Заняття 4

Предмет: Богознавство, Рідновірська етика

Тема: Про тіло, душу і Дух

І. Дане заняття присвятимо одному з найважливіших вимірів релігійного світогляду – антропології, але не в сенсі науки, що вивчає раси, черепи та інші форми людського тіла, а в сенсі Вчення про людину, про її місце та значення у Всесвіті. Рідновірська антропологія містить в собі певну складність, оскільки, як вже писалося вище, язичництво не відділяє людину від Природи, розуміючи її як органічну складову живого світу. Тому це Вчення повинно, з одного боку, мати універсальні положення про живе загалом, з іншого ж боку, положення про те, чим все-таки відрізняється людина від тварини.

ІІ. В основі Вчення про людину (не тільки у Рідновір`ї) лежать три фундаментальні категорії: тіло, душа і Дух. Ці категорії для язичника, по-перше, не є туманними абстракціями, по-друге, не запозичувались у рідновірське богознавство і філософію з інших систем. Вони є природньо закарбованими в нашій мові, як і «рід», «слово», «слава», «право» тощо.

ІІІ. З цими трьома категоріями за посередництва інших варіантів Індоєвропейської Традиції (передовсім, індійського та античного) у Рідній Вірі в останні десятиліття стали пов`язуватися три природи, або три виміри цього самого живого: власне, тілесний, душевний і Духовний, однак таке пряме перенесення назви не є достатньо адекватним. Зараз ми пройдемося по означеним трьом категоріям саме у контексті трьох вимірів. Варто пам`ятати: всі вони є у кожній живій істоті, точніше, кожна жива істота перебуває у всіх трьох одночасно.

1. Тіло. «Груба» речовина, матерія (хоч зазвичай вона і не є «грубою», навіть навпаки), що складається з природніх елементів, стихій. Крім того, цей вимір обумовлюється інстинктами і рефлексами. Він є домінуючим у більшості живих істот, насамперед у рослин і тварин, є він і у людини, і систематичне пригнічення його призводить, як відомо, до розладів організму та виродження.

Тут хотілося б окреслити наше ставлення до теорії еволюції. Її «підводний камінь» полягає в тому, що, по-дарвіністськи мислячи своє походження у рамках розвитку тваринного світу, людина починає себе сприймати виключно як тіло, оскільки і сам дарвінізм виходить з матеріалістичних положень. Взагалі ця теорія не суперечить язичницькому світогляду, якщо чітко усвідомлювати, що тіло і тілесне є не єдиним виміром буття живого.

2. Душа. Для Рідної Віри питання походження тіла є загалом-то вторинним, вона зосереджується на проблемі про походження душі – від Бога, або Богів, або Першопредка. Проблема ця полягає в тому, що буквально описати людською мовою це походження видається мало реальним. Натомість для опису не-явних процесів, феноменів люди давно навчилися використовувати символ та міф. Користуючись саме мовою міфу рідновіри часто говорять про те, що душі наші – то іскри Сварожої кузні. Є і філософська інтерпретація походження душі, однак її варто залишити для теми про Духовний шлях. Коли ж не користуватися запозиченнями із положень New-Age (про енерго-інформаційну оболонку, астральне тіло тощо), то правомірно буде сказати, що душа утримується в рамках мислення (розуму), почуттів та волі. Це три явища, якими першочергово керується адекватна і соціально адаптована людина. Ці три явища у зародковому стані спостерігаються й у тварин, котрі, вочевидь, фізіологічно не здатні повніше використовувати даний вимір. Отож, не виокремлюючи людину зі світу живої Природи, можна припустити, що саме домінування розумово-почуттєво-вольового виміру і виділяє людину як таку. Однак ми всі добре розуміємо, що бувають випадки, коли людина починає надавати перевагу саме інстинктам і рефлексам, але будучи істотою, фізіологічно орієнтованою на перевагу іншого виміру і живучи в суспільстві, побудованому на принципах іншого виміру, здебільшого закінчує негідно і досить-таки сумно. Виходячи з цього деякі рідновірські течії (зокрема, «Велесів круг») стверджують, що недостатньо самого факту природнього переносу, потрібен свідомий переніс орієнтації у своєму житті з інстинктів та рефлексів на розум-почуття-волю. Велеслав Черкасов у своїх лекціях і творах називає це жертвоприношенням Тварини (рос. Зверя; в собі) – Людині (в собі).

У зв`язку з проблемою походження душі принагідно було б згадати цікаве народне уявлення (чи, як називає його Галина Лозко, філософему), зафіксоване Володимиром Шухевичем (так, дідом «того самого» Шухевича) на Гуцульщині: «Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця…» (Шухевич В. Гуцульщина. – Львів, 1904. – Т. 7. – Ч. 4 // Матеріяли до українсько-руської етнології.).

3. Дух. Коли ми переходимо до останньої категорії, то у нас з`являються істотні проблеми. Передовсім вони пов`язані з різною трактовкою самого поняття ледве не в кожного теоретика Рідної Віри.

- Володимир Шаян, наприклад, сприймав Дух цілком у геґелівському розумінні: як самосущу Абсолютну Ідею, котра пізнає і розгортає себе в цьому світі. Оскільки даний образ легко співвідноситься із індуїстським Брахманом, Шаян залучає і його риси до свого розуміння Духу. Вчення ж про індивідуальний Дух у нього не розроблене, хоча порухи до цього можемо знайти у натхненному і містичному творі «Про Перуна знання таємне».

У сучасних російських рідновірів склалися дві інші концепції Духу.

- Вєлімір Сперанський, колишній лідер «Круга Язичницької Традиції», у своїх творах («Дар шаманизма – дар волхования», «Книга природной веры») неодноразово згадував про те, що душа і дух – це два самосущі утворення в людині; якщо душа після смерті відходить до Роду Небесного і відроджується у наступних життях, то дух, що виражає індивідуальний досвід людини, здобутий у цьому світі, залишається і після смерті тут. Завдяки цьому шаман (а Вєлімір безпосередньо виходить з положень шаманізму) може взаємодіяти з духами.

- Велеслав Черкасов, також залучаючи матеріал індуїзму, приходить до кардинально іншої моделі. Її найлегше виразити за допомогою такої логічної послідовності: а) на рівні тіла ми всі відокремлені один від одного, а також від інших світових форм; б) на рівні душі ми всі пов`язані один з одним (ми обмінюємось думками, маємо емоційне якесь емоційне ставлення один до одного, за допомогою волі взаємодіємо), зокрема і незримими причинно-наслідковими зв`язками, нитями Мокоші, що пов`язують нас із усіма оточуючими формами; в) на рівні ж Духу, вчить Велеслав, ми всі (і всі форми загалом) злиті в Єдиному. Немає множинних Духів; те, що ми називаємо Духом людини, тотожне самому Роду Всебогу, то є Він і тільки Він. З цього моменту ми переходимо з Вчення про Людину до питання про Божественну Природу, якій варто присвятити окреме заняття.

IV. Співвідношення категорій зі Світами і Богами

1. З огляду на те, що троїстість у Рідній Вірі має широкі корені, одразу виникає бажання знайти співвідношення між тілом-душею-Духом і Трьома-Світами. Зокрема, існує велика спокуса асоціювати тіло з матеріальним світом Яви, душу як не проявлений складову людини – з Навою, а Дух як щось приналежне до Божественного – з Правою. Тим не менш, таке співвідношення викликає багато зауважень. Тема приходу душі новонародженого у цей світ (Яву) й відходу душі померлого до Роду Небесного залишається обговорюваною, актуальною. Позиція Духу, зрозуміло, залежить від інтерпретації цього поняття: у Шаяна Дух діє по-факту у світі Яви, у Вєліміра також, хоч і легко може виходити за її межі, у Велеслава ж Дух-Род не співвідноситься із Трьома-Світами взагалі.

2. Розглянемо іншу низку співвідношень: тіла-душі-Духу зі Сварожим Триглавом. Так само, як важко встановити відповідність між цими категоріями і Трьома-Світами, так неможливо і комусь одному з Триглаву приписати покровительство за якоюсь однією складовою людини. У додатку 2 у вигляді таблиці представлене наше розуміння того, як кожен із ликів Триглаву проявляє себе у кожній категорії. На рівні Духу Боги позначені як архетипові образи, детальніше торкнемося яких ми у подальших заняттях.

V. Коловорот душ

1. Рано чи пізно людина, як і будь-яка жива істота, помирає. Що в ній є смертне, а що – безсмертне? Тіло розкладається в Землі або розпадається у Вогні на природні елементи, котрі, в свою чергу, возз`єднуються зі стихіями. В наш час досить популярною є нагадування, що атоми, молекули, елементарні частки, з яких складаються наші тіла, у Всесвіті не зникають, а лише переходять в інші форми, тому в якійсь мірі наші тіла також не знають смерті як цілковитого знищення. Найкраще це виражено у рядках західноукраїнського поета 1920-1930-х рр. Богдана-Ігоря Антонича, якого, на превеликий жаль, досі оминають увагою рідновіри:

Прокотяться, як лява, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми,

І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні.

(Пісня про незнищенність матерії)

Якщо глибоко призадуматись над цією тезою, легко згадати одначе, що і до перебування в складі людського тіла ці атоми, молекули, частки брали участь у творенні інших форм, тож і тіло – лише проміжковий пункт в їхньому безкінечному слідуванні з нізвідки у нікуди. Доречними є тут слова з «Велесової книги»: Ява текуща, а творена в Праві, // Нава бо є по тій: // До тої є Нава і по тій є Нава. Під «Явою» тут можна розуміти конкретну наявну форму; під «Правою» - Божественний Закон збереження, те, що залишається сталим у мінливому потоці речей і форм; під «Навою» - сам принцип цієї мінливості, швидкоплинності, тимчасовості. Отож, стосовно тіла у нас наявна певна двоїстість: елементи, що з них воно складається, є «вічними» настільки, наскільки «вічним» є сам матеріальний світ; як форма ж тіло є смертним.

2. Що відбувається з душею рідновіра після смерті? Питання знову з тих, на які важко відповісти буквально людською мовою. Шлях душі після смерті, традиційний для уявлень слов`ян (ріка Смородина, Калинів міст, Вирій та Пекло), досить легко реконструюється з фольклору – передовсім, замовлянь, голосінь і деяких чарівних казок, тому зупинятися на ньому тут не будемо. Цікавим у зв`язку з темою є інше питання – про смертність душі. «Як це? Яке в Рідній Вірі може бути питання про смертність душі?» - здивується читач. І дійсно, у «Символі Віри» Об`єднання Рідновірів України є такий пункт:

Вірую:

В Радість Життя Вічного,

В чистоту Душі праведної,

Яка ніколи не зникає,

А переходить у нове тіло.

(Волховник: Правослов Рідної Віри / упорядник Г.Лозко)

Проблема в тому, що на практиці рано чи пізно з`являються люди (душі!), яким коловерть перероджень (Велесове Коло) починає здаватися дурною безкінечністю, і вони задумуються над тим, як з неї вийти. Таким «виходом» у розвинутих індоєвропейських релігіях є вчення про духовне звільнення. Найбільш відомою з таких вчень є буддистська нірвана, крім того – мокша класичного індуїзму, досягнення світу ідей у Платона тощо. Напрошується провокаційний приклад із християнським «спасінням», однак недоречність його очевидна: воно стоїть на зовсім інших підмурках, ніж перераховані вище вчення.

Тим не менш, дуже цікаве порівняння буддистського та християнського вчень здійснив німецький філософ Фрідріх Ніцше у 20-23 розділах свого твору «Антихрист. Прокляття християнству».

Чи можлива і чи потрібна доктрина духовного звільнення Рідній Вірі – питання дискусійне, яке вже опосередковано обговорювалось і обговорюється (вище висловлена позиція волхвині Зореслави, також заперечення її можна знайти у творах Вєліміра Спєранського, а піднесення – у Велеслава Черкасова).

Ще одне цікаве, але вторинне питання стосується поняття відогоні (рос. ведогонь) – «блукаючої» душі, котра здатна виходити з тіла ще за життя. Здавалося б, це уявлення – явно рідновірський новотвір на основі шаманських практик і теософських текстів про «астральні тіла». Однак читаємо у відомого і поважного етнографа середини ХІХ ст. Олександра Афанасьєва: «Чорногорці та серби переконані, що в кожній людині є дух, якого вони називають «вєдогонь», і що дух цей може полишати тіло, зморене міцних сном. Вєдогоні нерідко сваряться та б`ються між собою, і та людина, вєдогонь якого загине у бійці, вже більше не прокидається: його очікує швидка смерть. Про чаклунів і чаклунок розповідають, що вони, засинаючи, можуть випускати з себе повітряну демонічну істоту, тобто душу, яка приймає різні образи і блукає тими чи іншими місцями, причому полишене нею тіло лежить цілковито мертвим» (Афанасьев А.Н. Души усопших // Древо жизни. – М., 1982).

3. Наостанок пропонуємо питання для самостійних роздумів: чи має душа етнічність (національність)? Інакше кажучи, чи може вона втілюватися поза межами роду, народу, раси?