Література. 1 Вебер М. Политика как призвание и профессия / М

1 Вебер М. Политика как призвание и профессия / М. Вебер // Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.

2 Вебер М. Харизматическое господство / М. Вебер // Социс. – 1988. – №5.

3 Власть: очерки современной политической философии Запада. – М., 1989.

4 Ильин И. Аксиомы власти / И. Ильин // Новое время. – 1990. – №10.

5 Ильин М., Коваль Б. Что есть политика и что – наука о политике / М. Ильин, Б. Коваль // Полис. – 1991. – № 4.

6 Дарендорф Р. Конфликт и классовая борьба / Р. Дарендорф // Социс. – 1995. – №7/8.

7 Маруховська О. Врегулювання етнополітичних конфліктів: наука чи мистецтво / О. Маруховська // Віче. – 1998. – №1.

8 Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник / В. М. Піча, Н. М. Хома. – К.-Л., 2001.

9 Преториус Р. Теория конфликта / Р. Преториус // Полис. – 1991. – №5.

10 Рудич Ф. Наука про політику: сучасний стан та тенденції розвитку / Ф. Рудич // Віче. – 2002. – №5.

11 Рябов С. Політика як соціальне явище / С. Рябов // Політологічні читання. – 1994. – №2.

12 Тоффлер О. Проблема власти на пороге ХХІ в. / О. Тоффлер // Свободная мисль. – 1992. – №2.

13 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник / П. П. Шляхтун. – К., 2002.

Відправною точкою для осмислення суті змісту першого питання є етимологічне визначення поняття “політика”, котре походить від давньогрецького слова “polis” (місто – держава) та деяких його похідних і пов’язується здебільшого із однойменною працею відомого грецького мислителя Аристотеля.

При з’ясуванні питання щодо періоду виникнення політики важливо вказати на дві точки зору:

1) марксистську, що появу політики пов’язувала з класовим розшаруванням суспільства і виникненням держави, зміст і спрямування діяльності якої були прерогативою панівного класу; 2) немарксистську, для якої політика виникла одночасно із формуванням стійких груп людей, об’єднаних спільними інтересами та цілями. В цих групах виникають відносини панування та підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути.

В даному випадку можна стверджувати, що якісь початки політики існували вже в первісному суспільстві, оскільки там були наявні такі спеціальні інститути, як вожді, старійшини, рада старійшин. Проте останні, хоча і здійснювали деякі функції організації та управління суспільством, все ж ще не виділялись з нього, не поставали над ним як окрема самостійна сила. Головним суб’єктом управління там виступала вся громада, всі її члени.

Потрібно наголосити на тому, що уже як відносно самостійна сфера суспільного життя політика виникла на тому етапі розвитку суспільства, для якого була характерною поява соціальної, етнічної, релігійної диференціації. При цьому представники марксизму покликання політики вбачають в тому, щоб в умовах диференційованого суспільства організовувати суспільне життя в інтересах в першу чергу панівних класів (конфліктологічний підхід). Інша ж точка зору виходить з того, що політика виникла як засіб узгодження інтересів в умовах диференційованого суспільства з метою збереження цілісності і єдності суспільства (консенсусний підхід). Варто зазначити, що насправді природа політики поєднує в собі ці два підходи, політика реалізовує як часткові, так і загальні інтереси.

Стосовно визначення факторів, які впливають на природу політики, склались наступні підходи:

1) теологічний (зводиться до божественного тлумачення політики); 2) натуралістичний (ставить в центр уваги природні чинники розвитку політики), в рамках якого розрізняють біологічний географічний та психологічний підходи; 3) соціальний (політика розглядається як результат дії насамперед соціальних чинників).

Багатогранність і багатство проявів такого феномена як політика зумовлює неоднозначність як побутових уявлень про неї, так і її наукових тлумачень. Так, наприклад, традиційне розуміння політики через державу сягає своїм корінням епохи античного полісу, пов’язується насамперед з іменами Платона і Аристотеля і триває до кінця ХІХ ст. Інша позиція у розумінні політики (друга пол. ХІХ ст. – переважно ХХ ст.) була властива марксизму, поглядам М. Вебера і репрезентувала політику як владу, як планове й організоване прагнення її завоювання, а відповідно, як конфлікт, боротьбу, в якій ті, хто утримують владу, забезпечують собі контроль над суспільством та отримання всіляких благ.

Сьогодні на рівні наукового аналізу політика постає по-різному, зокрема її тлумачать як: взаємодію класів, націй, держав між собою і владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення, пов’язані із здобуттям і використанням державної влади, цілеспрямованим впливом на неї; участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту її діяльності, ін. Проте найвдалішим нам видається таке визначення політики, яке відображає її соціальну спрямованість – реалізовувати, узгоджувати багатоманітні соціальні потреби й інтереси на основі керівництва й управління суспільством. (Див.: Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – С.154). Останні слова є важливими, адже будь-яка діяльність спрямована на реалізацію інтересів, тому особливість політики в тому, що робить вона це через керівництво та управління.

Розглядаючи види, напрямки, структуру політики, слід звернутися до Політологічного енциклопедичного словника (К., 1997. – С.258-259). Основними її видами (в залежності від різних критеріїв) є: економічна, соціальна, аграрна, світова, міжнародна, локальна, державна, партійна, довгострокова, оперативна тощо. Структурними елементами політики виступають: політичні відносини і діяльність; політична свідомість; політична організація.

Стосовно функцій політики (основних напрямків її впливу на суспільство) можна виділити такі основні, як: всеосяжної організації суспільних явищ; регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, стосунки людей, груп, індивідів; виявлення та виразу, задоволення інтересів різних соціальних груп; певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх більш загальному інтересу – спільному; раціоналізації руху соціальних спільнот; збереження єдності і цілісності суспільства, забезпечення його успішного функціонування; сприяння становленню людини як вільної, унікальної та неповторної; вироблення певних суспільних ідеалів(ідеологічна); сприяння втягненню людини у політичне життя(виховна); єднання членів суспільства (інтеграції); прогностична.

Характеристика політики, політичного життя суспільства буде неповною без розгляду питання про його суб’єкти. Тому в другому питанні плану потрібно чітко усвідомити зміст поняття “суб’єкт політики”. В найбільш загальному плані під останнім розуміють джерело активної, предметно-практичної, цілеспрямованої діяльності.

Відповідаючи на питання конкретніше, потрібно підкреслити, що до числа суб’єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Хоча існує думка, що суб’єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб’єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин взагалі не бере участі в голосуванні.

Суб’єкт політики передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою, певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв’язок; взаємодію з об’єктом політики.

Найбільш загальним поділом суб’єктів політики є їх поділ на індивідуальні та групові (соціальні групи, народ, політичні інститути та організації тощо). Тут доцільно зазначити, що в політології суспільні групи (як відносно стійкі сукупності людей, що мають спільні інтереси, цінності і норми поведінки) називають “групами інтересів”, оскільки важливою є їхня діяльність щодо реалізації власних інтересів через політичну сферу і владні структури.

Загалом соціальні групи розрізняють на основі критеріїв соціальної диференціації (диференціації суспільства) та критерію масштабності: великі соціальні групи (інтегрують індивідів “по горизонталі” в рамках усього суспільства, країни в цілому: соціально-класові, етнічні, демографічні, релігійні); середні (корпоративні, що утворюються для досягнення певних цілей: виробничі об’єднання, організації, територіальні спільності) та малі (сім'я, виробничі бригади, сусідські спільності, товариські компанії тощо). Об’єктивною умовою інтеграції індивідів у соціальні групи є збіг інтересів (коротко- та довготривалих). А оскільки останній не є постійним, соціальні групи є утворенням динамічним, рухомим. Тому соціальну структуру із властивими їй спільностями, з їх зв'язками, інтересами можна розглядати не як стан, а як процес.

Недостатній розвиток груп призводить до авторитарних, тоталітарних режимів. Урізноманітнення ж соціальної структури є важливою передумовою демократизації суспільства.

В цьому плані держава, здійснюючи певну економічну і соціальну політику, якоюсь мірою, а іноді дуже істотно впливає на спрямування соціальної диференціації. Історичний досвід засвідчує, що настанова на соціально однорідне суспільство не відповідає потребам прогресу цивілізації.

3 точки зору визначення суб’єктів політичного процесу можливі різні підходи до соціальної структури на рівні великих груп. Так, для марксистського підходу вирішальне значення має склад суспільства зогляду його поділуна економічні класи (великі групи людей насамперед за економічними ознаками: формами власності, розмірами багатства, місцем i роллю в організації господарської діяльності, формами одержання доходів), які тлумачились як антагоністичні, а боротьба міжними – як основа розвитку суспільства.

Для іншого ж підходу – теорії соціальної стратифікації (початок концепції страт поклав німецький вчений М. Вебер) – характерним є розглядати соціальну структуру як багатомірну систему, в якій поряд з класами i відносинами власності, що їх породжували, важливе місцемають й інші параметри: престиж професії (посади), рівень освіти, об’єм влади тощо. Тобто не відкидається поняття “соціальний клас” як елемент структури, а використовуються ще й інші критерії диференціації. Наукове i політичне значення теорії стратифікації полягає в тому, що вона враховує різноманітні ознаки, на яких ґрунтується соціальний статус індивідів.

Потрібно підкреслити, що групи, які вирізняються на основі економічних чинників та на основі критеріїв соціальної стратифікації, є базовими, первинними соціальними групами, а відтак – i суб'єктами політики.Але в міру розвитку й ускладнення соціальної структури зростає значення різноманітних вторинних утворень (такі соціально-політичні сили як консерватизм i лібералізм, соціал-демократія, профспілковий рух тощо). Взаємодією, поєднанням, сплетінням різноманітних інтересів, їх комбінацією зумовлене формування похідних груп як суб’єктів політики.

Варто зауважити, що включеність у політичний процес, вплив на прийняття i виконання політико-управлінських рішень є далеко не однаковою в окремих індивідів та групових суб’єктів. 3 урахуванням цього здійснюють класифікацію суб’єктівполітики на:

- первинні (базові) – це соціальні групи громадянського суспільства, їхосновні завдання: визначення власних інтересів, формування громадсько-політичних структур та надання їмпідтримки через масові акції. Томустатус цих груп у соціальній структурі виявляється у боротьбі за владу трансформовано, через утворення різноманітних політичнихсил;

- вторинні (політичні партії, громадсько-політичні opганізації та рухи, групи тиску тощо): формування цінностей та цілей, вироблення програм, участь у боротьбі за владу i здійснення тиску на неї;

- безпосередні (політичні лідери, владні структури, керівні органи політичних організацій): прийняття політичних ухвал, консолідація суспільства, врегулюванняконфліктів тощо.

Дуже близькою до вказаної класифікації набула поширення класифікація суб’єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюють три групи суб’єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні. Поскільки соціальні та інституціональні суб’єкти – це є, іншими словами, відповідно первинні та вторинні, про які говорилось вище, то варто коротко зупинитись лише на функціональних суб’єктах політики. Ними виступають такі суспільні інститути, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації тощо. При цьому варто подумати, чи поділ суб’єктів політики на інституціональні і функціональні є абсолютним.

В західній політології найвідомішою є класифікація суб’єктів політики залежно від ступеня свідомої участі людей у політиці (за Г. Алмондом). За цією ознакою розрізняють:

1) паройкіальний тип (від грецьк. “пара” – навколо та “ойкос” – дім, господарство): цілком безсвідома, стихійна участь в політиці, коли цей тип суб’єкта живе безпосередньо інтересами найближчого оточення; 2) суб’єкт-підданий: напівсвідома участь, розуміння змісту суспільних ролей, але нерозуміння, як впливати на ці ролі; 3) активний учасник політики – партисипант: найактивніший і найсвідоміший суб’єкт політики.

Також класифікацію суб’єктів політики здійснюють за їх динамічними якостями, а саме:

1) консервативні суб’єкти, які змінюються дуже повільно й неохоче, наприклад, нація, церква, держава; 2) суб’єкти, схильні до гнучкого реагування на ситуації, наприклад, індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

При відповіді на третє питання насамперед важливо зауважити, що проблеми політичної стабільності та конфліктів на Заході завжди широко висвітлювалися і лягли в основу відповідних політологічних концепцій, а в умовах тоталітарних режимів, зокрема в колишньому СРСР, замовчувались як неіснуючі, оскільки реально утвердились офіційні ідеологеми про “морально-політичну єдність суспільства”. Варто підкреслити, що стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині країни і в системі міжнародних відносин, стосується усіх сфер життя. При цьому політичну стабільність можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна з них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Політична стабільність – це такий стан, для якого характерними є сталість і збереження функціонування політичних інститутів, порівняно рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни в політичній сфері. Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність.

Важливо розрізняти види політичної стабільності – динамічний та стагнаційний – в залежності від суспільної системи та її політичного режиму. Динамічна стабільність характерна для країн з політичним демократичним режимом, тоді як стагнаційна – для тоталітарних режимів. Чим характеризується політичне життя в умовах цих двох видів стабільності, радимо почерпнути із Політологічного енциклопедичного словника (К., 1997. – с. 338) та підручника “Політологія” (за ред. О. І. Семківа. – Л., 1994. – С. 372-375).

Варто враховувати, що в основі зрівноваженості політичних процесів лежать врешті-решт соціально-економічні фактори. Але безпосередньо це явище соціально-психологічне, оскільки характеризує певний баланс політичних інтересів різних соціальних груп і політичних сил, тобто стан їх відносного примирення, консенсусу. За умов, коли ця збалансованість відсутня, виникає нестабільність. Отже, альтернативою щодо стабільності є нестабільність. А безпосередньою її причиною за певних умов є політичний конфлікт як різновид соціальних конфліктів.

Перейшовши до цієї частини питання, насамперед потрібно зазначити, що спроби раціонального осмислення природи соціального конфлікту здійснювали ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій датують початком ХХ ст. Перші дослідження пов’язують із Г. Зіммелем, який запропонував термін “соціологія конфлікту”. І лише після Другої світової війни дослідження конфліктів набули прикладної спрямованості, тобто зосередилися на аналізі й розв’язанні реальних конфліктів.

Потрібно сказати, що в сучасній науковій літературі існує багато визначень політичного конфлікту (напр. К. Боулдінга, Л. Козера, Р. Дарендорфа та ін), проте за всієї різноманітності тлумачень суті конфлікту спільним для них є визнання того, що в основі конфлікту лежить суперечність, зіткнення несумісних, а то й взаємовиключних інтересів. Відповідно політичний конфлікт можна визначити як протистояння і протиборство несумісних, а то й взаємовиключних політичних інтересів соціальних груп і політичних сил на ґрунті бажання ствердити владний пріоритет задля реалізації своїх інтересів.

Для повнішого розуміння сутності конфлікту, його місця в житті суспільства необхідно вказати на дві парадигми, які співіснують у науковій думці ХХ ст. – функціоналістську і конфліктологічну. При цьому вказати, що функціоналісти (Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, Т. Парсонс, В. Парето, ін.) наголошують на важливості внутрішньої гармонії та упорядкованості суспільства, вважають, що останнє завжди прагне стану “абсолютної рівноваги”, тому конфлікти – явище аномальне, своєрідна “хвороба” суспільства. А прихильники конфліктологічного підходу (Л. Козер, Дж. Рекс, Р. Дарендорф, ін.) розглядають конфлікт як явище цілковито нормальне й неминуче у суспільстві, розділеному на класи, які мають неоднакові ресурси. Вони вважають, що слід визнати не тільки неминучість конфліктів у суспільстві, а й їх конструктивну роль в суспільному розвитку, а також те, що конфліктом можна управляти. При цьому суть управління конфліктом полягає не в тому, щоб відвернути або чимось замінити соціальну революцію чи локальні колізії, а в тому, щоб надати об’єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих втрат і збільшити досягнення. Детальніше про т.зв. “золоті правила” конфліктології (на прикладі проблем врегулювання етнополітичних конфліктів) можна дізнатись із зазначеної в списку літератури публікації О. Маруховської.

Для з’ясування сутності політичного конфлікту потрібно знати основні стадії його розвитку та типологію конфліктів. Про це радимо взяти інформацію із навчального посібника “Політологія” (автори: В. М. Піча, Н. М. Хома), викладену на с. 288-289.

Відповідь на дане питання плану має включати в себе також знання про крайні форми прояву конфлікту, якими виступають кризи. До внутрішньополітичних криз відносяться: урядова, парламентська, конституційна, загальнонаціональна кризи. Так, урядова криза виражається у втраті урядом авторитету. Парламентська криза наступає тоді, коли рішення законодавчого органу не співпадають з волею більшості громадян країни, або коли впродовж встановленого терміну однієї сесії (в Україні він становить 30 днів) не можуть розпочатись пленарні засідання, чи з якихось інших причин. Конституційна криза пов’язана із фактичним припиненням дії Основного закону держави, що викликає потребу перегляду і якісної зміни попередньої конституції. Загальнонаціональна криза є найнебезпечнішою і може включати в себе усі три попередні. Ця криза зачіпає основи суспільного устрою і призводить до зміни політичної влади, революцій, радикальних реформ.

Наявність в реальному житті політичних конфліктів передбачає можливість їх врегулювання. Світова практика і сучасні теоретичні розробки пропонують цілий ряд способів вирішення конфліктів, зокрема: морально-правовий, силовий, реалістичний, ідеалістичний, інтеґративний, ухилення, підміна конфлікту, конфронтації, відкладання, переговори та ін. Детальніше про це радимо дізнатися із: Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997. – С.270; Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.-Л.,2001.– С.290-291.

При відповіді на останнє питання плану аудиторного семінару необхідно виходити з того, що влада – це є суто суспільне відношення. Вона притаманна будь-якому суспільству, але не тваринному світові, а політична влада, політико-владні відносини характерні лише для певних етапів суспільного розвитку. Влада – це таке суспільне відношення, яке передбачає визначальний вплив однієї частини суспільства на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. При цьому важливо наголосити на тому, що влада не є властивістю окремо ні суб’єкта, ні об’єкта влади, вона виступає саме як відношення між ними і не існує як без суб’єкта, та і без об’єкта.

Загальновідоме визначення влади М. Вебера, яке визнається більшістю політологів різних орієнтацій: “Влада означає будь-яку можливість здійснювати всередині конкретних соціальних відносин власну волю навіть всупереч опорові, незалежно від того, на чому така можливість ґрунтується”.

Нав’язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із використанням різних засобів. Тому залежно від засобів здійснення влади розрізняють різні її види – економічна, соціальна, політична, сімейна, духовно-інформаційна тощо. Докладніше про ці види влади можна дізнатись із: Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – К., 2002. – С.173-175.

Щодо політичної влади як одного із видів влади можна сказати, що це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм. Якщо реалізація інших видів влади (духовної, сімейної, економічної тощо) тією чи іншою мірою може відбуватися з використанням правових норм (загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою), то для політичної влади (особливо державної, яка є її найвищим проявом) такі норми є найважливішим засобом її здійснення. А зважаючи на те, що політична влада – це ще й влада партій, громадських організацій, рухів, засобів масової інформації, органів місцевого самоврядування, які ґрунтуються не лише на правових нормах, встановлених державою, а й на нормах політичних, які діють лише в межах цих організацій, то засобами здійснення політичної влади виступають як правові, так і політичні норми, які діють всередині недержавних організацій та у стосунках між ними.

Важливо знати, що специфіка державної влади як форми влади політичної полягає в тому, що вона:

1) здійснюється спеціальним апаратом; 2) поширюється на всю територію країни; 3) наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу. Порівняльна характеристика політичної влади і влади державної як її форми здійснена в книзі: Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. – К., 1996. – С.19-21.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, варто зупинитися на її основних особливостях:

- верховенство (полягає в обов’язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому);

- публічність (означає її суспільний, безособовий і відкритий характер);

- моноцентричність (проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства);

- легальність (законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу);

- легітимність (правомірність існування влади, тобто її суспільне визнання);

- різноманіття ресурсів (засобів її здійснення);

- кумулятивний характер (від лат. cumulatio – скупчення), тобто зростаюче нагромадження влади та значне посилення її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади.

Відповідаючи на дане питання плану, необхідно вказати і на функції політичної влади. Важливо наголосити при цьому, що останні збігаються з функціями політики (найважливішим засобом здійснення її є влада), а в кінцевому підсумку – з функціями різних політичних інститутів. Основними функціями політичної влади виступають: політичне керівництво та управління суспільством; соціальна інтеграція; оптимізація політичної системи; забезпечення політичної стабільності.

Політична влада є багатоманітним суспільним явищем. Розкриттю цієї багатоманітності, різних сторін та аспектів влади сприяють різні концепції влади, основними з яких є:

- біхевіористська (від англ. behaviour – поведінка): влада розглядається як певний тип поведінки, що ґрунтується на можливості зміни поведінки інших людей;

- телеологічна (від грец. teleos – мета, результат): влада як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів;

- інструменталістська: влада тлумачиться як спосіб використання певних інструментів, найважливішими з яких вважаються насильство, багатство й знання;

- структуралістська: влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

- конфліктологічна: влада як процес прийняття рішень, що регулюють суспільні конфлікти, зокрема у царині розподілу тих чи інших цінностей;

- реляціоністська (від франц. relation – відношення, зв'язок): влада розглядається як відношення між двома партнерами, коли один з них – суб’єкт – справляє визначальний вплив на іншого – об’єкт.

Важливим завдання політології є упорядкувати, згрупувати, типологізувати існуючу безліч конкретних проявів влади, застосовуючи при цьому різні критерії. Наведемо головні із сучасних класифікацій.

Так, згідно критерію легітимності (правомірності існування влади, її суспільного визнання), який був запропонований М. Вебером, владу поділяють на традиційну, харизматичну, раціонально-легальну. Про це варто говорити детальніше. Другим критерієм типологізації влади є, за італійським вченим Н. Боббіо, принцип “видимості”, тобто її публічність. Розрізняють три різновиди такої влади: публічна влада видимого правління; напівприхована або напівпублічна; прихована або таємна влада, “невидима”. За критерієм політичного режиму розрізняють тоталітарну, авторитарну та демократичну владу. Згідно принципу поділу влади її поділяють на законодавчу, виконавчу та судову. Ще одним критерієм типологізації влади є джерела, підстави її формування. В найбільш загальному вигляді можна сказати, що влада виростає із суб’єктивних відмінностей людей, із об’єктивної неоднорідності їх становища у суспільстві. Відповідно, джерела влади дуже різноманітні. Найчастіше такими джерелами вважають фізичну силу, багатство, знання, становище і організацію.

Крім джерел влади завжди вказують і на її ресурси. Під останніми найчастіше розуміють потенційні основи влади, тобто ті засоби дії на підвладних, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо для досягнення поставлених цілей. Розуміється, що між джерелами і ресурсами влади немає чіткої розмежувальної лінії.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на: утилітарні (матеріальні і соціальні блага, пов’язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людей); примусові (силові) заходи адміністративного і кримінального впливу); нормативні (різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини).

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюють економічні, соціальні і духовно-інформаційні ресурси. Специфічним – демографічним – ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси.

Важливо розуміти, що використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятись в таких формах, як:

- панування (такий механізм здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі і підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення і відокремлення особливого апарату управління). При цьому панування проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах;

- керівництво (діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку);

- управління (діяльнісно-практичний прояв волі правлячої групи, це практичне застосування влади, тобто пред’явлення панівною групою певних вимог до різних суб’єктів суспільних відносин і спонукання їх діяти відповідно до цих вимог заради досягнення поставлених цілей);

- контроль (здатність суб’єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади – закони, укази, розпорядження тощо).

Примусовий характер політичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспільством породжують проблеми легітимності влади.

Термін “легітимний” (лат. legitimus) означає “законний”. Однак значення цього терміну є дещо іншим. Сьогодні існує розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Нині легітимність вважається обов’язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством, принаймні основною його частиною, та світовим співтовариством її правомірності. І якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність – соціокультурною характеристикою влади.

Щодо головної ознаки легітимності влади існують дві основні точки зору:

1) ліберально-демократична позиція: легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Відповідно, влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною;

2) позиція політичного реалізму: легітимність влади полягає не стільки у законності і демократизмі її встановлення, скільки у її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати у суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом (наприклад, в результаті революції чи воєнного перевороту) влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною. І навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян, наприклад, у разі проведення згубних для суспільства “реформ” чи тотальної корумпованості можновладців тощо, і стати нелегітимною.

В ході відповіді потрібно приділити увагу типології легітимності влади, яка істотно поглиблює знання про неї. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних, чистих типи легітимності: традиційний (ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв); харизматичний (гуртується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя); раціонально-легальний (базується на переконанні підвладних в законності й доцільності встановлених порядків та існуючої влади).

Класифікація легітимності політичної влади М. Вебера довший час визначала методологію і розуміння проблематики влади. Однак потрібно розуміти, що у ній відсутнє чітке розрізнення поміж двома об’єктами легітимації: влади осіб, що складають правлячу групу, і політичного режиму та інститутів політичної системи.

Універсальні ший характер має підхід, запропонований Д. Істоном у 1965 р., який називає три джерела підтримки влади та режиму: 1) головні ідеологічні принципи (ідеологічна легітимність); 2) прихильність щодо структур і норм режиму (структурна легітимність); 3) відданість владі у зв’язку з позитивною оцінкою особистісних рис людей, котрі її репрезентують (особистісна або персональна легітимність).

Сучасну типологію легітимності пропонує англійський політичний філософ Д. Хелд, виділяючи сім її типів:

1) згода під загрозою насильства;

2) легітимність як традиція;

3) згода внаслідок апатії;

4) прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі);

5) інструментальна згода (тому що режим може послуговуватись інструментом реалізації ідей загального добробуту);

6) нормативна згода;

7) ідеальна нормативна згода.

Причому, лише два останні типи Д. Хелд вважає індикаторами справжньої легітимності, розуміючи водночас, що вони зустрічаються надзвичайно рідко і що це швидше продукт уяви, аніж реальний стан суспільства. Тому найтиповішою, на його думку, є комбінація різних варіантів легітимності.

Підсумовуючи щодо типів легітимності влади, зазначимо, що для демократичного суспільства домінуючими є впевненість у цінності інститутів влади та норм політичного режиму, а для перехідного суспільства такими можуть стати традиційна, ідеологічна та особистісна легітимація.