Теоретичний рівень наукового пізнання та його методи

Вищим за емпіричний рівень наукового пізнання є теоретичний. На теоретичному рівні відбувається накопичення та вивчення конкретного матеріалу, фактів. На теоретичному рівні людиною пізнається сутність предметів. на рівні встановлення законів і закономірностей об’єктивної реальності. Головними методами теоретичного пізнання є: індукція і дедукція; і аналіз і синтез; інтуїція; ідеалізація; екстраполяція; гіпотеза; теорія; наукове передбачення.

Наукова теорія - це вища, обгрунтована, логічно несуперечлива система наукового знання, що дає цілісний погляд на істотні властивості, закономірності, причинно-наслідкові зв'язки, що визначають характер функціонування і розвитку дійсності.

Теорія може змінюватися шляхом включення в її нових ідей і фактів. Коли в рамках даної теорії виявл. протиріччя, що не підлягають розв’язанню за її допомогою, то його вирішення веде до побудови нової теорії. Серцевину наукової теорії складають її закони. У теорії виділяють такі суттєві моменти: вихідну емпіричну основу (факти, дані експерим,); та теоретичну основу (різноманітного роду припущення, постулати, аксіоми; логіку теорії, допустимі в рамках теор. правила, лог. висновки і доведення; закони наук, а також передбачення). Отже двома методами побудови наукової теорії – є емпіричний і теоретичний. Емпіричні знання пов'язані з такими елементами як емпіричні факти і відношення, дані спостереження, покази приладів, які можуть бути записані в протоколі, зведені в таблицю чи подані графічно. Важливим завдання емпіричного рівня пізнання є отримання статистичних даних про різні тенденції його руху і розвитку. В статистичних даних знаходять свій вияв, перш за все, кількісна сторона об'єкта, що досліджується, його властивості і зв'язки. Основними методами і формами емпіричного пізнання є: спостереження, експеримент, моделювання і науковий факт. Наукова теорія починається не зі збору фактів, а зі спроби розв'язання якоїсь задачі, в основі якої завжди лежить певне припущення, здогадка, постановка проблеми.

Люди прагнуть пізнати те, чого вони не знають. Проблема - це питання, із яким ми звертаємося до самої природи, до життя, до практики і теорії. Визначити проблему часом не менш важко, ніж знайти її розв'язання: правильна постановка проблеми у певній мірі спрямовує пошукову активність думки, її спрямованість. Коли вчений визначає проблему і намагається вирішити її, він неминуче розробляє і досліджує програму, будує план своєї діяльності. При цьому він виходить із передбачуваної відповіді на своє питання ця відповідь виступає у вигляді гіпотези. Тільки після постановки проблеми можна перейти до спостереження, моделювання поведінки досліджуваного об’єкту.

Спостереження – це початковий етап емпіричного дослідження, який полягає у цілеспрямованому сприйнятті предметів і явищ дійсності з метою отримання безпосередніх чуттєвих даних про об’єкт пізнання. У процесі спостереження отримуємо знання про зовнішні сторони, властивості, відношення досліджуваних об’єктів.

Експеримент – це науково поставлений дослід, в якому дослідник активно втручається у хід процесу, створюючи штучні умови буття та функціонування явищ з метою отримання про нього нових знань.

Моделювання – це штучне створення моделі, яка відтворює деякі особливості оригіналу. Модель - це предмет, що замінює об’єкт пізнання.

На теоретичному рівні людиною пізнається сутність предметів на рівні встановлення законів і закономірностей об’єктивної реальності. Головними методами теоретичного пізнання є: індукція і дедукція; і аналіз і синтез; інтуїція; ідеалізація; екстраполяція; гіпотеза; теорія; наукове передбачення.

Індукція і дедукція – це дві форми умовиводу. Інд. умовиводи такі, в яких мисл. рухається від одиничного до загального. При дедукції навпаки: процес пізнання спрямовується від загального до часткового.

Аналіз — це розчленування цілісного і предмета та складові частини з метою їх всебічного вивчення.

Синтез є методом пізнання, змістом якого є 'з'єднання раніше виділених частині предмета і в єдине ціле.

Інтуіція — це раптова вірна здогадка про таке, що логічно не випливає із попередніх міркувань.

Ідеалізація – це мисленне конструювання понять про об’єкти, які не існують, але для яких є прообрази в реальному світі. Якщо у процесі абстрагування залишають поза увагою неістотні вл-ті явища і наголошують на істотних, то при ідеалізації відволікаються і від багатьох істотних вл-ей, виділ-чи серед них одну, та й ту перебільшують до такої крайньої міри, в якій вона не притаманна реальному об’єкту.

Екстраполяція – це поширення висновків, отриманих при вивченні однієї частини явища на іншу його частину.

Гіпотеза – це такий сп-іб мислення, Який полягає у побудові припущення про те чи ін. досл-не явище та у дов-ні цього припущення. Вона є формою існ. знаньі методом пізнання предметів і явищ навколишнього світу.

Теорія - це система понять і уявлень про дійсність, що створюється в процесі пізнавальної діяльності.

Наукою розроблені різні методи соц. прогнозування: істор. аналогія, компютерне моделювання, екстраполяція, проведення соціологічних досл-нь.

Науковий метод, накова методологія, наукова раціональність(критерії, норми, ідеали).Структура наук знання.Емпіричний рівень пізнання:форми та методи. Методологічна роль філософії у науковому пізнанні.

В сучасній філософії науки поняття наукового методу пов'язане із розумінням науки як особливого типу пізнавальної діяльності. Науко­вий метод - це спосіб організації, впорядкування, - систематизації пізнавальної діяльності в науці, який спрямовує дії суб'єкта Сіндивідуального чи колективного) на досягнення поставленної мети - ви­роблення нового наукового знання.

Науковий метод в його загальному розумінні (як "метод науки") слід відрізняти від різних спеціальних наукових методів (таких, як спостереження, вимірювання, експеримент, математичного методу, мето­ду моделювання чи аналогій, методу спектрального аналізу чи рентге­нівського методу тошо).

Якщо спеціальний науковий метод визначає деякий особливий тип пізнавальної діяльності в науці, то, говорячи про метод науки (нау­ковий метод в загальному розумінні), ми прагнемс дати характеристику суті та смислу наукового підходу, наукового способу пізнання. Мето­дологія науки - сфера досліджень, які спрямовані на вивчення, аналіз як наукового методу взагалі, так і системи спеціальних наукових ме­тодів і методик. Існують різні рівні методології нау:<и - відповідно до типології наукових методів (конкретнонаукові методики і спеціаль­ні методи; загальнонаукові методи: метод науки). Власне філософський характер мають рівні методології, що стосуються загальнонаукових ме­тодів і методу науки (наукового методу в цілому), інші рівні методо­логії мають спеціальнонауковий характер (напр. метрологія як дисцип­ліна, що створює теорію вимірювання і розробляє методи і методики точних вимірювань).

В історії філософії проблема наукового методу привертає пильну увагу, починаючи з XVII ст. в працях Р.Декзрта і Ф.Бекона. Декарт в творі "Правила для керування розумом" стверджує, що "неможливо шука­ти істину без методу". Аналогічну думку висловлює Ф.Бекон: "нічого не можна пізнати інакше, ніж в певному порядку і відповідно до пев­ного методу". Проте засновники класичної західноєвропейської філосо­фії розходилися в тлумаченні суті наукового методу. Р.Декарт був ра­ціоналістом, Ф.Бекон - емпіриком. Методологічним ідеалом раціоналіз­му було знання строго дедуктивного типу, яке грунтується на абсолют­но достовірних - загальних і необхідних принципах (ці принципи вреш­ті вважали за апріорні, тобто такі, що мають для людського розуму "природжений" характер, незалежний від досвіду). Зразок тачого знан­ня (і, отже, ідеал наукового методу) раціоналісти - Декарт, Спіноза, Лейбніц - вбачали в математиці.

Емпіризм виходив, навпаки, з визнання вирішальної ролі досвіду, спостереження, експерименту: наука має грунтуватися на спостережен­нях і експериментах, які дають матеріал для індуктивних висновків (узагальнень). Протягом XV111 - XIX ст. розвиток природознавства від­бувався під анаком домінування ідеалів емпіризму. О.Конт, У.Уевелл, Дж.Ст.Мілль стверджували, що метод науки полягає в індуктивному уза­гальненні дослідних даних. Проте і раціоналісти ("дедуктивісти") і емпірики ("індуктивісти") виходили а трьох основних припущень: (і) науковий метод має розглядатися як гарантія відкриття нових наукових істин, створення наукових теорій, як спосіб, за допомогою якого вче­ний обов'язково досягне успіху; (2) науковий метод може мислитися у вигляді сукупності (системи) правил; виконуючи які суб'єкт безпомил­ково і послідовно вирішуватиме свої пізнавальні задачі (щось на кшалт алгоритму науково-пізназальної діяльності). Декарт писав, що його мета "встановити правила, за допомогою який ми могли б підняти­ся на вершини людського знання"; (3) можна вказати універсальний принцип (ідею), який визначаб сутність наукового методу, його фунда­ментальну рису.

В кінці XIX - першій половині XX ст. філософія і методологія на­уки ставлять під сумнів, заперечують як раціоналістичну, априо ристсько-дедуктквістську, так і емпіристсько-індуктивістську версії наукового методу. Вкорінюється думка, що наукові відкриття неможливо здійснити шляхом індуктивного виводу ("наші теорії не виводяться з досвіду"); так само остаточно заперечується ідея "апріорного знання" ("чисте мислення", яке не спирається на досвід, нездатне дати знання про світ). Як результат змінюється саме тлумачення проблеми науково­го методу. Неопозитивізм, (або "логічний емпіризм") хоча і орієнту­ється на досвід, на "фактуальне дане" як на дійсне знання, відкидає тлумачення наукового методу як засобу знаходження ("відкриття") но­вого знання: методологія науки не може дати рецептів, як встановлю­вати нові істини або як створювати нові теорії; смисл методології науки -■ а, отже, і смисл наукового методу - дати рекомендації, в який спосіб наукове знання може бути відокремлене від ненаукового, і як може бути перевірене (підтверджене) наукове знання. Вирішуючи ці. питання, неопозитивізм звернувся до ідеї верифікації - перевірки на­уковості і істинності усіх тверджень, які формулюються в науці, шля­хом їх співставлення з досвідом, а результатами спостережень і екс­периментів. Проте спроби розробити строгі логічні схеми подібної пе­ревірки тверджень, що формулюються в науці, для багатьох типів таких тверджень виявилися безуспішними. Взагалі підтвердження якогось уні­версального твердження (теорії) окремими фактами не доводить його(її) істинності: твердження (теорія) стосуються безкінечної" кількос­ті фактів, а таму завжди можуть виявитися хибніши.

Нове розуміння наукового методу Суло запропоноване К.Поппєром, який виступив з різкою критикою індуктивізму. За думкою К.Поппера, науковий метод ("метод науки") виростає із загального методу людсь­кої діяльності - методу спроб і помилок. "Якщо метод спроб і помилок розвивається все більш і більш свідомо, то він набуває характерних рис наукового методу"/! ,с. 120/. Розвиток методу спроб і помилок і перетворення його в науковий метод К.Поппер пов'язав з принципом ^:критики ("критичний метод") і перевірки теорій. Проте перевірка має здійснюватися не стільки шляхом пошуку підтверджень теорії, скільки шляхом пошуку її спростувань (фальсифікацій) теорії.

Відповідно до концепції К.Поппера, науковий метод полягає: (і) в формуванні (висуванні) проблеми; (2) в "сміливих здогадах" (ідеях, гіпотезах); (3) в перетворенні цих здогадів в наукову теорію; (4) в критичному аналізі теорії, який має спиратися на (а) певні підтверд­ження теоії Фактами і на (б) пошук спростувань (фальсифікацій) тео­рії.

Фальсифіковані теорії відкидаються, а замість них формулюються нові, більш складні проблеми. Цінність науки, з точки зору К.Поппе­ра, полягає в тому, що вона нестабільна, має "відкритий характер": довільні її досягнення в довільний час можуть бути відкинуті і нові результати можуть замінити застарілі /Дж.Агассі/. Проте концепція К.Поппера зазнала серйозної критики ("наука виглядає з точки зору Тїопперз. як безкінечна послідовність суперечок, що змінюють одна од­ну"). К.Поппер гіпертрофував нестабільність науки, що неминуче приз­водить до знецінення її фундаментальної когнітивної функції бути со­ціальним органом, здатним нагромаджувати об'єктивне знання про світ.

Науковий метод розглядають, виходячи а того, що наука є однією з Важливих форм людської діяльності, і тому їй притаманні ті фундаментальні риси, що визначають людську діяльність: (1) колективність (соціальний характер) (2) історичність (нагромадження і використання соціального досвіду, зміна, еволюція, динамізм) (3) опосередковз-ність певними засобами і знаряддями, які людина ставить між собою і світом і які роблять можливою саму діяльність.

Ці риси діяльності людини можна розглядати також як істотні ха­рактеристики наукового методу; специфіка науки як особливого типу діяльності, який відмінний від інших її форм, визначається перед усім характером тих знарядь, засобів ("соціально-функціокувчкх пред­метів"), які опосередковують пізнавальне відношення суб'єкта науки до дійсності і використання яких регулюється системою відповідних ідеалів і норм (останні втілюють істотні аспекти самої ідеї науко­вості, наукової традиції).

Відповідно науковий метод розуміють як такий спосіб діяльноості суб'єкта наукового пізнання, який (і) визначенний складною системою спеціалізованих засобів (інструментів, знарядь) пізнаваіької діяль­ності; (2) пов'язаний з певними світоглядними припущеннями; (3) здійснюється відповідно до сукупності норм та ідеалів наукового піз­нання; (4) реалізується у вигляді різноманітних процедур наукового дослідження (до яких можна віднести спостереження, вимірювання, екс­перимент, опис, пояснення, формалізацію і інтерпретацію, аналіз і синтез, доведення або обгрунтування - зокрема, шляхом Індукції чи дедукції, підтвердження (верифікацію) і спростування (фальсифікацію) тощо).

До основних засобів пізнавальної діяльності відносять: (1) мзте-матику; (2) прилади; (3) наукові теорії; (4) комп'ютерну техніку /ЕОМ/. Поряд з цим до важливих засобів наукової діяльності слід від­нести: (5) категоріальний апарат науки; (6) тезаурус науки (сукуп­ність понять з певної галузі науки, що нагромаджена в процесі її розвитку); (7) фактуальний апарат науки (сукупність нагромаджених наукових фактів, експериментальних узугапьнень тощо).

Особливе місце в системі наукового методу посідають ідеали і норми наукового пізнання, які визначають обов'язкові вимоги (стан­дарти) до ферм і результатів наукової діяльності (норми) та її ос­новні ціннісні орієнтації (ідеали). До ідеалів наукового пізнання можна віднести ідеал об'єктивності знання, ідеал єдності науки (і наукового методу І), ідеал редукції (зведення складних явищ до більш простих) тощо. Норми наукової діяльності стосуються безпосередньо

"технології" наукових процедур, вимог до результатів наукових дос­ліджень (напр. норми експериментального дослідження: "чистота" екс­перименту, можливість точного об'єктивного опису, можливість відтво­рення тощо), а також стогуються особливостей поведінки вчених як членів наукової спільноти, як належних до соціального інституту нау­ки. Ці останні норми

Виділяють такі групи методів: 1. Філософські методи (створення загального методу, Гегель першим звернув увагу на специфічний характер методу, його відмінність від методів інших наук) - діалектичний, метафізичний, аналітичний, інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний.

2. Загально - наукові підходи та методи дослідження включають поняття інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент. Принципи системності, кібернетичний, ймовірносний, моделювання, формалізація.

3. Часто - наукові методи - використовуються в конкретних науках (методи механіки, фізики, хімії)

4. Дисциплінарні методи - системи, прийоми, що використовуються в дисципліні.

5. Методи міждисциплінарного дослідження - сукупність ряду синтетичних, інтегративних засобів на стиках наукових дисциплін.

Роль філософії в науковому пізнанні: - філософія впливає на побудову фундаментальних теорій

впливає на розвиток пізнання прогнозуючою функцією(атомізм Демокрита)

непрямий складний вплив філософських принципів на процес наукового дослідження

принципи філософії функціонують в науці у вигляді загальних імперативів, норм, що утворюють методологічну програму вищого рівня.

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоре­тичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядан­ня — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його фо­рми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпоряд­ковані чуттєвості. Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв'язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Знач­ною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експеримента­льних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпо­середньо на об'єкт і опановує його за допомогою таких за­собів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експе­римент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою тео­рії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди ма­ють теоретичне навантаження. Початок науки — це не са­мі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абс­трактних, ідеальних конструктів. Це — постулати, визна­чення, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати нау­кове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чо­гось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необхідною. Навіть достеменна перевірка ідей досві­дом сама, за Поппером, живиться ідеями. Експеримент є дією, яка планується і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто людина сама формує свій досвід.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве пе­реважання раціонального моменту — понять, теорій, зако­нів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпо­рядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знан­ня. Така обробка здійснюється за допомогою систем абст­ракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, принци­пів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істин­ного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес ство­рення чисто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елемен­тів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за до­помогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи, та конкрети­зуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, роз­криває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід ем­піричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм від­носить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, при­нижуючи або заперечуючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпірич­них даних, часом відкидаючи необхідність всебічного ана­лізу фактів як джерела й основи теоретичних конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конс­трукції та концепції (наприклад, соціальні концепції марк­сизму).

Типи наукової раціональності:

- класичний тип - центрує увагу тільки на об'єкт і виносить за думки усе, що стосується суб'єкта та засобів діяльності;

- некласичний тип - ідея відносності об'єктів до засобів і операцій діяльності, прояснення цих засобів і операцій створює істинне знання про об'єкт;

- постнекласичний тип - співвідносить об'єкт не тільки з засобами, і й з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

58.творчість як сила людини та сутністний елемент її буття.Особливості наукової творчості.Інтелект(логіка), емоції та інтуїція в науковій творчості.Роль світогляду в науковому пізнанні)=57

Творчество и интуиция. В процессе познания наряду с рациональными операциями и процедурами участвуют и нерациональные. Это не означает, что они не совместимы с рациональностью, то есть иррациональны. Нерациональные процедуры и операции производятся различными участками мозга на основе особых биосоциальных закономерностей, которые действуют независимо от воли и сознания человека. В чем же специфика нерациональных механизмов познания? Зачем они нужны, какую роль играют в процессе познания? Для ответа на эти вопросы нам нужно выяснить, что такое интуиция и творчество.

В реальной жизни люди сталкиваются с быстро меняющимися ситуациями. Поэтому наряду с решениями, основанными на общепринятых нормах поведения, им приходится принимать нестандартные решения. Такой процесс обычно и называется творчеством.

Платон считал творчество божественной способностью, родственной особому виду безумия. Христианская традиция считала творчество высшим проявлением божественного в человеке. И. Кант усматривал в творчестве отличительную черту гения и противопоставлял творческую деятельность рациональной. С точки зрения Канта, рациональная деятельность, например научная, - удел в лучшем случае таланта, но подлинное творчество, доступное великим пророкам, философам или художникам, - всегда удел гения. Огромное значение придавали творчеству как особой личностной характеристике философы-экзистенциалисты. Представители глубинной психологии 3. Фрейд, К. Г. Юнг, немецкий психиатр Э. Кречмер, автор книги "Гениальные люди", относя творчество целиком к сфере бессознательного, гипертрофировали его неповторимость и невоспроизводимость и, по существу, признавали его несовместимость с рациональным познанием.

Механизмы творчества до сих пор изучены еще недостаточно. Тем не менее можно с определенностью сказать, что творчество представляет собой продукт биосоциальной эволюции человека

В каком же соотношении находятся рациональный и творческий процессы в познавательной и практической деятельности? Деятельность людей целесообразна. Для достижения определенной цели приходится решать ряд задач и подзадач. Одни из них могут быть решены с помощью типовых рациональных приемов. Для решения других требуется создание или изобретение нестандартных, новых правил и приемов. Это происходит, когда мы сталкиваемся с принципиально новыми ситуациями, не имеющими точных аналогов в прошлом. Вот здесь-то и необходимо творчество. Оно представляет собой механизм приспособления человека в бесконечно разнообразном и изменчивом мире, механизм, обеспечивающий его выживание и развитие. При этом речь идет не только о внешнем, объективном, но и о внутреннем, субъективном мире человека, бесконечном разнообразии его переживаний, психических состояний, настроений, эмоций, фантазий, волевых актов и т.д. Эта сторона дела не может быть охвачена рациональностью, включающей в свой состав гигантское, но все же конечное число правил, норм, стандартов и эталонов. Поэтому творчество не противоположно рациональности, а является ее естественным и необходимым дополнением. Одно без другого просто не могло бы существовать. Творчество поэтому не иррационально, то есть не враждебно рациональности, не антирационально, как думали многие мыслители прошлого, оно не от бога, как думал Платон, и не от дьявола, как полагали многие средневековые теологи и философы. Напротив, творчество, протекая подсознательно или бессознательно, не подчиняясь определенным правилам и стандартам, в конечном счете на уровне результатов может быть консолидировано с рациональной деятельностью, включено в нее, может стать ее составной частью или в ряде случаев привести к созданию новых видов рациональной деятельности. Это касается и индивидуального, и коллективного творчества. Так, художественное творчество Микеланджело, Шостаковича, научное творчество Галилея, Коперника, Лобачевского стало составной частью культуры и науки, хотя в своей непосредственной изначальной форме оно не соответствовало устоявшимся шаблонам, стандартам и эталонам.

Любой человек в той или иной мере обладает творческими способностями, то есть способностями к выработке новых приемов деятельности, к овладению новыми знаниями, формулировке проблем, познанию неизвестного. Каждый ребенок, познавая новый для него окружающий мир, овладевая языком, нормами и культурой, по существу, занимается творчеством. Но с точки зрения взрослых, он овладевает уже известным, обучается уже открытому, проверенному. Поэтому новое для индивида не всегда является новым для общества. Подлинное же творчество в культуре, политике, науке и производстве определяется принципиальной новизной полученных результатов в масштабах их исторической значимости.

Что же образует механизм творчества, его пружину, его отличительные особенности? Важнейшим из таких механизмов является интуиция. Древние мыслители, например Демокрит и особенно Платон, рассматривали ее как внутреннее зрение, особую высшую способность ума. В отличие от обычного чувственного зрения, дающего информацию о преходящих явлениях, не представляющих большой ценности, умозрение, согласно Платону, позволяет подняться до постижения неизменных и вечных идей, существующих вне и независимо от человека. Декарт считал, что интуиция позволяет отчетливо и ясно усматривать идеи, заключенные в нашей душе. Но как именно "устроена" интуиция, никто из них не пояснял. Несмотря на то что последующие поколения европейских философов по-разному толковали интуицию (Фейербах, например, считал, что она коренится не в усмотрении высших идей, а в самой чувственности человека), мы до сих пор очень мало продвинулись в понимании ее природы и механизмов. Именно поэтому интуиция и связанное с ней творчество не могут быть в сколько-нибудь полной и удовлетворительной форме описаны системой правил. Однако современная психология творчества и нейрофизиология позволяют с уверенностью утверждать, что интуиция включает в себя ряд определенных этапов. К ним относятся: 1) накопление и бессознательное распределение образов и абстракций в системе памяти; 2) неосознанное комбинирование и переработка накопленных абстракций, образов и правил в целях решения определенной задачи; 3) четкое осознание задачи; 4) неожиданное для данного человека нахождение решения (доказательство теоремы, создание художественного образа, нахождение конструкторского или военного решения и т.д.), удовлетворяющего сформулированной задаче. Нередко такое решение приходит в самое неожиданное время, когда сознательная деятельность мозга ориентирована на решение других задач, или даже во сне.

Питання про природу науки, про визначення науки вже давно стало предметом уваги в філософії. Відомий французький мислитель засновник позитивізму О.Конт визначав науку як систему знань, складовими елементами якої б: (1) факти; (2) певний метод; (3) закони і принципи. Один з сучасних авторів дає таке визначення: "Наука - опеціа-лізований орган суспільства, функцією якого в пізнання дійсності і

визначення шляхів його практичного використання" /див.1, стор.14/. в енциклопедичному довіднику з філософії наука визначена як така сфера людської діяльності, функцією якої в вироблення і теоретична систематизація об'єктивного знання про дійсність. Особливістю науки є те, що в процесі історичного розвитку наука перетворюється в "виробничу силу суспільства" /К.Маркс/ і найважливіший соціальний інститут /див.2/. Вказання визначення (які, зрозуміло, не вичерпують усік можливих) фіксують такі суттєві риси науки: СІ) системність і об'єктивність наукового знання; (2) "діяльнісний" характер науки (наука як особлива сфера людської діяльності); (3) соціальну природу науки. Кожна риса сама по собі ще не визначає -науку, лише їхня єдність. Особливе значення для розуміння природи науки мають (2) і (3) риси.

Наука - не якась застигла, незмінна система знань, наука - це знання в динамиці, це пошук і вироблення нового знання, як? відповідає необхідним критеріям науковості. Цей процес пошуку і виробництва нових знань є процесом і результатом людської творчої діяльності. "Діяльнісний" підхід до розуміння науки дозволяв усвідомити активну роль людини як суб'єкта наукового пізнання, перевести питання про природу науки в питання про природу суб'єкта та об'єкта наукової діяльності, пре специфік її цілей, про 'ї необхідні умови і передумови, а також - в питання про засоби, ечаряддя, метод чи методи пізнавальної діяльності в науці. Діяльнісний підхід зосереджує увагу на питаннях наукової методології (яку можна, зокрема, розглядати як своєрідну "технологію" процесу пошуку і вироблення знань), він врешті стосується актуальної проблеми "раціональності" науки - тобто відповідності пізнавальної діяльності в науці певним нормам, ідеалам, стандартам і критеріям.

Розгляд науки як особливої спеціалізованої людської діяльності природно приводить до розгляду її колективного та соціального характеру. Наука - це колективна пізнавальна діяльність людей, які діють в певних соціальних умовах і між якими виникає система відповідних соціальних відносин.

Думка про соціальний характер наукового знання Сула висловлена вже О.Контом; свого глибокого виразу концепція соціальності науки знайшла в працях К.Маркса, який поєднав ідею соціальності науки з ідеєю практики (предметно-чуттєвої, матеріально-виробничої, соціально-історичної діяльності людей). Наука, за марксистською концепцією, виникає на основі практичної діяльності як спосіб її осмислення, те- ретичного відтворення, як спосіб розвитку практики, яка стимулює розвиток науки і водночас сама одержує могутній поштовх від науки. Суспільна практика визначає цілі науки і вона дає критерій об'єктивної цінності наукового знання. Ідеї Маркса сприяли появі в XX ст. таких сфер фідоеоіїського і соціального дослідження як "соціологія знання" (зв'язок знання і суспільства) і "соціологія науки" (наука як предмет дослідження соціології). Соціальна природа науки виявляється в тому, що наука виникає і розвивається лише в певних соціальних умовах. Соціально-визначеними (через соціальну практику і культуру) є об'єкти, які досліджує наука, її методи, сам суб'єкт пізнання, його спосіб мислення, категоріальний апарат, засоби і знаряддя пізнавальної діяльності.

Соціальність науки знаходить свій вираз в тому, що наука як суспільний фенсме-н інституалізується, перетворюється в соціальний інститут (цей процес відбувається в Європі в ХУІ-хл'їП ст.)

Перетворення науки в соціальний інститут зумовлено і характеризується такими явищами;

1. Досягнення догтзтньо високого рівня розвитку системи наукових знань, відокремлення науки від інших сфер духовної чи пізнавальної діяльності (філософії, теології і релігії, мистецтва, магії і алхі мії, містики, окультизму тощо).

2. Формування особливих критерієв, норм, стандартів одержання і оцінки наукового знання.

3. Формування корпорацій фахівців (вчених, дослідників) із спільними пізнавальними інтересами, які дотримуються в своїй пізнавальній ді яльності і в спілкуванні між собою цих критерієв, норм, стандартів (виникає те, що звуть "етосом. науки"),

4. Корпорація науковців (наукова спільнота) вбачає в науковій пізна вальній діяльності - відповідно до норм і стандартів науковості -свою соціальну роль і призначення.

5. Поява особливих форм організації наукового співтовариства Су виг ляді наукових академій, товариств, закладів, інститутів, лабораторій, наукових колективів тощо) які мають сприяти організації колективної діяльності по виробленню нових знань, іх адекватній оцінці,обміну інформацією, забезпечення наукового спілкування, зв'язків,сітки -комунікацій.

6. Визнання з боку суспільства (і, зокрема, держави) правомірності і необхідності наукової діяльності, її соціальної цінності, сприяння різним формам і способам її організації, орієнтація суспільної освіти на підготовку фахівців, здатних вести наукові дослідження, легі-тимізація і правове забезпечення наукової діяльності і наукових організацій, державна (правова і фінансова) підтримка науки та використання її результатів.

Діяльнісний і соціальний (соціологічний) виміри науки тісно поєднані з її "культурологічним виміром", без врахування якого неможливо розкрити суть науки як форми діяльності і як соціального інституту. Існує багато визначень культури. Одне з них належить А.Швейце-ру: "Культура - це підсумок, всіх досягнень окремих осіб і всього людства у всіх галузях і по всіх аспектах остільки, оскільки ці досягнення сприяють духовному вдосконаленню особистості і загальному прогресу". З цього визначення випливає, що культура - це передусім сукупність духовних досягнень людства, досягнень людини як творчої мислячої істоти. Матеріальна культура є виразом і наслідком духовної, інтелектуальної творчості. Очевидно, що науку слід розглядати як. один з істотних феноменів культури. Адже наука належить до числа Еидатних інтелектуальних досягнено -людства, вона відіграла кардинальну роль в духовному розвитку як людства в цілому, так і особистості, зумовила технічний і технологічний прогрес, змінила умови праці і життя величезних мас людей, врешті призвела до виникнення сучасної "технічної цивілізації".

Культуру можна характеризувати як фундаментальний фактор людської життєдіяльності, культура визначає і зумовлює спосіб організації суспільного Оуття, спосіб (форми) існування людини в світі як надприродної (соціальної, духовної) істоти. Ці функції культури в сучасну епоху неможливо-реалізувати, не спираючись на науку як важливий компонент культури. Існує система складних взаємовідносин між наукою і культурою: (1) Наука є продукт розвитку культури, людина творить донаукову культуру, і на її основі виростає наука (античність, середньовіччя, Навий час) як форма інтелектуалізму і раціоналістичного ставлення до світу. (2) Культура відіграє кардинальну роль в створенні необхідних умов 1 засобів для подальшого розвитку науки, виз-начзє характер і напрямки "П поступу. Наука існує і розвивається в певному "соціокультурному контексті". Слід говорити не лише про соціальні чинники розвитку науки ("соціальна детермінація" наукового поступу), але і про "соціокультурні чинники" (соціокультурна детермінація). Феномен соціокультурної детермінації в останні десятиріччя знайшов своє широке відображення в концепціях т.ав. "історичної школи філософії науки" /К-Поппер, Т.кун, і.Лакатош, Ст.Тулмін, П.Фе&є-рабенд та інш,/. (3) наука істотно впливає на стан і розвиток культури, її вплив і могутність настільки зростають, що в XX ст. виникли серйозні колізії в співвідношенні науки і культури, виявився розрив "науково-технічної" і гуманітарної (мистецтво, мораль, релігія) культури, характер і результати розвитку науки призвели до її апологетики, знецінення інших сфер культури (сцієнтизм), ДО загрози відчуження науки від соціогуманітарної і гуманістичної орієнтації, до появи технократизму як домінуючої тенденції в соціальному використанні науки. Культура існує як цілісність, єдність всіх своїх компонентів, лише цілісність культури дозволяє зберігати - спираючись на науку - інтелектуалізм, раціоналістичную домінанту суспільного буття, і водночас відстоювати і відновлювати гуманітарні та гуманістичні спрямування культури, всі ті форми людської духовності, без яких неможливе повнокровне людське буттл. Наука підтримує в суспільстві раціоналізм і інтелектуалізм, культура в Ті широкому розумінні дозволяє суспільству вСеріттії гуманістичну спрямованість самої науки, долати небезпечні для людини тенденції чи прояви наукового поступу, забезпечити її фундаментальну роль як засобу виживання сучасної цивілізації.

Філософія науки: основні напрямки.Позитивізм, його історичні форми.Позитивістська та антипозитивістська методологія в соціогуманітарних науках (герменевтика, методи феноменологічного аналізу та ін).

Позитивизм возник в 30-40-х гг ***в. Позитивизм – позитивная философия. Представители позитивизма рассматривают философию как побеждённую наукой, наука победила философия. Основной тезис позитивизма – наука сама себе философия. Задача: описание и согласование научных данных. Из философии должны быть изъяты все метафизические (не научные) проблемы, поэтому -- позитивная философия. Три этапа развития: Позитивизм (Миль, Спенсер). Основная задача – очищение науки от метафизики (не почему, а как). Необходимо сводить к минимуму число общих законов (оптимизация). Наука уже настолько многообразна, что нужно разбираться в ней самой. Наука полагалась как механистическая. Чувства – вот основа знаний. Махизм (Мах, Авериус) или эмпириокритицизм. Задача – разобрать теорию познания, избегая философских крайностей, соблюдая философскую нейтральность. Произошёл некоторый возврат к метафизике и философии. Усиливалась роль теоретических исследований. Микроявления чувствами не ощутить. Практика научного познания не могла быть объяснена с позиции махизма. Аналитическая философия. (неопозитивизм). Появился в 30-х гг ** в. и существует до сих пор. а) логический позитивизм (Р. Карнат, Г. Рейхенбах). б) философия лингвистического анализа (Витгенштейн). Представители неопозитивизма отбросили всю гносеологию (теорию познания). Логическое положение воспринимается как нечто истинное, исходное. 2 задачи логических позитивистов: устранить из науки все псевдопроблемы (то, что лишено смысла), с точки зрения рассмотрения логических позиций; построить идеальные логические модели идеальных логических рассуждений. Математическая логика, разработанная в **в -- вот идеальное решение проблемы.

Принципы верификации. Для выявления осмысленности высказывания нужно сравнить его с эмпирическими данными, найти ту область, где это высказывание имеет смысл, т.е. верифицировано ли оно. Если это сделать не удаётся, то высказывание метафизическое, лишено смысла и его надо отбросить. Недостатки: отбрасывает эксперимент, опыты человека. Вся история лишена смысла, т.к. её невозможно проверить.Ни одно общее утверждение не может быть верифицировано, т.к. его нельзя проверить, мы можем проверить только единичные факты. Критический рационализм. (К. Попер) – промежуточный эта между позитивизмом и постпозитивизмом. Истинность нужно доказывать имея опровергающие тезисы – принцип фальсификации. Подтверждение всегда можно найти. Всякая попытка подтвердить теорию сводится к попытке её опровергнуть. Что не опровергается, то не научно. Трудности фальсификации: Не объясняет накопление научных знаний. За счёт чего происходит? Переход от одного утверждения к другому переходит загадочным образом. Почему из одного утверждения получается другое? Не остаётся места для научных теорий, все они лишь гипотезы, выступающие как заблуждение, т.е. переход всё время от одного заблуждения к другому. Постповитивизм (Т. Кун, П. Фейерабенд). Начало положила работа Куна “Структура научных революций” 1962. Постповитивизм реабилитировал метафизическую сторону науки, культуры. Возникла проблема интернализма (ищет источник развития науки в самой науке) и экстернализма. Экстернализм – культурный контекст – главный источник развития науки, т.е. источник развития вне науки. Кун выдвинул этапы развития науки: Спокойный. Революционный (переходный). Парадигма – совокупность традиций, которых придерживается научное сообщество. Революционный этап – переход от одной парадтгмы к другой. Поппер формулирует принцип методологического индивидуализма: «...задача социальной теории состоит в том, чтобы строить социологические модели и анализировать их в дескриптивных или номиналистических терминах, иначе говоря, в терминах индивидов, их установок, ожиданий, отношений и т.д.»

Аналіз науки як цілісної системи обумовлюється її багаторівневою сутністю. Наука досліджується у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, історико-науковому, наукознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному та ін.

З позицій логіко-гносеологічного підходу наука розглядається як система знань. Розуміння науки як системи знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання.

Згідно з етапами розвитку теорії пізнання, до яких належать:докласичний, класичний (модерн), некласичний (постмодерн), постнекласичний, класифікується сама наука. Але кожна класифікація є дещо умовною.

Коротко, що стосується докласичного періоду розвитку теорії пізнання, він характеризується тим, що притаманний стародавнім народам: для них думка і предмет думки виступав одним і тим же (не розрізнялися плани ідеального ідеального, вони ототожнювалися). Творчість трактувалася як продиктоване духом що робити. Але, що знаменно не було поняття плагіату. Наука - носій знань споглядального характеру.

Наука класичного періоду розпочинається в Європі з Ф. Бекона, досягає найвищого розквіту в працях І. Ньютона і закінчується революцією у фізиці наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Стрижневою науковою дисципліною класичного періоду була механіка, що вивчала стійкі залежності, які можна виразити переважно математичною мовою. Вона орієнтувала дослідження на пошук причин явищ, знання яких за умови додержання логічних правил мислення обов’язково повинно привести до очікуваних наслідків. Видатну роль в дослідженні відігравав експеримент, за допомогою якого можна було визначити стабільність, однозначне функціонування досліджуваного об’єкта в заздалегідь заданих умовах. Вважалося, що заради вирогідності з описів і пояснень треба виключити все, що стосується впливу людської діяльності на об’єкт. Пізнання тлумачили як теоретичне узагальнення даних спостереження й експерименту.

Основною рисою класичної науки є те, що знання носить об'єктивний характер, а сам шлях до їх накопичення і відкриття суб'єктивний. Класична наука має особистісно-світоглядну орієнтацію. Для класичної науки характерне поєднання теоретичних і емпіричних методів дослідження. Основна мета класичної науки формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини.

Класичну науку (додисциплінарну (ХVII-XVIII ст.) і дисциплінарну (ХІХ ст.), згідно станів її розвитку) складають ідеали, норми наукового мислення, відповідна наукова картина світу, а також філософські ідеї та категорії, на яких вона грунтується. Заміна будь-якої частини з цих засад становить наукову революцію, що і відбулося на початку ХХ ст. і спричинило розвиток некласичною науки.

Некласичний період розпочинається з виникнення термодинаміки. Якщо в класичній науці закони і сам предмет вважали незмінними, позачасовими і позапросторовими, то термодимаміка довела: предмет дослідження і знання про нього мінливі, нестійки. Цю думку підтверджували ідеї неевклидової геометрії, криза канторівської теорії множин, виникнення інтуїціоністської математики, ідеї структуралізму в гуманітарних науках. У цю епоху розпочинається ланцюгова реакція революційних змін у різних галузях знань: у фізиці (відкриття поділу атома, становлення релятивістської і квантової теорії), в космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), у хімії (квантова хімія), в біології (становлення генетики). Пізніше зароджуються кібернетика і теорія систем, що відіграли дуже велику роль у розвитку сучасної наукової картини світу. У процесі видатних досягнень у різних галузях формувався стиль мислення некласичної науки. Він характеризувався відмовою від прямолінійного об’єктивизму і розуміння відносної істинності теорій і картин природи, розроблених на тому чи іншому етапі розвитку природознавства. Відповіді природи на запитання людей залежать не тільки від її будови, а й від того, як ці запитання ставляться, від історичного розвитку засобів і методів пізнавальної діяльності. На противагу ідеалу єдино істинної теорії, що фотографує досліджувані об’єкти, припускається правдивість кількох різних теоретичних описів однієї і тієї самої реальності, оскільки в кожній з них може бути момент об’єктивного знання. Некласична наука почала досліджувати не просто предмети, що зазнають змін, а об’єкти, недоступні людським органам почуттів (мікро- і макросвіт). Для цього створюють особливий тип лабораторій - складний, насичений технічними засобами технологічний процес на зразок сучасного виробництва. Наукові дослідження починають здійснювати спеціально організовані колективи з поділом праці в них: від генераторів ідей до організаторів їх виконання, з участю інженерів, техніків, лаборантів, які технічно забезпечують функціонування засобів наукової діяльності. Наука в прямому розумінні слова стає різновидом індустрії.

Некласична наука (постмодерн):

- відмова від абсолютів (принцип релятивності) (приклади: теорія відносності, квантова механіка);

- у центрі пізнавального процесу стоїть суб'єкт з його соціокультурними прикметами;

- методи пізнання залежать від суб'єкта;

- спроби виділити наукове і ненаукове (позитивізм).

В останній третині ХХ ст. глобальні проблеми сучасності, більшість яких породжена саме революційними досягненнями в науці, зумовили потребу пошуків форм і засобів його гуманізації. Це, у свою чергу, спричинило якісні зміни в природі науки порівняно з її класичними і некласичним періодами. Є підстави говорити про початок нового - постнекласичного - періоду розвитку науки. Його характеризують дві головні особливості: орієнтація на вивчення людини і тенденція до цілісного сприймання Природи, Всесвіту в динаміці. В обох випадках йде мова про зміну відносин науки і цінностей, котрі тепер розглядаються як нерозривні поняття. В орбіту наукового пошуку дедалі частіше втягуються системи, що історично розвиваються. Вони, очевидно домінуватимуть у науці найближчого майбутнього. Цей тип об’єктів складніший системною організацією, ніж саморегуюючі системи, з якими працювало некласичне природознавство. Кожний рівень історичного об’єкта є складної саморегулюючою системою, відносно стійкою фазою його еволюції, а поява нових рівнів - переходом від однієї самоорганізації до іншої. Наука починає набувати космічного характеру. В об’єктив дослідника одночасно потрапляє така велика кількість різних об’єктів, що світ постає хаосом, і завдання полягає не лише в дослідженні якихось відносин, зв’язків, властивостей явищ, а й у тому, щоб, за словами І. Пригожина та І. Стенгерс, розкрити порядок з хаосу. Серед еволюційних об’єктів, які вивчає сучасна наука, особливе місце посідають унікальні еволюційні системи, що включають людський чинник: це медико-біологічні об’єкти, ряд великих екосистем і біосфера в цілому, явища біотехнології, генетичної інженерії, система «людина - машина» (комп’ютерні мережі, системи штучного інтелекту тощо). Під час вивчення «людиновимірних» систем пошук істини пов’язаний з визначенням стратегії і можливих напрямів перетворення тих, які безпосередньо стосуються гуманістичних цінностей. У зв’язку з цим змінюється ідеал «ціннісно нейтрального дослідження». Об’єктивне пояснення і опис стосовно «людиновимірних об’єктів» передбачає наявність ціннісних чинників в обгрунтуванні того чи іншого положення. Об’єкти, що історично розвиваються і містять людський чинник, найчастіше досліджують у рамках міждисціплінарних програм, які вводять нові елементи в організацію наукової діяльності. У постнекласичній науці чітко виявляється тенденція до об’єднання найвіддаленіших дисциплін з пріоритетом гуманітарних знань, оскільки предметом досліджень є людина з її цінностями. Культура стає головною предметною галуззю наукових пошуків

Середина ХХ ст. - постнекласична наука:

- вважає відносними усі методи у класичній науці;

- включає культурний контекст у науковий обіг.

Типи наукової раціональності:

- класичний тип - центрує увагу тільки на об'єкт і виносить за думки усе, що стосується суб'єкта та засобів діяльності;

- некласичний тип - ідея відносності об'єктів до засобів і операцій діяльності, прояснення цих засобів і операцій створює істинне знання про об'єкт;

- постнекласичний тип - співвідносить об'єкт не тільки з засобами, і й з ціннісно-цільовими структурами діяльності.

Період некласичної науки асоціюється з критичним ставленням до досягнень класичного етапу її розвитку, а ставлення постнекласичної науки до класичної спадщини спрямовується на збереження і переусвідомлення досягнень свого попередника. Саме таке ставлення реалізується у математичному природознавстві, для освоєння нелінійних процесів самоорганізації, витлумачених як становлення нового цілого.

В позитивізмі основна проблема: демаркація - проведення межі між наукою і ненаукою, увага до дослідження наукової мови з тим, щоб знайти вірні чи невірні судження. Наука, вважають позитивісти - це раціональне, а ірраціональне не піддається логічному аналізу.

Зараз існує думка, що різні народи мають різні типи раціональності.

Різним духовним утворенням теж властиві свої типи раціональності.

Постпозитивізм як напрямок філософії науки ХХ ст.Концепції динаміки наукового знання К.Поппер, Т.Кун, П.Фейєрабенд (проблематика демаркації та принцип фальсифікації, поняття парадигми та наукової революції, епістемологічний анархізм).

Постповитивизм (Т. Кун, П. Фейерабенд). Начало положила работа Куна “Структура научных революций” 1962. Постповитивизм реабилитировал метафизическую сторону науки, культуры. Возникла проблема интернализма (ищет источник развития науки в самой науке) и экстернализма. Экстернализм – культурный контекст – главный источник развития науки, т.е. источник развития вне науки. Кун выдвинул этапы развития науки: Спокойный. Революционный (переходный). Парадигма – совокупность традиций, которых придерживается научное сообщество. Революционный этап – переход от одной парадтгмы к другой.

“Ср-ра научн. революций”:

Концепция историч. динамики научного знания. История науки представлена как конкурентная борьба между различн. научными сообществами, основой для которых является принятие их членами опред. модели научн. деятельности - совокупн. теоретич. стандартов, методологич. норм., критериев, установок. В этих рамках происходит кумуляция решений различных “задач-головоломок”. Безраздельное господство некоторой парадигмы - есть период “нормальной науки”, котор. закнчивается, когда парадигма взрывается изнутри под давлением проблем, неразрешимых в ее рамках. Наступает кризис, когда создаются новые парадигмы, оспаривающие первенство друг друга. Кризис разрешается победой одной из них, что знаменует начало нового “нормального периода” и т.д. Эта модель отвергает убеждение в единственности, абс. и неизменности критериев научности и рациональности. Они объявляются исторически относительными. Демаркационная линия между наукой и ненаукой устанавл. всякий раз заново с установл. очередной парадигмы.. Истинность нужно доказывать имея опровергающие тезисы – принцип фальсификации. Подтверждение всегда можно найти. Всякая попытка подтвердить теорию сводится к попытке её опровергнуть. Что не опровергается, то не научно. Трудности фальсификации: Не объясняет накопление научных знаний. За счёт чего происходит? Переход от одного утверждения к другому переходит загадочным образом. Почему из одного утверждения получается другое? Не остаётся места для научных теорий, все они лишь гипотезы, выступающие как заблуждение, т.е. переход всё время от одного заблуждения к другому.

Фейерабенд " эпистемологическим анархизмом ". С точки зрения методологии, анархизм является следствием двух принципов: принципа пролиферации и принципа несоизмеримости. Согласно принципу пролиферации, нужно изобретать (размножать) и разрабатывать теории и концепции, несовместимые с существующими и признанными теориями. Это означает, что каждый ученый - вообще говоря, каждый человек - может (должен) изобретать свою собственную концепцию и разрабатывать ее, сколь бы абсурдной и дикой она ни казалась окружающим. Принцип несоизмеримости, гласящий, что теории невозможно сравнивать, защищает любую концепцию от внешней критики со стороны других концепций. Если кто-то изобрел совершенно фантастическую концепцию и не желает с нею расставаться, то с этим ничего нельзя сделать: нет фактов, которые можно было бы противопоставить этой концепции, так как она формирует свои собственные факты; мы не можем указать на несовместимость этой фантазии с фундаментальными законами естествознания или с современными научными теориями, так как автору этой фантазии данные законы и теории могут казаться просто бессмысленными; мы не можем упрекнуть его даже в нарушении законов логики, ибо он может пользоваться своей особой логикой. Автор фантазии создает нечто похожее на куновскую парадигму: это особый, замкнутый в себе мир; и все, что не входит в данный мир, не имеет для него никакого смысла. Таким образом, соединение принципа пролиферации с принципом несоизмеримости образует методологическую основу анархизма: каждый волен изобретать себе собственную концепцию; ее невозможно сравнить с другими концепциями, ибо нет никакой основы для такого сравнения; следовательно, все допустимо и все оправдано: "существует лишь один принцип, который можно защищать при всех обстоятельствах и на всех этапах развития человечества. Это принцип - все дозволено". Поэтому философия науки вообще не должна стремиться к установлению каких-то правил научной игры. Фейерабенд отличает свой эпистемологический анархизм от политического анархизма, хотя между ними имеется, конечно, определенная связь. Политический анархист имеет определенную политическую программу, он стремится устранить определенные формы организации общества. Эпистемологический же анархист иногда может защищать эти формы, так как он не питает ни постоянной вражды, ни неизменной преданности ни к чему - ни к какой общественной организации и ни к какой форме идеологии. Нужно отделить науку от государства, как это уже сделано в отношении религии, призывает Фейерабенд. Тогда научные идеи и теории уже не будут навязываться каждому члену общества мощным пропагандистским аппаратом современного государства, будет уничтожено господство науки в области народного образования.

Парадигма (греч. пример, образец) - совокупность теоретических и методологических предпосылок, определяющих конкретное научное исследование, к-рая воплощается в научной практике на данном этапе. П. является основанием выбора проблем, а также моделью, образцом для решения исследовательских задач. Понятие «П.» введено амер. ученым-науковедом Т. Куном (р. 1922). Согласно Куну («Структура научных революций», 1962), П. позволяет решить возникающие в исследовательской работе затруднения, фиксировать изменения в структуре знания, происходящие в результате научной революции и связанные с ассимиляцией новых эмпирических данных. Однако в понятии «П.» недостаточно отражены мировоззренческие и социальные параметры развития науки. В марксистских исследованиях по науковедению используются понятия стиля (типа) научного мышления

Наука та суспільство. Роль науки в сучасній культурі та цивілізації. Критика сцієнтизму, технократичного мислення, радикального антисцієнтизму. Проблеми гуманізації та соціальної відповідальності науки, її соціокультурні функції в сучасну добу.

Наука – система знань, яка постійно розвивається і уточнюється в процесі суспільної практики. Наука – система понять про дійсність і має за мету дослідження на основі методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука виконує такі основні функції:

- пізнавальну;

- культурно-світоглядну;

- безпосередня продуктивна сила;

- прогнозна;

- функція духовного перетворення світу;

Наука є вираження культури. У сучасних умовах наука все більше перетворюється із засобу технічного прогресу в органічну частину соціального і культурного розвитку, що охоплює не лише ставлення людини до природи, а й її ставлення до інших людей і самої себе. Тут поєднуються технологічні, культурні та гуманістичні потенції науки. Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок нової техніки, а й за рахунок її поєднання з підвищенням культури праці. Тому технічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є і процесом розвитку самої людини.

Гуманістична спрямованість науки є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.

Наука дедалі більше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним з найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності, а й творчого розвитку самої людини, її особистості. Наука – складова частина, необхідна передумова розвитку самої людини.

Наука як соціальний інститут являє собою об’єднання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю. З точки зору взаємодії суспільства і науки, головною функцією є практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його.

Наука – форма общественного сознания, изучающая объективные принципы и формы существования и движения материи и разума; а также деятельность человека по выработке, систематизации и проверке знаний. Является одной из сфер общественного производства, входит в сферу регуляции общественных отношениями. Цель науки – поиск истины.

Перед наукой ставятся задачи преодоления негативных тенденций в развитии общества (экологические. проблемы, техноцентризм и проблема техногенного развития общества; необходимость гуманизации научной и практической деятельности).

Наука подлежит моральному регулированию в той же степени, что и др. сферы общественной деятельности (производства). Современные философские концепции различно трактуют необходимую степень контроля, в т.ч. морального, над научными исследованиями. Еще в недавнем прошлом было принято восхвалять научно-техническое развитие как безусловный прогресс. Такова точка зрения сциентизма, т.е. представления о науке, в особенности естествознания, как о высшей, даже абсолютной социальной ценности. Главными методологическими основами сциентизма являются:

– уверенность, что только при помощи науки может быть достигнута рационализация жизни;

– абсолютизация роли науки во всех сферах общественной деятельности;

– рассмотрение научного знания как единственно необходимой и достаточной основы мировоззрения;

– элиминация из философии мировоззренческих, а из науки “метафизических” проблем.

Сциентизм возник в результате НТР как некритическая уверенность в способности науки решить все социальные проблемы. В качестве идеала сциентизм ориентируется, прежде всего, на результаты и методы естественных и технических наук. С точки зрения сциентистов, проникновение науки в жизнь делает последнюю организованнее, управляемее, рациональнее, осмысленнее. Теоретическое выражение сциентизм нашел в технократических концепциях (Гэлбрейт, Белл) и неопозитивизме.

В противоположность этому, антисциентист ы убеждают, что вторжение науки в жизнь губительно влияет на традиционные ценности и идеалы, культивирует бездуховность, мещанство, конформизм. По их мнению, наука постепенно отвоевывает все большую часть “жизненного пространства”, тем самым лишая его “аутентичности”, причастности к насущным мировоззренческим проблемам человеческого бытия.

Сциентизм и антисциентизм – противоположные и борющиеся друг с другом философско-мировоззренческие ориентации, характерные для общественного сознания 20 в.

Значение техники и технической деятельности не сводится лишь к тому, что они составляют ядро производительных сил общества и выступают как механизм преобразования предметной среды, в которой живет человек. Опосредованно, через систему общественных отношений, они влияют на весь образ жизни и мировоззрение человека, причем это влияние многообразно и не может быть оценено однозначно.

Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Наука має власну культурну сутність. В сучасних умовах наука все більше перетворюється із засобу технічного прогресу в органічну частину соціального і культурного розвитку. У зв’язку з тим, що наука орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, вона стає органічним компонентом культури. Все це надає науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, а й культура впливає на появу у науки нової якості – гуманістичної спрямованості, яка є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.

Наука для людини – лише така гуманістична орієнтація створює основу для оцінки науки з точки зору її впливу на людину. Наука все більше перетворюється в епіцентр культури, дедалі активніше впливає на її розвиток і одночасно є її складовою частиною, необхідною передумовою розвитку самої людини. Наука, спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феномен культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих здібностей, культури мислення.