Валютний курс і валютна політика

Грошові одиниці в рамках національних економік виконують функцію міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, засобу нагромадження. В економічних відносинах між країнами національні грошові одиниці виконують роль світових грошей. Гроші, що використовуються в міжнародних розрахунках, прийнято називати валютою.

Валюта обслуговує зовнішню торгівлю товарами і послугами, міжнародний рух капіталу, переведення прибутків з країни в країну, зовнішні позички та субсидії, міжнародний туризм, державні і приватні грошові перекази тощо. Отже, валюта – це не новий тип грошей, а лише особливий спосіб їх функціонування, зв'язаний з існуванням операцій міжнародного характеру.

Прийнято розрізняти національну валюту, іноземну валюту, міжнародну валюту. Національна валюта становить собою законний платіжний засіб на території країн, що її випустили (гривня в Україні). Іноземна валюта - це платіжний засіб інших країн що законно чи незаконно використовується на території даної країни (долари в Україні, рублі в Чехії).

Міжнародна валюта становить собою розрахункову одиницю, платіжні засоби, створені і використовувані країнами в рамках світової співдружності або в її окремих регіонах. В наш час основними видами міжнародної валюти є:

- СДР – спеціальні права запозичення, які застосовуються в МВФ. Вони становлять собою безготівкові грошові одиниці, які перебувають на розрахункових рахунках держав – членів МВФ.

- Євро – регіональна грошова одиниця, що застосовується в Європейському Союзі.

Конвертованість валюти – це можливість її обміну (конверсії) на валюти інших країн або на золото. Вільна конвертованість більшості національних валют країн світу на золото існувала за часів класичного золотого стандарту – до Бреттон-Вудської валютної системи. Лише долари США, що належали центральним банкам та іншим офіційним органам зарубіжних країн, продовжували до серпня 1971 р. обмінюватися Казначейством США на золото. Однак криза міжнародної валютно-фінансової системи та знеці­нення долара поклали край і цьому винятку.

Сьогодні має місце взаємна конвертованість валют, яка спирається на нор­мативні акти кожної країни і є однією зі статутних вимог МВФ. У ст. VIII його статуту передбачається скасування валютних обмежень і запроваджен­ня валютної конвертованості. Країни-учасниці, які беруть на себе зобов'язан­ня за цією статтею, мають уникати застосування обмежень щодо платежів і переказів за поточними міжнародними операціями, не запроваджувати сис­тему множинності валютних курсів.

Статтею XIV дозволяється зберігати обмеження валютної конвертованості лише протягом перехідного періоду. Водночас у ній наголошується, що краї­ни-учасниці повинні прагнути до їх скасування в міру того, як буде створено можливості регулювання платіжних балансів без валютних обмежень.

Конвертованість – це здатність вільного обміну національної грошо­вої одиниці на інші валюти. Вона передбачає можливість купівлі та продажу іноземної валюти за національну.

Без конвертованості національної грошової одиниці товаро­виробник не може включитися в різноманітні структури світового ринку, у міжнародний поділ праці, а покупець позбавляється можливості належним чином задовольняти свій платоспроможний попит. Конвертованість перед­бачає відкритість економіки, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вільну мігра­цію капіталу тощо. За умови конвертованості національної валюти збалансо­ваність експортних та імпортних операцій досягається економічними мето­дами, серед яких чи не найважливішим інструментом є валютний курс та банківський відсоток.

Щодо взаємної конвертованості розрізняють валюти:

1) повністю, або вільно, конвертовані;

2) частково, або обмежено, конвертовані;

3) неконвертовані, або замкнуті;

4) зовнішньо конвертовані;

5) внутрішньо конвертовані.

Повністю, або вільно, конвертованими є валюти країн, де відмінені всі валютні обмеження як для резидентів (фізичних і юридичних осіб даної краї­ни), так і для нерезидентів (іноземних фізичних і юридичних осіб). Валюти цих країн можуть обмінюватися на будь-яку іноземну валюту (долар США, швейцарський франк, канадський долар тощо).

Частково, або обмежено, конвертовані валюти – це валюти тих країн, які відмінили валютні обмеження не на всі валютні операції або тільки для нерезидентів. На вимогу МВФ вказані обмеження не повинні торкатися пла­тежів за поточними міжнародними операціями, здійснення яких є невід'ємною ознакою конвертованості. До таких операцій належать платежі за результа­тами зовнішньої торгівлі; платежі за короткотерміновими банківськими та кредитними операціями; платежі з погашення позик і процентів; репатріа­ція прибутків з інвестицій; грошові перекази некомерційного характеру. При застосуванні обмежень за міжнародними поточними операціями валюта, за регламентом Фонду, втрачає статус конвертованої.

Необоротними (замкнутими), або неконвертованими, є валюти, що пов­ністю зберегли валютні обмеження на всі валютні операції як для резидентів, так і для нерезидентів. Це, як правило, валюти залежних і економічно слабко розвинених країн, які здебільшого пов'язані з валютами колишніх метрополій.

Залежно від місця перебування суб'єкта розрізняють конвертованість зовнішню та внутрішню.

При зовнішній конвертованості повна свобода обміну зароблених у даній країні грошей для закордонних розрахунків надається лише іноземним фізич­ним і юридичним особам (нерезидентам). Йдеться про надання можливості для вказаних осіб:

- вільно обмінювати зароблену в даній країні валюту на будь-яку іноземну;

- здійснювати перекази цієї валюти за кордон.

За режиму внутрішньої конвертованості свободою обміну національ­них грошей на іноземні валюти користуються лише резиденти.

Внутрішня конвертованість може призвести до виникнення паралельного обігу двох або кількох валют на внутрішньому ринку країни. І це може статися, незважаючи на те, що єдиним законним засобом платежу визначено національну валюту. Головною причиною виникнення паралельного обігу є висока інфляція національної валюти, в результаті якої населення прагне свої доходи і заощадження обертати в більш стабільну іноземну валюту. Використання іноземної валюти в якості засобу обігу, одиниці розрахунку і засобу заощадження прийнято називати доларизацією. Якщо іноземна валюта використовується лише як засіб обігу, то в такому випадку прийнято говорити про валютне заміщення.

Паралельний обіг валют має позитивні і негативні сторони. Позитивною стороною паралельного обігу є те, що він, по-перше, може сприяти зменшенню втрат населенням в результаті інфляції національної валюти, по-друге, забезпечує більшу впевненість іноземним інвесторам, котрі працюють або мають намір працювати на ринку даної країни. Негативна сторона паралельного обігу валют полягає в тому, що він може підірвати грошову політику уряду, оскільки уряд не контролює рух грошової маси, деномінованої в іноземну валюту. На практиці це означає, що уряд може позбавитись монетарних методів контролю за інфляцією, оскільки попит на товари буде формуватися не тільки національною грошовою одиницею, а й іноземною, маса якої невідома.

Одержавши статус конвертованої, деякі національні валюти починають виконувати зовнішні функції загального міжнародного платіжного і купівельного засобу. Але цієї властивості набувають не просто конвертовані валюти, а лише резервні – грошові одиниці економічно сильних країн з мо­гутнім фінансовим потенціалом, з розвиненою і розгалуженою по всьому світі банківською системою, де резервна валюта може бути обернена на будь-який товар. Інші ж країни в цих валютах створюють свої резерви.

Нині налічується понад 50 конвертованих валют і кілька резервних (долар США, євро, японська єна, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк тощо). Водночас роль світових грошей виконує лише одна валюта – долар США.

Отже, конвертованість національної валюти – необхідний елемент розви­неної та відкритої ринкової економіки. Хоча слід зауважити, що повної кон­вертованості в широкому економічному розумінні немає навіть у країнах, де скасовано всі валютні обмеження. І в них більш-менш інтенсивно регулю­ються зовнішня торгівля, порядок міжнародних розрахунків, внутрішнє еко­номічне життя. Тому, зрештою, ступінь і характер конвертованості валюти пов'язаний з системою державного регулювання економіки кожної країни.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої краї­ни.

Через валютний курс долається національна обмеженість грошової одиниці та відбувається перетворення її локальної цінності у цінність Інтерна­ціональну. Валютний курс є також об'єктивним економічним показником, який відображає тенденції внутрішнього економічного розвитку країни та стан і перспективи її зовнішньоекономічних відносин.

Фіксування курсу національної грошової одиниці стосовно іноземних грошових одиниць називається валютним котируванням .

Існує три методи оцінки (котирування) валютного курсу: пряме котирування, зворотне (непря­ме) котирування і крос-котирування.

Пряме котирування – це ціна одиниці іноземної валюти, виражена в одиницях національної валюти (1 дол. США = 5 грн).

Зворотне (непряме) котирування– це ціна одиниці національної валю­ти в одиницях іноземної валюти (1 грн - 0,2 дол. США).

Крос-котирування (крос-курс) – співвідношення між двома валютами, що розраховуєть­ся опосередковано, за допомогою валюти третьої країни (наприклад долара США). Наприклад, якщо опосередковане котирування гривні дот долара становить 1 долар = 5 гривень, а пряме котирування долара до марки ФРН – 1 долар = 2 німецькі марки, то крос-курс гривні через долар до марки становитиме: 1 німецька марка = 5 / 2 = 2,5 гривні.

Валютний курс, визначений шляхом прямого котирування, інколи називають американським валютним курсом, а курс валюти на основі зворотного котирування – європейським. Зворотне котирування традиційно застосовувалось Великою Британією, де історично всі іноземні валюти прирівнювались до фунта стерлінгів. На практиці для оцінки макроекономічних параметрів ви­користовують декілька розрахункових різновидів валютного курсу.

Номінальний валютний курс – це відносна ціна двох валют, тобто ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях інозем­ної валюти.

E_n = С_f / С_d

де E_n - номінальний валютний курс,

С_f - іноземна валюта,

С_d – національна валюта.

Реальний валютний курс – це номінальний валютний курс, перерахований з урахуванням змін рівня цін у своїй країні і у тій країні, до валюти якої котиру­ється національна валюта.

де E_r - реальний валютний курс,

E_n - номінальний валютний курс,

P_f - індекс цін іноземної країни,

P_d – індекс цін своєї країни.

Номінальний ефективний валютний курс – це індекс валютного кур­су, розрахований як співвідношення між національною валютою і валютами інших країн, котирування яких визначено відповідно до частки цих країн у валютних операціях даної країни.

- номінальний ефективний валютний курс,

- знак суми показників по і-країнах,

і- країна - торговий партнер,

= Е₁ / Е_о – індекс номінального валютного курсу поточного року (Е₁)порівняно з базовим роком (Е_о)кожної країни-торгового партнера,

- частка кожної країни в торговому обороті певної країни з тими країнами, що вважаються головними торговими партнерами.

Реальний ефективний валютний курс – це номінальний ефективний валютний курс з поправкою на зміни співвідношення внутрішніх цін до цін країн, до валют яких встановлюється котирування національної валюти.

- реальний ефективний валютний курс,

- знак суми показників по і-країнах,

і- країна - торговий партнер,

= Е_r / Е_о – індекс реального валютного курсу поточного року порівняно з базовим роком кожної країни-торгового партнера,

- частка кожної країни в торговому обороті певної країни з тими країнами, що вважаються головними торговими партнерами.

Котирування валютного курсу може визначатися з врахуванням часу обміну валютами: по-перше, котирування, при якому обмін здійснюється в даний момент; по-друге, котирування, при якому обмін здійснюється в якийсь момент в майбутньому. В цьому зв’язку розрізнять спот-курс і форвардний курс.

Спот-курс – це курс, за яким обмінюються валюти протягом не більше 2-х робочих днів з моменту угоди про курс.

Форвардний курс – це узгоджений курс, за яким обмінюються валюти в певний момент в майбутньому, тобто більше ніж через 3 дні після досягнення угоди про курс.

Існує дві ціни на валюту: ціна купівлі і ціна продажу. Різниця між курсами продавця і покупця називається “маржа”. Відрізняються також курси валют по строкових операціях і операціях “спот”. Курси валют по строкових операціях визначаються як скинення (дискон-dis, або депорт - Д) з курсу спот, коли курс строкової операції нижче або премія (рт, або репорт - Р), якщо він вище курсу “спот”. Премія означає, що валюта котируються дорожче за угодою на строк, ніж по готівковій операції. Дисконт означає, що курс валюти по форвардній операції нижчий ніж по готівковій.

Валютний курс виконує ряд важливих економічних функцій. Він є засобом інтернаціоналізації грошових відносин, зіставлення цінових структур і результатів виробництва (продуктивності праці, витрат виробництва, заробіт­ної платні, темпів економічного зростання, а також торговельного і платіжно­го балансів).

Методика визначення валютного курсу. Є декілька методів визначення

валютних курсів. Традиційним вважається метод визначення валютних курсів на основі зіставлення ринкових цін на золото: визначається ринкова ціна, наприклад, однієї унції золота в певній валюті, паралельно ви­значаються ринкові ціни унції золота в інших валютах, у результаті зістав­лення чого і встановлюється валютний курс грошової одиниці даної країни.

Тривалий час панувала думка, що рівень і зміни валютного курсу можна пояснити через співвідношення рівня цін у країнах, що беруть участь у торгівлі. Цей погляд відомий як теорія паритету купівельної сили. При цьому робиться припущення, що у стосунках між країнами відсутні торговельні бар'єри та транспортні витрати. За таких обставин ціна товару, що вивозить­ся за кордон, має бути приблизно однаковою у різних країнах, якщо її вимі­рювати однією і тією ж валютою.

Купівельна спроможність (сила) визначається як сума товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю, визначену порівняно з базо­вим періодом. Співвідношення купівельної спроможності валют стосовно певної групи товарів та послуг у двох країнах визначає паритет купівель­ної спроможності (purchasing power parity) – ПКС. Залежно від номен­клатури товарів ПКС може бути частковим (за певним набором товарів) та загальним (за всім суспільним продуктом).

Існує декілька методик розрахунків ПКС. Найбільш поширеним і про­стим є метод зіставлення рівня цін стандартного набору товарів та послуг (так званого споживчого кошика). При цьому методі спочатку визначають ціну "споживчого кошика" в різних національних валютних одиницях, а потім ці ціни зіставляються з цінами, вираженими у валюті, курс якої необхідно визначити. Отримуємо формулу:

РРР = ,

де та - рівень цін у відповідних країнах в період J.

Приклад. 1 кг бананів коштує у США 1 дол., а в Україні – 5 грн. Отже, курс гривні до долара має становити 5 грн. за 1 дол. Однак слід зазначити, що теорія ПКС спрацьовує на значних відрізках часу.

Досить поширеним є метод визначення валютного курсу на основі співвідношення ефективних виробничих витрат (заробітна платня, норма позичкового процента, рента та показник продуктивності праці) у країнах, валюти яких порівнюються. Техніка визначення валютного курсу грошової одиниці певної країни така сама, як у попередніх методах, однак цей метод, на наш погляд, найточніший, оскільки враховує деякі довго- та середньострокові чинники, що впливають на валютний курс. Тобто метод зіставлення ефективних виробничих затрат відрізняється своєю відносною стабільністю, оскіль­ки, у свою чергу, ґрунтується на досить стабільних виробничих показниках, відображає глибинні і найважливіші економічні процеси у країнах, що зістав­ляються. Одна з формул, що використовується при цих розрахунках, має та­кий вигляд:

PPP = ,

де W — рівень заробітної плати, a PR — продуктивність праці у країнах А, В.

Існує декілька груп факторів, що визначають валютний курс: довгостро­кові, середньострокові та короткострокові.

Довгострокові фактори формують основні вартісні характеристики грошових одиниць. Серед них:

- продуктивність праці;

- довгострокові темпи зростання національного доходу;

- місце і роль країни у світовій торгівлі та вивозі капіталу.

Такі чинники формують довгострокові пропозиції обміну між грошовою масою і товарами та послугами, тобто формують реальну купівельну спроможність валюти даної країни. Сукупність цих факторів дає змогу розгляда­ти валютний курс як синтезуючу економічну категорію, оскільки в ній віддзер­калюються майже всі найважливіші підсумкові показники функціонування господарського комплексу країни.

До середньострокових факторів належать:

- стан платіжного балансу країни;

- відносний рівень процентних ставок;

- різниця в темпах зростання цін;

- тарифи та квоти;

- преференції щодо національних товарів порівняно з іноземними.

Короткострокові фактори – це фактори, що впливають на поточний попит і пропозицію даної валюти. Основні з них:

- раціональні очікування суб'єктів ринку;

- валютні інтервенції;

- валютні спекуляції.

Серед зазначених чинників найістотніше впливає на валютний курс стан платіжного балансу тієї чи іншої країни. Коли він активний, то і курс валюти має тенденцію до підвищення, а коли країна має пасивний платіжний баланс на світовому ринку, то це означає, що за певний період її валютні витрати перевищують надходження з-за кордону. За цих умов пропозиція валюти цієї країни на світових ринках зросте, а коли перевищить попит, то її курс впаде.