Становлення форми державного правління в Україні до прийняття Конституції України 1996 року

Форма державного правління незалежної України, яка пройшла у своєму розвитку кілька етапів, почала формуватися ще в роки Радянської України. Перший етап( з 06-11 1991 р) боротьба між прихильниками президентської та парламентської республік.

ВРУ ще 19.06.1991р.,ухвалила концепцію нової конституції - «створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Республіки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією».

Закон від 05.07.1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції ьУРСР», - Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Але в діючій на той час з Конституції 1978 р. залишалось положення про те, що народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України, а всі інші державні органи (тобто, і Президент) підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів.

Після проголошення незалежності процеси, пов’язані із запровадженням поста президента, активізувалися. Основна мета- зміцнення влади. Вважалось, що сильна президентура спроможна «прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму».

Перший офіційний проект нової Конституції України, розроблений робочою групою Конституційної комісії (листопад 1991 р.), також передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. З урахуванням того, що йому також надавались повноваження по формуванню Кабінету Міністрів без участі парламенту, то виходить, що розробники проекту брали за основу президентську модель організації державної влади в Україні.

Другий етап (грудень 1991 – червень 1996 р.) в еволюції форми правління починається з появою у політико-правовій практиці України інституту президентства. Характеризувався політичною боротьбою між прихильниками впровадження в Україні парламентської і президентської форм республіки. Посилення виконавчої влади шляхом створення Кравчуком у 1992 р. Державної думи України, яка мала виконувати консультативні функції при Президенті та здійснення спроби зміцнення виконавчої вертикалі влади. В бер 1992 р. за поданням Кравчука ВРУ прийняла закон про запровадження посади представника Президента.

Конституційно невизначеними взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і Прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту. Це ще раз підтверджувалося у проекті Конституції України в редакції від 1.07.1992 р., де статус Президента визначався як глави держави і глави виконавчої влади.

В проекті від 27.05.1993 р. спостерігаються вже риси, притаманні змішаній республіці: Президент визнавався лише главою держави (ст.142 проекту), йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом (ст.155 проекту).

Восени 1993 р., Л. Кравчук, згідно підписаного ним 27.09.1993 р. Указу «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», прийняв на себе обов’язки глави виконавчої влади. Але намір надати українській республіці президентського змісту не увінчався успіхом: 23.06.1994 р. зазначений указ було скасовано.

Після президентських виборів 10.07.1994 р., коли замість Л. Кравчука ПУ було обрано Л. Кучму, Г ВРУ О. Мороз, голова уряду В. Масол та новооб. глава держ. Кучма опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої конституції та змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Це зобов’язання не було виконано.

Напр. 1994 р. Кучма вніс на розгляд ВРУ проект закону про владу. В ньому містилися конкретні пропозиції щодо розмежування влади в законодавчій і управлінсько-розпорядчій сферах. 18.05.1995 р. простою більшістю голосів український парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. З прийняттям цього закону був зроблений ще один крок на шляху нормативного закріплення президентських ознак в український республіці, але до конституціоналізації та впровадження в політичну практику цих норм справа не дійшла. Для введення у дію вищезазначеного закону виявилася потрібною кваліфікована більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою.

Переговори про конституційну угоду у Верховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася, Л. Кучма 31.05.1995 р. видав указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Ради. Однак до опитування справа не дійшла – 08.06.1995 р. Л. Кучма і О. Мороз підписали Конституційний Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової конституції України». Щодо форми правління, то Договір по суті «законсервував» закріплені до тих пір у конституційному законодавстві безсистемні риси парламентської та президентської республік з домінуванням елементів останньої. Але у практичній площині політична боротьба не припинилася аж до прийняття нової Конституції України, що наклало відбиток на зміст Конституції.

30. Моделі поділу державної влади в Україні в процесі конституційного реформування

Конституційна реформа за станом на 31 грудня 2004 року юридично репрезентована Законом № 2222–IV «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року. Ключова теза конституційних змін — це перехід від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської. Згідно законом, глава держави позбувається низки повноважень (насамперед — у кадровій політиці), і вони переходять або до Верховної Ради, або до Кабміну. Уряд теж формувався парламентом, хіба що міністрів оборони та закордонних справ все ще призначає Президент. Під посилену Верховну Раду було запроваджено новий виборчий механізм — парламентаріїв обиратимуть за суто партійною, або ж пропорційною, системою. Керівника уряду, згідно з законом 2222-15, призначає вже не Президент, а коаліція, яка формується у Верховній Раді за результатами виборів. Якщо раніше парламент давав згоду на затвердження Прем'єра, висунутого главою держави, то тепер гарант Конституції зобов'язаний вносити до Верховної Ради ту кандидатуру, яку своїми консультаціями визначить парламентська більшість.Верховна Рада призначає всіх міністрів, за винятком двох — закордонних справ та оборони, вони залишаться в руках Президента.

Чимало повноважень переходить від Президента до Прем'єр-міністра. Перехід влади на інші рівні концентрує Президента на трьох функціях: по-перше, він залишатиметься гарантом Конституції, по-друге, куруватиме безпекою держави, по-третє — її зовнішньополітичним блоком.

На сьогоднішній день Конституція України, як і більшість інших держав зі змішаною президентсько-парламентською формою правління, не відносить Главу держави до будь-якої з гілок влади. Фактично статус Президента України покликаний носити скоріше функцію вищого арбітражу та забезпечувати ефективну взаємодію між усіма іншими гілками влади. Однак, формально не віднесений до жодної з гілок влади Президент на практиці виконує найчастіше роль глави виконавчої влади, при цьому не несучи жодної відповідальності за діяльність виконавчого органу.

Реалії свідчать, що Президент України є ключовою складовою системи виконавчої влади. Характер його компетенційних зв’язків з Кабінетом Міністрів України та усією гілкою виконавчої влади загалом унаочнює домінантність ролі Президента України у сфері виконавчої влади[1, 106].

Так, Президент України володіє широким колом повноважень у сфері кадрових призначень виконавчої вертикалі. Глава Держави призначає Прем’єр-міністра України. Для цього потрібна згода більшості у Верховній Раді України. Звільнити Прем’єр-міністра України також може і Президент України (завжди), і Верховна Рада України (лише якщо до цього вона не схвалила Програми діяльності Уряду). На практиці головним у призначенні Прем’єр-міністра є саме Президент. Склад Кабінету Міністрів України призначає і звільняє також Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Однак оскільки сам Глава Уряду є залежним від Глави держави та може бути звільнений ним у будь-який момент, такі подання є скоріше формальністю, аніж реальним засобом впливу. Тобто, фактично Президент України формує склад Уряду самостійно.