2015-06-11
1392
Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полягає сіть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі. У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень.
Ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялась надматеріальним, надприродним характером. Фактично свідомість відривалася від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне субстанційне існування.
Ігноруючи те загальне, що мала в собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став на шлях її обожнювання. Ідеалісти стверджували, що свідомість може бути зрозуміла тільки з самої себе.
Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції - матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникла і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.
Матеріалісти XVII-XVIII ст. завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом. Вони намагалися духовне вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідомості. Матеріалізм минулих століть так і не зміг розкрити суспільну природу і активний характер свідомості. Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність і історизм. Він виходив з того, що свідомість особи (суб'єктивний дух) необхідно пов'язана з об'єктом, залежить і визначається історичними умовами життя.
Велика заслуга у з'ясуванні природи свідомості належить позитивному знанню, яке збагачується в XIX-XX ст. досягненнями нейрофізіології (частково вченнями І.М.Сєченова, І.П.Павлова, Й.Прохаска та їхніх послідовників про рефлекторну діяльність мозку) та експериментальної психології (зв'язки елементів свідомості у працях Е.Вебера, Г.Фехнера, В.Вундта, У.Джемса та ін.)
У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи об'єктивний світ, свідомість детермінується (визначається) природним і соціальним середовищем.
У фрейдизмі свідомість розглядається у співвідношенні з несвідомим. З.Фрейд вважав, що людина часто раціоналізує свої вчинки і переживання, не розуміючи, що нею керують деякі заборонені поривання.
Фрейд розглядає свідомість особистості як систему внутрішніх заборон і правил (Супер-его), а істинний зміст індивідуального (Его) складає дещо надсвідоме (Воно), яке містить імпульсивні поривання і пристрасті. Між ними існує постійний конфлікт, причому розум є ворожий індивідуальності. Свідомість створює різноманітні закони, заповіді, правила, які подавляють підсвідому сферу і які є для неї цензурою духу.
Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні і функціонуванні свідомості.
Ще на початку ХХ ст. родоначальник феноменології Е.Гуссерль (1859-1938) у боротьбі проти об'єктивістського підходу до дослідження свідомості намагався започаткувати новий "ненатуралістичний стиль мислення", вільний від антропологізму й натуралізму. Він постійно підкреслював, що приписувати свідомості природу, шукати реальні частинки для її визначення, це значить впадати в безглуздя, яке полягає в "натуралізації того, сутність чого виключає буття у значенні природи. Така позиція забезпечила появу в його теоретичних будовах понять "трансцендентальної суб'єктивності", "чистої свідомості". Гуссерль вивів свідомість за межі природного порядку.
За останнi 15 – 20 роки філософія свідомості в англомовних країнах помітно перебудувалася. Вона взяла курс на зближення з природознавством, на розробку "наукової метафізики", набула більш емпiричного, натуралiстичного вигляду. Сьогоднi дослідження фiлософiв зосередились на спiввiдношеннi "духу" і "тіла", фiзичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням, якi виникають на межі філософії і мови, когнітивної психології і комп'ютерного моделювання свiдомостi. Багаторiвневий характер свідомості зумовлює рiзнi підходи до неї. Вона вивчається і описується рiзними науками: еволюційною теорією, медициною, кiбернетикою, психологією, фізiологією, антропологією, а також певною мірою художньою літературою, мистецтвом та ін.
Осмислюючи найважливiші досягнення сучасних наук, філософiя поглиблює теорію свідомостi, надаючи адекватнiшого характеру понятiйному відтворенню процесу становлення, виникнення і розвитку свідомості.
Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної діяльності, багатьох поколінь людей. Свідомiсть – це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній фiлософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомостi. Логічна структура когнiтивної дiяльностi людини складається із чуггєво-сенситивного абстрактно-мисленного та інтуїтивного рiвнiв. На цих рiвнях виникають чуттєвi й понятiйнi образи, якi становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змiстом і логічними формами, що має на метi синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнiтивнiй сферi свідомостi провідна роль, безперечно, належить понятiйному мисленню. Саме воно забезпечує всiй пізнавальнiй діяльності предметний, усвідомлений характер.
Емоцiйна сфера свідомості – складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати не вдалась. Емоції - це відображення об'єкта у формi психiчного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, вiдчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети вiдображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересiв. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдностi із здібностями у досягненні цілей.
Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидiння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулiзму, стани неосудностi, а також інстинкти та запороговi почуття. Інстинкти і запорогові почуття – це такi структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати вiд нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До структури несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїцiя, які можуть зароджуватись на рiвнi свідомостi, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розумiють складнi дії людини. Первинно утворюючись пiд контролем свiдомостi, в результатi довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвiдомого характеру. Завдяки включенню несвідомого до психічної дiяльностi, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям пiдсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій дiяльностi з рівня свідомостi на рівень автоматизму. Позсознательное - то, что было ранее сознаваемым, но в данный момент не является центром смысловой деятельности субъекта; это усвоенные социоальн. нолрмы поведения; проявл. интуиции, несвязанное с появлением новой информации; прямой путь, ведущий к знаниям, именующий контроль сознания, т.е. это механизмы иммитационного поведения, например, подражание - следование образцам без сознания их ценности, полезности и т.д. Подсозн. - это защита созн. от лишней работы, оно выполняет роль консервации и хорошо усвоенного знания - создается видимость врожденности некоторых социальн. структур (зов крови, обычаи). В П. выделяют также такой элемент как Сверхсознание - "надсознательный" уровень психической активности, присущий процессам творчества, когда новая идея отчетливо выступает в сознании, после того, как она уже была порождена личностью и вошла в её внутренний строй (К.С. Станиславский). На уровне сверхсознания происходит становление новых моральных ценностей, знаний и норм.
Осн. признаками человеческого С. являются: 1) -Наличие абстрактного мышления и языка; 2) Наличие самосознания; 3) Творческий характер человеческого сознания, трансцендирование.
Основоположник психоанализа австрийский врач, психопатолог и психиатр Зигмунд Фрейд (1856-1939). Его основные работы: «По ту сторону принципа удовольствия» (1920), «Массовая психология и анализ человеческого Я»(1921), «Я и Оно» (1923) и др. Классическая психология изучала явления сознания, как они проявляются у здорового человека. Фрейд, как психопатолог, натолкнулся на ту область человеческой психики, которая раньше никак не изучалась, но которая имеет большое значение для жизнедеятельности человека - это бессознательное. Открытие бессознательного, исследование его структуры и влияиния на индивидуальную и общественную жизнь - великая заслуга Фрейда. Бессознательны, по Фрейду, многие наши желания и побуждения. Согласно Фрейду, психика человека представляет собой взаимодействие трех уровней: бессознательного, предсознательного и сознательного. Бессознательное он считал главным компонентом, соответствущим сути
человеческой психики, а сознательное - лишь особой интуицией, надстраивающейся над бессознательным.
Созданная Фрейдом модель личности предстает как комбинация трех элементов.
1 «Оно» - глубинный слой бессознательного влечения, это основа деятельности индивидов;
2 «Я» - сфера сознательного, посредник между «Оно» и «внешним миром», в том числе природными и социальными институтами;
3«Сверх-Я» - внутриличностная совесть, которая возникает как посредник между «Оно» и «Я» в силу постоянно возникающего конфликта между ними. «Сверх-Я» является как бы высшим существом в человеке. Это внутренне усвоенные индивидом социально значимые нормы и заповеди, социальные запреты власти родителей и авторитетов.
Глубинный слой человеческой психики, по Фрейду, функционирует на основе природных инстинктов, «первичных влечений» с целью получения наибольшего удовольствия. Их основа - сексуальные влечения. Позднее Фрейд объединил их понятием «либидо», которое охватывает уже всю сферу человеческой любви, включая родительскую любовь, дружбу и даже любовь к Родине. В конечном счете, он выдвинул гипотезу, что деятельность человека обусловлена наличием как биологических, так и социальных влечений, где доминируют так называемые «инстинкт жизни» - эрос и «инстинкт смерти» - танатос. Поскольку в удовлетворении своих страстей индивид сталкивается с внешней реальностью («Оно»), в нем выделяется «Я», стремящееся обуздать бессознательные влечения и направить их в русло социально одобренного поведения при помощи «Сверх-Я». Фрейд считал, что человек может овладеть своими инстинктами и страстями и сознательно управлять ими в реальной жизни. Задача психоанализа как раз и состоит в том, что бессознательный материал человеческой психики перевести в область сознания.
Фрейд считал, что психоанализ может быть использован и для объяснения и регулирования общественных процессов. Человек не существует изолированно от других людей, в его психике всегда присутствует «Другой», с которым он вступает в контакт. Механизмы психического взаимодействия между различными слоями в личности находят свой аналог в культурных процессах общества. Люди постоянно находятся в состоянии страха и беспокойства от достижений цивилизации, поскольку последние могут быть использованы против человека. Чувство страха и беспокойство усиливаются от того, что социальные инструменты, регулирующие отношения в семье, обществе, государстве, противостоят им как чуждые и непонятные силы. Фрейд концентрирует внимание на природной склонности человека к агрессии и разрушению. Развитие культуры - это выработанная человечеством форма обуздания человеческой агрессивности и деструктивности. Однако в тех случаях, когда культуре удается это сделать, агрессия вытесняется в сферу бессознательного и становится внутренней пружиной человеческого действия. Противоречие между культурой и внутренними устремлениями человека ведут к неврозам. Поскольку культура является достоянием не одного человека, а всей массы людей, то возникает проблема коллективного невроза. Не являются ли многие культуры, культурные эпохи «невротическими»?
