2015-06-05
539
1. Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т.т. – М., 1994.
2. Искусство древнего Востока/ Под ред. А. Кузищина. – М., 1979.
3. Искусство стран Востока/ Под ред. Р.С. Василевского. – М., 1986.
4. Кремер С.Н. История начинается в Шумере. – 2-е изд. – М., 1991.
5. Крижанівський О.П. Історія стародавнього Сходу. Курс лекцій: Навч. посіб. – К., 2000.
6. Лекції з історії світової та вітчизняноїкультури./ За загальн. Ред. А.В. Яртиц, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів, 1994.
7. Любимов Л. Искусство древнего мира. – М., 1980.
8. Світова художня культура: Від первісного суспільства до початку середньовіччя: Навч. посіб./ О.П. Щолокова, С.В. Цип, О.Л. Шевнюк, О.М. Семашко. – К., 2004.
9. Художня культура світу: Арабо-мусульманський культурний регіон. Африканський культурний регіон. Індійський культурний регіон.: Навч. посіб./ Н.Є. Миропольська, Є.В. Бєлкіна, Л.М. Масол та ін. – К., 2003.
10. Целлар К. Архитектура страны фараонов. – М., 1990.
Лекція 4. Культура античності.
Хронологія культури античності базується на особливостях наступних самобутніх історичних періодів: крито-мікенський період – 3-2 тис. до н.е.; ранньоархаїчний період – 11-9 ст. до н.е.; архаїчний період – 8-6 ст. до н.е.; класичний період («золотий вік») –кінець 6 - остання чверть 4 ст. до н.е.; еллінський період – остання чверть 4 – 1 ст. до н.е.
Крито-мікенська доба античної культури поділяється на критську та мікенську культури. При цьому час від 2800 до 2100 р. до н. е. вважається ранньомінойським періодом (за ім`ям царя Міноса – засновника Критської держави); з 2100 до 1600 р. до н. е. - середньомінойським; з 1600 р. - пізньомінойським.
На півдні Балканського півострова склалась так звана елладська культура. Приблизно з 18 ст. до н. е. ахейські племена, що з`явились на материковій Греції, переходять до ранньокласової стадії розвитку. У 16-15 ст. до н.е. піднімається і починає грати особливу роль Мікенське царство. Поступово ахейці досягають переваги у басейні Егейського моря і у 15 ст. до н.е. Крит підпадає під їх владу Цей останній період – час найвищого розквіту елладської культури і початку занепаду критської.
Нова антична цивілізація, що створювалась ахейцями на залишках попередньої егейської культури, була спочатку більш примітивною. Але багато елементів культури егейського світу не були втрачені і вплинули, зокрема на грецьку архітектуру, на появу геометричного стилю. Особливе ж значення мала міфологічна спадщина культури егейського світу.
Чудова культура егейського світу була відкрита у новітній час. Критську цивілізацію відкрили світові археологічні розкопки Артур Еванса на межі 19-20 ст. Інший центр егейської культури місто Мікени у 70-80 рр. 19 ст. розкопав Генріх Шліман.
Критська культура доби свого розквіту – це культура бронзи. Вироби з неї (зброю, прикраси, посуд) Крит постачав усьому егейському світу.
Абсолютно завершена у своїй майстерності крито-мікенська культура розквітла на середземноморському острові Крит. Міфологія прославила його легендами про закоханих богів і царівен, про героїв.
Крит був сильною морською державою і панував у всьому Середземномор'ї. Критяни створили оригінальну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом. Приблизно у 2000 р. до н. е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було збудовано новий палац з тесаного каменю. Величезний і розкішний він проіснував до 15 ст. до н. е. (Комплекс дво– і триповерхового палацу мав близько 16 тис. кв. метрів.
У Кноссі і Фесті були знайдені керамічні таблички з письменами, печатки із різними піктографічними та ієрогліфічними знаками. Тут виникли системи складового лінійного письма - лінійне письмо А і лінійне письмо Б. Лінгвісти М. Вентріс та Дж. Чедвік розшифрували письмо Б і довели, що написи відносяться до грецької мови.
Після занепаду Критського царства із середини 15 ст. до н. е. центр культурного прогресу зміщується на північ Балканського півострова, на територію материкової Греції до міст Мікени та Тіринф. До 14 - 13 ст. до н. е. державне утворення ахейських племінних союзів досягло тут розвитку і могутності. Золоторясні Мікени, як називав їх Гомер, були центром розквіту мікенської культури.
Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування під натиском споряджених залізною зброєю дорійців наприкінці 12 ст. до у н. е. Це століття було трагічним та переломним у історії народів, які мешкали на берегах Егейського моря. До цього часу відноситься війна греків-ахейців із Троєю, містом у північно-західній частині Малої Азії. Характерною рисою цього часу було поширення заліза, спочатку мечів, а пізніше різних залізних знарядь праці.
Культурі Греції субмікенської доби (12-10 ст. до н. е.) притаманні прояви поступової варваризації. У 11-10 ст. в мистецтві з`являється "протогеометричний" стиль, а в IX—VIII ст. до н. е. - "школи геометричного вазопису". «Геометричний стиль» являє собою нову, вищу ступінь у образотворчому мистецтві. Це мистецтво, що створює свого роду «модель світу», строго впорядкованої за єдиною стрункою системою, що протистоїть хаосу. Традиційні солярні, землеробські та інші символи використовуються дуже широко, що означає намагання охопити геометричним стилем усю світобудову. Цей стиль завершує тисячолітню традицію. Далі розвиток художньої творчості пішов іншим шляхом. Головне місце у ній займають міфологічні образи, які несли в собі поетично олюднені уявлення про світ.
Епічні твори “Іліада” і “Одиссея” є найціннішими джерелами знань про античну історію та культуру того часу. Вони - найбільш ранні літературні пам'ятки античності, що дійшли до нас. Міфологічний зміст поем, створених близько середини 8 ст. до н. е., стосується подій Троянської війни та пригод одного із учасників війни – Одіссея. Тому ці поеми є своєрідною “енциклопедією” останніх часів мікенської доби.
Події троянської війни та доля її героїв стали для грецького народу тією головною подією, навколо якої почав кристалізуватися міф як ядро давньогрецького епосу. Саме гомерівський епос міцно пов'язав крито-мікенську культуру із культурою класичної Еллади. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва й літератури. Протягом усієї своєї історії давньогрецькі поети, драматурги, художники, скульптори зверталися до міфів. Міфологія складала арсенал і підґрунтя всієї давньогрецької культури.
Написані урочистим, піднесеним віршем – гекзаметром, поеми відзначаються багатством і барвистістю мови. Оспівуючи уславлених героїв минулого, Гомер відобразив основні моральні цінності тодішнього суспільства, його ідеали. Благородство, мужність, звитяга, вірність батьківщині і сім`ї – головні засади морального кодексу грецької аристократії.
В “Іліаді” і “Одиссеї” відчуваються залишки більш ранніх, ніж час створення поем, релігійних уявлень і відбувається героїзація пантеону богів Олімпу. Давні греки поклонялися божествам, що уособлювали природу і її явища. Обожнювались і герої – міфічні предки племен і родів, які походили від шлюбів богів та людей. Поступово міфи, які виникали у племен різних частин Греції, злилися у спільний своєрідний міфологічний світогляд. За ним, усіма справами на землі керують боги-небожителі на чолі із Зевсом.
Грецьку міфологію неможливо уявити без її героїв – дітей богів та людей. Найбільш популярними були міфи про сина Зевса могутнього Геракла, який визволив землю від численних чудовиськ, про переможця жахливої Медузи Персея та про Тезея, який убив страшного Мінотавра. Образи богів, богинь та героїв міфів, оповідання про їх вчинки та подвиги стали невід`ємною складовою давньогрецької культури у якості своєрідних взірців для наслідування. Головним напрямком розвитку культури гомерівської епохи було спрямовання не на родові, а на індивідуальні особистісні норми культури. Саме тоді формуються перші уявлення про необхідність свідомого підкорення вимогам суспільства. Із єдності тілесного і духовного виникають чесноти “героїчного кодексу” – особисті бойові якості та воїнська доблесть. Найвищого суспільного успіху та багатства досягав лише той, хто здобув безсмертну славу. Порушення героєм норм поведінки викликало осудну реакцію народу. Ця так звана “культура сорому” була головною формою соціального контролю, яка формувала раціональну індивідуальну самосвідомість. Греки уявляли богів часткою природних сил та втіленням їх могутності. Епоха Гомера народжує такі важливі складові культуротворчості як героїко-індивідуалістичні та раціонально-практичні риси людини, демонструючи змагальність як важливу норму античної культури.
Культура Греції з 12 ст. і аж до кінця 8 ст. до н. е. розвивалася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Остаточне формування найхарактерніших особливостей та рис античної культури в Греції сталося у середині 8 ст. до н. е. Великі зміни, що знаменували перехід Греції від варварства до цивілізації, відбулися за короткий час. Соціальну та демографічну напруженість, злидні і голод спричинили розпад традиційних родових відносин. У пошуках кращого життя греки змушені були переселятися на нові землі.
Різноманітні зв'язки греків із народами колонізованої периферії сприяли широкому культурному обміну, а відтак інтенсивному культурному розвитку. Водночас закладаються підвалини класичного античного рабства. Тяжка, рутинна праця перекладається на плечі рабів, звільняючи греків для дозвілля. Статус родової аристократії порушується привілеями багатства, що стає доступним ремісникам і купцям. Виникає специфічна форма державності, основою якої стає поліс - політичний, військовий, релігійний центр. Приходить розуміння божественної справедливості, що поширювалась однаковою мірою на всіх людей. Саме з цієї світоглядної позиції розвинулася славнозвісна полісна демократія, її специфічною ознакою була повна відкритість, громадське обговорення нагальних проблем. Головним місцем міської життєдіяльності стала агора - місце народних зібрань, де вільний грек проводив більшу частину свого дозвілля. Афінська політична система, гнучка й здатна до розвитку, заклала основу дальшого розвитку Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний центр Греції, на „школу Еллади" за висловом Фукідіда.
Зовсім інакше була влаштована Спарта - уособлення військово-аристократичного державного устрою. Суспільна атмосфера Спарти за всіх часів була гострою й напруженою, а з кінця 7 ст. до н. е. Спарта перетворилася на замкнену корпорацію професійних воїнів - гоплітів, що силою зброї стверджували своє панування над ілотами (рабами). Спарта, незважаючи на її політичну стабільність, не дала жодного поета, філософа, митця, вченого в культурну спадщину людства. Афіни й Спарта демонструють різні форми грецького полісу - одного з найважливіших досягнень культури Греції в архаїчний період. Перевага цієї політичної форми правління підтверджується культурними надбаннями архаїки у тому числі змаганнями поетів та музикантів. На Олімпійських іграх головну роль відігравали змагання атлетів і перегони на колісницях. Але й тут в урочистих піснях славили переможців, виконували гімни на честь богів та героїв, співали пісень під час святкових процесій.
В архаїчний період також народжується антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком наукових поглядів. Грецька філософська та наукова традиції формувалися використовуючи досягнення інших народів: вавілонян, єгиптян, фінікійців. Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен і Геракліт Ефеський заклали основи європейської науки.
Естетичний елемент найбільший прояв дістав у архітектурі та скульптурі. В період архаїки склалася система архітектурних форм, в основі якої лежало співвідношення несених і несучих частин - ордерів (від лат. оrdо - стрій). Ордери називали за місцем їх виникнення доричним, іонічним і коринфським. Архаїчна скульптура народилася на стадіонах, у гімназіях, на олімпіадах. Традиційними стали юнацькі оголені фігури (курос) і задраповані дівочі (кора). Куроси присвячувались богам, виготовлялися з каменю, дерева, мармуру, теракоти й ставилися на міських майданах. Кори мали широко розплющені подовжені очі, слабо виражену усмішку. З другої половини VI ст. до н.е. матеріалом для скульптурних зображень стає бронза. Статуї виражали гуманістичну ідею грецького мистецтва. Збереглися чудові вази з широким сюжетним діапазоном розпису. Найвідоміші зразки чорнофігурного та червонофігурного грецького вазопису стали неперевершеними ілюстраціями історії своєї країни.
Отже, культурне життя в Греції в архаїчну епоху ще не набуло завершених форм, але вже чітко визначило його головні художньо-естетичні принципи. Мистецтво архаїки заклало основи художньої системи наступного періоду - грецької класики, що припадає на V ст. до н.е.
Перемога греків у греко-перських війнах створила сприятливу атмосферу для розвитку культурних особливостей античної Греції. Відбувається подальша консолідація грецького полісу, рабство набуває найвищої досконалості, збільшується цінність свободи в ієрархії культурних вартостей.
Правління Перикла - „золотий вік" афінської демократії, уславлений найбільшими культурними досягненнями античної Греції класичного періоду. Завдяки зусиллям Перикла в Афінах зібралися кращі сили Еллади. Вершиною його культурної діяльності стала відбудова афінського Акрополя. З Акрополем пов'язані головні свята Афін - Панафінійські - на честь богині, покровительки міста. Біля цієї полісної святині проходило все суспільне життя громадян. Найбільша споруда Акрополя - храм Парфенон, в якому поєднані риси доричного та іонічного ордерів. Пропорційність його частин, точність у розрахунках зробили Парфенон шедевром на всі часи. Всередині стояла створена Фідієм 13–метрова статуя Афіни Парфенос (Діви). Фідій зробив і статую Зевса, що вважалася одним з чудес світу, для храму в Олімпії. 14-метровий бог сидів на золотому троні, і здавалося, що коли він підніметься, розпрямить широкі плечі - тісно стане йому в просторій залі й низькою буде стеля.
Разом із великим Фідієм славу грецької скульптури становлять імена Поліклета, Піфагора Регійського, Мирона. Поліклету приписують честь відкриття "золотого" перетину - пропорцій, що роблять фігуру найбільш досконалою. Його "Списоносець " - міцної статури людина, сповнена почуття власної гідності. Знаменитий „Дискобол" Мирона - яскраве свідчення реалістичного зображення фізичної напруги атлетичного тіла в русі.
Набагато менше, ніж про скульптуру, відомо про малярство. Найвидатніше досягнення тогочасного живопису - оволодіння мистецтвом світлотіні. Відкриття приписують Аполлодорові Афінському. Повторне її відкриття сталося майже через два тисячоліття - в епоху Відродження.
У філософії V ст. до н. е. теж присутні ознаки нових тенденцій класичної доби. Усі філософські школи намагаються створити універсальні космологічні концепції, що пояснюють єдність і розмаїтість світу. Видатний представник школи софістів Протагор, відкриваючи еру людини в грецькій філософії, проголосив: «Людина є міра всім речам - існуванню існуючих і не існуванню неіснуючих". Софісти першими звернули увагу на те, що людина наділена особливою рисою здатністю судити про речі, оцінювати їх, вирізняти з космічного цілого. Нещадно критикуючи софістів, великий грецький філософ Сократ фактично продовжував їхню лінію в утвердженні людини предметом філософських міркувань. Його відправна теза: „Пізнай самого себе", а кінцевий висновок - „Я знаю, що нічого не знаю". Справу Сократа продовжили найвидатніші філософи грецької античності Платон і Аристотель.
Накопичення позитивних знань стимулює розвиток у класичній Греції математики, астрономії, медицини, історії. Тут належить згадати видатну діяльність Гіппократа в царині медицини, перехід від релігійно-містичного до раціонального пояснення процесів, пов'язаних із здоров'ям і хворобами людини. Гіппократом була детально розроблена етика поведінки щодо пацієнтів, в наші часи виражена в так званій "клятві Гіппократа". Історія того часу представлена іменами таких вчених, як Геродот і Фукідід. Останній вважається засновником документалізованої та психологізованої історії, він перший почав використовувати в дослідженнях історичні документи. Геродота часто й справедливо називають "батьком історії та географії". Саме він залишив докладні відомості про племена, що жили на території сучасної України.
У літературі духу класичного полісу найбільше відповідає жанр трагедії, а символом античного демократизму стає театр. Театри виникли водночас у багатьох грецьких містах. "Батьком трагедії" греки вважали великого драматурга, афінянина Есхіла. Найбільш відома його трагедія - "Прометей закутий". Вона розповідає про мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь і дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу і служіння людям. Усі питання і державного, й особистого життя, дістали своє відображення у трагедіях Софокла "Антігона", "Едіп-цар" й особливо в творах Еврипіда "Медея", "Іпполіт", "Електра".
Викривальна комедія V ст. до н.е. набирає найбільших темпів художнього розвитку в творчості Аристофана. Він постійно вдається до прийому пародій. У його комедіях висміюються полководці, демагоги - прибічники братовбивчих війн, молоді нероби. Його найбільш відомі твори "Вершники", "Лісістрата", "Хмари" й сьогодні складають репертуар світових театрів.
Трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедії Аристофана виховували почуття гідності, громадянськості, відповідальності перед містом - державою, благородність і незалежність духу. Театр, як і пластичне мистецтво, показував, якою має бути людина: фізично і морально прекрасною - і в цьому розумінні мистецтво V - IV ст. до н. е. слушно почали називати класикою, бо воно стало взірцем для наслідування.
Дальший крок уперед у розвитку культури було зроблено в наступному періоді - в еллінізмі. Цим терміном вчені визначають період, починаючи з походів О. Македонського (334-323 рр. до н.е.) до остаточного завоювання елліністичних держав Римом (30 р. до н.е.).
Спочатку еллінізм позначав вірне вживання грецької мови, особливо не греками, а пізніше - розповсюдження грецької культури. Еллінізм характеризувався поширенням грецької міської цивілізації на простір від Сицилії до Індії. Грецькі назви, колонади храмів, театри виростали наче гриби. Наприклад, славнозвісна Олександрія з її модерністським геометричним плануванням, з бібліотекою, де налічувалося 700 тисяч рукописів, з населенням, що розмовляло грецькою мовою і називало себе „еллінами".
У величезній різноликій державі виникло багато художніх шкіл, які явили світу взірці художньої майстерності: статуя Ніке з острова Самофрак, статуя Афродіти з острова Мілос та інші. Автор Афродіти /Венери/ Мілоської - невідомий. Скульптура була знайдена в 1820 році мілоським селянином у землі. Напівоголена фігура сповнена одночасно жіночості й сили стала еталоном жіночої краси.
У філософії періоду еллінізму цілком панувала грецька традиція, але елліністична філософія змінює центр своєї уваги - етична проблема стає головною. Виникають школи стоїків та епікурейців. Епікур обґрунтовує свободу індивіда, для якого щастя - мета, а доброчесність - засіб досягнення особистого щастя. Для стоїків щастя - нагорода за доброчесність. Водночас існувала також,заснована Пірроном, школа скептиків. Скептики вважали людські почуття недосконалими. Тому будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе.
У цей же час наука виокремлюється з філософії й простує своїм шляхом. Інтенсивно розвивалася математика, медицина, натурфілософія. Тоді жили великий математик Архімед, геометр Евклід, астроном Гіппарх; були зведені величезні інженерні споруди: Фароський маяк (понад 100 м заввишки), Колос Родоський - бронзове зображення бога сонця Геліоса (32 м заввишки), храм Артеміди в Ефесі, їх не випадково називали чудесами світу, їм присвячена чисельна література. Матеріальна база наукових досліджень зростала завдяки меценатству, яке стало дуже престижним.
Багато відомих еллінів - філософів, поетів (сирійців, юдеїв, єгиптян, фінікійців, малоазійців) - не надавали значення своєму походженню. Еллінство - це не країна, не земля, не політична ідея - це належність до певної касти, об'єднаної знанням Гомера та Еврипіда, Платона та Демосфена, чистотою грецької мови, витонченим „еллінським" смаком.
Грецька культура сприймалась у наступні століття як історичне диво. Вона створила, крім усього іншого, таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бургхарт зауважив: „Ми бачимо очима греків і розмовляємо їхніми зворотами мови".
Поступово на історичну арену виходить нова культуротворча сила - Рим, який наприкінці І ст. до н. е. утвердив своє панування в елліністичному світі, але це вже наступна доба античної культури - римська античність.
Римські легіонери, які поступово завоювали все Східне Середземномор'я, постали перед іншими народами представниками досить розвиненої культури. В розвитку культури Стародавнього Риму виділяють такі основні періоди: етруський (VIII- II ст. до н.е.), "царський" (VIII - VI ст. до н. е.), Римської республіки (510-31 рр. до н. е.), Римської імперії (31 р. до н. е. - 476 р. н.е.).
Римське мистецтво багато що взяло в Стародавній Греції, але виросло воно на землі, де вже була власна, давньоіталійська культура, початок якої сягає ще III тисячоліття до н.е. і пов'язаний з мистецтвом етрусків. Живописне оздоблення гробниць, постаті або погруддя померлих на теракотових поховальних урнах дають уявлення про культи та спосіб життя етрусків. Етруски були майстрами в ювелірній справі й у бронзовому литті, виготовляли красиву поліровану кераміку. Питання про походження етруського етносу ще не має в науці остаточного вирішення, а етруська культура вважається своєрідним прологом до піднесення культури Риму.
Слідом за етрусками римляни збудували чудові дороги (найдавніша - Алпієва, З12 р. до н.е.), довгі, на десятки кілометрів, акведуки. Вони давали воду термам, фонтанам, будинкам городян. Від етрусків до римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків, мистецькі прийоми, зокрема відливка бронзової скульптури, мистецтво портрету.
В основі найдавніших римських релігійних вірувань лежав анімізм. Для римлян світ був сповнений добрими і злими духами, богами й богинями, які опікувались кожним кроком людини. Дім охороняли Пенати, двері - дволикий Янус, вогнище - Веста, кожна людина мала свого генія - духа-охоронця. В ієрархії богів найвище становище посідали Юпітер - бог неба та Марс - бог війни. До поклоніння богам у людському образі римляни перейшли в VI ст. до н.е. внаслідок збагачення релігії грецькими елементами. Поступово утворився пантеон 12 головних божеств: Юпітера, Юнони, Нептуна, Мінерви, Марса, Венери, Аполлона, Діани, Вулкана, Вести, Меркурія, Цербери. Разом з богами римляни запозичили і грецькі міфи, дещо латинізувавши їх. До речі, латинська мова, яка була носієм римської культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два-три століття тому вона була мовою філософії, медицини, юриспруденції, релігії й літератури багатьох європейських народів.
У римській літературі ще з II ст. до н. е. важливими й провідними жанрами стають ораторська та історична проза. Квінт Енній (239 -169 рр. до н.е.) склав перший національний епос „Аннали", присвячений історії Риму. Він славив римську доблесть, оспівував гуманність, культуру, освіченість. Марк Порцій Катон Старший (234 - 149 рр. до н. е.) залишив по собі трактати, в яких закликав римлян до мужності, наслідування доблесті предків. Особливо багато творів дійшло до нас з І ст. до н.е. Публіцистична та мемуарна література цього часу представлена такими славетними іменами як Цезар, Саллюстій, Цицерон.
Характерною особливістю римського мистецтва періоду республіки була натуралістична точність зображення у портретах, практичність і водночас пишність архітектури, використання барельєфів, присвячених історичним подіям.
У цей період римляни будують головним чином споруди практичного призначення - міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські приміщення, цирки. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки - великі прямокутні будови з великим залом, розділеним рядами колон.
Стіни храмів римляни прикрашали живописом. Тріумфальні процесії римських полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в базиліках і храмах. Після завоювання Греції поширився декоративний розпис будинків, що імітував кольоровий мармур. У 79 р. н.е. внаслідок виверження вулкану Везувію загинуло кілька міст: Помпея, Геркуланум, Стабія. Розкопки XVIII ст. явили здивованій Європі чудово впорядковане місто - з будинками, прикрашеними фресками і мозаїчними підлогами.
Громадянські війни І ст. до н.е. завершилися встановленням імператорської влади. Посилюються культурні впливи країн Південного Середземномор'я, особливо в галузі літератури, архітектури, скульптури.
У релігійних віруваннях східні культи набувають все більшого поширення за часів імперії. Імператор Калігула спорудив храм єгипетської богині Ізиди в Римі, імператор Клавдій скасував заборони стосовно культу Сібели. Культ самих імператорів мав офіційний характер, на їхню честь зводили храми, ставили скульптури, приносили жертви. За імператорів Флавія, Веспасіана й Тита, було збудовано величезний амфітеатр для гладіаторських боїв Колізей. Під ареною Колізею, на якій могли вести бій відразу до 3 тисяч пар гладіаторів, були розташовані приміщення, клітки для тварин, система водопостачання. Арену можна було затопити водою й розігрувати морські бої.
Римлянам належить і тип тріумфальної арки, одно-, три- і п'ятипрогінної, що зводилася на честь певного імператора. Новим словом в архітектурі став Пантеон - храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм і досі вражає ідеальними, досконалими пропорціями.
Завоювання періоду імперії, а також пожвавлення торгівлі сприяли розвиткові наук, зокрема, географії. Історик та географ Страбон (бл. 63 р. до н.е. - бл. 19 р. н.е.) створив велику працю, де описав ряд країн, звернувши особливу увагу на Європу, Азію та Північну Африку.
Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален (131 - бл. 201 рр.) - лікар і природознавець, автор бл. 400 праць з анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження й Нового часу. Для римської науки часів імперії загалом характерне прагнення до енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань.
„Золотим віком" римської літератури називають І ст. до н.е. початок І ст. н.е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Горацій, Овідій, Тібул, Проперцій. Найславетнішим представником своєрідного жанру любовної елегії був Публій Овідій Назон ("Метаморфози", "Наука кохання"). Його твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. З прозаїчних жанрів цієї доби найбільш поширеними були історичні праці та романи. Автор монументальної праці „Римська історія" (142 книги) Тит Лівій яскраво і захоплююче викладає історію Римської держави, а головним об'єктом зображення в працях Публія Корнелія Тацита були відносини сенату з імператорською владою, характери та вчинки імператорів.
Римляни створили свій чудовий театр, гостру комедію, мемуарну літературу, стрункі історичні твори, виробили кодекс законів (римське право стало основою всієї європейської юриспруденції). Вони були чудовими будівельниками. Кам'яну або цегляну кладку заливали особливим розчином з вапна й щебеню, який, твердіючи, перетворював споруду в моноліт. Однією з визначних пам'яток побутової культури Давнього Риму стали римські лазні, що були своєрідними центрами дозвілля. Окрім басейну з проточною водою завбільшки з озеро, лазні мали великі зали для занять гімнастикою, бібліотеки, кімнати відпочинку, галереї для дружніх прогулянок і бесід. У Римі було 1700 лазень, серед яких найбільші вміщували понад 3 тисячі чоловік.
У давньоримській культурі вперше відбувається поділ на "елітарну" і "масову" культури.
Римські провінції "запропонували" світу ще одну монотеїстичну релігію - християнство. На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу. На Близькому Сході в IV столітті до н. е. виникли есхатологічні (вчення про "останні часи", про кінцеву долю світу й людини), містичні, вчення про абсолютне майбутнє, чекання приходу Месії (спасителя світу) для встановлення на землі нового, остаточного й справедливого порядку.
Особливе значення для розуміння виникнення християнства мають знахідки рукописів у печерах Кумрану, на узбережжі Мертвого моря. Рукописи показують, що їхні творці й володарі спробували здійснити сміливу соціальну утопію - організацію колективістського ладу життя. Головними ознаками якого стали: єдність майна, обов'язкова спільна праця й колективний побут. Сукупність археологічних даних дає підстави вважати кумранітів ессеями (від грецьк. - благочесні, юдейська єретична секта). Теоретичні засади кумранітів можна назвати "ідеологією бідноти".
Перші згадки про християнство трапляються в римських істориків Тацита й Светонія. Тацит писав у 116-117 роках, що християнство зародилося в Юдеї, що засновником його був Христос, якого стратила римська влада, і що при цьому певну роль відіграв прокуратор (управитель римських провінцій) Юдеї Понтій Пілат.
Християнська література перших десятиліть дійшла головним чином у канонічній збірці, яка має назву Новий Заповіт. Це - комплекс релігійних творів, вибраних церквою серед їм подібних за найбільш адекватне вираження нової віри. До нього входять 27 творів різних жанрів: чотири Євангелії (від грецьк. - добра звістка), "Діяння святих апостолів", 21 "послання" (повчання в епістолярній формі), і, нарешті, "Одкровення Іоанна Богослова", або "Апокаліпсис", - уявна картина майбутнього кінця світу. "Нагірна проповідь", особливо докладно викладена в Євангелії від Матвія (один з учнів Христа), містить етико-релігійну програму християнства: визнання єдиного бога; повага до батьків; заборона вбивства, злодійства, перелюбства, лжесвідчення тощо.
Всі перші три століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі. У цей же час формувалася система управління християнськими громадами, що поступово привело до формування християнської церкви.
Отже, коли в 313 році імператор Константан своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн - це фактично означало визнання панування християнської церкви в імперії.
Християнство визріло як протест проти вад суспільства, падіння устоїв, влади центру (Риму) і справило великий вплив на подальший розвиток людства. Сучасний європейський календар має свою "точку відліку" - Різдво Христове.
Європа постійно звертається до античності в пошуках гармонійного буття, ідеального та досконалого. Європейська культура успадкувала від античності не лише форму (образотворчі прийоми, спосіб філософствування, принцип поетики, літературні жанри тощо), але, перш за все, духовні засади. Як і в античну добу, головною проблемою європейської культури була й залишається людина в усій складності її матеріального й духовного буття.
Великий вплив справила античність на генезу й розвиток української культури. Певні античні впливи на культуру слов'ян Подніпров'я можна помітити вже в дохристиянські часи. Багато в чому схожими, близькими є народні звичаї, традиції, міфологія слов'янських племен і стародавніх греків. Саме ця близькість на ментальному рівні створила у більш пізні часи умови для швидкого і ґрунтовного засвоєння не лише форми, але й духу еллінської культури.
У часи Київської Русі християнство сприяло залученню прадавніх українців до духовної спадщини античного світу, зокрема його філософських ідей та мистецьких досягнень.
Сюжети, образи античної філософії, міфології, літератури широко використовувалися в українському професійному мистецтві й літературі. На античні сюжети написані опери Д.Бортнянського, А.Веделя, славетна "Енеїда" І.Котляревського, поезії Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка.
Своєрідний і неповторний синтез, сплав давньої язичницької та античної культур став ґрунтом, на якому розвинулись українська література, мистецтво, філософія.
Контрольні запитання і завдання
1. Що означає термін «мінойська культура»? Назвіть періоди розвитку цієї культури.
2. Що означає термін «мікенська культура»? Коли виникає «геометричний стиль» і що він уособлював для давніх греків.
3. Назвіть найранніші літературні пам`ятки античності та їх автора.
4. Що означає термін «афінська демократія»? Який зв`язок існує між нею та розквітом культури у Афінах?
5. Коли виникає театр? Назвіть основні види вистав і видатних поетів-трагіків античності.
6. Назвіть основні періоди розвитку культури Давнього Риму.
7. Охарактеризуйте релігійні вірування і пантеон богів Давнього Риму.
8. Коли виникає християнство? Який імператор першим офіційно підтримав християнство?
9. Що означає вислів «золотий вік» римської літератури. Назвіть видатних поетів Давнього Риму.
Список літератури
1. Історія світової культури: Навч. посібник / Під ред. Левчук ЛЛ. - К.: Либідь, 1994. -С. 100-186.
З. Кнабе Г.С. Древний Рим - история и повседневность. М.: Искусство, 1986. – 206 с.
4. Колпинский Ю.Д. Искусство эгейского мира и древней Греции. Памятники мирового искусства. – М.: Искусство, 1970. – 90 с., 318 илл.
5. Культура Древнего Рима. В 2-х т. /Под ред. Голубцовой Е.С. - М.: Наука, 1985.
6. Кун Н.А. Легенды и мифы Древней Греции. - М.: Просвещение, 1981. – 463 с.
6. Куманецкий К. История культуры древней Греции и Рима. - М., 1990.
7. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид./За загальн. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. - Львів: Світ, 1994. - С. 105-130.
9. Теорія та історія світової й вітчизняної культури: Курс лекцій. Під ред. Бичко А.К. - К., 1993.
10. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник /Під ред Закович М.М. - К.: Т-во "Знання", 2000. - С. 125 -152.
Лекція 5. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ.
В історії світової культури візантійській цивілізації належить особливе, видатне місце. За рівнем освіти, духовного життя, за силою виразності та одухотворенням образотворчого мистецтва Візантія багато століть стояла попереду всіх країн середньовічної Європи. Прямий нащадок греко-римського світу та елліністичного Сходу, Візантійська імперія завжди залишалась центром своєрідної і воістину блискучої культури.
Протягом свого майже тисячолітнього життя Візантія пройшла ті самі основні стадії суспільного прогресу, що й багато інших країн середньовіччя, їй був знайомий крах рабовласницьких відносин, народження, розквіт та занепад феодального ладу.
Розподіл Римської імперії в 395 р. на Східну та Західну призвів до утворення нової самостійної держави Візантії. Із занепадом давнього Риму до Візантії переміщується і політичний центр Римської держави. 330 р. імператор Костянтин проголосив древню колонію на берегах Босфору Візантій столицею імперії. Нову столицю на честь засновника назвали "містом Костянтина" Константинополем. Це місто було дуже важливим військово-стратегічним пунктом у забезпеченні панування імперії над протоками.
Константинопольські правителі вважали себе прямими нащадками Риму і називали свою імперію Римською (грецькою Ромейською). Себе вони вважали імператорами ромеїв (римлян). Термін "Візантійська імперія" виник набагато пізніше.
1. На ранньому етапі свого розвитку Візантійська імперія володіла територіями на трьох континентах в Європі, Азії та Африці. Довгочасне постійне спілкування східного та західного світів, змішування греко-римських та східних традицій відбилися на культурі та мистецтві візантійського суспільства, його житті, релігійно-філософських ідеях, державному устрою. Разом з тим Візантія пішла своїм історичним шляхом, багато в чому відмінним від долі як Сходу, так і Заходу. До складу Візантії в IV першій половині VII ст. входила вся східна частина Римської імперії: Балканський півострів з центром у Греції, острови Егейського моря, Мала Азія, частина Месопотамії і Вірменії, Сирія, Палестина, Єгипет, Кіренаїка (у Північній Африці), острови Крит та Кіпр, окремі області Аравії, володіння у Північному Причорномор'ї, зокрема у Криму (Херсонес) і на Кавказі (Лазіка).
На території імперії переважали області давньої та високого рівня землеробської культури. Тут також було розвинуто виноградарство, садівництво, городництво. Землі імперії були багаті на природні ресурси. Крім чудового будівельного та корабельного лісу, країна мала камінь і мармур, багаті поклади золота, срібла, міді та заліза.
Перший період історії Візантії охоплює три з половиною сторіччя з IV до середини VII ст. У цей час вона ще зберігає ореол світової держави. Це був період, коли імперія втрачала рабовласницькі порядки. Визначилась своєрідність суспільного та культурного розвитку Візантії. Економічна життєдайність Візантії допомогла їй не лише вціліти під ударами варварів, але й перейти в наступ проти них.
У цей період у візантійському суспільстві починають народжуватись елементи ранньофеодальних відносин. Складалися вони у Візантії в умовах довгого викорінювання рабовласництва. Це наклало глибокий відбиток на ідеологію та культуру ранньої Візантії. Навколо проблеми рабства розгорнулася гостра боротьба. Християнство широко використовувало в своїх інтересах обурення суспільства проти рабства. Саме це забезпечувало підтримку християнської ідеології з боку широких народних мас.
Характерною особливістю аграрного устрою Візантії було збереження в імперії повної приватної власності на землю. Цей вид власності представляли як великі землеволодіння, так і господарства вільних селян.
Перший період візантійської історії позначений неухильним зростанням церковно-монастирського землеволодіння. Союз із імператорською владою забезпечував церкву та монастирі багатими земельними подарунками.
Важливою особливістю розвитку суспільного строю Візантії було збереження в імперії великих міст та міської економіки. Міста поступово з центрів рабовласницької земельної власності перетворювались у центри ремесел та торгівлі. В перші століття своєї історії Візантія могла по праву називатись країною міст. З кінця XII ст. зросла роль монастирів, що являли собою комплекси утилітарних будівель, обнесених фортечними баштами. В центрі монастирського двору обов'язково розташовувався храм.
Центральною у політичній системі Візантії була посада імператора (василевса). Порядку наслідування престолу встановлено не було і це призводило до різноманітних узурпацій. Всі гілки влади були зосереджені в руках василевса. Разом з тим його влада обмежувалася такими органами державного управління як синкліт (сенат), консисторія (державна рада) і деми (територіальні організації вільних громадян). В усіх містах існували клуби, що контролювали ігри на іподромах і мали власні кольори, якими відрізнялись також і вболівальники на трибунах; вони складали своєрідні партії, які брали активну участь у політичній боротьбі. Метою такої боротьби було відібрання влади і майна іншої партії.
2. Найвизначнішою епохою ранньої історії Візантії був час правління імператора Юстиніана (527-565 рр.). За його правління, зокрема, відбулася правова реформа. Її метою було забезпечення поєднання норм римського права із духовними цінностями християнства. Спеціальна комісія вчених юристів, призначена імператором, виконавши величезну роботу, створила "Збірник цивільного права". Він має значення, яке виходить далеко за межі візантійської історії. Адже була створена правова норма, що базується на приватній власності. Вперше раб розглядався не як річ, а як людина, що мала можливість стати вільною. За новими законами жінки урівнювалися у сім'ї з чоловіками. "Збірник цивільного права" протягом віків був зразком і основою нових правових норм.
За Юстиніана значна частина державних коштів ішла на будівництво. При ньому побудовано сотні фортець і багато дрібніших укріплень. Споруджувались також численні будівлі громадського характеру - водопроводи, шляхи, мости, лазні, театри, різні урядові будинки. Серед останніх велике місце посідали палаци і храми. В галузі архітектури візантійці запропонували новий план забудови міста. Посередині його знаходилась площа із собором, від якої, переплітаючись, розходилися вулиці. Головні пам'ятники візантійської архітектури в основному представлені будівлями культового характеру. На храмових будівлях відбивалося те, що християнство вимагало присутності в храмі всієї общини. Визначною пам'яткою ранньої візантійської архітектури є храм Святої Софії, збудований в Константинополі у період 532-538 рр. (на честь "Божественної премудрості").
Головними видами образотворчого мистецтва стали: мозаїка, фреска та іконопис. Мозаїка робилася із різнокольорового каміння та смальти (кубиків різнокольорового скла). Фреска являла собою малюнок мінеральними фарбами по сирій штукатурці. З традиції єгипетських поховальних портретів розвинулося мистецтво ікони. Ікона – це зображення образу святого на дошці. В V-ІХ ст. формується іконографічний канон, складається система храмового інтер'єру: певний порядок розміщення ікон, біблейських сцен на стінах та куполах храму. На куполі зображувався Христос Пантократор (Вседержитель), на барабані куполу - чотири ангели, що стережуть сторони світу і т.д.
Найбільш характерною та виразною деталлю візантійських храмів стає центральний купол. Так, діаметр купола храму Святої Софії в Константинополі має діаметр 31,5 м. Опираючись на 40 арок, він підноситься на висоту в 55 м і при сонячному освітленні здається таким, що висить у повітрі. Тонку оболонку його основи прорізають 40 вікон, які створюють подобу світового кільця.
Собор прекрасно відобразив особливості раннього візантійського архітектурного стилю. Він нагадує в основному тип римських урядових будинків періоду пізньої імперії, так званих базилік. Разом з тим, храм Софії увібрав у себе елементи античної архітектури (внутрішня колонада), а також риси і східного зодчества (багаті золоті прикраси, величний купол, який вивершував будову). Надзвичайною художністю відзначалися мозаїчні зображення всередині храму. Разом із блиском золота, срібла, дорогоцінних каменів та різнобарвних мармурів вони вражали тих, хто приходив до храму молитися. Недаремно саме Свята Софія вразила послів київського князя Володимира так, що вони відчули себе "на небесах". "Якщо ці земні розкоші, писав єпископ Газький Прокопій, мають таку пишність, то якою ж повинна бути пишність розкошів небесних, що уготовані для праведників". І коли візантієць слухав церковні співи, що настроювали його на відповідний лад, коли він бачив сяйво безкінечних вогнів, що сотнями відблисків грали на золоті мозаїк, коли він уважно вдивлявся у зображення святих та євангельських сцен, які прикрашали склепіння, коли одягнені у багате вбрання священики виносили нестерпно блискуче начиння з кольоровими емалями, коли з амвону лунала проповідь, убрана у віртуозно відточені форми античної риторики, тоді візантієць відчував себе на верхівці блаженства. Як у грецькому театрі антична людина знаходила повне задоволення своїм духовним потребам, так візантієць знаходив у церковному богослужінні моменти найбільш високої радості.
Вражає міцність будови храму Софії, яка, незважаючи на кілька землетрусів, збереглась до нашого часу і є однією з найкращих архітектурних пам'яток світу.
У будівництві такої видатної пам'ятки, як храм Святої Софії, проявилось високе архітектурне мистецтво, що було одним з показників високого загального культурного розвитку Візантії цього періоду. Побудова такої монументальної і художньо оздобленої пам'ятки говорить про те, що була розвинена наука, і що в наявності були досвідчені математики, інженери, художники. Серед найвидатніших візантійських учених VI ст., що вивчали точні науки, можна назвати Олександра Тралльського і Павла Егінського, математиків механіків Ісідора Мілетського і Анфімія Тралльського (які й були головними будівниками собору Святої Софії), географа Козьму Індікоплавта, у творі якого хоч і було чимало географічних неточностей, але в ньому був так само і цілий ряд цінних відомостей про країни Африки і Індії, про Червоне море та Індійський океан. Його геоцентричні погляди на всесвіт мали великий вплив на географічні уявлення середньовічних людей до самого XV ст. Взагалі візантійська картографія та географія підтримувалися на належному для середньовіччя рівні. Основоположником географії вважається Ісрокл, який в 535 р. склав опис 64 провінцій імперії.
Понад двадцять народів населяли територію Візантії і майже кожний з них володів своєю оригінальною культурою, яка виходила з глибокої давнини. В утворенні візантійської культури поряд з греками брали участь єгиптяни, сирійці, народи Закавказзя, особливо вірмени, народи Криму, а також численні слов'яни. Візантійські імператори та військові начальники, вчені та письменники, художники, архітектори і церковні діячі виходили з найрізноманітніших етнічних груп населення Візантії.
Складний характер візантійської культури, в якій перехрещувались різноманітні впливи, можна бачити у вже згадуваному вище храмі Софії, спорудженого за планами двох малоазійських архітекторів Ісідора з Мілета і Анфімія з Тралліса. Храм представляє собою своєрідне поєднання класу західної базиліки зі східним конструктивним типом грандіозного купольного перекриття. А в різнобарвних мозаїках та у мереживному орнаменті карнизів, якими прикрашені верхні частини храму, видно злиття східних і античних західних мотивів.
У зразках візантійських узорчатих шовкових тканин, у мотивах узорів ми бачимо іранські, індійські та інші східні впливи (стилізовані слони, леви, геральдичні птахи), в той час як у технічному відношенні тут можна простежити пряме продовження античних традицій. Візантійські ювелірні вироби відзначаються великим художнім смаком, так само відбивають вплив античного мистецтва, відтворюючи поряд з релігійно-християнськими сюжетами і сцени з античної міфології.
Звернення до духовної культури Візантії також демонструє, з одного боку, наявність різноманітних впливів, що поєднуються, з іншого, - безперервну античну традицію. На відміну від заходу, тут ніколи не припиняли читати і вивчати стародавніх грецьких вчених, філософів, істориків і поетів. Афінська вища школа останній центр язичеської філософської думки, існувала тут значно довше, ніж західні. Ця школа була закрита Юстиніаном лише у 529 р. Вивчення ж римського права в школах Олександрії, Бейрута, Константинополя взагалі ніколи не припинялось. Саме у цих містах на базі юридичної і філософської освіти виникають свого роду університети, з яких найвідомішим був Константинопольський університет. За штатами, встановленими імператорським указом 425 р., тут налічувався 31 професор, що викладали риторику, граматику, філософію і юридичні науки.
Освітянська система візантійців умовно ділиться на початкову, середню і вищу школу. Елементарні основи грамотності протягом 12 років навчання давала учням початкова школа. Школа була приватною, і її учні продовжували навчатися за античними посібниками. В середній школі в програму навчання входили орфографія, граматика, риторика, віршування, історія та філософія. В середніх школах, які існували і при монастирях, викладалися також тахіграфія (мистецтво короткого листа) та навички складання документів.
Навчальні заклади вищого рангу спочатку були приватними та існували в таких містах імперії, як Афіни, Олександрія, Бейрут, Газа, Кесарія Палестинська. Державний університет Аудиторій було відкрито в 425 р. в Константинополі. В VII ст. Аудиторій залишався єдиним навчальним закладом, що давав вищу освіту. В 726 р. його спалив разом з бібліотекою василевс-іконоборець Лев III.
На відміну від феодальної культури раннього західного середньовіччя візантійська культура ніколи не була виключно церковною. Навпаки, світські елементи в ній іноді переважали. Так само візантійська школа, а, отже, й освіченість суспільства, менше залежали від церкви, ніж на Заході. Ось чому проникнення на Русь візантійських культурних впливів, що хоч і йшло під прапором християнства і церковного будівництва, було у свій час плодотворним і для розвитку давньоруської світської культури.
Християнство розглядало хворобу як послане богом, але, незважаючи на це, медицина у візантійців була розвинутою. Про це свідчить, наприклад, збереження хірургічної спеціалізації і наявність медичних навчальних закладів. А фармакологія, створена в XIII ст. Миколою Мирепсом, використовувалася західноєвропейськими лікарями до XVIII ст.
Розвивалися астрологія, мантика (гадання), каббала (магічна дешифровка Біблії), магія, спіритизм (спілкування з духами) та алхімія, що згодом стала ключовою наукою середньовіччя. Проводжувала свою діяльність в Єгипті, що в IV-VI ст. входив до складу імперії, Олександрійська окультна школа (окультизм від лат. оссultus таємний). Її представники відстоювали існування магічних сил, недоступних простим, але підвладних волі «втаємничених». Найбільше поширення з окультних «наук» дістали астрологія і мантика, особливо метеорологічна. Візантійці вигадали гадання по хмарах і дощу та склали спеціальні керівництва з метеорологічних гадань. Важливим практичним винаходом алхімії була поява «грецького вогню», який винайшов архітектор з сирійського міста Геліополя Калинік. «Грецький вогонь», який вилітав із залізних трубок, неможливо було загасити водою. Вдосконалення системи «грецького вогню» поступово зумовило відкриття вогнепальної зброї: від сифона до гармати та рушниці. Пізніше «грецький вогонь», склад якого залишився невідомим і досі, почали використовувати у твердому вигляді у формі пороху. Не раз «грецький вогонь» рятував як Константинополь, так і візантійський флот від поразки.
Візантійська література не дала згаснути основним літературним жанрам у важкі для культури часи і її часто називають «архівом еллінізму». Твори літераторів Візантії протягом століть залишались зразками, на яких училися письменники країн, що перейняли з Візантії християнство.
Серед інших літературних жанрів однозначно домінувала релігійна література. В ній головною стала поезія церковних гімнів, писати які бралися всі: і патріархи, і василевси, і єретики. До IX ст. було написано таку кількість гімнів, що церква наказала припинити їх створення. Виконання гімну було містерійним дійством, що перетворювало співаків на ангелів, а церкву на небо. В релігійній літературі великої популярності набули також збірники оповідань про життя святих пустельників.
У часи іконоборства перші позиції захопив жанр "житій" (міней). З'явилися величезні 12місячні збірники житій, відповідно присвячених дням святих. У VIII ст. у зв'язку з іконоборством і реформаторською діяльністю Ісаврів світська наукова думка і світська література відступають на задній план перед богословськими творами. До цього часу відноситься літературна діяльність двох стовпів іконошанування Іоана Дамаскіна і Федора Студіта. Перший з них у своєму «Джерелі знання» вперше систематизував догмати християнства, другий залишив багато листів і трактатів богословського змісту. У IX ст. відроджується інтерес до світської й особливо до античної літератури. Найяскравіше цей інтерес відбився у діяльності патріарха Фотія, автора «Міріобібліона» - великого збірника виписок і відгуків про прочитані книжки. Це один з найцікавіших зразків візантійської літературної критики, яка поширюється на кілька сот, головним чином стародавніх творів. Тим часом твори Фотія свідчать про компілятивний нетворчий характер візантійської наукової думки у IX ст. Такою ж рисою характеризуються і твори X ст. - сільськогосподарська й історична енциклопедії, складені за дорученням імператора Костянтина VII Багрянородного шляхом компілювання античної наукової спадщини. Між іншим, самому Костянтину VII належать трактати «Про управління державою» і «Про церемонії візантійського двору», що дають цінні дані про життя тієї епохи і ряд важливих історико-географічних відомостей, зокрема про руські землі.
У XI ст. найяскравішою фігурою візантійського вченого світу був Михайло Псел, юрист, філософ, філолог, історик і поет, що поєднував із широкою енциклопедичною освіченістю таланти улесливого царедворця й інтригана.
Якщо в галузі філософської наукової думки Візантія не пішла далі засвоєння і коментування наукової спадщини античного світу, то в галузі літописів вона дала багато оригінальних творів. Починаючи із Зосима у V ст., через ряд наступних століть тягнеться безперервна смуга «історій» і «хронік», присвячених або окремим царюванням, або описові історичної долі всього людського роду від «потопу» і до часу життя автора. Деякі з цих хронік, наприклад, Івана Малали, Георгія Амартола та ін. зробили великий вплив на руські літописи. Своєрідною пам'яткою візантійської літературної творчості є також численні житія святих, цінні для сучасного історика багатством у них побутових деталей та історичних даних. Візантійська література про життя святих, що більше проникла на Русь, ніж історичні описи, стала улюбленим читанням руських книжників і мала великий вплив на стародавню руську літературу.
Візантійська культура VI ст. представлена кількома видатними іменами письменників, твори яких дійшли до нашого часу. Можна навести як приклад видатного історика часів Юстиніана Прокопія Кесарійського. Прокопій написав цілий ряд історичних творів з історії царювання Юстиніана: "Історія війн" (з персами, готами і ін.), "Будови", "Таємна історія". В роботах Прокопія зібрано цінний матеріал, що характеризує не лише Візантію, а й її сусідів, зокрема слов'ян VI ст., остготів, вандалів і ін. В офіційних своїх роботах він прославляв Юстиніана, цілком схвалюючи його політику. У "Таємній історії", навпаки, Прокопій викривав темні сторони царювання, особливо підкреслюючи тяжкість податків і злидні народних мас, що зростали в результаті політики Юстиніана.
Видатним істориком Візантії VI ст. був також Агафій. Його робота "Царювання Юстиніана" вносить дуже цінне доповнення в праці Прокопія, значною мірою корегуючи, частково стверджуючи його відомості.
З істориків, що писали свого роду монографії з історії окремих періодів Візантії, можна назвати Ганну Комніну. Вона написала "Олексіаду", в якій описала царювання свого батька Олексія І Комніна і початок хрестових походів. Опису хрестових походів присвячена і праця "Історія ромеїв" історика Микити Акоміната. Вона охоплює період з 1118 р. до 1206 р. і яскраво описує четвертий хрестовий похід, який мав трагічні наслідки для Візантії.
У Візантії було дуже розвинене літописання. В VII-Х ст. Іоанном Малалою, Феофаном Сповідником та Георгієм Амартолом були зроблені перші спроби написання всесвітньої історії («від Адама») з позицій християнського світогляду. Більшість цих творів були перекладені на слов'янську мову і були відомі руським літописцям вже періоду Київської Русі. Справа написання історичних та політичних трактатів вважалася гідним заняттям навіть для василевсів. Трактати Костянтина Багрянородного є історичним джерелом не лише для візантійської історії, але і для історії багатьох сусідніх країн.
Художня література в культурній спадщині Візантії займає порівняно незначне місце. Своєю тематикою і формою вона була спочатку зв'язана з античною літературою, але згодом тут стали переважати церковні впливи. Найбільш видатним зразком візантійського світського роману є «Сказання про Дігєніса Акріта», що своїм характером нагадує твори західноєвропейського феодального епосу («Пісня про Роланда», «Схід» і т. д.) «Сказання про Дігєніса» користувалось великою популярністю на Русі, про що свідчить ряд руських рукописів цього твору, що збереглися. Із Візантії на Русь прибували також численні збірники висловів «отців церкви», приказок відомих під назвою «Квітів», «Бджіл» тощо.
Музика займала особливе місце у житті візантійців. Своєрідне сполучення авторитарності та демократизму, що було характерним для суспільного устрою ранньої Візантії, відбилося і на характері музичної культури. Зберігає свій колорит музика міських вулиць, театральних та циркових вистав, народних свят. У V-VII ст. відбувалося становлення християнської літургії, розвивалися нові жанри вокального мистецтва. Музика отримує особливий громадянський статус. Вона включається у систему репрезентації державної влади. Християнство рано високо оцінило особливі можливості музики як мистецтва універсального, що мало силу масового та індивідуального психологічного впливу. Тому музика стала обов'язковою складовою культового ритуалу. Саме культова музика зайняла домінуюче місце у середньовічній Візантії. Вона була виключно вокальна. Гімни призначалися для виконання знаттю. Прості люди мали співати псалми. Колективне співання псалму було покликане згуртувати натовп в єдиний організм уславлення Господа.
Візантійську музику також характеризувало широке використання органу як світського інструменту. Василевс мав золотий орган, а партії срібні. Василевси іноді дарували органи західним королям і франки навчилися самі виготовляти цей інструмент, що згодом почав застосовуватися в богослужіннях у католицькій церкві.
У житті більшості візантійців величезну роль мали масові видовища. Місце театру зайняв цирк (іподром) з його кінними змаганнями, що користувались величезною популярністю. Саме цирк був центром соціальних битв, місцем зіткнення спортивних та політичних пристрастей. Християнська церква піддавала анафемі такі видовища, намагаючись заманити людей на церковні свята, вимагаючи, щоб християни йшли на літургію. Лише в кінці VII ст. масові видовища та народні організації (деми) занепадають. В соціальній психології народу відбувається остаточний поворот до церковних свят та обрядів.
Орієнтуючись на античні критерії, можна твердити, що протягом першого тисячоліття нашої ери Візантія залишалася єдиною високоцивілізованою країною християнського світу. Ромейська імперія у політичному і культурному відношенні перебувала у постійному русі, зазнаючи постійних змін. Вона неодноразово і блискуче раз у раз пристосовувала форми свого існування до нових вимог часу і взагалі задавала тон решті країн Європи. Головним досягненням візантійської культури є збереження нею античного культурного надбання, яке потім візантійці передали культурі Італії в часи, що передували епосі Відродження. Античні запозичення візантійської культури виглядали більш-менш системно, на противагу фрагментарності їх залучення у культурах країн середньовічної Західної Європи.
У Візантії була дуже розвинена система освіти. За рівнем освіченості населення вона була далеко попереду багатьох європейських країн в VІ-ХII ст. Тільки у Візантії можна було отримати вищу освіту. Жодна країна Європи не могла змагатися з Візантією у кількості виробленої сільськогосподарської продукції. Зберігаючи античні традиції ремесла, Візантія до XIII ст. залишалася передовою країною Європи в сфері матеріального виробництва, передусім у монументальному будівництві.
Культура Візантії, особливо ранньої, була міською культурою. Великі міста імперії, і в першу чергу Константинополь, були не тільки осередками ремесел та торгівлі, але й центрами високої культури. Саме значна роль міст та світської міської культури є важливою відмінністю візантійської цивілізації від культури Західної Європи. Більшість особливостей візантійської культури були наслідком суттєвої різниці між східною, православною та західною, католицькою церквами. Це відчувалося у своєрідності філософсько-богословських поглядів православних теологів і філософів Сходу, у догматиці, обрядовості православної церкви, в системі християнських і естетичних цінностей Візантії. У Візантії при зростанні впливу християнства продовжувала жити світська культура. З одного боку, вона була пов'язана з візантійською аристократією та світською інтелігенцією, а з іншого вона черпала могутні імпульси з народної культури. Боротьба світської та церковної культур була характерною рисою розвитку візантійської духовності. Саме в боротьбі старого з новим і народилась культура середньовічного візантійського суспільства.
З кінця першого тисячоліття н.е. почався могутній вплив візантійської культури на країни Сходу, Півночі та Заходу. Проте, разом з початком культурної експансії Візантії, спостерігалась і певна політика самоізоляції, що спиралася на шовіністичні настрої ромеїв, які вважали всі інші народи варварами, а власну культуру кращою в світі. Лише в XI ст. вони звернули увагу на вражаючі успіхи арабської медицини і математики, латинську схоластику та літературу. Протягом багатьох століть Візантійська імперія стримувала натиск на неї нехристиянських народів, передусім гуннів (ІУ-У ст.), аварів, слов'ян, персів, печенігів, норманів і зрештою турків, під натиском яких в 1453 р. вона припинила своє існування.
Контрольні запитання і завдання
1. Якими були особливості утворення та розвитку Візантійської імперії?
2. Назвіть основні періоди розвитку Візантії. Який з них був найвизначнішим і чому?
3. Що таке іподроми і яку роль вони відігравали у суспільному житті візантійців?
4. Охарактеризуйте головні пам`ятники візантійської архітектури та їх зв`язок із християнством.
5. Що було притаманне візантійській науці та медицині? Наведіть приклади діяльності найвидатніших вчених Візантії.
6. Як була організована освітянська справа у Візантії? Де і які були вищі навчальні заклади?
7. Чим характеризується розвиток візантійської літератури? Назвіть найбільш поширені у Візантії літературні жанри.
8. Як розважалися візантійці? Яке місце у їх житті посідали музика та масові видовища?
Список рекомендованої літератури
1. Банк А.В. Прикладное искусство Византии ІХ-ХII вв. - М., 1978. – 203 с.
2. Каждан А.П. Византийская культура (Х-ХІІ вв.) - М.: Наука, 1968. – 232 с.
3. Кулаковский Ю.А. История Византии. - СПб.: Алтейя, 1996. - Т.1. – 446 с.
4. Культура Византии IV - первая половина VII в. /Удальцова З.В., Аверинцев С.С., Алексидзе А.Д. и др. - М.: Наука, 1984. - 723 с.
5. Культура Византии: вторая половина VII в. - II в. /Удальцова З.В., Аверинцев С.С., Алексидзе А.Д. и др. - М., Наука, 1987. – 678 с.
6. Лазарев В.Н. Византийское и древнерусское искусство: Статьи и материалы. - М.: Наука, 1978. - 335 с.
7. Любимов Л.Д. Искусство Древней Руси. Византийская художественная система. / Книга для чтения. - М.: Просвещение, 1981. - С. 13-80.
8. Успенский Ф.И. История Византийской империи: Период Македонской династии. - М.: Мысль, 1997. - 527 с.
9. Успенский Ф.И. История Византийской империи VІІ-Х вв. - М,: Мысль, 1999. - 827 с.
2.4. Культура Середньовіччя.
2.4.1. Культура Західної Європи.
2.4.2. Культурна спадщина народів доколумбової Америки.
2.4.3. Культура народів АЗІЇ й АФРИКИ в середні віки.
2. У художній скарбниці людства важливе місце належить середньовічній культурі народів Азії, Африки та Америки.
Основними центрами формування культури середньовіччя були країни Близького й Середнього Сходу, Північної Африки і Південної Іспанії у той період, коли на їх території виникла велика феодальна держава - халіфат. Вона була створена арабами, що населяли Аравійський півострів.
Народившись з до ісламського минулого і об’єднавшись з традиціями інших цивілізацій, арабська культура зробила значний внесок у світову літературу, філософію, медицину, математику, астрономію, географію та історію.
На початку VIII ст. н. е. Аравія породила лавину, що за кілька десятків років накрила собою велетенський простір від Середньої Азії до Іспанії. Численні народи Ближнього й Середнього Сходу, Північної Африки, Північної Індії та Іспанії були об’єднані в гігантську державу - арабський халіфат. Після його розпаду виникла ціла низка самостійн
