банків розширюються можливості одержувати позички рефінан­сування навіть при зростанні облікової ставки, унаслідок чого зростають грошова база, банківські резерви і коефіцієнт мульти­плікації, що сприяє розширенню пропозиції грошей. Водночас у цій ситуації можуть зменшуватися попит на банківські позички, зростати надлишкові резерви і скорочуватися мультиплікація де­позитних грошей.

Зміна багатства призводить до зміни співвідношення між депозитною і готівковою складовими грошової маси: чим бідніші економічні суб'єкти, тим більшу частину своїх грошей вони три­мають у формі готівки, і навпаки. Але оскільки депозитна складо­ва зумовлює мультиплікативний процес, а готівкова — ні, то зміна їх співвідношення приводить до зміни загального обсягу пропози­ції грошей.

Тінізація підприємницької діяльності зумовлює зміну струк­тури грошових запасів на користь готівки. Це послаблює мультиплікативне збільшення депозитів, оскільки готівка виходить з банківського обороту і не використовується для цілей кредиту­вання.

Низький стан довіри до банків, банківська паніка теж нега­тивно впливають на процес мультиплікативного збільшення де­позитів, бо спричиняють вилучення грошей з депозитів чи стри­мують їх зростання.

Рівень мультиплікації може знижуватися і тому, що банки змушені збільшувати свої надлишкові резерви і скорочувати кредитування, з тим щоб по­силити свою ліквідність на випадок відпливу вкладів.

Зростання процентних ставок за депозитами до запитаннясприяє залученню банками готівки на поточні вклади і розширенню процесу мультиплікації депозитів, унаслідок чого зростає пропози­ція грошей.

Аналіз факторів впливу на пропозицію грошей свідчить, що обсяг пропозиції грошей формується зусиллями чо­тирьох груп суб'єктів: центрального банку, комерційних банків, а також банківських вкладників та позичальників. Це робить упра­вління пропозицією грошей досить складним завданням.

Монетизація валового внутрішнього продукту полягає в доведенні маси грошей в обороті до рівня, достатнього для успішної реалізації всього обсягу вироблених товарів та послуг, пога­шення боргових зобов'язань.

З практичної точки зору, вирішення цієї проблеми є складним питанням, бо неможливо заздалегідь визначити ту нормативну величину, на яку слід орієнтувати регулювання пропозиції грошей Тому про достатність монетизації ВВП, а значить і всієї економіки, можна судити не по відхиленню фактич­ного її рівня від нормативного, а з динаміки деяких індикаторів ринку, насамперед середнього рівня цін, середньої процентної став­ки, стану платіжної дисципліни, рівня ліквідності банків тощо. Як­що всі такі індикатори протягом тривалого часу залишаються не­змінними, то монетизацію ВВП можна вважати достатньою. Коли їх тренд виявляє тенденцію до підвищення, то монетизація є надмір­ною, а якщо тенденцію до зниження, то — недостатньою

Цей ефект може бути викликаний такими чинниками:

— систематичними змінами реального обсягу ВВП;

— змінами пропозиції грошей (порівняно зі змінами реального обсягу ВВП);

— зміною швидкості обігу грошей;

—- зростанням частки ВВП, що реалізується на засадах бартеру;

— змінами попиту на гроші у зв'язку зі змінами умов капіталізації грошей на грошовому ринку.

Зазначені зміни ринкових індикаторів можуть об'єктивно ха­рактеризувати стан монетизації валового продукту за умови ви­сокого рівня розвитку ринкових відносин, вільного ціноутворен­ня, вільної конкуренції, ефективного механізму банкрутства тощо. Без цих передумов окремі індикатори можуть змінюватися незалежно від рівня монетизації і перестати виражати її стан.

Показник фактичного стану монетизації валового продукту прийнято розраховувати як частку від ділення обсягу грошової маси, що є в обороті на кінець року, до номінального річного об­сягу ВВП':

М

Км = --------- * 100

ВВП

де Км — рівень монетизації;

М — маса грошей на кінець року, взята за агрегатом МЗ;

ВВП — річний обсяг національного валового внутрішнього продукту.

Розрахований за станом на 1 січня 2000 р. рівень монетиза-

22070 млн.грн.. * 100

ції ВВП в Україні дорівнював 17,4% = ————-————.

127126,0 млнгрн.

Ремонетизувати економіку не можливо нагні­танням пропозиції грошей, а насамперед потрібно забезпечити розвиток попиту на гроші. І лише в міру його зростання повинна збільшуватися пропозиція грошей. Тільки за цих умов емісія не призведе до інфляції, бо додаткова пропозиція грошей осяде в їх запасах, а вихід її на товарні ринки буде здійснюватися в міру зростання товарної пропозиції, не провокуючи зростання цін по­над запланований рівень.

Звідси випливає ще один важливий висновок — показник монетизації ВВП безпосередньо не пов'язаний з грошовим ринком і управлінням пропозицією грошей. Тому завдання ремонетизації економіки виходить за межі монетарної політики і повинне вирішуватися засобами загальноекономічної політики. Монетарна ж політика повинна забезпечити урівноваженість попиту і пропозиції грошей, на якому б рівні не перебувала монетизація ВВП.

5.Види грошових знаків, способи захисту їх від підробок.

Кожна держава намагається мати свої гроші. Вони є символом політичної та елементом економічної незалежності. Зовнішній вигляд грошей як правило відображає історію держави, її культуру та традиції, особливості природи. Кращі художники вважають за честь прийняти участь в розробці зовнішнього вигяду національних грошей.

10 січня 1992 року в Україні було введено в готівковий обіг перехідну національну валюту – купони НБУ. 12 листопада того ж року згідно з відповідним указом Президента було припинено функціонування рубля на території Україний запроваджено в безготівковий обіг український карбованець.

На той час в Україні не існувало власного виробництва грошових знаків, тож вітчизняна грошова одиниця виготовлялясь за кордоном.

З 2 по 16 вересня 1996 року в Україні була проведена грошова реформа, в результаті чого в обіг була введена нова грошова одониця – гривня.

В березні 1994 року відбулося офіційне відкриття Банкнотної фабрики в Україні.

Банкнотно – монетний двір України за технологічними можливостями посідає одне із перших місць в світі. Він є 68 банкнотно – монетним двором у світі. Найсучасніше обладнання та самі передові технології для нього були вигитовлені в Швейцарії, Німеччині, Австрії, Італії, Великобританії та інших розвинених країнах.

Висока якість Українських грошей пояснюється і високою якістю банкнотного паперу виготовленого на Фабриці банкнотного паперу в м, Малині на Житомирщині.. Комплекс обладнання для неї придбано в Італії. Її урочисте відкриття відбулося 1 квітня 1997 року.

Монетний двір в Україні було урочисто відкрито 23 квітня 1998 року на території банкнотного двору. Як і банкнотний, монетний двір оснащений самим сучасним в деяких випадках унікальним обладнанням.

Розробкою зовнішнього вигляду Українських паперових грошей займався художник Лопата та дизайнер Максимов.

В Україні в обігу знаходяться банкноти двох видів: зразка 1992 року та зразка 1994 і наступних років.

Українська гривня віготовляється на спеціальному білому папері, що не флюоресціює в ультрафіолетових променях (УФП). Розмір банкнот:

зразка 1992 року – 135 х 70 мм.

зразка 1994 і наступних років 133 х 66 мм.

Різні спеціальні домішки надають паперу специфічну жорсткість та “дзвінкість”.

1.Водяний знак.

1 варіант. Однотоновий, світлий, загальний водяний знак – зображення світлими лініями малого герба України, тризуба, утворене внутрішньою структурою паперу, повторюється по всій площині банкноти. Розмір водяного знака 35 х 22 мм., відстань між знаками 35 мм., розмір кроку 45мм.

2 варіант. Багатотоновий, фіксований водяний знак – повторює портрет лицьової сторони банкноти.

2.Захисна стрічка.

1 варіант. Відсутня.

2 варіант. Захисна стрічка розташована в товщі паперу на відстані близько 15 мм від центру шириною від 0.8 до 1.3 мм і має мікротекст “Україна” або номінал банкноти. На банкноті 20 грн. 6 разів виходить на поверхню банкноти в вигляді блискучої пунктирної лінії.

3.Кольорові волокна.

1 варіант. Два вида кольорових волокон жовтого та блакитного кольору, хаотично розміщених в товщі та на поверхні з обох сторін банкноти. Волокна блакитного кольору видимі при природньому світлі, жовтого – при певному збільшенні, крім того вони флюоресціюють в УФП. Довжина волокон близько 6 мм.

2 варіант. На банкнотах 1 і 2 гривні та банкнотах зразка 1997 року видимі волокна блакитного та червоного кольорів довжиною близько 6 мм. На інших банкнотах волокна невидимі, але в УФП вони флюоресціюють блакитним та жовтим кольорами. Довжина волокон – близько 4 мм.

4. Поліграфічний друк з ефектом тактильного відчуття малюнка (рельєфний друк).

Для друкування банкнот використовують глибокий, плоский та високий друк. Глибокий та високий друк дозволяють отримати тримірне зображення, яке сприймається на дотик.

Рельєфний друк використано на банкнотах обох варіантів лише на лицьовому боці: національні візерунки, пртрети, тексти, номінали.

На банкнотах 1 гривня обох варіантів рельєфний друк не використовується.

5.Знак для людей з послабленим зором.

1 варіант. Відсутній.

2 варіант. Рельєфний елемент, розміщений у лівому нижньому кутку лицьового боку банкноти (крім банкноти 1 гривня) відчутний на дотик, за яким можна визначити номінальну вартість банкноти.

6 .Кодоване, латентне зображення (кіп – ефект).

Кіп – ефект полягає в тому, що коли банкнота розглядається під кутом 90*, то цого невидно, але його можна побачити, коли кут зору стає дуже гострим.

1 варіант. У правому та лівому верхніх кутках лицьового боку банкноти номіналом від 2 до 20 гривеньв місцях цифрового зображення номіналу зошифроване кодоване зображення малого герба України.

2 варіант. В правому нижньому кутку лицьового боку банкнот номіналом 50, 100 та 200 гривень розташована золотиста розетка, на тлі якої закодоване зображення номіналу банкноти.

7.Накладні (суміщені) малюнки.

Суть його полягає в тому, що з лицьового та зворотнього боку банкноти друкуються різні зображення. При розгляданні банкноти на світло вони мають ідеально збігатися, доповнюючи одини одного, та утворюючи логічно закінчені сюжети.

1 варіант. Відсутні.

2 варіант. Елементи стилізованого зображення квітки в колі на лицьовому боці зліва і доповнюючі його елементи на зворотньому боці справа. На банкноті 20 гривень – квітка.

8.Антисканерна сітка.

Розташовані під різними кутами тонкі лінії, які при копіюванні або скануванні банкноти можуть утворювати на копії так званий “муар” (захисні сітки).

1 варіант.Вся площина лицьового боку банкноти не зайнята візерунком та портретом

2 варіант. Вся площа лицьового боку банкноти не зайнята надписами, візерунками, портретом та купонним полем.

Ліве купонне поле зворотньої сторони банкноти.

9.Мікротекст.

1 варіант. Лицьовий бік. Під портретом, вздовж орнаменту розташована тонка лінія утворена мікротекстом “Україна”.

Фоном текстового номіналу є мікротекст слова “Україна”, який постійно повторюється.

2 варіант.Лицьовий бік. На банкноті 1 гривня з лівого краю купонного поля розміщено мікротекст слова “Україна”, що повторюється.

Набанкнотах іншого номіналу фоном портрету є мікротекст слова “НБУ”.

У верхній частині лицьового боку під слловом “Україна” та над словом “Національний банк” розташована тонка лінія сформована мікротекстом “Україна”

10.Приховане зображення “мультиплекс”.

1 варіант. На всіх банкнотах в нижній частині лицьового боку справа і зліва від літерного номіналу приховане зображення відповідного цифрового номіналу.

На зворотньому боці банкнот з правої та лівої сторін лінійної горизонтальної сітки розміщено прихований прихований текст “Україна”.

Виявити означені приховані зображення можна за допомогою спеціального лінійного растра.

2 варіант. Відсутнє.

11.Знаки безперервного друку.

Знаки безперервного друку являють собою штрихи, символи або малюнки, що перетинають банкноту або малюнки, що розміщені по краях банкноти. При сполученні протилежних країв банкноти зображення утворює єдиний замкнений малюнок, який ідеально збігається в штрихах.

1 варіант. Відсутні.

2 варіант. На лицьовому боці банкнот розміщена одна, а на зворотньому дві вертикальних візерунчатих полоски. По краях банкнот номіналом 2, 5, 10 та 20 гривень розміщені частини візерунків. При суміщенні протилежних країв банкноти вони повинні співпадати утворюючи закінчений візерунок. На банкнотах 50, 100 та 200 гривень візерунчаті полоски розміщені тільки на зворотній стороні банкнот.

12.Райдужний (ірисний) друк.

На лицьовій та зворотній стороні банкноти поступовий перехід одного кольору захисної сітки, виконаної суцільними лініями без розривів, в інший.

Використовується на обох варіантах банкнот.

13.Орловський друк.

1 варіант. Відсутній.

2 варіант. З обох сторін банкноти різкий перехід фарби одного кольору в інший без розривів і зміщення ліній малюнка.

14.Магнітний захист.

Для виготовлення банкнот використовуються магнітні фарби, що використовують спеціальний пігмент. Місця покриті такою фарбою набувають певних магнітних якостей, що дозволяє не тільки сортувати та реєструвати банкноти, але й аналізувати їх на справжність.

1 варіант. Відсутній.

2 варіант. Серійний номер чорного кольору.

15.Інфрачервоний захист.

Для друку грошей використовують метамерні фарби, які прозорі в інфрачервоній смузі спектра.

16.Ультрафіолетовий захист.

Для друку грошей широко використовуютьфарби, що флуоресціюють в УФП у діапазоні 250 – 400 нм. Кожен вид бенкноти характеризується не тільки індивідуальним флуоресціюючим сюжетом, а в кольором флюоресценсії.

7.Ознаки платоспроможності грошей в Україні.

Ознаки платоспроможності грошей в Україні визначаються правилами, затвердженими постановою Правління НБУ №152 від 31 березня 1999 року.

Відповідно до цих правил платіжними є введені в обіг НБУ як законний засіб платежу на території України банкноти і монети, що за ознаками платіжності повністю відповідають затвердженому зразку, а також ті, що за критеріями зношення, пошкодження і дефектів відповідають установленим цими Правилами вимогам.

Залежно від зовнішнього вигляду та ступеня зношення або пошкодження, платіжні банкноти (монети) поділяються на придатні та непридатні до обігу.

Придатні – це банкноти і монети, що за ознаками платіжності та дизайну повністю відповідають встановленим НБУ зразкам, не мають пошкоджень, забруднень і зберегли естетичний зовнішній вигляд.

Допускається наявність на банкнотах незначних дефектів виробника (на банкнотах зразка 1992 року відхилення до 1 мм у більший або менший бік розміру банкноти; зміщення зображення рамки до 3 мм.), незначних забруднень.

Визначені цим пунктом банкноти і монети обов”язкові до приймання баз будь – яких обмежень всіма установами по всіх видах плетежів готівкою.

Не придатні до обігу – це банкноти і монети, що в процесі використання набули нижче наведених ознак зношення, або втратили чи змінили окремі з них, а також банкноти і монети з дефектами виробника, за винятком визначених вище.

За критеріями зношення, забруднення, пошкодження і дефектів не придатні до обігу банкноти і монети в свою чергу поділяються назношені, значно зношені та з дефектами виробника.

Зношені:

- банкноти без пошкоджень, але потерті, з ознаками фізичного зношення, із загальним та локальним забрудненням, що псують естетичний вигляд банкноти;

- банкноти, в будь – якому місті яких є плями, написи, відбитки штампів;

- надірвані або надрізані банкноти незалежно від розміру надриву, надрізу, із склеєними надривами і надрізами (склеєна ділянка не повинна заважати визначенню номіналу та справжності банкноти і склеюватися з іншими банкнотами)

- банкноти з проколами або отворами, відірваними краями і кутами;

- монети з подряпинами і зміненим початковим кольором, якщо вони зберегли зображення Малого герба України та номіналу, а також рельєфний гурт, якщо він є на затвердженому зразку.

Зношені банкноти і монети, якщо вони не викликають жодного сумніву щодо справжності та платіжності, повинні без обмежень прийматися всіми організаціями всіх форм власності до всіх видів готівкових платежів.

Значно зношені:

- банкноти з утраченими частинами, якщо збереглось не менше 55% початкової площі банкноти;

- банкноти, розірвані або розрізані на дві або більше частин, крім розрізаних на вузькі смуги, та склеєні (склеєна ділянка не повинна заважати визначенню справжності і склеюватися з іншими банкнотами), у тому числі з утраченими частинами, якщо не менше 55% загальної площі частин, що залишилися, безумовно належать одній банкноті;

- банкноти, розрізані на вузькі смуги та склеєні, якщо всі смуги збереглися;

- банкноти пошкоджені вогнем, водою, різними хімікатами;

- банкноти склеєні з двох половинок різних банкнот одного номіналу і дизайну, якщо ці половинки у місці склеювання за дизайном доповнюють одна одну, а їх сумарна площа не менше 75% початкової площі банкноти;

- монети деформовані, але без отворі і надломів, якщо на цих монетах збереглися зображення малого герба України і номіналу.

Банкноти і монети з дефектами виробника – банкноти і монети, що не відповідають затвердженому зразку.

Значно зношені та з дефектами виробника банкноти і монети, справжність і платіжність яких не викликає жодного сумніву, установи банків зобов”язані приймати від юридичних і фізичних осіб для обміну на придатні, а також для зарахування на вклади та поточні рахунки та в платежі

Фальшиві банкноти і монети – це банкноти і монети, що виготовлені будь – яким способом, всупереч установленому законодавством порядку, та імітують (фальсифікують) платіжні банкноти і монети, виготовлені на замовлення НБУ.

8. Грошовий обіг, принципи його організації і інструменти.

Грошовий обіг – це рух грошей в готівковій та безготівковій формах, яке обслуговує реалізацію товарів та нетоварні платежі.

Об”єктивною основою гошового обігу є товарне виробництво. З його допомогою обслуговується кругообіг капіталу, опосередковується обіг та обмін всього суспільного продукту, обіг товарів, а також рух ссудного капіталу.

Грошовий обіг ділиться на дві сфери: готівкову та безготівкову.

Готівковий обіг – це рух готівкових гошей. Він обслуговується банкнотами, скарбничими білетами та розмінною монетою. Питома вага готівкового обігу в загальній сумі грошового обігу постійно знижується.

Безготівковий обіг – це рух грошей, який проводиться шляхом проведення записів на рехунках клієнтів комерційних банків та небанківських установ.

Грошовий обіг базується на наступних принципах:

1. Грошові кошти всіх господарюючих суб”єктів незалежно від форм власності підлягають обов”язковому зберіганні на розрахунковому та інших рахунках в установах банків.

2. Грошові розрахунки підприємств та організацій здійснюються, як правило, в безготівковому порядку по документах, що передбачені правилами розрахунків.

3. Підприємства мають право тримати в своїй касі готівку в межах встановленого їм ліміту, та проводити розрахунки готівкою в сумі, що передбачена діючим законодавством.

4. Момент розрахунку за товарно матеріальні цінності, виконані роботи або надані послуги повинен максимально наближатись до моменту відпуску товарів. Цим забезпечується економічність проведення грошового обігу.

5. Платежі за товари та послуги здійснюються, як правило, за згодою (акцептом) платника – власника рахунку. Тільки в випадках, передбачених діючим законодавством, дозволяється списання коштів з рахунку підприємства в без акцептному порядку.

6. Постачальники та покупці мають право вільного вибору форм розрахунків, що узгоджуються при укладанні контрактів, в рамках діючого законодавства.

Інструментами безготівкового обігу є: платіжні доручення, платіжні вимоги – доручення, чеки, акредитиви, векселі, платіжні вимоги, інкасові доручення (вимоги), платіжні картки.

Між готівковим та безготівковим обігом існує тісний взеємозв”язок. Гроші постійно переходять із однієї сфери в іншу.

9.Використання пластикових карток в грошовому обігу.

Банківська пластикова картка - це інструмент безготівкових розра­хунків і засіб отримання кредиту.

Перші картки сучасного вигляду з'явилися в США на початку 50-х років. Пізніше систему карткових розра­хунків було введено у банках багатьох країн.

З розвитком карткових систем з'явилися різні види пластикових кар­ток, які розрізняються за призначенням, функціональними і технічними ха­рактеристиками.

З точки зору механізму розрахунків виділяють двосторонні і багато­сторонні системи.

Двосторонні картки виникли на підставі двосторон­ніх угод між учасниками розрахунків, де власники карток можуть вико­ристовувати їх для купівлі товарів у замкнених мережах, які контролюють­ся емітентом карток (універмаги, бензоколонки тощо).

Багатосторонні системи, які очолюють національні асоціації банківсь­ких карток, а також компанії, які виготовляють картки туризму та розваг (наприклад «Ameгісаn Ехргеss»), надають власникам карток можливість купувати товари в кредит у різних торговельників і організацій сервісу, які визнають ці картки як платіжний засіб. Картки цих систем дозволяють також отримувати касові аванси, користуватись автоматами для зняття готів­ки з банківського рахунку тощо.

Інший поділ карток визначається їх функціональними характеристиками. Розрізняються кредитні і дебетні картки, а також картки типу «електронний гаманець» (еlесtгоniс риrsе).

Кредитні картки - пов'язані з відкрит­тям кредитної лінії в банку, що дає можливість власнику користуватись кредитом при купівлі товарів і при отриманні касових позик.

Дебетні картки - при­значені для отримання готівки в банківських автоматах або купівлі товару з розрахунком через електронні термінали. Гроші при цьому списуються з рахунку власника картки в банку.

“Електронні гаманці” призначені для ви­користання готівкових коштів, внесених на саму картку, при оплаті за то­вари або послуги.

Розглянемо коротко основні види kарток.

Банківські кредитні картки (bank credit card) призначені для купівлі товарів з використанням банківського кредиту, а також для отримання аван­сів у готівковій формі. Головна особливість цієї картки - відкриття банком кредитної лінії, яка використовується автоматично кожного разу, коли про­водиться купівля товару або береться кредит у грошовій формі. Кредитна лі­нія діє в межах встановленого банком ліміту.

Розрізняють індивідуальні та корпоративні картки.

Індивідуальні ви­даються окремим клієнтам банку і можуть бути «стандартними» або «золотими». Останні призначені для осіб з високою кредитоспроможністю і передбачають пільги для користувачів.

Корпоративна картка видається організації, яка на основі такої карт­ки може видати індивідуальні картки вибраним особам (керівникам або просто цінним співробітникам). Їм відкриваються персональні рахунки, «прив'язані» до корпоративного карткового рахунку. Відповідальність пе­ред банком за корпоративним рахунком несе організація, а не власники ін­дивідуальних корпоративних карток.

Картки туризму і розваг. Це «платіжні» картки згідно з вищенаведеною термінологією. Випускають їх компанії, що спеціалізуються на об­слуговуванні указаної сфери, наприклад «Аmегісаn ехрrеss» і «Diners с1ub». Картки приймаються сотнями тисяч торговельних і сервісних підприємств у цілому світі для оплати за товари і послуги, а також надають власникам різні пільги щодо бронювання авіаквитків, номерів у готелях, отримання скидок на ціни за товар, страхування життя.

Основні відмінності цього виду карток від банківських кредитних карток полягають:

1. У відсутності разового ліміту на купівлю.

2. В обов'язку власника картки погасити заборгованість протягом мі­сяця без права пролонгації кредиту. У разі прострочення платежу з власни­ка картки знімається збільшений відсоток.

У вказаних системах також існують індивідуальні й корпоративні картки.

Приватні платіжні картки підприємств торгівлі й послуг. Засто­сування цих карток обмежено визначеною замкненою мережею торгове­льних установ, наприклад - системою універмагів або заправних станцій певної компанії. Кредит надає сама компанія, вона ж отримує відсоток за позиками. Їх, інколи, називають «клубними» картками.

Дебетні картки. Дебетну картку називають також карткою готівкових коштів, або карткою активів, і вона має такі характеристики своїх особли­востей і функцій:

• дебстна картка - це картка, на якій є прізвище та ім'я її власника як клієнта певної фінансової установи, де він має на ра­хунку грошові кошти; тут можуть бути також зазначені види опе­рацій, що виконуються за цим рахунком;

• дебетна картка має магнітне кодування і зчитується ЕОМ. Це — зручний інструмент для проведення автоматизованих платіжних операцій за допомогою терміналів;

• дебетна картка є для власника зручним засобом виконання платіж­них операцій шляхом прямого зменшення розмірів його фінансових активів замість збільшення зобов'язань чи боргу;

• дебетна картка з відповідною системою зв'язку є потенційно мож­ливою заміною готівкових коштів або звичайних чеків у багатьох платіжних операціях у сфері індивідуальних розрахунків.

Дебетні картки можуть бути використані:

• для зняття грошових сум у відділенні банку;

• у мережі автоматів-касирів;

• як незалежні замінники чеків у торговельних закладах.

У майбутньому дебетна картка може стати основним інструментом фінансових операцій у магазинах роздрібної торгівлі і відіграти ключову роль у системі надання фінансових послуг, яка значно відрізнятиметься від існуючої системи.

Картки для банківських автоматів. Це – різновид дебетних карток, які дають можливість власнику рахунку в банку отримувати готівку в межах залишку коштів на рахунку через автоматичні пристрої, які встановлені в банку, торговельних залах, на вокзалах. При наявності грошової картки мож­на одержати готівку протягом доби, а також у вихідні та святкові дні.

Банки встановлюють ліміт щоденного зняття грошей з рахун­ку через автомати - до 200 доларів.

Слід зазначити, що картка для автоматів пов'язана не з кредит­ною лінією, як у випадку з банківською кредитною карткою, а з поточним або ощадним рахунком власника картки в банку. Тому в більшості банків система розрахунків за цими картками адміністративно і функціонально відокремлена від системи банківських карток.

Картки для купівлі через термінали в торговельних пунктах. Карт­ки цього виду (Р0S - Роіnt оf Sа1е) також відносяться до розряду дебетних.

Вони «прив'язані» до чекового або ощадного рахунку власника картки і не передбачають автоматичного надання кредиту. Картка Р0S виконує функції банківського чека, однак її застосування більш надійне, оскільки ідентифіка­ція власника проводиться в момент здійснення операції і гроші перераховуються на банківський рахунок торговельного підприємства негайно.

Чекові гарантійні картки. Ці картки видаються власникам поточних рахунків у банку для ідентифікації чекодавця і гарантії платежу за чеком. Картка базується на кредитній лінії, яка дозволяє власнику рахунку корис­туватися кредитом (овердрафтом). При цьому банк гарантує торговельнику одержання грошей за чеком у межах встановленого ліміту в тому випадку, якщо на рахунку чекодавця відсутня необхідна сума.

Основні правила користування чековою гарантійною карткою:

• підписи на чеку і на картці повинні бути ідентичні;

• сума чека не повинна перевищувати ліміту, зазначеного на картці;

• якщо сума виплати за чеком перевищує суму коштів на рахунку, з власника знімаються комісійні за використання кредитної лінії і відсотки за овердрафт.

«Електронні гаманці». Це картки, що призначені для оплати різно­манітних товарів або послуг у багатьох підприємствах торгівлі та сфери послуг. Платіжна спроможність таких карток обумовлена пев­ною сумою, яку власник картки попередньо вносить емітенту цієї картки або його агенту. Кошти можуть вноситися безпосередньо на картку готів­кою або з використанням депозитного рахунку власника картки. Надається можливість багаторазового «завантаження електронного гаманця».

Ще одна класифікація пластикових карток пов'язана з їхніми технологі­чними особливостями. Найбільш розповсюджені картки двох видів - з магні­тною смугою і з вбудованою мікросхемою (які мають назви chip card - чіп-картка, або smart card - смарт-картка, чи «інтелектуальна» картка).

Картки з магнітною смугою мають на звороті магнітну смугу, де за­писані дані, необхідні для ідентифікації особи власника картки при її вико­ристанні в банківських автоматах і електронних терміналах торговельних закладів.

Картка з мікросхемою була винайдена у Франції 1974 року Вбудована в картку мікросхема (чіп) складається із запам'ятовуючих пристроїв для збе­реження інформації та процесора, який є комп'ютером і здатний обробляти інформацію, записану в запам'ятовуючих пристроях. Такі картки називають також «інте­лектуальними» картками, або смарт-картками.

Картка з мікросхемою має чимало переваг перед карткою з магнітною смугою:

• якщо картка з магнітною смугою є лише пасивним засобом збере­ження інформації, то картка з мікросхемою може реагувати і запи­сувати в свою пам'ять інформацію про попередньо виконані трансакції;

• інформаційні можливості смарт-картки значно ширші, ніж у карток з магнітною смугою;

• можливість оперативного поновлення даних у пам'яті мікропро­цесора.

Важливою перевагою картки з мікропроцесором є її висока надійність.

Останні нововведення в технології карток - це лазер і голо­графія. Оптична пам'ять і запис за допомогою лазера не тільки забезпечу­ють візуальне відображення інформації на картці, а й дозволяє збільшити ємність пам'яті до 1,2 Мб. Але це все тільки пасивні картки, якщо на них немає мікропроцесора.

Тема 4. Грошовий ринок.

Питання, які необхідно розглянути.

1.Сутність та особливості функціонування грошового ринку.

2. Інституційна модель грошового ринку.

3. Структура грошового ринку.

4. Заощадження та інвестиції в механізмі грошового ринку.

1. Сутність та особливості функціонування грошового ринку

Грошовим ринком називають особливий се­ктор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар.

На перший погляд може скластися враження, що купівля-продаж грошей, а отже й особливий грошо­вий ринок, — це нонсенс, оскільки гроші слугують загальним еквівалентом і обмінювати їх на гроші не­має сенсу.

Специфіка грошей зумовлює специфіку їх переміщення між суб'єктами грошового ринку, а також інструментів та самого механізму функціону­вання цього ринку.

Передача грошей від одного суб'єкта грошового ринку до ін­шого набуває сенсу лише тоді, коли у одного з них вони є віль­ними, а в іншого їх немає Здійснюється та­ка передача або у формі прямої позички під зобов'язання повер­нути кошти у встановлений строк, або у формі купівлі особливих фінансових інструментів (облігацій, акцій, векселів, депозитних сертифікатів тощо). Таку передачу грошей лише умовно можна назвати купівлею чи продажем.

Ця умовність виявляється у тому, що власник гро­шей (продавець) при передачі їх своєму контрагентові не втрачає права власності на відповідну суму грошей (а тільки право роз­поряджатися ними) і може повернути їх у своє розпорядження на заздалегідь визначених умовах.

Більше того, у момент передачі грошей контрагенту продавець не одержує їх реального еквіва­лента, тобто продаж грошей не є еквівалентною операцією, як на товарних ринках.

На грошовому ринку влас­ник грошей хоче передати їх у чуже розпорядження прямо, а не в обмін на реальне благо, а покупець хоче одержати їх у своє роз­порядження на таких же засадах. Тому на цьому ринку вартість переміщується між його суб'єктами лише в грошовій формі, в односторонньому порядку з поверненням до власника. А метою такого переміщення грошей стає одержання додаткового доходу.

Такий механізм купівлі-продажу грошей зумовлює важливу роль спеціальних інструментів у функціонуванні грошового рин­ку, роль зазначених інстру­ментів аналогічна ролі грошей на товарних ринках.

Зале­жно від виду зобов'язання їх можна поділити на неборгові і бор­гові.

До неборгових належать зобов'язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та в його доходах. Такі зобов'язання мають форму акцій.

До цієї групи можна від­нести також деривативні інструменти, інші функціональні угоди (наприклад страхові).

До боргових відносять усі зобов'язання, за якими покупець грошей зобов'язується повернути продавцеві одержану від нього суму і сплатити по них дохід. До них відносяться облігації, ощадні сертифікати тощо.

Боргові зобов'язання можна поділити на кілька видів:

- депозитні зобов'язання, за якими продавці передають гроші у повне розпорядження покупцям за умови їх повернення і сплати процентного доходу. Такими зобов'язаннями оформляється пере­важно залучення грошей банками від їх клієнтів. Вони мають фор­му угод на відкриття поточних та строкових рахунків, угод депози­тних та ощадних вкладів (сертифікатів), трастових вкладів тощо;

-позичкові зобов'язання, за якими продавці, передаючи гро­ші покупцям, вносять певні обмеження в права останніх розпоря­джатися цими грошима: визначають, на які цілі вони можуть бути використані, вимагають особливих гарантій їх повернення, визна­чають ступінь ефективності (окупності) витрат чи проектів, що фі­нансуються за рахунок позичених коштів. Такі зобов'язання мають форму кредитних угод, облігацій, бондів, векселів тощо.

Інструменти грошового ринку, обслуговуючи переміщення грошей між його суб'єктами, самі набувають певної вартості і можуть ставати об'єктом купівлі-продажу у формі цінних папе­рів.

До інструментів грошового ринку з певною умовністю можна віднести та­кож іноземну валюту,

оскільки з її допомогою приводяться в односторонній рух національні гроші за тією ж схемою, що і з допомогою цінних паперів. Проте за економічною сутністю іноземна валюта істотно відрізняється від цін­них паперів, що зумовлює виділення валютних операцій в окремий вид рин­ку—валютний.

Умовний характер має і ціна на грошовому ринку. Ціна гро­шей має форму процента (процентного доходу). Розмір процента визначається не величиною вартості, яку містять у собі куплені (позичені чи залучені) гроші, а їх споживною вартістю — здатністю приносити покупцю додатко­вий дохід чи блага, необхідні для задоволення особистих чи ви­робничих потреб.

Суб'єктами цього ринку є юриди­чні та фізичні особи, які здійснюють операції купівлі-продажу грошей.

Усі ці операції можна розділити на три групи: з продажу грошей, з купівлі грошей і посередницькі.

В операціях з купівлі - продажу грошей беруть участь сімейні господарства, фірми і структури державного управління. У посередницьких операціях ключовими суб'­єктами є так звані фінансові посередники — банки, інвестиційні та фінансові компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні то­вариства тощо.

Підсумовуючи розгляд сутності грошового ринку, слід заува­жити, що це питання є дискусійним і недостатньо висвітленим улітературі.

2. Інституційна модель грошового ринку

У загальному вигляді інституційну модель грошового ринку мо­жна подати як схему потоків грошей та інструментів між трьома групами економічних суб'єктів: тими, що заощаджують гроші; ти­ми, що запозичують гроші; фінансовими посередниками.

Кредиторами можуть бути будь-які економічні суб'єкти, що заощадили грошові кошти.

Позичальниками можуть бути ті ж види економічних суб'єктів, але на перше місце за частотою і обсягом запозичень слід поставити ділові фірми, а потім — урядові структури, сімей­ні господарства.

За інституційним критерієм грошовий ринок можна поділити на два сектори:

— сектор прямого фінансування;

— сектор опосередкованого фінансування.

У секторі прямого фінансування зв'язки між продавцями і покупцями грошей здійснюються безпосередньо, і всі питання купівлі-продажу вони вирішують самостійно один з одним.

У цьому секторі виділяють два канали руху грошей:

- канал капітального фінансування, по якому покупці назав­жди залучають кошти у свій оборот; для цього використовуються як інструмент акції;

- канал запозичень, по якому покупці тимчасово залучають кошти в свій оборот, використовуючи для цього як інструмент облігації та інші подібні цінні папери.

У секторі опосередкованого фінансування зв'язки між про­давцями і покупцями грошей реалізуються через фінансових по­середників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов'язання й вимоги, які можуть бути самостійними інструментами грошового ринку, зу­мовлювати появу нових грошових потоків.

За характером посередницьких операцій розрізняється багато видів фінансових посередників: банки, страхові компанії, інвести­ційні, фінансові та трастові компанії, пенсійні фонди, кредитні то­вариства тощо. За місцем на грошовому ринку їх можна розділити на дві групи: банки та небанківські фінансово-кредитні установи.

Виокремлення банків в окрему групу зумовлено тим, що вони мають значно ширші можливості оперувати на грошовому ринку, ніж інші інституції. Тому банки займають ключове положення в секторі опосередкованого фінансування. Це зумовлено двома ри­сами, притаманними банкам:

1) вони не тільки можуть акумулювати вільні кошти кредито­рів, а й самі створювати депозитні грошові кошти в процесі кре­дитної діяльності;

2) вони здійснюють розрахунково-касове обслуговування всіх інших фінансово-кредитних інституцій, а тому можуть мобілізу­вати, а отже — тимчасово використати, вільні кошти останніх.

3. Структура грошового ринку

Для вивчення механізму функціонування грошового ринку важливе значення має також його структуризація. Вичленення ок­ремих сегментів ринку можна здійснити за кількома критеріями:

1. За видами інструментів, що застосовуються для переміщен­ня грошей від продавців до покупців;

2. За інституціиними ознаками грошових потоків;

3. За економічним призначенням грошових коштів, що купу­ються на ринку.

За видами інструментів у гро­шовому ринку можна виділити три сегменти: ринок позичкових зобов'язань, ринок цінних паперів, валютний ринок.

За інституціиними ознаками грошових потоків можна виділи­ти такі сектори грошового ринку: фондовий ринок; ринок банків­ських кредитів; ринок послуг небанківських фінансово-кредит­них установ.

На фондовому ринку здійснюється переміщення небанківського позичкового капіталу, який приводиться в рух з допомогою фондових цінностей (акцій, середньо- і довгострокових облігацій, бондів, інших фінансових інструментів тривалої дії).

Усі фінансові інструменти, що застосовуються на фондовому ринку, можна розділити на дві групи:

1) акції, що є вимогами на ча­стку в чистому доході і в активах корпорації;

2) боргові зобов'я­зання середнього (від одного до 10 років) та тривалого (10 і більше років) термінів дії, що є зобов'язаннями емітентів перед власником виплачувати йому погоджену суму грошового доходу у формі про­центів через певні проміжки часу аж до повного погашення.

За третім критерієм — економічним призначенням купівлі грошей — грошовий ринок поділяють на два сектори:

• ринок грошей;

• ринок капіталів.

На ринку грошей купуються грошові кошти на короткий строк (до одного року).

Ринок грошей характерний тим, що він дуже чутливий до будь-яких змін в економіці та у фінансовій сфері, тому попит і пропозиція тут надто мінливі, а процент як ціна грошей часто змінюється під їх впливом.

На ринку капіталів купуються грошові кошти на тривалий (більше одного року) термін. Ці кошти використовуються для збільшення маси основного й оборотного капіталів, зайнятих в обороті позичальників.

Між усіма елементами грошового ринку, незалежно від того, за якими критеріями вони були вичле-нені, існує внутрішній взаємозв'язок, що підтверджує його внут­рішню єдність.

4. Заощадження та інвестиції в механізмі грошового ринку

Важливу роль у збалансуванні грошового обороту, а також попиту і пропозиції на грошовому ринку відіграють заощадження та інвестиції

Можна зробити кілька загальних висновків щодо вза­ємозв'язку заощаджень та інвестицій.

1. Заощадження сімейних господарств є єдиним джерелом чи­стих інвестицій у закритій економічній системі.

Якщо формування заощаджень уповільнюється чи зовсім зу­пиняється, починаються скорочення інвестицій та «проїдання» раніше нагромадженого капіталу.

Потік 5 набуває зворотної спрямованості, а витрати на споживання (потік 3) перевищать національний дохід. За таких умов зростання інвестицій у секторі «фірми» припиняється, що підриває основу для розвитку еконо­міки в майбутньому.

2. Зростання обсягу заощаджень створює верхню межу наро­щування інвестицій у секторі «фірми».

Проте зростання обсягу інвестицій, як правило, не досягає цієї верхньої межі. Частину коштів, що надійшли на грошовий ринок за потоком заощаджень, мобілізує уряд для державних закупівель та інших витрат.

Певна частина коштів, що надходять на грошовий ринок по каналу «заощадження», використовується для поповнення запасу грошей (збільшення обов'язкових резервів банків, поточної каси економічних суб'єктів) і не спрямовується в інвестиції.

3. Заощадження населення, що надійшли на грошовий ринок і не мобілізовані урядом для своїх потреб та не осіли в грошових запасах, мають бути позичені сектором «фірми» для інвестування.

Інакше на грошовому ринку виникне надлишок коштів, а на товарних ринках (на ринку продуктів передусім) — відсутність попиту на товари. Неінвестовані заощадження неминуче викли­чуть кризу збуту, скорочення виробництва, зниження доходів і заощаджень у секторі «сімейні господарства». У нереалізованих товарних запасах будуть «заморожені» значні капітали.

На підставі наведених трьох висновків можна формалізувати зв'язок між інвестиціями та заощадженнями в такому вигляді:

Ір = З – Дп

де Ір — інвестиційні ресурси, що надходять у розпорядження фірм;

З — загальна маса заощаджень, що надійшла на грошовий ринок;

Дп — сума приросту державних позик, розміщених на грошо­вому ринку.

Дотримання цієї рівності є необхідною передумовою збере­ження рівноваги на грошовому ринку, а отже — передумовою нормального функціонування банків та інших фінансових посе­редників, оскільки формування кредитних ресурсів буде відпові­дати попиту на кредит.

У проблемі «заощадження — інвестиції» важливе значення має не тільки нагромадження достатнього обсягу збережень у сі­мейному секторі, а й повна трансформація цих збережень в інвес­тиції. Грошовий ринок покликаний створити ефективний меха­нізм такої трансформації.

Тема 5. Грошові системи, їх елементи.

Питання для розгляду.

1.Поняття грошової системи.

2.Елементи грошової системи.

3.Основні типи грошових систем.

4.Грошова система України, її еволюція.

1. Поняття грошової системи.

Грошова система — це форма організації грошо­вого обороту в державі, яка створилася історично і закріплена законодавчо.

Кожна держава формує свою влас­ну грошову систему, намагаючись надати їй повну незалежність та здатність протистояти зовнішнім впливам, коли вони загро­жують інтересам національної економіки. Наявність такої суве­ренної грошової системи є однією з ключових ознак політичної та економічної самостійності держави.

Разом з тим у грошових системах різних країн є багато спіль­ного. Це виявляється насамперед у однотипності методів регулю­вання грошових потоків та маси грошей в обігу, ідентичності ін­струментів регулювання грошового ринку тощо.

2.Елементи грошових систем.

В складі грошових систем можна виділити кілька окремих елементів, кожний з яких законодавче зафіксований. Це:

1. Найменування грошової одиниці;

2. Масштаб цін;

3. Види та купюрність грошових знаків, які мають статус за­конного платіжного засобу;

4. Регламентація готівкових та безготівкових грошових розрахунків;

5. Регламентація режиму валютного курсу та операцій з ва­лютними цінностями;

6. Регламентація режиму банківського процесу;

7. Державні органи, які здійснюють регулювання грошового обороту та контроль за дотриманням чинного законодавства.

Найменування грошової одиниці, як правило, пов'язується з іс­торією країни. Коли молоді держави створюють нові грошові сис­теми, назви для своїх грошових одиниць (національних валют) вони шукають у своїй історії чи в історії корінної нації відповідної краї­ни.

Масштаб цін являє собою купівельну спроможність грошової одиниці да­ної країни.

Про наявність масштабу цін сьогодні свідчать істотні відмін­ності в рівнях цін на одні й ті самі товари, виражені в грошових одиницях різних країн.

У більшості випадків масштаб цін у сучасних умовах змінює­ться стихійно, незалежно від волі держави, під впливом інфля­ційних процесів в економіці.

Для зручності користування грошова одиниця поділяється на певну кількість частин, як правило, на 100. Закон визначає міру точного поділу та назву кожної частини.

Види та купюрність грошових знаків визначає вищий зако­нодавчий орган, який надає їм статус законного платіжного засо­бу, тобто покладає на державу відповідальність за їх забезпечен­ня. Усі інші платіжні засоби такого статусу не мають.

Крім видів грошових знаків, законодавство держави визначає також їх купюрність. Правильно встановлена розмірність номіна­лів банкнот та розмінної монети насамперед створює значні зру­чності учасникам платіжного обороту. Водночас висока частка великих купюр забезпечує економію на друкуванні грошових знаків. Проте наявність великих купюр робить готівку вразливі­шою для фальшування, зручнішою для обслуговування незакон­них, тіньових операцій. Якраз з цієї причини держави уникають випуску купюр надто великих номіналів.

Регламентація готівкового та безготівкового обігу, режиму валютного курсу та операцій з ва­лютними цінностями, інших елементів грошової системи більш детально буде розглянуто в наступних темах.

3. Основні типи грошових систем

У результаті еволюції товарного господарства та властивих йому економічних відносин грошові системи поступово змінюва­лися, набували різних форм, які можна класифікувати за кількома критеріями.

Металеві грошові системи історично виступали у формах біметалізму та монометалізму. В епоху первісного накопичення капіталу (XVI — XVIII ст.) грошові системи, як правило, базува­лися на біметалізмі, що виник ще за часів феодалізму.

Біметалізм — це грошова система, в якій роль загального ек­вівалента законодавче закріплялася за двома металами — золо­том і сріблом; монети з цих металів карбувалися та оберталися на рівних засадах, банкноти підлягали розміну на обидва ці метали.

Історично першим різновидом біметалізму була система пара­лельних валют, за якою співвідношення між золотими та сріб­ними монетами встановлювалося на ринку стихійно.

Це створювало деякі труднощі, що були пов'язані з існуванням на ринках двох загаль­них еквівалентів, а значить —двох мір вартості, двох систем цін. Ситуація ускладнювалася постійною зміною співвідношення між золотом та сріблом за вартістю. Щоб спростити ситуацію, держа­ва встановлювала у законодавчому порядку обов'язкове вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися на рівних засадах за їх відкритого карбування.

Такий різновид біметалізму дістав назву «система подвійної валюти». Але встановлене фіксоване вартісне співвідношення часто не збігалося з реальним ринковим.

Той метал, який був за законом недооціненим, витіснявся з обігу металом, вартість якого за законом була завищена. У цьому проявлялася дія закону Коперника—Грешема: «Гірші гроші витісняють з обігу кращі». (На це явище вперше звернув увагу польський учений Н. Коперник, а сформу­лював як закон Т. Грешем—державний діяч та фінансист Англії XVI ст.)

Різновидом біметалізму була так звана система «кульгаючої» валюти, за якою один з видів монет карбується у закритому по­рядку.

Монометалізм — грошова система, за якої роль загального еквівалента виконує один метал: золото (золотий монометалізм) або срібло (срібний монометалізм), при цьому в обігу функціо­нують монети та знаки в