Література. 1 Белл Дж. Конец идеологии / Дж

1 Белл Дж. Конец идеологии / Дж. Белл // Новое время. – 1992. – №7.

2 Білоус А. Якого кольору ідеологія? / А. Білоус // Віче. – 1993. – №6.

3 Гавриленко І. Чи потрібна державі ідеологія? / І. Гавриленко // Віче. – 1996. – №4.

4 Галкин А. Фашизм – его сущность, корни, признаки и формы правления / А. Галкин // Полис – 1995 – №2.

5 Дашкевич Я. Українська ідеологія: міф чи реальність? / Я. Дашкевич // Український час. – 1995. – №1.

6 Кара-Мурза А. Либерализм против хаоса / А. Кара-Мурза // Полис. – 1994. – №3.

7 Максимець Б. Політична ідеологія сучасного українського суспільства та системні чинники її формування / Б. Максимець // Вісник національної академії державного управління. – 2005. – №1.

8 Медведчук В. Соціал-демократична модель суспільного розвитку: передумови становлення в Україні / В. Медведчук // Політична думка. – 1999. – №4.

9 Михальченко М. Чи можлива інтегративна ідеологія в Україні? / М. Михальченко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – №6.

10 Сіленко А. Соціал-демократична політика: нові підходи / А. Сіленко // Нова політика. – 2001. – №6.

11 Фукуяма Ф. Конец истории / Ф. Фукуяма // Вопросы философии. – 1990. – №3.

Розкриваючи першепитання плану семінару, зазначимо, що необхідним елементом політичного життя суспільства виступає політична свідомість. Вона є однією із найважливіших форм суспільної свідомості

Свідомість – це вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності, яка відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань окремого індивіда, соціальнихспільностей, суспільства в цілому.

Політична свідомість відображає політичне буття людей і може бути визначена як сукупність знань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.

Існують два взаємопов’язані блоки елементів політичної свідомості – мотиваційний і пізнавальний.

Мотиваційний блок включає політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи спонукають людей до певної політичної поведінки і супроводжуються емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок охоплює політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце тут посідає правосвідомість.

Залежно від критерію, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості

За ознакою суб’єкта політики (соціологічний підхід) виокремлюють такі її рівні: політична свідомість суспільства; політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, військова група і т. ін.); політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості.

Буденна політична свідомість – це несистематизовані масові уявлення про політику. Це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Оскільки головним джерелом формування буденної політичної свідомості є повсякденна практична діяльність, то нерідко її називають ще емпіричною політичною свідомістю. При цьому вона не позбавлена деяких теоретичних та ідеологічних елементів.

Теоретична політична свідомість – це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів. Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією.

Розкриваючи друге питання “Політична ідеологія: суть, основні риси та функції”, зазначимо, що основний зміст ідеології, як і теоретичного рівня політичної свідомості, становлять систематизовані знання, але ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею соціальних інтересів. Тобто політична ідеологія – це система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, економічних, естетичних тощо уявлень, поглядів та ідей, які обов’язково відображають становище певних класів, соціальних груп, націй, їх корінні інтереси і уявлення про реалізацію цих інтересів.

Звідси можемо визначити основні риси політичної ідеології:

1) має систематизований характер;

2) є функціональною, оскільки служить поштовхом до дії;

3) опосередковано виражає політичне буття, тобто через політичну психологію та систему соціально-економічних відносин або через певний соціальний інтерес. При цьому варто підкреслити, що саме відповідність тих чи інших ідеологій інтересам певних соціальних груп є найважливішою причиною їх так званої “живучості”. Це радимо докладніше висвітлити при з’ясуванні першого питання самостійної роботи.

Політична ідеологія виконує низку функцій. Серед них виділимо: пізнавальну (пояснення суспільно-політичної реальності, цілісної орієнтації людини у суспільстві); виправдально-захисну (обґрунтування та виправдання певної лінії політичної дії, що передбачає захист інтересів та ідеалів певної соціальної групи); інтегруючу та мобілізуючу (спрямована на згуртування певних класів(груп)); програмно-цільову (ідейно-політичні доктрини знаходять свій вираз в програмних документах політичних партій).

Третєпитання. Досвід підтвердив, що політична ідеологія реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.

Лібералізм (лат. liberalis – вільний) – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави. В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або “соціальний” лібералізм – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; “етатистський” різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва. Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму.

Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.

Консерватизм (лат. соnservаге – зберігати, охороняти) – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії.

У другій половині XX ст.. традиційний консерватизм зазнавтрансформацій, що й зумовило його нову назву – неоконсерватизм.

Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовуєтрадиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст.

Про основні прояви неоконсерватизму в економічній, політичній та соціальній сферах радимо прочитати із Політологічного енциклопедичного словника (К.,1997. – С.255-266), а також інформацію про основні різновиди сучасного консерватизму – традиціоналізм, лібертаризм та неоконсерватизм – із: Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – К.,2002,-С.549-550.

Соціалізм (лат. socialis – суспільний) – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально-забезпеченої свободи особистості.

Марксистська концепція соціалізму розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму. Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалась через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний ладпротиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В’єтнам). Це і спричинило кризу уявлень про соціалізм.

Соціал-демократична концепція соціалізму визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності і справедливості.

Завершуючи розгляд цього питання, відмітимо, що нині соціал-демократія – це організована в Соціалістичний Інтернаціонал політична сила. Мета діяльності даних політичних партій – демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни.

Про нове бачення шляхів розвитку суспільства та нові підходи до розуміння соціальної держави у соціал-демократичній ідеології радимо взяти інформацію із зазначеної в списку літератури статті А. Сіленко.

Стосовно взаємовідносин ідейно – політичних доктрин можна виокремити дві відносно самостійних складових: це боротьба між ідеологіями, оскільки кожна з них прагне виявити свій пріоритетний вплив на маси, та їх взаємодія та взаємозбагачення. В даному контексті важливо розуміти, що розмова про кінцеву перемогу якоїсь однієї ідеології (Див.: Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии. – 1990. – №3) не має жодного сенсу, оскільки будь-яка з ідеологій є певним проектом супідрядності та взаємодії певних індивідуальних та суспільних потреб. І поскільки ієрархія потреб та прагнень людських періодично змінюється, то й відбувається зміна ідеологічних програм, одні ідеології виступають пріоритетними, домінуючими, інші ж відходять на задній план, але не зникають назавжди. Тому й “кінця історії” в сенсі остаточної перемоги в ідейно-теоретичному плані якоїсь з ідеологій в принципі бути не може допоки існує людство.

Як насправді відбулося і відбувається взаємозближення політичних ідеологій через їх взаємодію радимо дізнатися із підручника Шляхтун П. П Політологія (теорія й історія політичної науки) – К., 2002. – С.565 – 566.