Концепція розвитку особистості

Проблема розвитку особистості розглядалась багатьма авторами в художніх літуратурних творах, вона також розглядається багатьма науками, але саме психологія покликана висвітити цю проблему найдосконаліше.

Дійсний сенс розвитку особистості заключається в актуалізації “Я”, розкритті потенціалів особистості, її можливостей креативної природи. З точки зору Е. Фрома в умовах тоталітарної держави спостерігаються такі способи соціалізації, які можна розглядати як напрямки розвитку особистості, це: мазохізм - намагання до підкорення, відмова від “Я”, злиття його з кимось або з чимось, іншою мовою це втеча від себе, втеча від свободи; садизм - здійснюється шляхом: а) постановки залежних людей від себе та володіння необмеженною владою над ними; б) експлуатація інших; в) залякування отощуючих; деструкція заключається в позбавленні людини відчуття власного безсилля, завдяки руйнуванню оточуючого світу. Зруйнувати світ - це оснаннє, відчайдушне намагання за Фромом, не дати світу зруйнувати людину; конформізм (від латинського confoгmis - подібний), в його граничному виразі означає відмову від власного “Я” та перетворення людини в робота, автомат, підміну дійсної особистості надоособистістю.

В результаті тоталітарного підходу держави до формування та розвитку особистості утворюється здебільшого “одномірна” чи “маскова” людина, людина “організації”, “зовні орієнтована особистість”, “автоматично орієтнована особистість”. Автором цієї концепцєї є Г.Маркузе, який вважав, що одномірній людині властиве ставлення до дійсності, до поведінкових та пропагандистських стереотипів, відсутність індивідуальності, маніпульованість, консерватизм, викривлення бачення світу, уніфікація власного “Я”.

Е.Еріксон виокремлює 8 стадій людського розвитку:

1.довіра - недовіра (вік немовляти);

2.автономія - сором і сумніви (1 - 2 роки);

3.ініціатива - відчуття провини (3 - 5 років);

4.процелюбство - безпечність;

5.становлення індивідуальності;

6.інтивність - одинокість (початок доранього періоду);

7.творча активність - застій (середній вік);

8.умиротворення - відчай (старість).

Власне й Сократ вважав, що людина потенційно досконала і через самопізнання може досягнути прихованого в його природі доброго начала. Деякі філософи минулого вважали, що людина початково альтруїстична т. т. одразу народжується доброю.

Сучасні представники гуманістичної психології А.Маслоу та К. Роджерс припускають, що людина за природою добра, а психотерапія повинна допомогти більш повному розкриттю доброго начала, схованому у надрах людини, прагнення до любові та творчості, приняттю інших людей.

Психологи інших напрямків, наприклад, засновник психоаналізу З.Фрейд, дотримувались припущення, що людина початково агресивна та егоїстична, а суспільство стримує її егоїстичний порив. Іншою мовою, людина за природою істота погана.

Інший підхід “поганий” і “добрий” належить Е. Стаубу, розглядається з позиції соціально-біхевіористської концепції соціального психолога Дж. Хоманса. У відповідності до неї людина у соціальній групі має особистісний, власний інтерес: якщо у групі за її справи платят добром, в обмін за це, вона “добра”, якщо ж вона не має за них ніякого відчутливого прибутку, тоді вона швидше буде швидше “поганою” ніж “доброю”. Іншою мовою людина за природою володіє різними потенціалами, які під впливом середовища виливаються (проявляються) в альтруїстичну чи егоїстичну поведінку.

Існують три найбільш розповсюджені варіанти двох факторних теорій детермінації розвитку особистості, які до сих пір визначають постановку проблеми до співвідношення біологічного і соціального в людині.

Теорія конвергенції двох факторів. В. Штерн запропонував цю теорію, як компромісну між теоріями “середовища” і теоріями “наслідування”: “Якщо з двох протилежних точок зору, кожна з яких може спиратись на серйозне підгрунття, тоді істина повинна заключатись в поєднанні їх обох: душевний розвиток не є просте виокремлення вроджених, природжених властивостей, але й не просте сприйняття зовнішніх впливів, а результат конвергенції внутрішніх даних із зовнішніми умовами розвитку.

Теорія конфронтації двох факторів. Ця теорія виступила в психоаналізі З. Фрейда, який вважав, що різна динаміка та розвиток життя можуть бути зрозумілі, виходячи з вивчення двох принципів душевної діяльності - принципу намагання до задоволення (уникнення невдачі) та принципу реальності. У відповідності з принципом реальності “душевний апарат” людини вимушений рахуватись з реаліями, а також намагається перетворити їх. Ця теорія розповсюдилась також на індивідуальну психологію А. Адлера, аналітичну психологію К.Юнга, а також багатьох представників неофрейдизму (Е. Фромм, К. Хорні та ін.).

Таким чином в схемі системної детермінації розвитку особистості виокремлюють три моменти:

- індивідуальні властивості людини як передумови розвитку особистості;

- соціально-історичний образ життя як джерело розвитку особистості;

- сумісна діяльність як підгрунття здійснення життя особистості системі суспільних відношень.

Я - концепція - відносно стійка в більш або меншому ступені усвідомлена, переживаєма як неповторна система уявлень індивидів про самого себе, на підставі якої він будує свою взаємодію з іншими людьми та ставиться до себе. ЇЇ складові:

Я реальне (уявлення про себе в дійсний час)

Я ідеальне (те яким суб’єкт, на його думку повинен буде стати, орієнтуючись на моральні норми)

Я динамічне (те яким суб’єкт намагається бути)

Я фантастичне (те яким суб’єкт бажав би бути, якщо б видалась така можливість, та ін.)

Диспозиційна концепція (від лат. dispositio - розташування) - концепція, яка характеризує соціальну поведінку особистості в залежності від стану її готовності до певного способу дій. Запропонована В. А. Ядовим, та розглядає диспозицію особистості як ієрархічну організовану систему, вершину якої утворює загальна спрямованість інтересів і ціннісних орієнтацій; середні рівні - система узагальнених соціальних настанов, спрямованих на багатоманітні соціальні об’єкти та ситуації; нижчій рівень - ситуативній соціальні настанови як готовність до оцінки та дій в конкретних

(“ мікросоціальних”) умовах діяльності.

Оже, ЛЮДИНА - є суб’єктом історичного процесу на Землі, вона є творцем цивілізації, засновником сфери розуму. Як біосоціальна істота людина генетично пов’язана з іншими формами життя на землі. Вона змогла зайняти особливе місце завдяки унікальним здібностям, що розвинулися в пізнавальній діяльності. У відношеннях до праці, один до одного, до колективу, моральних цінностей, мистецтві, культурі, тощо, людина виявляєть­ся як особистість.

Особистість ві­діграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у під­несенні рівня людського буття. Вона є об'єктом вивчення різних наук — філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психологїї тощо..

Категорія особистості посідає в сучасних наукових до­слідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки цій категорії постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу пси­хічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.

У різних галузях психології як і в загалі в психологічній науці не існує загально­прийнятого ви­значення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблем особистості можна умовно розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця XIX до середини XX ст. і приблизно збігається з періодом становлення кла­сичної психології. У цей час були сформульовані фундамен­тальні положення про особистість, закладені головні на­прями психологічних досліджень особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій по­ловині XX ст.

Кожна людина у процесі свого життя, від народження до смерті проходить певні стадії особистісного становлення і розвитку. Безперечно, що немовлята, одержують перші навички спілкування, як вербального такі невербального у своїй сім’ї. Цей період життя (або початку життя) власне і може виступати певним підгрунттем для розвитку цієї людини, І в процесі подальшого життя дитина починає ходити, вимовляти певні звуки, а потім і слова, засвоєння норми життєдіяльності властиві тому соціуму богато прикладів, підтверджують тей факт, що в цивілізовано розвитних державах та спільнотах існують певні винятки з існуючого в навколишньому середовищі. Таким чином розвиток особистості варто розглядати як поступову зміну стадій його психо-соціального розвитку в тому чи ішому суспільстві. І тут необхідно власне, звернути увагу на таке положення, яке вказує на дві полярні сторони цього процесу - це прогрес або регрес. Ми здебільшого в літературі та житті зустрічаємо опис характеру саме прогресивного розвитку особистості, тобто набуття якихось позитивних якостей, поглядів, які формують або впливають на становлення певної системи світосприняття, вінцем якої виступає світогляд людини, тобто її погляди, твердження, думки, та ставлення до оточуючого середовища і пошуку засобів позитивної взаємодії з ним. Але розвиток особистості може мати і протилежний напрямок прогресу, тобто регрес або деградація особистості. І власне тут постає питання яка ступень,або на скільки людина прогресує чи регресує? Вважається досить іделізованим висловлювання древності, що у людини повина бути гармонія духу, тобто душі та тіла, тому що гармонійно розвинена особистість це дуже велика рідкість і може в період нашого життя вже немає нагальної потреби досить чітко гармонізувати себе. Це грунтується на тому, що наше життя вимагає від нас активізувати власні зусілля у тому напрямку діяльності в якому незмажено реалізувати властиві поля здібності, звичайно за позитивних умов соціуму. Таким чином, соціалізація (від лат.sjcialis - суспільний) - це процес формування головних параметрів людської особистості (свідомості, відчуттів, здібностей та ін) на підставі навчання та виховання, засвоєння соціальних ролей прийнятих у суспільстві. Змістом соціалізації є не прямий результат того, що людина бачить або чує. Людина може бачити одне, слухати друге, говорити третє, думати четверте. Зміст визначається, з одного боку, усією сукупність соціальних впливів (політичних програм і доктрин, засобів масової інформації, культури), з другого - становленням індивіда до цього. При чому це становлення залежить як від індивіда такі від самої соціальної ситуації, в який він опинився.

Соціальні установки особистості.

При дослідженні особистості в соціальний психології важливе місце займає також проблема - соціальних установок. Якщо процес соціалізації пояснює, яким чином особистість засвоює соціальний досвід то формування соціальних установок відповідає на запитання - як засвоє­ний соціальний досвід особистості конкретно виявляє себе в діях і вчинках.

Тільки при вивченні цього механізму можна вирішити питання про те, чим конкретно регулюється поведінка і діяльність людини.

З моменту відокремлення установки, як самостійного психоло­гічного явища, проблема установок досліджується в межах багатьох соціальних наук. Це закономірне явище, оскільки більша частина установок формується в процесі соціалізації людини.

Вперше як наукове поняття “Установка” ввів Г. Спенсер у 1862 р. У своїй книзі ”Перші принципи” він пише - “правильне судження щодо першого питання, головним чином залежить від тієї душевної установки (attitude of mind) якої ми дотримуємося під час вислуховування протилежної думки..., від збереженості цієї правильної установки залежить напрямок наших міркувань, з її допомогою ми розрізняємо брехню та істину... Установка має реальний психологічний зміст,”

І далі Г. Спенсер визначає, що “установка-виявляє позицію людини, яку вона займає коли розглядає певне питання і на основі якої вона безпосередньо відчуває і переживає сприймання даного положення.”

У 1901 р. Д.М. Узнадзе розробляє теорію установки і дає їй наступні визначення .. Установка - є цілісним динамічним станом суб’єкта, це стан готовності до певної активності, стан, який обумовлюється факторами:

- потреби суб’єкта;

- відповідною об’єктивною ситуацією;

Існують і інші визначення соціальної установки Г. Олпорт (1945): стан готовності, який виникає на основі досвіду і здійснює спрямовуючий та динамічний вплив на поведінку людини, яка виникає як реакція на всі явища які входять у сферу його життєдіяльності:

Ш. Надірашвілі так визначав соціальну установку - ”цілісний психічний стан, настрій індивіда на певну поведінку“. Він визначає, що згідно теорії установки основними факторами, що визначають свідомість і поведінку людини, є зовнішнє середовище і потреби індивіда.

В теорії діяльності, яка розроблена О.М. Леонтьєвим, соціальна установка визначається як особистісний смисл (сенс), який породже­ний відношенням мотиву і мети. Автор виділяє 4 рівня установочної регуляції діяльності людини.

1. Смислові установки.

2. Цільові установки

3. Операційні установки

4. Рівень психологічних механізмів.

Саме смислова установка є виразом особистісного смислу (сенсу) у вигляді готовності до здійснення певним чином спрямованої діяльнос­ті. А зміна смислових установок є завжди наслідком зміни реального відношення людини до дійсності і завжди опосередкована змінами діяльності і мотиву діяльності.

Отже, не дивлячись на всі розбіжності між всіма розглянутими нами визначення, установки мають загальні риси:

1. в усіх випадках існує предмет, до якого вони відносяться;

2. вони є пізнавальними процесами;

3. вони також пов’язані з певним емоційними станами, які виражають особливе відношення до деяких осіб, предметів, явищ.

4. в них проявляються мотиваційні елементи, а іноді вони самі виступають як мотиви діяльності.

Отже, установка створює психологічну основу адаптації людини до оточуючого середовища та перетворення її в залежності від усвідомлених потреб.

У випадку коли спеціальна проблемна ситуація вступає в протиріччя соціальним установкам, то людина робить зусилля щодо зміни соціальної ситуації (переконує на користь особисту цінність, або змінює свої соціальні установки на користь проблемної ситуації, або просто не актуалізує свої соціальні установки в цій проблемній ситуації (існування поза групою). Поряд з виробленням особистої стратегії поведінки виробляється так звана ситуативна пізнавально-оцінююча установка через яку здійснюється зворотній зв’язок для оцінки відповідності нових (чи старих) фіксованих соціальних установок соціальної поведінки відповідно до проблемної ситуації. Коли відповідність стає певною - встановлюється позитивне суб’єктивне почуття вирішення протиріччя.

В.О. Ядов спираючись на наявність ієрархії потреб особистості, розробив диспозиційну ієрархічну структуру особистості.

Він виокремив 4 рівні структури:

1.Нижчий рівень, утворюють елементарні фіксовані установки, вони формуються на основі потреб фізичного існування.

Згідно Д.Узнадзе, свідомість бере участь у створенні установки, коли звичайні дії зустрічаються з перешкодою і людина об’єктивує особисту поведінку, осмислює її. Установка не є змістом свідомості в одночас лежить в основі цих свідомих процесів.

2. Соціальні фіксовані установки, вони визначаються:

- потребою соціального існування та включенням індивіда в різного рівня групи людей;

- відповідними соціальними ситуаціями.

3. Домінуюча спрямованність інтересів, в певні сфери соціальної активності;

4.Система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності і засоби досягнення.

При цьому ці потреби формуються в певних соціальних, історично-обумовлених формах життєдіяльності, характерних для життя суспільства і соціальних груп, до яких належить індивід і з ким він себе ідентифікує.

Функції установок (аттитюдів)

1. Его - захисна функція.

Дозволяє суб’єкту протистояти негативній інформації про себе чи про значні для нього об’єкти, підтримувати високу самооцінку та захищатися від критики.

Наприклад: студент на екзамені.

2.Функція самореалізації, іноді називається ще функцією вираження цінностей.

Ця функція допомагає людині виразити свою “центральну” цінність як компонент образу-Я. Іншими словами, ця функція допомагає людині визначити, до якого типу особистості вона належить, що собою являє, до чого відчуває потяг, а до чого ні. Це визначає відношення і до інших людей та соціальних явищ: в залежності від значних для мене цінностей я відповідно відношусь до того чи іншого політика, партії, соціальному руху і та інше. Демонструючи ці відношення людина представляє себе, своє власне Я по відношенню до подій, що відбуваються: критикує насилля, бореться за права, захищає природу і т. д.

3. Адаптивна.

Допомагає людині досягати бажаних результатів та уникати небажаних цілей.

Уявлення про ці цілі та способи їх досягнення як правило формуються в попередньому досвіді і саме на його основі формується аттитюд: якщо хтось спостерігав в дитинстві, наскільки висока популярність людини, яка показувала високі результати в спорті, то досягнення в цій сфері будуть оцінюватися позитивно і заняття спортом для неї будуть відігравати значну роль в досягненні популярності.

4.Функції Знання.

Вона допомагає людині організувати свої уявлення про оточуючий світ інтерпретувати в повсякденному житті явища та факти. Знання опираються, зокрема, на те, що отримано за допомогою перших трьох функцій аттитюдів, тому знання які формуються установкою, над суб’єктами. Цим визначається обставина, що “знання” різних людей про одні і ті ж об’єкти надто різні.

Всі функції соціальної установки взяті в сукупності втручаються в процес соціального пізнання і привносять в нього як емоційні так і мотиваційні “нашарування”. Аттитюди диктують людині орієнтири в оточуючому світі і сприяють тому, щоб процес пізнання цього світу здійснювався більш цілеспрямоване, з метою оптимальної організації поведінки і дій в ньому. Тому вони забезпечують не тільки зв’язок ніж пізнанням та емоціями, але ж зв’язок між пізнанням та поведінкою.

Тому на підставі перерахованих функцій аттитюдів можна більш визначено зрозуміти у чім вони себе проявляють.

а) Активний пошук соціальної інформації

- роль аттитюдів була описана в теорії когнітивного десонансу (наприклад: чи йти в кіно перед екзаменом);

б) Процес відбору “аттитюдно-релевантної” інформації.

- інформація підбирається так, щоб когнітивна відповідність не порушувалась.

Аттитюд полегшує прийняття позитивної та негативної інформації, але перешкоджає роботі з “нейтральною”.

в) Аттитюди та відновлення інформації.

Однієї когнітивної роботи з інформацією недостатньо, тому необхідно продовжувати вивчати проблему аттитюдів “за межами когніцій”.

Тільки при такій постановці питання, такий кінцевий результат соціального пізнання як поведінка, отримає належне пояснення (порядок Лапієра);

Пізніше було встановлено, що питання, чи корелюють аттитюди та реальна поведінка - ставиться некоректно. Сьогодні запропонована більш розгорнута постановка цієї проблеми (А.Айзен, М. Фішбайн) Вона включає в себе як мінімум три питання:

- коли спостерігається кореляція аттитюду і реальної поведінки?

- які фактори визначають наявність і величину кореляції, якщо вона є?

- за допомогою яких процесів аттитюдів впливають на поведінку?

Для того щоб відповісти на ці запитання, прийшлось ще раз переглянути структуру аттитюдів і структуру поведінки. Було встановлено, що в аттитюдів і в поведінці необхідно враховувати більш дрібніші структурні елементи - їх всього чотири:

1. Елемент дії (поведінка виборця, допомога кому -небудь)

2. Елемент цілі (кому адресовані аттитюди - другу, політику)

3. Елемент контексту (в якій обстановці проявляється аттитюд)

4. Елемент часу.

Таким чином розглянувши поняття установки, фактори, які детермінують появу установки, психологічну структуру і основні характеристики соціальної установки ми переконались в тому, що аттитюди це психічні структури високого ступеня складності, і які здатні впливати на поведінку людину. Соціалізація і розвиток особистості. Проблеми соціалізації та адаптації.Поняття “розвиток особистості”, “соціалізація”, “виховання”. Проблема установки (антитюду) – можуть розглядатися як комплексно, так і окремо, їх поєднує загальне те, що має відношення до особистості.

Література:

1. Бодалев А. А. Психология личности. Москва, 1988.

2. Вікова психологія / За ред. Г. С. Костюка. Київ, 1976.

3. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний роз­виток особистості. Київ, 1989.

4. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. Москва, 1977.

5. Моргун В. Ф. Монистическая концеппия многомерного развития личности. Полтава. 1989.

6. Рибалка В. В. Особистісний підхід у профільному навчанні старшокласників. Київ, 1998

7. Узнадзе Д.Н. Экспериментальные основы психологии установки. - Тб. – 56 с.

8. Ядов В.А. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. - Л., Наука, 79-264с.

9. Андреева Г.М. Социальная психология. Учебникдлявысших учебных заведений.-М.: Аспект Пресс, 2000.- 376 с.

10. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник.-К.: 1995. – 304 с.

11. Психологія.Підручник для студентів вищих закладів освіти / За ред. Ю.Л. Трофімова. –К.: «Либідь» - 1999. С. 75-181.