Виконавча влада як об’єкт парлам-го контролю

Зазвичай, Конституція держави формально структурує і направляє парламентський контроль над виконавчою гілкою влади. На практиці, прогалини заповнюються за рахунок прецедентного права і традицій, внаслідок чого створюється політична система, у рамках якої уряд працює та бере участь у процедурах контролю. Загалом, не існує “рецепту” або “панацеї” від усіх проблем у стосунках між законодавчою та виконавчою гілками влади. У країнах зазвичай, немає спеціальних обмежень на розподіл часу для проведення будь-яких процедур, що входять до парламентського контролю. Вважається, що законодавці можуть витрачати стільки часу на ці процедури, скільки вони вважають за потрібне для належного виконання цієї роботи. Однак законодавчий орган може обмежити кількість часу, що витрачається на організаційні цілі. Тобто можуть існувати інші завдання, що вимагають уваги законодавців, і вони мають розумно розподіляти свій час. Санкції за невиконання залежать від конституційних положень держави, що визначають відносини між законодавчою та виконавчою гілками, і можуть включати суди, потенційну втрату фінансування для урядових агентств, що відмовляються співпрацювати, потенційну втрату роботи для посадових осіб, які не йдуть на співпрацю, та проблеми, які законодавчий орган може створити для виконавчої гілки у разі недотримання вимог законодавців.

Для практичних цілей корисно обговорювати відмінності у системі парламентського контролю у різних урядових структурах. Тип урядової системи значною мірою впливає на структуру та напрямок відносин між законодавчою та виконавчою гілками влади та, відповідно, підходи до парламентського контролю над виконавчими органами

Парламентська модель. У парламентських системах міністри зберігають значний вплив на процеси контролю. Це положення може вибірково обмежувати спроби парламенту щодо притягнення урядовців до відповідальності. Наш британський експерт виділяє три мотиви, які можуть спонукати уряд обмежити контроль. По-перше, урядам так легше працювати... Уряди не бажають більш широких і, можливо, більш ефективних обмежень, які потенційно ускладнять їхнє життя... По-друге, уряди не бажають ділитися владою більше, ніж це абсолютно необхідно.... По-третє, та частково виходячи з другого пункту, партії при владі (і ті, які змагаються за владу) не згодні з обмеженням можливості впроваджувати їхню політику

Кілька оглядачів вважають, що контрольна функція британського парламенту є недостатньою. Один досвідчений державний службовець стверджував, що британський парламент “насправді ні перед ким не відповідає за свою роботу/ І хоча ці спостерігачі в основному виходять із прикладу Великобританії, їхня думка може характеризувати парламентську систему загалом. Парламентська модель позначена відсутністю перевірок і балансу між законодавчою та виконавчою гілками. Парламентська школа визнає опозиційну партію, яка може служити протидією, забезпечуючи альтернативу партії влади. З теоретичного та практичного погляду, опозиційні депутати парламенту зазвичай складають чисельну меншість, і тому не мають можливості змінювати законодавство. Як партія, опозиція часто формує когерентну групу, представляючи себе перед народом як альтернативу існуючому уряду. Тому головна лінія розподілу, що обумовлює основні відмінності у наглядовій діяльності, пролягає вздовж поділу політичних систем на законодавчу модель конгресного типу (наприклад, США), парламентську модель (Вестмінстерські країни, такі як Великобританія) і змішані моделі (як прийнята у Франції).

Конгресна модель. На відміну від парламентської, конгресна модель робить сильний акцент на розподілі влад між законодавчою та виконавчою гілками як запобіжному заході проти тиранії та автократичних режимів. У рамках цієї моделі надзвичайно великі повноваження зосереджуються у руках виконавчої влади, на які, проте, завжди може бути накладене парламентське вето. Виконавчі органи влади не мають право розпускати парламент. Так само, законодавці не можуть обирати або звільняти представників виконавчої влади