Тестові завдання

1. Італійські гуманісти епохи Відродження до чотирьох основних стихійних філософів додали п’яту. Яку?

а) вода;

б) земля;

в) людина;

г) повітря;

д) вогонь.

2. В період Раннього Відродження у Флоренції працювали три майстри, яких вважали “батьками Відродження”. Хто не підпадає під це визначення?

а) Брунелескі;

б) Мазаччо;

в) Леонардо да Вінчі;

г) Донателло.

3. Кому належать фрески “Диспут”, “Афінська школа”, “Панас”, що прикрашають зали Ватиканського собору в Римі?

а) Мазаччо;

б) Рафаелю;

в) Мікеланджело;

г) Леонардо да Вінчі.

4. Благородний ідеал – сильної людини борця простежується в творчості видатного митця епохи Високого Відродження:

а) Рафаеля;

б) Леонардо да Вінчі;

в) Донателло;

г) Мікеланджело.

5. Фреска Леонардо да Вінчі “Тайна вечеря” знаходиться в місті:

а) Мілані;

б) Римі;

в) Флоренції;

г) Венеції.

6. Нідерландський художник в картинах якого фантастичний елемент північного мистецтва ХV – ХVІІ ст. досяг крайньої межі, Сюрреалісти ХХ ст. називали його “королем кошмарів”:

а) Р. Вейден;

б) І. Босх;

в) Ян ван Ейк;

г) Пітер Брейгель Старший.

7. Графіка як новий вид мистецтва розвивається в часи:

а) Високого Відродження;

б) Північного Відродження;

в) Пізнього Ренесансу;

г) Реформації.

8. Який з цих творів У. Шекспіра є трагедія?

а) “Приборкання строптивої”;

б) “Багато галасу з нічого”;

в) “Король Лір”;

г) “Дванадцята ніч”.

Список рекомендованої літератури

1. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. – М.,1989.

2. Гуковський М.А. Итальянское Возрождение. – 2-е изд. – М., 1980.

3. Дмитриева Н. Краткая история Искусств. Вып.1. – М., 1986.

4. История искусства зарубежных стран. Средние века, Возрождение. – М., 1982.

5. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. – К. 2002.

6. Культурологія: Учеб. пособ./ Авторы составит. О.И.Власенко, Ю.В.Зайончковский. – Х.,2006.

7. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1976

8. Петкова С.М. Справочник по мировой культуре и искусству. – Ростов н/Д – 2005.

9. Рутенберг В., Титаны Возрождения. – М., 1976.

10. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ М.М.Закович, І.А. Зязюн, О.М.Семашко та ін. – К., 2002.

Лекція 10. Культура Реформації та Північне Відродження.

1. Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яка об’єднує культурний розвиток країн північної Європи – Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії і частково Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в XVI-XVII ст.. виступає дід прапором кардинальної церковної реформи.

Реформація – це соціальний рух за реформи католицької церкви (від лат.- reformation – переобладнання), за створення дешевої церкви без поборів і плати за обряди, за очищення християнського вчення від усяких невірних положень.

Існує думка, що Ренесанс і Реформація – це протилежні одне одному явище, більш того, Реформацію вважають реакцією на Відродження. У дійсності це були два паралельні духовні рухи, початково міцно пов’язані між собою не основі гуманістичного вчення і критики латинського тексту Біблії. Спільною для Відродження і Реформації була. потреба подолання величезної прірви між теорією і практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої духовної спадщини, алешляхи подолання цієї прірви були обрані різні.

Реформація виросла із середньовічних єрестей і проявилась в ідеології таких релігійних віровчень, як лютеранство, цвінгліанство і кальвінізм. Після того, як прихильні до Лютере німецькі князі 1525 р. розправилися з селянським рухом Томаса Мюнцера, а на землях Швейцарської конфедерації цвінгліанський рух скоро мирним шляхом поступився новому вченню Жана Кальвіна, основними реформаційними течіями стали лютеранство і кальвінізм. Ці дві течії й склали основу третьої, після православ’я та католицизму, гілки християнства, відомої як протестантизм.

Очолив рух Реформації в Німеччині монах августинського ордена Мартін Лютер (1483-1546), університетський професор богослов’я. Він став засновником не лише німецького, а й світового протестантського руху. М. Лютер запропонував диспут про Індульгенцію (прощення покаявшогося грішника), визволення мого від покарання, яке давав голова церкви Папа Римський. Вважалося, що Пана може відкривати, або закривати врата раю. Індульгенція перетворилася в довідку, яку продавали як товар на базарі. Плати і визволишся від гріха. ЇЇ купували для себе, рідних і знайомих. Таїнство покаяння знищилося.

З 1 жовтня 1517 р. М. Лютер прибив на дверях Віттенберзького собору список з 95 тез проти зловживань у католицькій церкві. Головна думка тез: ніхто не повинен втручатись у взаємовідношення міжлюдиною і Богом. Церква повинна тільки допомагати віруючим відшукати свій шлях до Бога. Крім того Лютер пішов назустріч вимогам часу в питаннях розпорядження матеріальними статками. Якщо за Середніх віків накопичені гроші вважалося необхідним пожертвувати на церкву і бідноту, то Лютер проголосив і обґрунтував доцільність їх передачі спадкоємцям для примноження.

Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний характер Реформації, відігрів важливу роль в перетворенні реформаційного руху на ідеологію перших буржуазних революцій в Нідерландах в ХVI ст. і Англії в XVII ст.

Засновником кальвінізму став французький теолог Жан Кальвін (1504-1564), який зрікся католицтва у 1534 році. Основні тези його вчення, подібно до лютеранства, про спасіння не ділами, а самою вірою. Своїх вірних Бог визначне ще за життя достатком і різноманітними благами.

З виникненням протестантизму відбуваються релігійні війни, що призводять до цілковитого знищення населення в деяких регіонах Західної Європи. Тому не філософська і не політичні. форма цього переходу закарбувалась у пам’яті сучасників і потомків, а релігійна, яка і набула назвуРеформація. Вона змістила центр духовного життя в релігійно-світоглядну сферу. На передні план було висунуто ставлення людини доБога і це означало відхід від Ренесансних орієнтацій на людину. Крім того, на відміну від елітарного Відродження, Реформація намагалась охопити найширші верстви населення.

Реформаційний рух, з одного боку, відбивав уже існуючі в широких колах європейської громадськості умонастроїв, а з іншого – відкривав шляхи формування цілком нової художньої культури.

Після перших поразок, які завдали владі Реформація і селянсько-плебейські повстання, феодальна реакція з 40-х років ХVI ст. перейшла в наступ. Зокрема, католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізувавшись, вела жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця політика католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордена Ієзуїтів, у заходах папства із здійснення рішення Триденського „вселенського” собору (засідання якого розтяглися на 18 років – 1545-1563), що заборонив зміни і організації католицької церкви.

Враховуючи критику протестантів, католицизм почав звільнятися від своїх численних недоліків. Було проведено комплексну ревізію багатьох доктринних положень і сформульовано основні тези у відповідь протестантам. Було посилено внутрішню дисципліну, що дозволило підняти розхитаний авторитет католицьких священиків. Активно засновувалися навчальні заклади, в яких порівняно високий рівень освіти надавався безкоштовно.

Державними опорами католицизму стали Іспанська Імперія, міжнародна Католицька ліга і Польська держава, яка саме в цей час перетворюється на Річ Посполиту, а а суспільними – аристократичні кола феодальної еліти, хоча про простолюд не забували, практикуючи часті театральні вистави (єзуїтський шкільний театр) і вводячи нові релігійні свята.

Оскільки ренесансний рух в Італії був щільно пов’язаний з вищими ешелонами католицької ієрархії, то в мистецтві контрреформації традиції мистецтва Відродження отримали подальший своєрідний розвиток, пов’язаний з принциповим переосмисленням колишніх ренесансних ідеалів. В результаті католицтво почало все більш впевнено і цілеспрямовано впливати на культурне життя Європи.

Але доки реформаційні та контрреформаційні процеси набирали потужності, в країнах Західної Європи відбувався самобутній розвиток, пов’язаний з Відродженням, але багато в чому цілком оригінальний у кожній з країн.

Так, нідерландські художники намагалися правдиво зображати дійсність, але істина їх цікавила більш, ніж краса. Ухудожніх творах велика уваг приділялась життю народних мас, в живописі розвинувся монументальній побутовий жанр, з’явився натюрморт, удосконалювався портретний жанр. Особливого розвитку досягнули в цей час в гротесковий реалізм ізказково-сміховними сюжетами» фольклорними мотивами.

Найяскравіше ці риси виявилися у творчості двох великих майстрів Ієроніма Босха (близько 1450-1516) та Пітера Брейгля (1525-1570).

Нідерландське Відродження дало світу письменника та мислителя Сразма Роттердамського. Він відстоював ідеї гуманізму, бачив життя у всіх його проявах „Похвала дурості”, „Розмови по-простому”, „Про розумне навчання і виховання юнаків” та ін.

Отже, доба Відродження і Реформації є надзвичайно розмаїтим та ідейно багатим періодом в історії європейської культурі, протягом якого відбулися принципові зміни тенденцій подальшого культурного пошуку. Основною одиницею європейської культури вперше стає не колектив людей з його колективними інтересами й цінностями, а окрема особистість, індивідуум, яких задовольняє свої власні інтереси і реалізує свої власні наміри і прагнення Це докорінно змінює соціокультурну ситуацію в Європі, спонукаючи до активних пошуків відновлених форм узагальнення і конкретизації колективного досвіду в усіх галузях культурного життя.

На основі художніх досягнень цієї доби, які мають для людства неповторну й непромінушну цінність, виникла і розвинулась художня культура Нового часу. Попри елітарний характер культури Відродження, зміст творчості її титанів віддзеркалив певні прогресивні тенденції подальшого розвитку всієї європейської спільноти народів.

Реформація та Контрреформація переплавили здобутки ренесансної культурі у форми, що відповідали запитам широких верств європейського суспільства, які внесли у ренесансну концепцію культуротворення суттєві, але невідворотні за тих умов зміни. Разом з тим, світорозуміння, прагнення, властиві епосі Відродження, забезпечили її якісну самобутність, повели світ від середньовічної культури до XVII століття.

2. Починаючи з XVII ст.. в Західній Європі завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій. З останнім було пов’язане зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого йшли Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція.

Культурний розвиток кожної європейської країни набув своїх, лише їм притаманних рис. І все це різноманіття особливостей культурного життя не виключає спільностей його характеристик.

До XVII ст.. загальне піднесення економіки у передових країнах Європи, розквіт мануфактури, торгівлі підготували ґрунт для прогресу точних і природничих наук. У працях Галілея і Капера твердилося, що Земля – одне з численних небесних тіл; Були відкриті закони руху всіх тіл, в тому числі й небесних (Галілей, Ньютон, Каплер); створені математичні методи для точного визначення різних явищ (Ньютон, Лейбніц, Декарт); Торрічеллі, Паскаль започаткували наукове відкриття рідини і газів; Декарт і Ньютон зробили важливі кроки у поясненні світла, його природи, законів руху і заломлення; Гарвей відкрив кровообіг. Усе це переконувало людину в тім, що вона частина в картині єдиного світу.

Окрім того, великі відкриття природничих наук сприяли утвердженню матеріалістичних ідей (Бекон, Гоббс, Локк, Спіноза) і уявлень про природу і всесвіт.

Тоді ж, у XVIIст. Були створені перші розвинуті власне філософські системи. Вони відділилися від богослов’я, від епічної поезії, сприйняли зміст і методи точних наук.

Нові особливості світосприймання проявляються у тих видах мистецтва, які наочніше відображають зміни людини, перш за все, її зовнішніх рис, і залежність від зовнішніх обставин – природи, суспільства, держави. Тому XVII ст. – це царина образотворчого мистецтва.

У XVII ст. географія художнього життя суттєво змінилася. Власне, саме тоді культури єдиної світової художньої культури, яка володіла загальними рисами. Розпочався великий художній рух. Він полягав в тім, що майже одночасно стали формуватися провідні національні школи європейського мистецтва в Італії, Іспанії, Голландії, Франції.

Великий художній рух, що розпочався в XVII ст., не збігається хронологічно з межами століття. Так, в Італії початок припадає на першу чверть XVI ст., а у Фландрії (Бельгія), Іспанії, Франції розквіт національної школи припадає на 10-30-ті роки XVII ст.

Головним завоюванням художнього життя XVII ст. вважають глибінь, простір, загальне одухотворення і внутрішнє проникнення, складна єдність, відчуття зв’язку героя і предмета із середовищем. Ця якість об’єднує навіть віддалені і несхожі твори.

Разом з тим відмінність художніх результатів реалізації названих положень дала змогу розділити художні процеси розглядуваної епохи на два стиля. Наявність у мистецтві XVII ст. цих стилів і становить особливості образного мислення того часу. Йдеться про барокко та класицизм.

Кінець XVI ст. початок XVII ст. ознаменувався виникненням нового стилю художньої творчості – барокко, яке в перекладі з португальської означає „перлина неправильної форми”, а з Італійської – вибагливий, химерний. Термін барокко введено в ужиток швейцарським істориком і філософом Брукхартом наприкінці ХІХ ст., а теорія його була розроблена в ХХ ст.

Епоха барокко настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церкви. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль.

Стиль барокко було започатковано в Італії і пов’язано з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Це відбулося в країні, де ревно зберігали багаті традиції Відродження. Виникає комплекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим мідієвізмом.

Позитивом у цьому плані є трактування релігійних сюжетів у творах митців барокко, які майстерно поєднували християнські та язичницькі елементи. Тьак, хрест порівнювався з тризубом Нептуна, Мадонна виступає під іменем Діани, с амури та купідони ставали символічним виразом теологічних понять.

Проте сутність мистецтва барокко виявилася в іншому: особливості нової соціальної ситуації, її нестабільність, суперечливість та динамізм зумовили те, що художні образи втрачали незалежність свого існування. Зберігаючи ренесансну манеру старанного виписування окремих образів та деталей, художники барокко переносять центр уваги на ціле. Їх визначає прагнення створити всеохоплюючу картину світу.

Водночас майстерне використання контрастів світле і тіні перетворило ціле в наповнений динамікою живописний потік.

Одним із видатних майстрів Італійського барокко був Лоренцо Берніні (1598-1680). Це була надзвичайно талановита і освічена людина. Як архітектор він створив чимало уславлених споруд, насамперед у Римі. Головний же твір Берніні – колонада Собору святого Петра та оформлення площі біля цього собору. Глибина площі – 280 м; у центрі її стоїть обеліск, а саму її утворюють чотири ради колон, висота яких становить 19 м. і які складають розімкнуте коло, „подібно до розкритих обіймів”, як казав сам митець.

Блискуче, емоційно насичене мистецтво Берніні було проникнуте прагненням спіймати повільний пульс життя, відрізнялося підвищеною цікаві до внутрішнього світу людини. Особливо чітко це виявилося в скульптурних працях майстра. Коли молодий Берніні закінчив мармурову групу „Аполлон і Дафіа”, то за твердженням одного з сучасників, весь Рим збігся дивитися на неї, настільки по-новому вона була, виконана.

Підвищена цікавість до внутрішнього світу людини обумовили успіх Берніні і як портретиста. У своїх скульптурних бюстах він добре передає динаміку людських почуттів. Її видно в жвавому повороті голови кардинала Боргезе, і в полум’яному погляді Констанції Буанореллі, яку кохав Берніні, ї навіть в пишному портреті Людовика XVI, який став для майстрів XVIІ ст. свого роду еталоном скульптурного портрету в стилі барокко.

Незабаром стиль барокко розповсюдився і в інших країнах Європи, де був ґрунт для його розвитку.

Яскравім центром розвитку стилю барокко в мистецтві поряд з Італією стала Фландрія (сьогодні Бельгія). Перша половина XVI ст. була тут періодом формування й розвитку національної культури. Це особливо яскраво виявилося в живопису.

Провідним художником Фландрії в цей період був Пітер-Пауль Рубенс (1577-1640). Блискучий живописець, гуманіст, один м з кращих в Європі знавців античної культури, відомий антиквар і талановитий дипломат – таким знали Рубенса його сучасники. Художник був типовим представником мистецтва барокко. Найбільш відомими картинами Рубенса є – „Персей та Андромеда”, „Сад кохання”, „Наслідки війни” та ін.

Під впливом творчості Рубенса сформувався новий, дійсно ірландський, вид монументально-декоративного натюрморту, проникнутого пафосом краси матеріального світу. Його творцем став Франс Снейдерс (1579-1657), одним з видатних творців натюрморту в світовому мистецтві.

Учень Рубенса Антоніс Ван Дейк (1599-1641) уславився насамперед як провідний майстер фландського портрета. Його портрети вражають витонченістю й багатогранністю психологічної характеристики людей, благородною стриманістю в композиційному і кольоровому рішенні. Значний вплив на розвиток європейського портрету періоду барокко справили роботи останнього десятиліття життя художника., коли він перебував при дворі Карла в Англії.

В складних умовах формувалася, художня культура Іспанії XVIІ ст. Полотна іспанських живописців захоплюють виявом почуттів гідності і честі героїв. Вони вражають майстерністю, величезним арсеналом художніх прийомів, вироблених всім європейським мистецтвом того часу, спрямованим нарозвиток внутрішнього світу людини.

Серед іспанських художників XVIІ ст. треба назвати передусім Хосе Рібейру (1591 -1682). І хоча все життя мого пройшло в Італії, світосприймання Рібейру залишилося глибоко національним, Іспанським, мужньо-героїчним і суворо-правдивимю. Герої картин Рібейру – в більшості люди похилого віку, які прожили тяжке життя. У них слабке тіло, але тверді переконання. І ніщо – ні муки й навіть смерть – не примусять їх відмовитись переконань.

Іспанська школа, живопису в період його найвищого розквіту в XVIІ ст. дала світовому мистецтву й таку яскраву й неповторну творчу індивідуальність, як Дієго де Сільва Веласкес (1599-1660). Він писав жанрові картини і портрети. Його роботи відмічені правдивим психологічним аналізом, часто нещадним. До кращих його творів відноситься портрет фаворита Іспанського короля герцога Олівареса (1638-І64І), папи Інокентія X (1650), про який сам папа сказав: „Дуже правдиво”.

В епоху Реформації поряд зі стилем барокко був розповсюджений так званийпозастильовий напрямок європейського мистецтва XVIІ ст., який найбільш яскраво проявився в живописі й географії Голландії. Саме вони були чи не головними формами національного самоствердження, засобами пізнання дійсності. Через це, мабуть, так багато художників з’явилося в цій маленькій країні.

Найбільш помітною фігурою серед художників Голландії XVIІ ст. був геніальний Рембрандт (1606-1669). Новизна картин майстра полягає в реалістичному зображенні людини з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їхвнутрішнього духовного світу, вій сміливо ввів у живопис нові прийоми-сполучення яскравих світових відблисків та широких глибинних тіней.

Краса і велич людини розвивається для Рембрандта в ширості й чистоті його почуттів. Його портрети написані з людей похилого віку, справжніми портретами-біографіями. У них він оспівує мудрість, яказдобувалась тяжким життєвим досвідом. Великим майстер, підглядаючи в найтаємніші кутки душі, відкриває в ній невивчене джерело людяності, яку не можуть знищити ніякі життєві труднощі.

До кінця своїх днів зберіг великий художник-гуманіст світлу віру в духовну силу людини. В останній своїй картині „Блудний син” з неперевершеною майстерністю мовою живописця розповідає художник про мудрість і доброту, про красу духовного оновлення, на які здатна сильна й щира у своїх почуттях людина, що пройшла крізь величні життєві випробування.

Культура барокко сприяла подальшому розвитку архітектури. Спираючись на досягнення майстрів пізнього Відродження, архітектори барокко розвивали їх у відповідності з новими світоглядними орієнтирами та соціальними запитами.

Архітектура барокко тісно пов’язана з повітряним середовищем, а ще більш з особливостями освітлення: постійна зміна останніх утворює ту динаміку світлотіні, без якої споруди значно втрачали бсвою виразність. Особливо це виявилось в розробці нових принципів містобудування, композицій міського та паркового ансамблів. У практиці містобудування сформувався тип площі, простір і забудова якої підпорядковувалися одній монументальній споруді. Внаслідок цього площа перетворювалася на своєрідний відкритий вестибуль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив Берніні, коли споруджував площу св. Петра в Римі.

Архітектура барокко мала прославляти папу, церкву, монархів та вельмож, яким важливо було продемонструвати своє соціальне становище в естетичних формах.

Під впливом барокко виникає новий музичний жанр – опера. Батьківщиною опери стала Флоренція, де на рубежі XVI–XVII ст. створюються перші „драми з музикою”. В 1637 р. у Венеції було відкрито перший платний оперний театр. Саме ж слово „опера” вперше згадується в 1639 році.

У подальшому – в епоху Просвітництва культура барокко знаходить свій вираз в грайливому рококо, гуманному сентименталізмі й, нарешті, у романтизмі.

У XVII ст. паралельно з барокко розвивається класицизм. Сфера його поширення була значно вужчою, ніж барокко, проте в ньому знайшли відображення провідні культурні тенденції епохи.

Цей художньо-естетичний напрям має трьохсотрічну історію з XVI до 30-х років ХІХ ст., але розквіт класицизму припадає саме на XVII ст. Однією з визначних його рис було звернення до зразків і форм античного мистецтва. Прабатьківщина класицизму – античність, Давня Греція. Класицизм, орієнтуючись на античність, використовував її однобоко стосовно власних норм, розуміючи як музейну та історично нерухому.

Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватися певних вимог і правил. Головне завдання художників, скульпторів та літераторів класицизму полягало в тому, щоб наблизитися до античного ідеалу. Звідси походить і назва цього напрямку: classicus - зразковий. Не дивно, що переважна більшість сюжетів літературних і мистецьких творів класицизму базується на мотивах античної міфології та історії.

Виникає класицизм у Франції у першій половині XVII ст. Він законна гордість французької культури. Як цілісна система смакових уподобань, класицизм сформувався при королівському дворі і звідти поширився серед аристократичних кіл всієї Європи. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом. Створювалися навіть цілі заклади, що повинні були розвивати класицизм в тій чи іншій сфері мистецтва. У 1634 р. була створена французька академія, що об’єднала вчених та письменників. Трохи згодом були створені також Королівська академія живопису та скульптури (1648) і академія наук.

Найбільш яскраво цей стиль позначився на розвитку архітектури. Саме вона – це світ гармонії та симетрії. Перед архітекторами від самого початку поставили проблему співвідношення ансамблю палацу та парку. Вперше це вдалося французьким архітекторам Луї Лево та Андре Ленотру при спорудженні палацового комплексу Вол ле Віконт (1657-1661). Він став праобразом головної пам’ятки класичного будівництва – Версальського палацу (1668-1669).

У досить пустельній місцевості, у 18 км від Парижу, виріс казковий палац з велетенським парком і фонтанами. Власне палац будували Лево і на останніх етапах Андруен Мансард, а парк спроектував Андре Лентор. Декоративні роботи у Версалі очолював директор академії живопису та скульптури Шарль Леберен. Він виконав ескізи килимів та гобеленів, картки для шпалер, малюнки для меблів.

Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами.

Засновником напрямку класицизму у живописі був французький художник Ніколя Пуссен (1594-1665). Людина високої моралі й цілеспрямованої волі, він через все своє життя проніс несхитну віру в силу людського розуму. Пошуки свого слова в мистецтві живопису привели Пуссена на шлях розробки і ствердження принципів класицизму. Творчість майстра розгортається в двох аспектах: 1) Людина і її суспільне буття. 2) Людина та світ природи.

У першому аспекті художник розробляє тему суспільного обов’язку та моральної необхідності, яка нерідко переростає у форму драматичної колізії. З характеристикою для класицизму ясністю це проявилося в картині „Смерть Германіка”. Сюжет, взятий із римської історії, розповідає про отруєння імператором Тиберієм мужнього полководця Германіка. Пуссен зображає Германіка на смертельному одрі, навколо якого зібралися жінки та воїни, охоплені загальним почуттям хвилювання і скорботи. Полководець стоічно зустрічає смерть.

У своєму другому тематичному аспекті Пуссен тяжіє до образів максимально цілісних у своїй натуральній безпосередності. Саме світлий настрій панує у відомій його картині „Царство Флори”, яка об’єднує епізоди з давньогрецьких міфів, в яких герой після смерті перетворюється в різноманітні квіти. Художник щиро захоплений поетичністю цих міфів. Він ділиться з глядачем своїми роздумами про красу й безсмертя життя.

Вся творчість Пуссена пронизана розумінням того, що цілісність буття базується на рівновазі трагічних і щасливих ситуаціях, як перші, так і другі повинні бути сприйнятті людиною з тою міркою розумності, яка визначає справжню гідність.

Поширення класицизму у Франції у XVII ст. було також пов’язано із літературно драматичною творчістю П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра та ін. Важливою ознакою класицизму була строга ієрархія жанрів. Вони розподілялися на „високі” – трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями – монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також „низькі” – комедія, сатира, байка, які змальовують приватне буденне життя звичайних людей.

На перше місце в системі мистецтва висовувались драматургія та театр, центр уваги яких засереждується на проблемі взаємодії людини і суспільства.

Театр дотримувався вимоги трьох єдностей: усі події драми мали відбуватися протягом доби, в одному місті і розвиватися за однією сюжетною лінією буз усяких відступів.

На шлях великої драматургії виходить комедія. Це стало можливим завдяки генію Жана Батиста Мольєра, який зміг підняти цей жанр до рівня „високої комедії”. Його герої це просто носії будь яких якостей, а складні характери за типовими рисами яких відчувається певна індивідуальність. Ці образи більш близькі до реальності, ніж це мало місце в драмах Корнеля й Расіна. Залишаючись в межах класицизму, комедії Мольєра досягають більшої, в порівнянні з трагедіями, життєвої правди, поєднуючи в собі пафос суспільного відкриття й веселу захоплюючу виставу.

Драматургія й театр французького класицизму – найбільш важливе за рівнем впливу на світову культуру явище. У театрі виразніше, ніж в інших видах мистецтва, знайшли своє вираження традиції народної культури. Саме в драматургії класицизму повною мірою знайшла своє вираження та висока суспільна місія мистецтва, роль якого завжди зростає в періоди значних суспільних перетворень.

Розвитку класицизм набуде в XVIII ст., і це вже буде характерним для європейського мистецтва.

Виникає запитання: якими ж були взаємини барокко й класицизму в мистецтві XVII ст.? Основне – це глибока внутрішня єдність його різноманітних проявів, спільність, яка впливає із того, що навіть відмінні, протилежні художні рішення є різними відповідями на загальні запитання, поставлені іншим історичним етапом. Це було новим кроком у розвитку суспільства, у розумінні сутності людини і її місця в природі, суспільстві й державі. Така загальна характеристика суспільного життя і культури країн Західної Європи у XVII ст.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Перелікуйте причини, що викликали необхідність проведення реформи католицької церкви?

2. В чому суть політики католицької церкви, яка дістала назву Контрреформації

3. Як загальне піднесення економіки, великі відкриття природничих наук, подальший розвиток філософії проявились у тих видах мистецтва, які наочніше відображають зміни людини?

4. Назвіть країну, де зародився новий стиль художньої творчості – барокко, який нерідко називають перлиною неправильної форми?

5. Чим уславився провідний художник Фландрії Пітер-Пауль Рубенс? назвіть найбільш відомі картини Рубенса.

6. Як культура бароко сприяла подальшому розвитку архітектури?

7. Чому художня культура класицизму була строго регламентованою?

8. Що ви знаєте про найбільш яскравого представника напрямку класицизму у живописі – французького художника Ніколя Пуссена?

Тестові завдання

1. Який художній стиль перекладається з італійської мови як “вигадливий, химерний”?

а) класицизм;

б) бароко;

в) рококо;

г) ампір.

2. Портрет своїх дружин Ізабелли Брандж та Єлена Фоурмен створив фламандський художник:

а) Пітер Пауль Рубенс;

б) Рембрандт;

в) Антоніс ван Дейк;

г) І. Босх.

3.Яка комедія Жана Батіста Мольєра була заборонена протягом 5 років і за постановку якої церква загрожувала автору спалення?

а) “Дон Жуан”;

б) “Тартюф”;

в) “Удавлений хворий”;

г) “Скупий”.

4. Митці якого художнього стилю в своїй творчості наслідували мотиви античної міфології та історії?

а) бароко;

б) класицизму;

в) рококо;

г) імпресіонізму.

5. Французький художник Ніколя Пуссен був майстром художнього стилю:

а) бароко;

б) рококо;

в) класицизму;

г) романтизму.

6. Іспанський художник ХVІІ ст., який був придворним живописцем короля Філіпа ІV автор картини “Вакх”

а) Д. Веласкес;

б) Сурбаран;

в) Х. Рібера;

г) Ель Греко.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Культура нового часу //Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. -К.: Либідь, 1992. –с.129-147

2. Література и искусство эпохи Реформации /Всемирная история. под ред М.М. Смирнова, И.Я. Златкина, А.С. Самойло и др. –Т.4.-М., 1958.-С.420-433.

3. Реформация //Большая Советская Энциклопедия. –Т.22.-М.-С.60-61

4. Основи Художньої культури //Теорія та Історія світової художньої культури. Ч.1. -Харків: Основа. 1997.-с.167-176.

5. Шейфер Ф. Как нам терперь жить? –Чикало, 1990.-С.71-125.

6. Яковлев В.П. Европейская культура: XVII век //Известия Северо-Кавказского центра высшей школы. Общественные науки. -1992.№1-2. -с.69-73.

Лекція 12 ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА ХУІІІ СТ.

Суспільно-політичні передумови та зміст епохи просвітництва

Розвиток філософської думки

Роль англійської, французької, німецької літератури в житті західноєвропейського суспільства в епоху просвітництва

Художні стилі класицизму та рококо

Зародження нових музичних жанрів: Й.С. Бах, В.А. Моцарт

Російський „освічений абсолютизм”

В епоху, яка охоплює період від Англійської буржуазної революції (1640р.) до Великої французької революції (1789 р.) зароджується і формується таке соціально-культурне явище як Просвітництво. Цей процес щільно пов’язаний з кризою феодалізму та становленням капіталістичних відносин. Ідеологічні витоки цієї культури вбачають у гуманістичній думці Відродження. Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття ХУІІ ст., виникнення нових філософських систем, спричинили появу певної культурної течії – Просвітництва. Ця культура мала свої особливі риси. Боротьба французької аристократії і церкви стає більш жорстокою. Французькі просвітителі прагнуть до розширення кола єдино думців за рахунок просвіти усіх верств суспільства. У всіх країнах Західної Європи усе більше значення набуває „третій стан” (перший – духовенство, другий – дворянство). Його інтереси вступають в різке протиріччя з існуючим світоглядом. Для цієї епохи характерне розширення „споживачів” культури за рахунок представників третього стану і за рахунок жінок аристократок.

Просвітителі вірили в розум, рушійною силою історичного процесу вважали боротьбу розуму з суєвір'ями та фанатизмом. Вони були впевнені, що можливо побудувати Царство Розуму, засноване на свободі, рівності та братерстві людей. Просвітителі не визнавали авторитетів ані в релігії, ані в політиці, ані в мистецтві. З їх поглядів походила вимога суспільної рівності та особистої свободи для кожної людини – природне право. Таким чином, Просвітництво - це ідейна течія в країнах Західної Європи ХУІІІ ст. Головне завдання представники Просвітництва вбачали у тому, щоб через освіту показати людям не бездоганність їх життя й морального обличчя і знайти шлях до створення ідеального суспільства й ідеальної особистості.

В Англії після буржуазної революції з’явилися філософські течії, які найбільш характерні для всього віку Просвітництва. Джон Локк (1632-1704) однин з перших англійських мислителів, що наполягав на добрій і розумній природі людини, вважав метою суспільства недоторканність і захист особистої свободи. У працях Локка сформульовані природні права людини на життя, свободу, власність, яка є результатом чесної праці.

З Англії ідеї Локка потрапили у Францію, де знайшли плідне підґрунтя. Англійські просвітителі підкреслювали значення особистого творчого зусилля кожної людини, її знань та досвіду.

Просвітництво у Франції максимально гостро відобразило основну рису свого часу – необмежену віру у прогрес людського розуму, у його велетенські можливості для пізнання світу і перебудови людського суспільства.

Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755) у своїй праці „Про дух законів” говорить про Бога, що є розумним першопочатком і фундатором світу. Але спосіб життя людей, їх характер і навіть законодавство визначається не Богом, а географічним та кліматичним середовищем. „Щасливим є той клімат, що виробляє прості нрави і закони” – говорить Монтеск’є.

Найвидатнішим діячем і фундатором епохи Просвітництва був Франсуа Марі Арує (1694-1778) відомий під псевдонімом Вольтер. Усе ХУІІІ ст. називають століттям Вольтера. З його філософських творів найбільш значні „Філософськи листи”, „Основи філософії Ньютона”, „Філософський словник”, „Метафізичний трактат”. Він також, був автором філософських оповідань, які у дотепні науково-популярній формі доносили до читача нові думки та критичний дух епохи. Вольтер розкривав політичні, соціальні, філософські ідей просвітництва за допомогою художньої вигадки, яка відігравала роль алегорії зрозумілої читачеві. Особливу увагу він приділяв питанню релігії, як і більшість мислителів того часу. Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви, однак засуджував як показну святість, так і релігійний фанатизм, одночасно він був противником атеїзму. Вплив Вольтера за межами Франції був виключно великим. Його твори відігравали важливу роль у формуванні українського й російського вільнодумства. Під впливом його ідей, формується так зване „вольтер’янство” – дух вільнодумства, пафос зречення авторитетів, іронія.

До найвидатніших діячів французького Просвітництва, належав Дені Дідро (1713-1784). Він уславився як критик, громадський діяч, теоретик мистецтва. Його праці – „Думки про пояснення природи”, „Розмова д'Аламбера з Дідро”, „Елементи фізіології”, „Філософські принципи матерії і руху”. Філософ виступив з ідеями про незалежність матерії і руху, єдності органічної і неорганічної природи. Він вірив у суспільство, життєвим принципом якого мала стати доброта і народжувана нею самопожертва. Відстоював позиції матеріалізму й атеїзму.

Новим етапом у розвитку французького Просвітництва ХУІІІ ст. стала діяльність Жан-Жака Руссо (1712-1778). Основні філософські твори – „Про причини нерівності”, „Про суспільний договір, або принципи політичного права”. Його твори проникнуті щирою критикою сучасного йому суспільства, державного устрою, соціальної нерівності, спотвореного виховання. Він викривав лицемірну мораль, штучне мистецтво та офіційну науку. Вивчаючи походження соціальної нерівності Руссо прийшов до висновку, що коли була відсутня приватна власність, то був „золотий вік людства”. Перехід від природного стану до громадського він пов’язував з появою знарядь праці, що в свою чергу призвело до появи приватної власності та на її основі громадянського суспільства – як слідства угоди між собою вільних і незалежних людей. Новою сходинкою соціальної нерівності стало, на думку Руссо, виникнення держави. У своєму трактаті „Еміль або виховання почуттів” Руссо розкриває свої погляди на процес формування культурної особи. Її потрібно позбавити згубного впливу суспільства, розвивати природні здібності та уподобання. Велику роль повинна відігравати праця, особливо ремесла. Ідеальна держава і суспільство, на думку Руссо, - при якій виключена крайність між багатством і бідністю, відбувається рівномірне розподілення власності, а влада належить народу. Руссо вимагав щоб особа свої інтереси підкоряла потребам суспільства. В питанні про мистецтво він стояв на тій точці зору, що воно веде до пороків і розбещеності. Філософ протиставляв зіпсованості і моральній деградації „культурних націй” чистоту і простоту звичаїв народів, які знаходилися на архаїчному ступені розвитку.

Німецьке Просвітництво мало специфічний характер, на якому позначилась політична роздробленість Німеччини, економічна відсталість, що призвели до аморфності „третього стану”. Тем не менш, суспільне піднесення характерне для ІІ половини ХУІІІ століття, було відчутно і в Німеччині. У цей час формується нова німецька філософія.

Йоганн Іоахім Вінкельман (1717-1768) пропонував усувати усі крайнощі людської природи, підпорядковувати поведінку людини принципу міри. Зразком ідеальної поведінки і вихованості він вважав стародавніх греків. Вільна життєдіяльність людської особистості – така центральна ідея вінкельманівського вчення про виховання.

Готгольд Ефаїм Лессінг (1729-1781) сформулював ідею естетики, що стала найвищим пунктом розвитку німецького Просвітництва. У своїх працях він доводив високе призначення мистецтва, здатного виховати вільну особистість і, одночасно, розвивати універсальні форми чуттєвого світосприйняття.

Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) висуває нове розуміння історії, ці ідеї були дуже популярні в Україні, яку Гердер вважав потенційною духовною спадкоємицею Стародавньої Греції. Між обома країнами він знаходив тотожні риси у географічно-кліматичних умовах, милозвучності музичної культуру та інше.

Філософія Готфріда Лейбніца (1646-1716) торкалась глибинних питань науки. Вчення Еммануїла Канта (1724-1804) щільно підійшло до діалектичного методу.

Загальним переконанням епохи Просвітництва було те, що усі природні й соціальні явища підпорядковуються законам науки. Для культури цього періоду характерна така риса, як наукоцентризм – поняття закону який не має виключень ні для людини, ні для бога, ні для природи, ні для мистецтва. Знання і наука ототожнюються, оголошується безжалісна війна невігластву, наука й техніка майже обожнюються.

Просвітителі багато уваги приділяли класифікації та структуризації наукових знань, з’являються перші класифікації наук, видаються енциклопедичні словники. Вершиною подібних видань була 34-х томна „Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел”, що виходила з 1751 до 1776 року. Це видання ставило за мету систематизацію і популяризацію наукових надбань. У ньому плідно працювали науковці, письменники, інженери, лікарі, люди різних філософських і політичних переконань. Душею і керівником проекту був Дені Дідро. Автори „Енциклопедії” виступали проти пережитків феодалізму та духовної диктатури церкви. Особливу увагу видання приділяло техніці. „Енциклопедія” виходила у важких умовах переслідування з боку урядів західноєвропейських країн. Місце її видання неодноразово переносилося, у Франції перші томи навіть були засудженні до спалення. „Енциклопедія” була домінуючим науково-філософським виданням ХУІІІ століття, мала вплив на формування нового покоління представників європейської науки і культури. Часто діячів європейського Просвітництва називають енциклопедистами.

У західноєвропейській літературі ХУІІІ століття панівне положення займає роман, форма якого остаточно формується в епоху Просвітництва.

Семуель Річардсон (1689-1761) своєю творчістю значно вплинув на наступні культурні епохи. Його роман „Історія сера Чарльза Грандісона” демонструє приклади позитивних цінностей: служіння суспільству, захист бідних і знедолених. Стилістично, роман написаний, за принципами раціоналізму. Герої ведуть між собою тривалі діалоги, обмінюються листами, вони полюбляють всілякі договори, взаємні зобов'язання. На сторінках роману містяться детальні характеристики персонажів, ретельний опис зовнішності та інші характерні риси раціоналізму в літературній творчості.

Принципово новим явищем англійської художньої літератури епохи Просвітництва був роман Даніеля Дефо (1660-1731) „Робінзон Крузо”. У цьому творі знайшли відображення погляди просвітителів про незалежність особи від суспільства, уявлення про природну сутність людини. З Робінзоном Крузо в культуру входить новий тип героя – представник середнього класу, який опинився в виняткових обставинах. Для епохи Просвітництва взагалі притаманна любов до пригод, авантюр, подорожей. Герой Дефо ілюструє ідеологію сучасного йому суспільства - образ людини, яка всього добивається власними зусиллями.

Сучасник Дефо публіцист і сатирик Джонатан Свіфт (1667-1745) у своєму відомому романі „Мандри Гулівера” змальовує за допомогою алегорії у безжально-різкому вигляді вади сучасної йому цивілізації.

Генрі Філдінг (1707-1754) автор чисельних гострополітичних п’єс, таких як: „Суддя у пастці”, „Дон Кіхот у Англії”. Найпопулярніший його твір „Історія Тома Джонса, найди”. Головний персонаж твору особисто виборює свою долю. У своєму романі, автор створює панораму життя сучасної йому Англії.

Вершиною поезії Великої Британії стала творчість Роберта Бернса (1759-1796). Його вірші дотепні й життєрадісні. Англійська література ХУІІІ століття,взагалі, розвивалася в дусі просвітницького реалізму – це стильовий напрям, який зображує реалії повсякденного життя, характер героїв розкривається в момент конфлікту з суспільством, присутній також аналіз структури самого суспільства.

Французька література ХУІІІ століття була тісно пов’язана з філософією. Французькі просвітителі створили такий жанр, як філософський роман. Монтеск'є у своєму романі „Персидські листи” виводить сатиричну картину з французьких звичаїв, релігійної ворожнечі, безшлюбності духівництва, аристократичної пихатості, бесталанності державного управління.

Чималу літературну спадщину лишив Вольтер, адже він працював у всіх жанрах. Йому належить відомий вислів „Усі жанри гарні, крім нудного”. Драматургічні твори Вольтера - це відомі трагедії: „Едіп”, „Брут”, „Заїра” та багато інших. У старому класичному жанрі він створив поему „Генріада”, присвятивши її періоду релігійних війн ХУІ століття. У героїко-комічній поемі „Орлеанська діва” він висміює релігійний аскетизм та лицемірство, інколи у досі непристойній формі. Одним з найвідоміших творів є повість „Кандід, або Оптиміст”. Головний герой у важких випробування приходить до власного світосприйняття. Вольтер також був автором низки історичних праць: „Історія Російської Імперії у царювання Петра Великого”, „Історія царювання Людовика ХІУ і Людовика ХУ”, „Історія філософії”.

Руссо в своїй автобіографічній повісті „Сповідь” зображував складний внутрішній світ людини, її взаємодію з оточуючим світом. Багаточисельні побутові подробиці, характеристики соціальних відносин роблять цей твір джерелом при вивчення народного побуту та звичаїв Франції й Швейцарії ХУІІІ століття. Руссо був одним з засновників нового напрямку в літературі – сентименталізму. Ця течія виникла як наслідок розчарування в ідеях необмежених можливостей розуму та політичних реформ. Культу розуму протиставляється здатність людини глибоко відчувати. Сентименталізм відкидає „холодну розсудливість” та ідеалізує чуттєву інтуїцію, почуття і відносини між людьми. Позитивними героями більшості творів стають представники нижчих і середніх верств. Прикладом твору у такому жанрі – є роман Руссо „Нова Елоїза”.

Блискучим прозаїком та драматургом був Дідро. У повісті „Чорниця” він розповідає про долю дівчини, яку проти її волі віддали у монастир. Він також є автором оповідань „Племінник Рамо” та „Жак-фаталіст”. Ці твори розкривають соціальні негаразди того часу.

Час розквіту театральної драматургії також припадає на ХУІІІ століття. Найбільшу популярність має драма, основний конфлікт якої відбувається між представниками „третього стану” та аристократією. Всесвітню славу здобув П’єр Огюстен Карон де Бомарше (1732-1799) та його славетні твори „Одруження Фігаро” та „Севільський цирульник”.

У ІІ половині ХУІІІ століття у Німеччині виникає естетико-літературний рух, який дістав назву за однойменної п’єси Ф.Клінгера „Буря й натиск”. У громадській діяльності й творчості гурту письменників знайшли своє втілення демократичні настрої тогочасного суспільства. Німецькі літератори вперше протиставили образотворчому мистецтву, як традиційно домінуючому, більш динамічні жанри - літературу, театр, музику. Один з учасників гурту Й. Г. Гердер почав літературно обробляти фольклорні твори. З його творчості також починають формуватися принципи романтизму, як стильового напряму кінця ХУІІІ ст. Для цієї течії характерним є відхід від реальної дійсності, індивідуалізм, містицизм, звернення до історичних мотивів. Романтизм зароджується і формується, як наслідок розчарування у духовних цінностях Просвітництва. Події Великої французької революції й створення імперії Наполеона показали, що спроба практичної реалізації соціальних ідей просвітителів виявилась трагічною.

Класиком німецької літератури був Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832). Його творчість неможливо окреслити у межах одного художньо-стильового напрямку. Перлиною світової літератури є трагедія „Фауст”. Легендарний вчений-чорнокнижник ХУІ століття Фауст прагне знайти сенс життя, дійшовши майже до межи самогубства, він запродає душу дияволу Мефістофелю, який починає здійснювати всі бажання Фауста. Переживши безліч пригод, перед самою загибеллю Фауст доходить до висновку, що сенс життя – це власна боротьба за щастя та наполеглива праця.

Фрідріх Шиллер (1759-1805) відобразив важливіші тенденції і протиріччя своєї епохи. У трагедіях „Дон Карлос” та „Розбійники”, змальовується прагнення до свободи та утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків та приниження перед владними особами.

Це століття іноді називають „віком театру”. Він опинився надзвичайно близько від настроїв і уподобань свого часу. Дідро став первістком нового етапу розвитку цього напряму мистецтва. На його думку, героями мають бути не знатні особи, а рядовий буржуа. Зміст драми повинна складати не боротьба особи с долею, а боротьба людини проти соціальної нерівності. Ця теорія Дідро знайшли своє відображення у п’єсах „Позашлюбний син” та „Батько родини”. Реформа драматургії відкрила дорогу відомому Бомарше з його славетними п’єсами, що з незмінним успіхом йдуть на сценах світових театрів до нашого часу.

Реформатором італійського театру був Карло Гольдоні (1707-1793). Він вважав, що комедія повинна бути школою моралі. У п’єсах Гольдоні відтворював конфлікти, що відбуваються між героями, створював різні ситуації, що призводять до непорозумінь. Характери героїв складаються з протиріч, вони сперечаються, плетуть інтриги і таким шляхом драматург вивчає людські характери і стосунки. Гольдоні створив тип „комедії звичаїв”. Найвідоміша з них „Слуга двом панам”, в якій виведено на сцену неперевершеного Труфальдіно. Карло Гоцці (1720-1806) успішно ставив на сцені театральні казки, так звані „ф'яби”, що конкурували з п’єсами Гольдоні. Його відомі вистави „Король-олень”, „Любов до трьох апельсинів”, „Турандот” та інші. Гоцці поділяв ідеї Просвітництва, але вважав, що неприпустимо робити героями п’єс низи суспільства.

Незмінно популярним жанром у цей період, лишається комедія дель арте – імпровізована вистава, де актори виступають у незмінному амплуа, літературний текст давав тільки канву вистави, решта імпровізація.

Як окрема частина італійського театрального життя продовжував існувати Венеціанський карнавал, що тривав майже протягом усього року, з перервою під час Великого посту.

Епоха Просвітництва – це час розквіту європейської класичної музики. Вершиною музичної культури епохи є творчість композиторів Віденської школи та Йоганна Себастьяна Баха (1685-1750) – геніального німецького композитора. Він створив 250 музичних творів для церковного хору (сам композитор майже все життя був диригентом церковного хору), численні концерти для оркестру. Славетні його прелюдії (невеличка п’єса, що виконує вступ до фуги) і фуги (багатоголосний поліфонічний твір, тема якого послідовно проходить по всіх голосах). Ці твори вивчають у всіх музичних школах світу. Неперевершеного рівня досягла токата (віртуозна п’єса) для органу. Найграндіозніше творіння композитора – ораторія „Страсті за Матвієм”. Музика розповідає про страждання й смерть Ісуса Христа, переносячи слухача в інші виміри часу, до високих божественних сфер. За життя Бах зазнавав страждань та злиднів, лише через сто років після його смерті, творіння митця отримали належні відомість і визнання.

Віденська класична школа вище досягнення музичної культури ХУІІІ століття. Життя і творчість її представників, пов’язані з музичним побутом багатонаціонального Відня, ідеалами Просвітництва і засобом життя „третього стану” напередодні Великої французької революції. Увага до турбот, почуттів та роздумів, особи героя чи митця, особливо яскраво передаються засобами інструментальної музики. Вона остаточно набуває світського характеру, завдяки досягненням віденських класиків, формуються і закріплюються нові музичні форми. Соната – один з основних жанрів камерно-інструментальної музики, включає в себе три частини з циклічною зміною темпу: повільно-швидко-повільно. Симфонія – твір для оркестру з чотирьох частин. Завдяки розвитку і закріпленню форм симфонічної музики, складається відповідна структура симфонічного оркестру.

Франц Йозеф Гайден (1732-1809). Творча спадщина цього композитора: опери, ораторії, концерти для різних інструментів. Його творчість стала символом чистого музичного класицизму, найвідоміший твір „Пори року”.

Вольфганг Амадей Моцарт (1756-1791). Творчість Моцарта спричинила переворот у традиційних поглядах на музичне мистецтво. З його ім’ям традиційно пов'язують уявлення про феноменальну вроджену музичну обдарованість. З шести років він подорожував з концертними турне. Музична спадщина композитора грандіозна, біля двох десятків опер, серед яких опера-казка „Чарівна флейта”, п’ятдесят симфоній, численні концерти, сонати тощо. Стилю композитора притаманні виразна мелодика, рідкісна досконалість музичних форм.

Надзвичайним композитором був Людвіг ван Бетховен (1770-1827). Його творчість історично пов’язана з Віденською школою, він став творцем героїчного музичного стилю. У цей період найбільшої популярності у Німеччині набув жанр симфонії. Музику Бетховена незвичну, сповнену почуттів і могутності задумів не завжди розуміли сучасники. Композитор написав дев'ять симфоній, найбільш славетна Дев'ята мала грандіозний задум і крім великого складу оркестру, потребувала хору і солістів, що співають гімн на слова оди Шиллера „До радості”. Бетховен також був автором одинадцяти увертюр, п’яти концертів для фортепіано з оркестром та інших, опери „Фіделіо”. Він написав варіації на тему української народної пісні „Їхав козак за Дунай”.

Провідним жанром у музичному мистецтві Італії ХУІІІ століття лишалася опера. У 1778 році почав давати вистави один з відоміших оперних театрів світу Ла Скала в Мілані. Опера отримує новий розвиток, вона вже не барвисте музичне дійство, задля демонстрації вокальної майстерності. Опера набуває рис музичної драми. З ІІ половини ХУІІІ століття оперну виставу супроводжує симфонічний оркестр.

Завдяки творчим досягненням німецьких, австрійських і італійських композиторів музика у ХУІІІ столітті посідає місце поруч з іншими засобами творчого розуміння глибини людської особистості. Музичне й оперне мистецтво досягають рівня літератури, образотворчого мистецтва, театру.

В європейській культурі ХУІІІ-те - століття складна епоха. У художньому житті співіснували нові й старі, модернові й консервативні стилі. В цей період сформувалися сентименталізм, романтизм, реалізм, рококо. При цьому зберігали свої позиції класицизм, готика і бароко. Тому належність того чи іншого митця до певного стильового напрямку досить умовна. Мистецтво ХУІІІ століття було надзвичайно багатогранним, сповненим протиріч, через це, досить важко визначити який художній стиль був домінуючим у дану епоху. На початку століття провідні позиції лишалися за бароко, яке у середині ХУІІІ століття трансформується в рококо. У другій половині століття домінуючою тенденцією стає класицизм, який мав полегшені форми порівняно з класицизмом ХУІІ століття.

Рококо (від французького „рокайль” – раковина, або черепашка неправильної форми) – художній стиль, що формується при дворі Людовика ХУ і вирізняється вишуканістю й легкістю форм. Для цього стилю в архітектурі характерне декорування приміщення примхливими візерунками, які нагадували завитки черепашок. Сюжети картин рококо були любовними, еротичними, у світському мистецтві переважали зображення галантних свят або пасторалі (ідеалізовані сцени сільського життя, головні персонажі пастухи й пастушки).

Першим великим майстром рококо був Жан Антуан Ватто (1684-1721). Художник в основному зображував сцени галантних свят. Це картини про радісне, безтурботне життя аристократії, для яких характерна театральність поз та декору. Найбільш відомі твори митця: „Свято кохання”, „Товариство у парку”, „Паломництво на острів Цитру”, „Крамниця Жерсена”, „Жіль”.

Майстром рококо був Франсуа Буше (1703-1770), творчості якого притаманні відвертий еротизм та гедонізм, з його прагненням до насолод. Картини Буше в основному на міфологічні сюжети – „Купання Діани”, „Туалет Венери”, „Венера з Амуром”. Живописець також працював у жанрі декоративно-прикладного мистецтва, він робив малюнки для віял, камінних годинників, карет та інше. Часто працював над створенням театральних костюмів та декорацій.

Художником рідкісного таланту був Жан Оноре Фрагонар (1732-1806). Він працював у різних жанрах, зображуючи в основному галантно-любовні свята: „Поцілунок крадькома”, ”Щасливі можливості гойдалок”.

Рококо, як суто світський напрям мистецтва, породжений смаками аристократії ХУІІІ століття, був широко представленим у прикладному мистецтві – меблі, посуд (венеціанське скло), бронза, фарфор (мейсенська порцеляна). Цей стиль вплинув на декоративне оформлення побуту, інтер’єрів.

Класицизм, як стильовий напрям, виникає у ХУІІ столітті і продовжує співіснувати в культурі Європи з іншими художніми напрямами до початку ХІХ століття. На кінець ХУІІІ століття припадає перший період творчості Жака Луї Давіда (1748-1825) – провідного майстра класицизму. Полотна „Клятва Горації” та „Ліктори приносять Бруту тіла його синів”, написані на сюжети античної історії, які були дуже популярними серед майстрів класицизму. Картини сповнені пафосу, громадянських чеснот. Події Великої французької революції, в якій Давід приймав безпосередню участь, стали сюжетом для картини „Смерть Марата”, яка доносить трагічну урочистість події.

У жанрі класицизму виповнені роботи англійського художника Джошуа Рейнолдса (1723-1799). Він був першим президентом Королівської Академії мистецтв, заснованої у 1768 році. Щорічно він виступав з промовою перед слухачами Академії, де окреслював основні естетичні пріоритети англійського мистецтва. Найвідоміші його роботи на міфологічні сюжети: „Венера й Амур”, „Немовля Геркулес, який душить змія”. Неперевершеним є „Портрет Сари Сідонс”.

Розквіт англійської національної школи живопису пов’язаний з іменами Уільяма Хогарта (1697-1764) і Томаса Гєйнсборо (1727-1788), що були представниками реалістичних тенденцій англійського живопису. Хогарт створив низку гравюр та живописних полотен, що зображували сучасне йому життя Англії і висміювали соціальні вади. Художник також працював у жанрі портрету: „Родина Вудз Роджерс”, „Автопортрет із собакою”. Вершиною майстерності живописця вважається картина „Дівчина з креветками”. Він багато зробив для популяризації мистецтва, з цією ціллю було розпочато практику публічних художніх виставок, перша з яких відбулася у 1760 році. Гєйнсборо уславився як портретист, з усіх майстрів англійського живопису він ще за життя був визнаний кращім. Джерелом натхнення для художника була творча особистість. Його пензлю належать портрети видатних музикантів, акторів. Портрет відомої драматичної акторки Сари Сідонс розкриває велетенську силу характеру. Але сам Гєйнсборо вважав себе пейзажистом, саме його творчість підготувала розквіт англійського романтичного пейзажу ХІХ століття.

Яскравим представником романтизму в образотворчому мистецтві ХУІІІ століття був іспанський художник Франсіско Хосе де Гойя (1746-1828). Своїм живописом і графікою він вплинув на європейське мистецтво ХІХ і ХХ століть. Його творчість починається з жанрових сцен іспанського життя: „Продавець посуду”, „Парасолі”, в яких зображено кольоровий світ, щасливий і природній. Графічна серія „Капрічос” (гра уяви) складається з 80-ти офортів (гравюра на металі з використанням кислоти). За допомогою ілюстрування іспанських народних прислів’їв, художник висміював людські суєвір'я та невігластво, по суті він викривав увесь традиційний порядок старої Іспанії. В офортах реальність переплетена з уявою, гротеск перевтілюється в карикатуру. Самий відомий з офортів це „Сон розуму породжує чудовиськ”.

Італія ХУІІІ століття дала світові чудовий жанр ведути – міського архітектурного пейзажу. Провідне місце займали майстри венеціанської школи – Антоніо Калєтто і Франчєско Гварді.

Домінуючу позицію у скульптурі ХУІІІ століття займала французька школа. Скульптори працювали в основному в історико-міфологічному та портретному жанрах. Відношення до пануючих стилів рококо й класицизму було умовним. Майстри з легкістю переходили від витончених статуеток у стилі рококо до монументальних класичних композицій. Жан Батіст Пігаль (1714-1788) отримав від сучасників прізвисько „Безжальний”, оскільки у своїх скульптурних портретах ніколи не ідеалізував модель. Жан Антуан Гудон (1741-1828) найбільш відомий як портретист видатних суспільних діячів, зробив портрети Дідро, Руссо, Вольтера. Майстер не прикрашав їх зовнішність, але зміг віртуозно передати непересічність особи, творчу обдарованість. Витонченим майстром був Етьєн Моріс Фальконе (1716-1791). Його відома композиція „Мілон Кротонський”. Вершиною творчості Фальконе є статуя „Мідного вершника” – пам’ятник Петру І у Петербурзі.

Архітектура ХУІІІ століття остаточно набуває світського характеру, починається стилізація грецького мистецтва. Провідними напрямками архітектури стають рококо і романтизм. Набуває популярності англійський ландшафтний парк. Він планувався таким чином, щоб скласти враження нібито його не торкалася рука архітектора чи садівника. Наприкінці століття панівним стилем в архітектурі стає класицизм.

В правлячих колах європейських держав з ІІ половини ХУІІІ століття все більше наростало відчуття необхідності модернізації в економічній, політичній та духовній сферах (скасування деяких привілеїв, залежності церкви від держави, проведення реформ шкільного навчання, пом’якшення цензури тощо). Це загальноєвропейське явище традиційно іменується „освічений абсолютизм”.

Найбільш поглиблену монархічну концепцію „освіченого абсолютизму” дав пруський король Фрідріх ІІ, що залишив після себе 30-ти томне видання творів. Політику „освіченого абсолютизму” проводив і австрійський імператор Йосиф ІІ. Він започаткував низку реформ, видав „Йосифів законник”. Але його дії не привели до значних змін у суспільстві. Про це свідчить надпис на могильній плиті: „Тут упокоївся Йосиф ІІ, всі зусилля якого потерпіли невдачу”.

В Росії політика “освіченого абсолютизму”, яку проводила імператриця Катерина ІІ, виглядала як правління “мудреця на троні”. Сама імператриця була добре освічена, знала твори вчених-просвітників, листувалася з Вольтером і Дідро, вони були почесними членами Російської Академії наук, книгу Монтеск’є “Про дух законів” називала молитовником. Таким чином їй вдалось створити враження покровительки науки та мистецтва.

Найбільш значним кроком “освіченого абсолютизму” Катерини ІІ стала робота над новим законодавством. Спираючись на ідеї просвітників, Катерина хотіла, щоб закони були гуманними та ліберальними, але стверджували необхідність самодержавства.

Ідеї просвітників, крім імператриці, поділяли і російські вельможі. Граф Андрій Шувалов був у дружніх стосунках з Вольтером і вважався “північним меценатом”. На кошти князя Д.О.Голіцина було надруковано твір Гельвеція “Про людину”. Граф Григорій Орлов та граф Кирило Розумовський змагалися один з одним у створенні найкращих умов для творчості Ж.Ж.Руссо, який зазнав гоніння на батьківщині.

Досягнувши влади, імператриця Катерина зрозуміла, як безжально розбиваються навіть найкращі наміри монархів через неуцтво їх підданих. Тому питання освіти в Росії стало однією з перших турбот Катерини ІІ. Вона задумала справу широко і хотіла втілити її в життя дуже швидко.

Ідея була запозичена у Локка та Руссо. Мова йшла про те, щоб створити “нову породу людей”. Для цього передбачалось дітей 5-6 років забрати із сімей, тримати їх в закритих навчальних закладах до 18-20 років, і тим позбавити їх всякого іншого впливу. Наміри імператриці зустріли байдужість і навіть ворожість її найближчого оточення. В 1764 році в Смольному жіночому монастирі було відкрито інститут для виховання дівчат. За весь час навчання смольнянки виїздили лише до двору своєї покровительки. Один раз у півтора місяці батьки могли бачити своїх дочок. Їм дозволялось бути присутніми на публічних екзаменах.

Багато років по тому Катерина ІІ визнала, що така система виховання мало що дала молоді Росії. Але заслуга її була в тому, що Катерина ІІ першою із російських вінценосців звернула увагу на необхідність жіночої освіти.

Завдяки зусиллям імператриці Катерини ІІ були відкриті артилерійська та інженерна школи (1762р.), комерційне училище (1772р.), гірничий інститут (1773р.). В 80-х роках було засновано початкові училища. В Петербурзі їх було 10, де навчалось близько тисячі хлопчиків. В 1786 році у Петербурзі була відкрита перша учительська семінарія.

Сама Катерина ІІ мала славу дуже освіченої правительки. В значній мірі цьому сприяв той факт, що вона була в дружніх стосунках з Д.Дідро, листувалась з Вольтером, сприяла перекладу його творів на російську мову. Імператриця любила показати себе покровителькою наук та вчених. Адже з 1765 року вона і сама була доктором і магістром вільних мистецтв Віттенберзького університету.

Таким чином, культура ХVІІІ ст. була важливим етапом в історії світової культури. В цей період в Європі швидко змінюється спосіб світосприйняття, визначаються нові культурні цінності, людина отримала більше свободи для творчої діяльності. ХVІІІ ст. започаткувало нові форми культури