Проблема свободи в історії філ. аналіз концептуальних підходів. Соціальний смисл свободи як принципу людського буття і здатності вибору

Свобода – притаманна людині специфічна здатність діяти відповідно до своїх цілей та інтересів, які виражають переважно не наявну (вже здійснену), а майбутню, гол. чином можливу,реальність. У С.,таким чином,виявляється унікальна здатність люлини, як сусп. Істоти практично взаємодіяти не тільки з дійсним буттям, але й з буттям можливостей, які внаслідок своєї принципової множинності є об’єктивною передумовою вибору, без якого не може існувати С. У С. виявляється здатність до творчості. С. Будучи своєрідною мірою “універсальності” (соціальності) людини, С. набуває рис своєрідного критерію рис. сусп.-істор. прогресу. Людині притаманна свобода волі і, отже, відповіднальність за свої вчинки.

СВОБОДА ВОЛІ — один з аспектів свободи, в якому розкривається здат­ність людини приймати рішення із знанням справи, панувати над самою собою. Навколо проблеми С. в. в іс­торії філософії точиться гостра бо­ротьба. Тлумачачи волю як самочин­ний (спонтанний) у своїх активних, проявах фактор, не зумовлений ні­якими об'єктивними обставинами, філософи-ірраціоналісти (представники “ філософії життя”, прагматизму, екзистенціалізму) ототожнюють С.в. з сваволею. На противагу цьому індетерміністському розумінню С.в. прихильники метафізичного матеріалізму наполягали на механістичне витлумаченому принципі всезагальної зумовленості явищ дійсності, чим взагалі заперечували С. в.

СВОБОДА І НЕОБХІДНІСТЬ— фі­лософські категорії, що відображають діалектичну суперечність між об'єк­тивними законами, яким підлягають явища природи і суспільства (необ­хідність), і специфікою діяльності людини як розумної істоти, яка здатна до свободного діяння. Кла­сики марксизму вбачали цю специфі­ку в тому, що людина є одночасно і продуктом зовн. обставин і їхнім творцем, вона— природна істота, але така, що здатна перетворювати при­роду на своє “неорганічне тіло”, фор­мувати матерію, як писав К. Маркс, “за мірками будь-якого виду”. Проблему свободи і необхідності фі­лософи довго уявляли як анти­номію: або все підпорядковано необ­хідності — тоді не може бути свобо­ди, або ж є свобода, яка заперечує необхідність. Тлумачення діяльності людини як похідної від природних закономірностей приводило до ото­тожнення “сліпих” закономірностей природи й закономірностей історич­ного процесу, де, на відміну від при­роди, діють люди, наділені свідомі­стю і волею. Спробу з'ясувати діа­лектичний зв'язок між С. і н. зробив Б. Спіноза, який визначив свободу як усвідомлену необхідність. Концеп­цію про етапи цього усвідомлення, які в разом з тим етапами соціалізації особи, розробив на ідеалістичних за­садах Г.-В.-Ф. Гегель. Акцентування уваги на пізнанні необхідності було значним досягненням філософ. дум­ки, завдяки чому виникла можливість з'ясувати (хоч і в абстрактній формі) діяльне ставлення людини до світу, встановити співвідношення між люд­ськими цілями й певними законами в розвитку природи й суспільства. Але абстрагування від дійсної предметної діяльності утруднювало наук. пояснення переходу від пізнання необхідності до використання її людьми в своїх цілях. Саме по собі пізнання необхідності тих обставин, які вже, склалися, може привести до висновку про їхню фатальну неминучість і незмінність. Проте якби це було так, то жоден акт творчості, починаючи з виготовлення першого знаряддя праці, був би неможливим. Людина не просто прагне відкрити закон (скажімо, закон земного тяжіння), а намагається насамперед використати його в своїх цілях. Не випадково Ф. Енгельс приймає інтерпретацію свободи як усвідомленої необхідності за один з аспектів визначення специфіки людської діяльності (як доказ того, що свобода полягає не в уявній незалежності від законів природи). Підкреслюючи здатність людини планомірно змушувати закони природи діяти для певних цілей, приймати рішення із знанням справи, Ф. Енгельс робить висновок про те, що свобода полягає в основаному на пізнанні необхідностей природи пануванні над собою й над зовнішньою природою. В класово-антагоністичних суспіль­ствах опанування природними силами супроводжується збільшенням залежності індивіда від відчужених соціальних сил, від стихійної дії законів суспільного життя. Стрибок людства з царства необхідності в царство свободи, як показали Маркс і Енгельс, і здійснюється в процесі революц. знищення експлуататорського ладу й побудови соціалізму і комунізму.

СВОБОДА ТВОРЧОСТІ - визнання права митця вільно відтворювати життя відповідно до власного ідеалу. Наявність певної внутр. свободи людини в боротьбі з природою була однією з передумов виникнення мистецтва. Поняття С. т. має гносеологічно-естетичний і соціологічний аспекти. В гносеологічно-естетичному відношенні С. т. залежить від широти й гли­бини світогляду митця, його вміння проникати в сутність речей, його таланту й майстерності та від його во­лодіння мовою того виду мистецтва, який він обрав. Пізнаючи історичну і необхідність, митець творить вільно саме в межах пізнаної необхідності.

Свобода:

-от

-для

-Ассоциальная

-Внутренняя

Подході:

№натуралисический

№религиозній

№соц-детермин (позаная и принятая необход)

№Фихте (культура свободі)

Виді свободі: трансцендентальная

Космологическая

Политическая

№антиценностній подход

№субїективистский (єкзистенциалисті) – Ч – обречен на свободу

Поняття духовності. Основні виміри духовного буття людини. Смисл життя як морально-соціальна проблема. Категорії кінцевих підвалин (життя, смерть, безсмертя) як смисложиттєві чинники філософствування.

Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху в замкнутому колі: народження – життя - смерть.З давніх-давен людина намагалася осягнути цей кругообіг життя, що знайшло відображення спочатку в міфах, а згодом - в різних філософських вченнях. Так, питання життя і смерті для стародавніх українців привернуло до себе увагу вже в епоху протонеоліту, а в епоху бронзи вони обожнювали душу, яка керувала тілом, у трипільців існував культ мертвих, про що свідчать масові могильники - кургани. Первісна людина вірила, що зі смертю вона не припиняє своє життя, а лише переходить до іншого, потойбічного світу. В цьому віруванні душа - це відокремлювалося від тіла, і людина жила й після смерті. Померлий, переходячи у потойбічний світ, ставав надзвичайною істотою - сильною, здатною охороняти свій рід аби хтось із чужинців не зчинив цому зла.Християнство чуттєво відреагувало на властиву людській свідомості мрію про безсмертя. У Новому заповіті - етика всезагальної любові та обіцянка вічного буття душі, а після другого пришестя Христа - тілесне воскресіння мертвих.На відміну від інших померлих істот людина усвідомлює смертність як завершальний момент життя. Визначаючи смерть як природний фінал, вона водночас не відкидає безсмертя. Тіло померлого не зникає, а переходить в інші стани існування.У сучасній медицині, психологічній науці все активніше висуваються гіпотези другого буття, в яке потрапляє людина після клінічної смерті. Однією з проблем філософії є всебічне вивчення цього надто важливого стану людського організму, функціонування його мозку, вищої нервової системи та інших органів.

Смерть - естественный конец всего живого. Жизнь - форма существования материи, возникающая при определенных условиях в момент ее образования. От всех других живых существ человек отличается более всего тем, что на протяжении всей своей индивидуальной жизни он никогда не достигает "целей" жизни родовой, исторической; в этом смысле он постоянно не реализуемое адекватное существо. Человек не удовлетворяется ситуацией. И эта неудовлетворенность содержит в себе причины творческой деятельности, не заключенные в непосредственных ее мотивах. Поэтому призвание, задача каждого человека - всесторонне развивать все свои способности и по мере возможностей вносить свой личный вклад в историю, в прогресс общества, его культуры. В этом и заключается смысл жизни отдельной личности, который она реализует через общество, но таков же и смысл жизни общества и человечества в целом.

Буддизм: человек живет для того, чтобы прервать цепь перерождений и никогда больше не возрождаться.

Христианство - восхождение человека к богу. Основная миссия человека характеризуется как спасительная, испытательная, и назидательная.

Ислам: человек живет для того, чтобы потом воскреснуть.

Средневековая Ф. - теоцентризм, в библии одна из главных проблем жизнь после смерти. Жизнь человека мука.

Затем эпоха рационализма - человеческий механизм - смертен. Задача не умереть раньше времени, выработать максимально свой ресурс; а затем эпоха просвещения - смертен - руководствуйся всеми ценностями(!) - побуждает к активности. Ф. существования главная проблема смерти и бессмертия. Практический смысл проблемы: определяет систему ценностей и направления поведения. В жизни каждого нормального человека рано или поздно наступит момент, когда он задастся вопросом о конечности своего индивидуального существования. (а если лучше об этом не думать?). Человек единственное существо которое осознает свою смертность (так ли?). Первой реакцией, следующей за осознанием своей смертности, может быть чувство безнадежности и растерянности. Преодолевая это чувство человек существует отягощенный знанием о грядущей смерти, которое становится основополагающим в последующем духовном развитии человека. Наличием такого знания в духовном опыте человека и объясняется острота, с которой перед ним встает вопрос о смысле и цели жизни. В связи с этим на страницах философской литературы часто фигурируют вопросы: имеет ли жизнь человека какой либо смысл и ценность? Стоит ли жизнь того чтобы жить? При положительном ответе бытую следующие точки зрения: смысл жизни – в согласии с собственной природой и удовлетворении потребностей, в получении наслаждения и радости, в развитии творческих способностей и труде на благо общества. И наконец можно встретить взгляд, согласно которому смысл жизни – в самом существовании. Это многообразие взглядов свидетельствует о том, на сколько противоречивы оценки цели жизни.