Класифікація парламентів за обсягом компетенції

Компетенція - найважливіший фактор, який визначає не тільки правове становище парламенту і його роль у політичному житті країни, але і його взаємини з іншими вищими органами державної влади. Зарубіжний конституціоналізм знає різні способи визначення компетенції парламенту, в залежності від яких ці ​​інституції можна підрозділити на ТРИ ГРУПИ.

До першої групи належать парламенти з абсолютно визначеною компетенцією, для яких конституції встановлюють точний перелік питань, що є об'єктом їх законодавчої діяльності. Такі парламенти не мають права переступати межі своїх повноважень, тому що в іншому випадку суди скасують прийняті ними нормативні акти. Найбільш типовим прикладом парламенту подібного роду може служити Конгрес США. Розділ 8 ст. 1 американської Конституції містить перелік з 18 пунктів, що уповноважують Конгрес на вчинення певних дій. Розділ дев'ятий тієї ж статті дає перелік того, чого Конгрес не може робити, - це додаткове обмеження. Таким чином, сфера діяльності Конгресу суворо визначена. Все, що знаходиться за її межами, відноситься до компетенції штатів, які володіють так званими залишковими повноваженнями. Що міститься в Конституції перелік доповнюється доктриною маються на увазі повноважень.

В основному за таким же методом визначається компетенція парламенту Франції. Стаття 34 французької Конституції дає перелік питань, по яких парламент має право приймати закони, залишаючи, однак, можливість для його подальшого доповнення та уточнення органічними законами. Все, що не входить до компетенції парламенту, належить до відання уряду. Таким чином, якщо в США повноваження розмежовуються між Конгресом та суб'єктами федерації, у Франції вони розмежовуються між парламентом та Урядом.

До другої групи належать парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією, тобто ті парламенти, які юридично мають необмеженими повноваженнями і мають право видавати закони з будь-якого питання. Немає потреби доводити, що ця доктрина носить умоглядний характер: повноваження парламенту завжди обмежені. Тим не менш, ця концепція відіграє роль конституційного принципу при визначенні компетенції парламентів Великобританії та Нової Зеландії. Фактично ту ж думку проводить Конституція Ірландії, яка, наділяючи парламенти законодавчими повноваженнями, не встановлює сфери нормотворча діяльність парламенту; в той же час у цій країні застосовується конституційний контроль, що абсолютно несумісне з доктриною необмеженість парламентських повноважень.

Третю групу складають парламенти з відносно визначеною компетенцією. Для таких парламентів характерна відносна рухливість кордонів, в межах яких вони здійснюють свої функції. Найбільш типовим прикладом у цьому відношенні є індійський Парламент. Конституція Індії встановлює три сфери повноважень: в першу групу входять питання, віднесені до виключної компетенції Союзу, за якими може законодавствувати тільки федеральний Парламент; другу групу становлять питання, що входять до компетенції штатів; третя група питань відноситься до спільної компетенції Союзу і штатів. З цих питань може законодавствувати як союзний Парламент, так і легіслатури штатів, але в разі колізії пріоритет зберігається за законом Союзу. У такому ж порядку вирішується питання про компетенції Парламенту Малайзії.

Дещо по-іншому розподіляється компетенція між бундестагом і ландтагами земель у ФРН. Основний Закон точно визначає виняткову компетенцію федерального парламенту, встановлюючи у ст. 73 перелік відповідних питань. За землями згідно зі ст. 70 зберігається право законодавствувати в тій мірі, в якій Основний Закон не надає законодавчі повноваження федерації. Здавалося б, землі, подібно до американських штатах, мають залишкової компетенцією. Але це не так. Конституція ФРН встановлює суворо певну область "конкуруючої законодавчої компетенції", у сфері якої, як свідчить ст. 72, "землі мають повноваженням на законодавство лише тоді і остільки, коли і оскільки федерація не користується своїми законодавчими правами". У цій сфері федерація приймає закони тільки в тих випадках, коли законодавче регулювання необхідно з метою забезпечення однакових умов життя на території федерації або збереження правового і економічної єдності у загальнодержавних інтересах. Категоричність цього положення пом'якшується ст. 72 (2), де передбачаються обставини, при яких федерація може законодавствувати з питань, віднесених до сфери конкуруючої компетенції. Таким чином, метод визначення компетенції парламенту у ФРН поєднує в собі елементи американської та індійської систем.

Залежно від повноважень розрізняють три види парламентів:

- з необмеженими повноваженнями;

- з обмеженими повноваженнями;

- консультативні.

Парламенти з необмеженими повноваженнями можуть приймати рішення з будь-яких питань. Вони існують у більшості країн англосаксонського права. Але в таких країнах, з існуючим жорстким поділом влади, є органи конституційного контролю, що володіють правом визначати закони неконституційними (США), королівська прерогатива (питання війни і миру у Великобританії). Тобто концепція верховенства парламенту піддається певним обмеженням. Необмежені повноваження мають парламенти в країнах соціалізму. У конституціях цих країн існує перелік питань, що відносяться до компетенції, а доповнення «та інші», значно розширює компетенцію вищого представницького органу. У демократичних країнах партія, що має більшість у парламенті, та її лідер утворюють кабінет міністрів, тому парламент теж має необмежені повноваження тому, що діє під керівництвом партії більшості.

Парламенти з обмеженими повноваженнями діють у рамках конституцій, в яких перелічуються питання, щодо яких парламент може видавати «вичерпні закони», тобто такі, які видаються з питань, що можуть регулюватися тільки парламентом; «рамкові закони» - закони-рамки, що встановлюють основи правового регулювання, більш детальне регулювання згідно цих законів здійснює виконавча влада. Усі інші питання складають сферу так званої регламентарної влади: щодо них видаються нормативні акти президента, уряду, міністрів, а парламент в цю сферу не повинний втручатися.

У більшості мусульманських країн парламент обирається, але його роль здебільшого обмежується тільки консультативними повноваженнями. Іноді вони приймають закони зі схвалення монарха, іноді взагалі не можуть видавати закони (в ОАЕ, наприклад, за існування призначуваних Національних зборів, акти, що мають силу закону, видає Рада емірів). У Саудівській Аравії подібні акти видає король (після обговорення в Консультативній раді - раді аш-шура), але вони не називаються законами, оскільки вважається, що всі найважливіші відносини, що є предметом законів, вже урегульовані у священних книгах - Корані і Суне.

Як видно, у деяких країнах парламент не є єдиним загальнодержавним законодавчим органом: закони можуть видавати й інші органи.

Обсяг повноважень парламенту залежить від ряду чинників: форми правління, форми політико-територіального устрою, розстановки політичних сил, що склалася у період прийняття конституції, і традицій. Конституції різними способами закріплюють компетенцію парламентів у законодавчій сфері:

а) через перелік питань, за якими парламент може здійснювати законодавчу діяльність;

б) без закріплення будь-яких питань, з яких парламент може здійснювати законодавчі функції;

в) через встановлення відносно визначеної компетенції у сферах, що стосуються взаємовідносин законодавчих органів федерації та її суб'єктів.

За обсягом компетенции:

- парламенти з цілком певної компетенцією, котрим конституції встановлюють точний перелік запитань, є об'єктом їх законодавчу діяльність (конгрес США, парламент Франции);

- парламенти з цілком невизначеною компетенцією, які юридично мають необмежені повноваження і заслуговують видавати закони з кожному питання (парламент Великій Британії та Нової Зеландии);

- парламенти з відносно певної компетенцією, котрим характерна відносна рухливість кордонів, у яких вони здійснюють свої владні функції (парламент Індії, парламент Малайзії, бундестаг ФРГ).

35. Установчі повноваження Верховної Ради України у правових позиціях КСУ

До установчих повноважень ВРУ можна віднести: формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формування власних, парламентських структур; призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб нших органів державної влади та державних організацій тощо.

Рішення 24.07.2000р.

Конституцією України (статті 106, 85) передбачено призначення Президентом України на посаду за згодою Верховної РадиУкраїни та Верховною Радою України за поданням Президента України певних посадових осіб.

Відповідно до частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить:

- надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України (пункт 12);

- призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України

(пункт 18);

- призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України (пункт 21);

- надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітетуУкраїни, Голови Фонду державного майна України, Голови Державногокомітету телебачення і радіомовлення України (пункт 24);

- надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральномупрокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (пункт 25).

Якщо виходити з повноважень Верховної Ради України щодонадання нею згоди на призначення і щодо призначення поданихПрезидентом України кандидатур на відповідні посади та необхідності обопільної узгодженості цих повноважень в ході їх реалізації, не виключається можливість перегляду Верховною РадоюУкраїни свого рішення про ненадання згоди на призначення або про відхилення внесеної Президентом України кандидатури і повернення до її розгляду.

Рішення 10.06.2010

Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноваженьвідповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети та обирає олів, перших заступників, заступників голів та секретарів комітетів. Комітети є органами Верховної

Ради України, які відповідальні перед нею і підзвітні їй. За своїм конституційним статусом комітети є органами, які забезпечують здійснення парламентом його повноважень. Отже, діяльність комітетів пов'язана з вирішенням питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України.