Погляди соціальних психологів на проблему особистості

Певні успіхи у розробці психологічної структури особистості, значною мірою можна пояснити застосуванням провідного принципу психології - особистісного підходу, завдяки цьому підходу особистість постає як сукупність внутрішніх умов, через які всі зовнішні впливи. Все, що формується в психології особистості, так чи інакше зумовлено зовнішнім, але ніщо в її розвитку не виводиться безпосередньо із зовнішніх впливів. Останні дають той чи інший психічний ефект, лише через психічний стан суб’єкта, через склад думок і почуттів, що склався у нього (С.Л.Рубінштейн). Таке розуміння особистості дає змогу розглянути її як цілісну, складну, динамічну і функціональну систему тобто об’єднати у структурі особистості соціальні та психофізіологічні властивості.

Виходячи з цих уявлень К.К.Платонов розглядає психологічну структуру особистості зокрема і виокремлює чотири підструктури: біологічно зумовлені особливості, особливості окремих психічних процесів, рівень підготовленності або досвід особистості і соціально-зумовлені якості особистості і з’ясувавши їхню функціональну роль, він дійшов висновку, що в кінцевому підсумку особистість формується складним якісним впливом тільки двох чинників: соціального і біологічного - за домінуванням першого.

Ця загальнопсихологічна структура особистості виявляється недостатньою для соціально-психологічних досліджень, оскільки не враховує єдності між інтерпсихологічними і інтрапсихологічними процесами людської психіки. Саме за такого підходу можна розглядати особистість як суб’єкт та об’єкт суспільних відносин, як цілісну біо-психо-соціальну систему, в якій природні властивості людини включаються до будь яких форм соціальних зв’язків переходять у внутрішні відносини самої особистості.

Ідея виокремлення соціально-психологічної структури особистості останнім часом знаходить серед психологів дедалі більше прихильників (Б.Д.Паригін, Л.В. Сохаєв, Є.С. Кузьмін та ін.). Особливо необхідною вона стає у прикладних, конкретних соціологічних і соціально-психологічних дослідженнях, де обов’язково доводиться спускатись до рівня, коли абстрактна особистість виявляє себе як суб’єкт діяльності і де можна одержати емпірично підтверджену характеристику впливу цієї сутності. Нею є її поведінка в різних життєвих ситуаціях, сама особистість - це суб’єкт поведінки. Отже, поведінка людини є не тільки складним комплексом різновидів її соціальної діяльності, за допомогою яких опредмечується навколишня природа, а й спілкуванням, практичною взаємодією з людми в різних соціальних структурах.

Оскільки поведінка людини залежить не тільки від конкретних соціальних структур, а й від результатів її індивідуального розвитку (дозрівання організму, нервово-фізіологічного, морфологічного розвитку), то в структуру особистості входить і певний комплекс властивості індивіда які перемагаються між собою.

Дослідження Б.Г.Ананьєва показують наявність складних кориляційних плеяд, що включають соціальні, соціально-психологічні й психо-фізіологічні характеристики (статус, роль, характерологічні риси, інтелект, моторні функції тощо), хоч і всі психо-фізіологічні, психічні процеси і стан охолюються структурою особистості, а з багатьох соціальних характеристик лише деякі входить до структури конкретної особистості.

Таким чином, згідно з Б.Г. Ананьєвим, структура особистості вибудовується за двома принципами:

- субординаційним - коли властивості особистості включають в себе єлементарнійщі й часткові соціальні та психофізіологічні властивості;

- координаційним - коли взаємодія здійснюється на паритетних засадах, що допускає щерег щаблів свободи для властивостей, які корелюють між собою, тобто відносну автономію кожної з них.

Розуміння конкретної особистості як об’єкта і суб’єкта суспільного життя вимагає аналізу її в єдності соціально-типових і індивідуальних якостей та рис. Це означає, що особистість завжди постає не тільки як індивідуальність, а й як певна соціально-психологічна система.

Соціально-пихологічне вивчення особистості не може ігнорувати індивідуальну, особистісну властивість людей, позаяк вона синтезує в собі обидва підходи - соціологічний і психологічний.

Оскільки кожному соціальному типу властиві свої соціально-психологічні особливості, то як вірно зазначає Л.В. Сохаль, у межах одного й того самого соціального типу існують різні психологічні типи особистості. Цю точку зору поділиють й інші дослідники Б.Д.Паригін, В.Н. Колбановський, В. Фрідріх.

Соціально-психологічний тип характеризують:

- власна соціальна активність;

- зміна ціннісних орієнтацій позицій;

- певна лінія поведінки за конкретних соціально-психологічних умов, у групі, колективі.

Як більш рухлива й динамічна структура соціально-психологічного типу включає і властивості соціальної структури і особистісну структуру людини, утворюючи певну ціліність - соціальний тип особистості її соціальну поведінку. Отже, у структурі соціально-психологічного типу весь ансамбль суспільних відносин завжди пов’язаних з поведінкою особистості виступає як її поведінка в конкретних життєвих ситуаціях.

У цьому зв’язку слід згадати французського філософа і психолога Л.Сева, який визначає особистість як живу систему суспільних відносин між поведінками, Включена у виміри суспільних відносин, поведінка є соціальною за смістом і психологічною за формою. Вона виступає як спілкування, практична взаємодія двох суб’єктів на підставі певної “платформи”: загальних інтересів, цінностей, настанов.

Це означає, що поведінка є суттєвим компонентом соціально-психологічної структури особистості, запропонована Б.Д. Паригіним, складається з двох головних моделей - психологічного стану і поведінки. Еквівалентом моделі динамічної структури особистості є психічний настрій і стереотипи соціальної поведінки.

Якщо в загальній психології головною одиницею поведінки є дія, то в соціальній психології такою оденицею є вчинок, тобто дія, опосередкована процесом спілкування, взаємодії між людьми. Ця взаємодія підкріплюється оцінкою оточення, досвідом спілкування і характеризується вибором, самооцінкою, що детерміновано не тільки мотивом і метою, а й тією роллю, яку особистість виконує в певній групі, її статусом, рівнем домагань, позицією, цінісними орієнтаціями і регулюється певними соціальними нормами, що склалися в конкретній групі, суспільстві.

Поведінка, таким чином - це деяка відносина узгоджена і послідовна сукупність вчиників особистості.

Головні теорії особистості в соціальній психології.

Основні теорії особистості формувалися у відповідності з розвитком взагалі психологічної науки.

В ідеалістичній психології особистість розглядається як особлива незмінна духовна сутність, як «цілком психічна істота». Так В. Джемс (1842—1910) вивчав особистість у межах власної концепції свідомості, центральним поняттям якої є «потік свідомості». На його погляд, у самосвідомості особистості можна виділити два аспекти — «емпіричне Я» і «чисте Я», або відповідно об'єкт і суб'єкт, тобто те, що пізнається, і те, що пізнає.

«Емпіричне Я», він тлумачить як загальну суму всього того, що людина може назвати своїм.

Складові елементи особистості можуть бути розподілені на три класи: фізична особистість, соціальна особистість і духовна особистість.

Фізична особистість містить у собі тілесну організацію, одяг, батька й матір, жінку і дітей власність людини, витвори її праці і т.ін.

Соціальна особистість визначається належністю людини до людського роду і визнанням цього іншими людьми.

Духовна особистість — це об'єднання станів свідомості, конкретних духовних здібностей і якостей людини.

З поведінкового боку особистість, за В. Джемсом, харак­теризують чинники самозбереження:

фізичний – харчування, захист;

соціальний – дружба, кохання, ревнощі, слава, влада і та ін.;

духовний – розум, моральний і духовний прогрес.

На початку XX ст. виникла так звана «описова психологія», її засновником став В. Дільтей (1833—1911), а яскравим продовжувачем — Е. Шпрангер (1882—1963).

Вони стверджували, що психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розуміти. Зав­дання психології і полягає у розкритті смислового, душевного життя особистості, ціннісних орієнтацій людини.

За Е. Шпрангером, — цін­нісна орієнтація є духовне начало, що визначає світобачення і є похідною частиною загального людського духу.

Він виділив шість типів людини.

1. Теоретична людина — відповідно головна ціннісна орієнтація – осмислення в теоретичному плані того, що відбувається навкруги. Життя для теоретичної людини представлене у вигляді «віяла проб­лем».

2. Економічна людина - ціннісна орієнтація – пов’язана з тим, що приносить користь їй самій, сім’ї, колективу, людству. Іншими словами це прагматична людина.

3. Естетична людина – ціннісна орієнтація - естетичні враження у вигляді форми, кольору, ритму. Має потяг до самовираження в естетичній формі.

4. Соціальна людина — ціннісна орієнтація – прагнення знайти себе в іншій людині, жити заради інших. Прагнення до всеосяжної любові, любові до людства.

5. Політична людина – ціннісна орієнтація – є влада на істиних духовних цінностях (соц.справедливість) і на цій основі розвиває мотиви та дії інших людей.

6. Релігійна людина – ціннісна орієнтація – є пошук змісту життя, начала всіх начал, вищої духовної сили – божества. Головне для неї – пошук вищого смислу, вищої правди, первопричин буття.

У своїй класифікації Е.Шпрангер показав, що люди відрізняються одне від одного не лише темпераментом, конституцією, поведінкою, а перед усім цінностями своєї духовної орієнтації.

В «психоаналізі» (фрейдизм і неофрейдизм), особистість трактувалась як ансамбль ірраціональних безсвідомих потягів.

В своїй теорії особистості 3. Фрейд (1856—1939) (австрійський психоаналітик) виділив дві основні природжені інстинктивні по­треби, які визначають психічну діяльність людини, — лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витісняються і створюють сферу «несвідомого». Однак інстинк­тивні потреби все ж прориваються, обходячи «цензуру» сві­домого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина — твори мистецтва, літератури, — це, за 3. Фрей­дом, символізація витиснених у «підпілля» несвідомих пот­реб. Вони можуть проявлятись і в різних формах повсякден­ного життя людини — обмовках, снобаченнях тощо.

Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за 3. Фрейдом, утворюють три основні компоненти: «Воно», «Я» і «Над-Я». У сфері «Воно» домінують витиснені несві­домі інстинкти, вони підкоряються принципу задоволення. «Я» підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинк­там, а з іншого — нормам і вимогам дійсності. «Над-Я» — це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль «цензора».

Учень З.Фрейда К. Г. Юнг (1875—1961) — швейцарський психолог, засновник ана­літичної психології — відмежувався від свого великого вчи­теля у поглядах на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на осо­бистість людини, визначає її поведінку з моменту народ­ження.

К. Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Існують також додаткові типи — інтуїтивний, мислительний, емоційний.

Щодо походження типів, то, за К. Г. Юнгом, вони визна­чаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.

Наступний учнень 3. Фрейда, виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, ним був Альфред Адлер (1870— 1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А. Ад­лер підкреслював, що основне в людині — не її природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя.

За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» є неминучою компен­сацією будь-якої природної слабкості індивідуальних люд­ських існувань. Учений виділяв різні види компенсації, які створюють різні «життєві стилі».

1. Успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом.

2. Надкомпенсація, яка означає однобічне пристосуван­ня до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.

3. «Вихід у хворобу», при якій людина не може звіль­нитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симп­томи хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Саме це спричиняє невроз.

Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв'язок психічного розвитку особистості з органічними інс­тинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Однак погляди А. Адлера хоч і виявились у свій час досить продуктивними, сприймаються тепер як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв'язки між індивідом і сус­пільством.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігене­тична теорія розвитку особистості Е.Еріксона (нар. 1902). Він висунув положення про «ідентичність особис­тості» як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв'язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості люди­ни на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточен­ням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Е. Еріксон наголошував, що розвиток особистості проходить через різні стадії, або так звані кризи. Перша стадія, або криза, — «вбираюча», коли задовольняється оральна потре­ба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м'язово-ру­ховий апарат, що приводить до почуття впевненості, само­стійності. Третя стадія — це становлення юнацтва, знаход­ження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П'ята і шоста стадії — це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І, нарешті, сьома ста­дія — це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідність.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистсь­кої концепції особистості. Були поставлені фундаментальні проблеми — внутрішньої структури особистості, місця «Я» в ній, механізмів формування та функціонування особис­тості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз зміщується у бік внутрішніх суб'єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осто­ронь, а іноді й цілком виводиться із суб'єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму психоло­гічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.

Біхеовіористичний підхід

Цей напрямок в психології є домінуючим в американській психології навіть у теперешній час. Його засновником був Дж. Б. Уотсон (1878-1958) Він запропонував схему S – R(стимул – реакція), яка означає, що кожній ситуації (або стимул – S) відповідає визначена поведінка (або реакція - R)

Біхеовіористи вважають, що за допомогою цієї схеми можна пояснити любу діяльність людини, а усі поняття, пов’язані зі свідомістю, належить усунути зі сфери наукової психології. На їх думку “свідомість” суб’єктом таких явищ надто суб’єктивно і зовсім безпорадно для дослідження.

Послідовник Дж. Б. Уотсона – Скіннер прийшов до висновку, що люба поведінка визначається своїми наслідками. В належності від того, чи будуть ці наслідки приємними, байдужими або неприємними, тварина проявляє тенденцію повторювати даний поведінковий акт, ненадавати йому ніякого значення або ж уникати його повторення в подальшому. Таким чином виходить, що індивід повністю залежить від свого середовища, і люба свобода дій, якою, як йому здається, він може користуватися – чисте марево.

В «гуманістичній та екзистенційній психології» особистість представлена у визначеній обмеженості, що виявляється у фізикалізмі, перенесені законів механіки на аналіз проявів.

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1900— 1990). Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак форму­вання самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема — чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду пере­оцінювати систему цінностей, що виникла раніше, — все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної ці­лісності особистості та її психічного здоров'я в різних жит­тєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвитку суб'єк­та стали важливим предметом подальших психологічних до­сліджень.

Інший представник гуманістичної психології США — Г. Олпорт (1887—1967) — вважав особистість відкритою систе­мою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємо­зв'язку з іншими людьми. Особистість, за його визначен­ням, — це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, пе­редусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час вста­новлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно «розривати» гомеостаз. Отже, постійний розвиток особис­тості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, «відв’язуючи» її від біологічних потреб.

За гу­маністичною теорією А. Маслоу (1907—1970), ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими на­роджується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняють­ся лише за умов задоволення інших потреб і передусім фі­зіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задово­лення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби в безпеці;

3) потреби в любові й прихильності;

4) потреби у визнанні та оцінці;

5) потреби в самоактуалізації — реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізацїї досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спря­мованість, вибірковість, глибину та демократичність у сто­сунках, незалежність, творчі прояви та ін.

Видатний вітчизняний психолог Л. С. Виготський (1896—1934) відомий як творець культурно-історичної тео­рії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії Л. С. Виготський виділяє три основних закони розвитку особис­тості.

Перший закон: побудова вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм пове­дінки до опосередкованих. Цей пе­ріод розвитку людської поведінки, вдосконалення існуючих форм і засобів мислення та вироблення нових, що спирається на мову або іншу систему знаків.

Другий закон: Колективні, соціальні форми пове­дінки у процесі розвитку стають засобом індивідуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психологічні функції виникають із колективних со­ціальних форм поведінки.

Третій закон: законом переходу функ­цій із зовнішнього у внутрішній план, тобто інтеріоризується, стає індивідуаль­ною формою поведінки. У цьому процесі можна виділити три ступені. Спочатку будь-яка вища форма поведінки опа­новується дитиною лише з зовнішнього боку, як функція чисто натуральна, природній засоіб поведінки. Однак люди наповнюють цю натуральну форму поведінки певним соціальним змістом, що пізніше набуває для дитини значення вищої функції. У процесі роз­витку, дитина починає усвідомлювати будову цієї функції, керувати і регулювати свої внутрішні операції. Тільки тоді, коли функція піднімається на свій вищий, третій, ступінь, вона стає власне функцією особистості.

Відомий вітчизняний психолог С.Л. Рубінштейн (1889—1960) зазначав, що особистість є тим більш значущою, чим більше в індиві­дуальному представлене суспіль­не. Як власно особистісні властивос­ті, С. Л. Рубінштейн виділяє ті, що спричиняють суспільно значущу поведінку або діяльність людини. Тому основне місце серед них мають займати система мотивів і завдань, які людина ставить перед собою, а також властивості харак­теру, що зумовлюють вчинки людини, здібності, роблять людину здатною до виконання історично сформованих видів сус­пільно корисної діяльності.

Особистість виявляється і формується у взаємодії з на­вколишнім середовищем, тому таке велике значення для розуміння особистості має діяльність. Особистість — це ре­альний індивід, жива, діюча людина, яка є носієм суспіль­них стосунків. Особистість неможлива без психіки, без сві­домості. Усі психічні явища і процеси органічно впліта­ються в цілісне життя особистості, оскільки основна їхня життєва функція полягає в регуляції діяльності людей. Обумовлені зовнішніми впливами, психічні процеси особис­тості самі опосередковують поведінку і діяльність, залеж­ність суб'єкта від об'єктивних умов.

Фундаментальне значення має положення С. Л. Рубінштейна про багатоплановість психічного, багаторівневість перебігу психічних процесів. Структура особистості склада­ється з різноманітних компонентів.

Характеристика особистості включає також її ідеї, прин­ципи, на основі яких здійснюється оцінка власних та чужих учинків. До структури особистості звичайно входять і пізна­вальні процеси, без яких неможливі діяльність і поведінка людини. Багато­пла­но­вість, цілісність психічного устрою осо­бистості зберігаються завдяки взаємозв'язку всіх його властивостей і тенденцій.

Видатний вітчизняний психолог О. М. Леонтьєв (1903—1979) визначав особистість як цілісне утворення.

Реальною основою особистості людини визнається су­купність її відношень до світу, що є суспільними за своєю природою і реалізуються разом. Особистість характеризують тільки ті психічні процеси й особливості людини, які сприя­ють здійсненню її діяльностей. У розвитку суб'єкта його відношення до явищ світу вступають між собою в ієрархічні стосунки. Ієрархії діяльностей утворюють ядро особистості.

Внутрішні співвідношення головних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини характеризують загальний «психологічний профіль» особистості. Психологічні підструктури особистості — темперамент, потреби і потяги, емо­ційні переживання й інтереси, навички та звички, моральні риси характеру тощо — виявляють себе в умовах життя особистості. Важливим, на думку О. М. Леонтьсва, є те, що особистість розвиваєть­ся не в межах задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.

Видатний український психолог Г. С. Костюк (1899— 1982) зробив значний внесок у психологічну теорію осо­бистості. За його концепцією, індивід стає суспільною іс­тотою, особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Особливості нейродинаміки відіграють суттєву роль у ста­новленні індивідуальної своєрідності особистості. Проте осо­бистість може усвідомлювати власні слабкі сторони і певною мірою компенсувати їх завдячуючи сильним сторонам, на­приклад, стримувати афективність, імпульсивність свого тем­пераменту тощо.

Особистість являє собою діалектичну єдність різнома­нітних та взаємопов'язаних психічних процесів і властивос­тей. Як система, що сама себе регулює та вдосконалює, вона характеризується єдністю протилежних тенденцій і процесів — інтеріоризації та екстеріоризації, диференціації та інтеграції, потягом до спілкування та до усамітнення, відокремлення тощо. Важливою є проблема джерел і характеру суперечнос­тей особистості, їхньої ролі у формуванні особистості та шляхів подолання.

Динамічність та стійкість особистості дають їй змогу бу­ти незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище відповідно до своїх намірів і планів, створювати умови для власного розвитку.

Як ви вже переконалисть, особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних фак­торів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Тому особистість можна вважати «систе­мою систем», на що вказував Г.С.Костюк.

Синтез системного уявлення про особистість має відпо­відати ознакам системного підходу, таким як наявність цілісної структури елементів, взаємозв'язків між складови­ми елементами, ієрархічної організації елементів, системо­утворюючих факторів, вхідних та вихідних структурно-функціональних характеристик, рівня розвитку системи тощо. Разом із тим у такій системі має бути врахована соціальна, психологічна, індивідуальна своєрідність, зокрема наявність в особистості такої специфічної підсистеми, як самосвідо­мість.

Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджу­вати, що в основі системної психологічної структури осо­бистості лежать три базових виміри: І — соціально-психолого-індивідуальний — вертикальний; II — діяльнісний — горизонтальний; III — генетичний — віковий, за допомо­гою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі ста­новлення індивіда як особистості.

1. Соціально-психологічно-

індівідуальний вимір

А. Спілкування

Б. Спрямуванність

В. Характер

Г. Самосвідомість

Д. Досвід

Е. Інтелектуальні процеси

Є. Психофізіологічні якості

2. Діяльнісний вимір

-потрібнісно-мотиваційні компоненти

-інформаційно-пізнавальні

компоненти

-цілеутворюючі компоненти

-результативні компоненти

-емоційно-почуттеві компоненти

діяльності

3. Генетичний

(віковий) вимір

- задатки

- здібності

Ці виміри становлять систему основ цілісної психоло­гічної структури особистості. Вони пов'язані між собою за ортогональним принципом, за яким співвідносяться три ви­міри простору.

Отже, узагальнюючи відомі підходи, можна визначити, що особистість - це стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених її включеністю до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності і спілкування з іншими людьми.

Ідея використання соціально-психологічної структури особистості останім часом знаходить серед практичних психологів дедалі більше прихильників. Особливо необхідною вона стає у прикладних, конкретних соціально-психологічних дослідженнях, де обов'язково доводиться спускатися до рівня, коли людина, як особистість виявляє себе як суб'єкт діяльності і де можна одержувати емпірично вимірювану характеристику вияву цієї сутності. Нею є її поведінка людини в різних службових та життєвих ситуаціях, а сама особистість - суб'єкт поведінки. Отже, поведінка людини є не тільки складним комплексом різновидів її соціальної діяльності, за допомогою яких опредметнюється навколишня природа, а й спілкуванням, практичною взаємодією з оточенням в різних соціальних структурах.

Людина не народжується особистістю, а стає нею, тому однією із центральних проблем, безпосередньо пов'язаних з питаннями про сутність особистості, її становлення та розвитку, є процес її соціалізації як індивіда.

Література:

1. Андреева Г.М. Социальная психология. Учебникдлявысших учебных заведений.-М.: Аспект Пресс, 2000.- 376 с.

2. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник.-К.: 1995. – 304 с.

3. Психологія.Підручник для студентів вищих закладів освіти / За ред. Ю.Л. Трофімова. –К.: «Либідь» - 1999. С. 75-181.

4. Основы социально-психологической теории.Учебное пособие для социологов, психологов, преподавателей и студентов:/ под общей ред.А.А. Бодальова, А.Н.Сухова. – М.: Международная педагогическая академия, 1995. – 421 с.

5. Эйала Пайнс, Кристина Маслач. Практикум по социальной психологии.- СПб.: Издательство «Питер». 2000. – 528 с.

6. Загальна психологія: Підручник для студентів вищ. навч. закладів./ С.Д.Максименка – К.: Форум, 2000. – 543 с.

7. Ануфриева Н.М. и др. Социальная психология: Курс лекций. – К.: МАУП, 2000. – 136 с.

8. Психология. Учебник / Под редакцией А.А. Крылова. - М.: ПБОЮЛ М.А. Захаров, 2001. – 584 с.

9. Ковалев А.Г. Про предмет социальной психологии. «Весник ЛГУ»,1959, № 11.

10. Методология и методы социальной психологии.Под ред. Е.В.Шороховой.- М.:Наука, 1977. – 228 с.