Валютна політика та політика валютного курсу

Валютна політика – це насамперед політика валютного курсу. Сучасний етап розвитку грошово-валютних відносин характеризується множинні­стю валютних курсів. Відбувається постійний пошук найефективніших за­собів стабілізації та регулювання валютних курсів.

Існує два основних види політики валютного курсу – фіксований і плаваючий, та їхні різновиди. Так, системі золотого стандарту найбільше відпо­відали фіксовані валютні курси, для паперово-грошового обігу – плаваючі. За класифікацією, схваленою МВФ у 1982 p., усі валюти країн світу залежно від ступеня свободи зміни їхніх курсів поділяються на валюти з фіксова­ним курсом, валюти з обмежено гнучким курсом і валюти з плаваючим курсом.

Фіксований валютний курс встановлюється державою. Уряд встановлює постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки. Це забезпечує вільну купівлю і продаж національної валюти за цією ціною незалежно від того, хто здійснює валютно-платіжні операції. Даний режим передбачає, що уряд спроможний забезпечити продаж іноземної ва­люти у кількостях, потрібних для підтримання встановленого ним курсу. Для цього уряд повинен мати необхідні запаси іноземної валюти.

Курс може фіксуватися одним із таких способів:

1. Фіксація курсу до однієї валюти – прив'язка курсу національної валюти до курсу однієї з резервних валют (долара США, євро тощо).

2. Використання валюти іншої країни як законного платіжного засобу. У цьому випадку економія на трансакційних витратах з конвертації валют і сеньйоражу – витратах на друкування грошей – вважається більш важли­вою, ніж відсутність незалежної грошової політики.

3. Валютне правління – фіксація курсу національної валюти до іноземної, причому випуск національної валюти цілком забезпечений запасами іно­земної (резервної) валюти.

4. Фіксація курсу спільної валюти до однієї іноземної валюти. Так, курс спільної валюти зони франка, що використовувався 14 африканськими краї­нами, був зафіксований до французького франка.

5. Фіксація курсу національної валюти до валют країн – головних торгових партнерів. У цьому випадку країни звичайно підтримують запаси іноземних валют, до яких зафіксовано їхній курс, на повну суму емітованої національної валюти, що іноді дозволяє вважати цей тип фіксації курсу різновидом валютного правління.

6. Фіксація курсу до валютного композиту – прив'язка курсу національної валюти до курсів колективних грошових одиниць, таких як СДР, або до кошиків валют країн – головних торгових партнерів.

Фіксація курсу, як правило, носить односторонній характер: факт фіксації малою країною курсу своєї валюти до валюти великої країни означає тільки те, що уряд малої країни засобами грошової політики зобов'язується захища­ти і підтримувати курс, але ніяким чином не означає, що його буде також підтримувати велика країна.

Обмежено гнучкий валютний курс – офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, що допускає невеликі коливання ва­лютного курсу відповідно до встановлених правил.

Може встановлюватися такими способами:

1. Обмежено гнучкий, курс до однієї валюти – підтримка коливань валютного курсу у визначених межах від офіційно зафіксованого паритету до
якоїсь однієї іноземної валюти.

2. Обмежено гнучкий курс у рамках спільної політики – спільне плавання національних валют у межах 2,25 % від центрального розрахункового
курсу. Цей спосіб визначення валютних курсів використовували країни-члени ЄС у рамках Європейської валютної системи.

Плаваючий валютний курс – курс, що вільно змінюється під впливом попиту і пропозиції, на який держава може за певних умов впливати шля­хом валютних інтервенцій. З точки зору теорії механізми курсоутворення при плаваючому режимі валютного курсу діляться на:

- "чисте" плавання – курсоутворення без втручання центрального банку у валютний ринок;

- "брудне" плавання – курсоутворення за активних інтервенцій на валютному ринку центрального банку.

Звичайно плаваючим вважається валютний курс, що може змінюватися в будь-яких межах, причому ці межі законодавчо не встановлюються. На практиці існують такі його різновиди:

1) незалежне плавання – курс валюти формується на девізних ринках при помірних інтервенціях центральних банків. У такий спосіб встановлює курси своїх валют переважна більшість індустріальних країн та деякі краї­ни, що розвиваються;

2) кероване плавання – подібне до незалежного плавання, але за більшого втручання центральних банків;

3) спільне плавання – використовувалось валютним угрупованням ЄС,
причому з двома валютними режимами: один – для валютних операцій се­ред членів Союзу, інший – для третіх країн.

Сьогодні для більшості країн вже немає дилеми – регулювати чи не регулювати валютний курс. Загальна тенденція в еволюції способів визначення валютних курсів полягає зараз у збільшенні кількості країн, що використову­ють різні види плаваючого курсу, і скороченні кількості країн, що дотриму­ються політики фіксованого валютного курсу. У цілому приблизно 1/3 країн світу притримується того чи іншого різновиду фіксованого валютного курсу, тоді як 2/3 країн використовують різні види плаваючого валютного курсу. Враховуючи, що результати валютної політики мають багато вимірів впливу, доцільно розглядати проблеми курсоутворення як реакцію на дефіцит пла­тіжного балансу та динаміку курсу національної валюти.

Кожна країна має можливість вибору одного з п'яти основних варіантів валютної стратегії:

1)постійно фіксований валютний курс, на підтримку якого має бути зорієнтована вся внутрішня економіка;

2)валютний контроль у поєднанні з фіксованим валютним курсом;

3)фінансування тимчасового платіжного дисбалансу шляхом змін у рівнях резервування і грошових зобов'язань перед іншими країнами;

4)вільно плаваючий валютний курс;

5)регульоване плавання курсу валюти.

Проблема вибору одного з зазначених варіантів валютної стратегії полягає в тому, що фіксований курс може бути оптимальним варіантом для взаємовід­носин країн з приблизно однаковими рівнями економічного розвитку і темпа­ми інфляції, які жорстко координують грошову та фіскальну політику, але є абсолютно невигідним для відносин з іншими країнами. Як засіб розв'язання цієї проблеми виникла концепція оптимального валютного простору.

Оптимальний валютний простір – підтримка фіксованого валютного курсу між обмеженою групою країн і плаваючого валютного курсу з іншими країнами. Оптимальним може вважатися простір між країнами, що входять в інтеграційне об'єднання, яке знаходиться на високому рівні розвитку. Типо­вий приклад – країни ЄС, що практично підтримували фіксований курс у взаємовідносинах і плаваючий курс стосовно всіх інших країн.

Іншим варіантом валютного курсу, регульованого, але менш жорстко, ніж у випадку оптимального валютного простору, є його штучна підтримка в рам­ках цільових зон, визначених урядом.

Цільові зони – параметри валютного курсу, до яких країна вважає за необ­хідне прагнути. Для стимулювання окремих сфер економіки уряд може вважати за доцільне підтримувати занижений курс національної валюти (наприклад, для заохочення експорту і подолання диспропорцій у платіжному балансі або для обмеження інфляції). Окремим випадком цільової зони є обмеження ко­ливань валютного курсу визначеними межами в рамках валютного коридору.

Валютний коридор – це визначені межі коливання валютного курсу, які держава зобов'язується підтримувати. Валютний коридор може встановлюватися декількома основними способами:

1) підтримка коливань курсу валюти у визначених межах її паритетної вартості – зафіксованого співвідношення між валютами;

2) встановлення меж коливання курсу національної валюти в номіналь­них межах без визначення центральної паритетної вартості. У цьому ви­падку просто визначаються межі в національній валюті, у яких може колива­тися валютний курс;

3) введення меж коливання національної валюти та правил їхньої зміни. Передбачає розширення або звуження коридору на певну дату, зміну пара­метрів меж за певних умов;

4) визначення механізмів підтримки та захисту валютного коридору
методами державного регулювання економічної політики. Вони включають
введення неофіційного внутрішнього коридору коливань національної валю­ти, при досягненні меж якого центральний банк починає валютні інтервенції для вирівнювання курсу. Сюди ж належать умови, за яких підтримка кори­дору припиняється.

Макроекономічною метою введення валютного коридору є або скорочення темпів інфляції, або стабілізація реального валютного курсу і, як наслідок, усу­нення платіжних дисбалансів. Введення валютного коридору є доцільним у тих випадках, коли у країні досягнуто стабілізації основних макроекономічних показників, але рівень інфляції продовжує залишатися відносно високим.

У деяких країнах застосовується повзуча фіксація – механізм встановлення валютного курсу як відсотка коливань навколо центрального парите­ту, що передбачає регулярну його зміну на визначений розмір. Момент, коли необхідно переглядати рівень центрального паритету, може або задаватися формулою і тимчасовими параметрами (раз на місяць, раз у квартал тощо), або визначатися політичним рішенням держави, що звичайно пов'язано з виснаженням або, навпаки, накопиченням валютних резервів.

Навіть відносно вільне плавання курсів більшості валют не означає повно­го державного невтручання у валютний курс. Практично всі країни індиві­дуально або скоординовано використовують механізми грошової політики для впливу на валютний курс у необхідному напрямку. В результаті цього валютний курс визначається вже не тільки співвідношенням попиту і пропо­зиції на валюту, а й рішеннями державної влади.

Кероване плавання – політика керування валютним курсом за допомогою валютних інтервенцій, що передбачають скупку або продаж іноземної валюти.

Перевага керованого плавання як способу впливу на валютний курс поля­гає в тому, що уряд не зв'язаний ніякими зобов'язаннями щодо підтримки курсу і може проводити ту політику в цій сфері, яка є найбільш оптимальною для існуючої в економіці ситуації. Недоліки такої політики полягають в тому, що країни – торговельні партнери можуть переслідувати різні цілі у своїй валютній політиці.

Крім політики валютного курсу, яка за своєю природою є стратегічною, існує також поточна валютна політика, яка здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дисконтній) і девізній.

Облікова, або дисконтна, політика означає зміну облікової ставки центрального банку для регулювання валютного курсу за допомогою впливу на рух короткострокових капіталів.

При пасивному платіжному балансі центральний банк підвищує облікову ставку, стимулюючи приплив іноземного капіталу із країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балан­су, створює додатковий попит на національну валюту, а отже, підвищує її курс.

При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вдаються до протилежних дій – знижу­ють облікову ставку, стимулюючи відплив іноземного та національного капіта­лів, аби зменшити активне платіжне сальдо. За цих умов зростає попит на іноземну валюту, її курс зростає, а курс національної валюти відповідно падає.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіза). У сучасних умовах девізна політика часто набуває форми валютної інтервенції – прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одно­часному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках великі суми іноземної валюти, що призводить до зростання курсу національної ва­люти до іноземної, і, навпаки, скуповування іноземної валюти спричиняє падін­ня курсу національної.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу ва­люти на заниженому рівні за допомогою валютного демпінгу – знеціню­вання національної валюти для масового експорту товарів за цінами, нижчи­ми, ніж світові. Валютний демпінг використовується для експорту товарів шляхом застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відобра­жають зовнішнє знецінення валюти в розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни-експортера.

Динаміка валютного курсу. Ціна іноземної валюти, як і будь-якого іншого товару, формується на валютному ринку як результат взаємодії попиту і пропозиції. Залежно від ринкових умов, що змінюються, вона може зростати або, навпаки, падати. Міжна­родна економіка вивчає економічні операції між суб'єктами ринку, що знахо­дяться в різних країнах, у кожній з яких використовується своя національна валюта. Тому для здійснення міжнародних розрахунків потрібна валюта тих країн, з якими ці операції здійснюються.

Попит резидентів на іноземну валюту виникає через потреби оплатити імпорт іноземних товарів, купівлю іноземних цінних паперів, придбання влас­ності за кордоном тощо. При зростанні курсу іноземної валюти попит на неї скорочується, а при падінні – збільшується.

Джерелом пропозиції іноземної валюти є країни, для яких ця валюта є національною. Причини, що спонукають нерезидентів пропонувати до прода­жу свою національну валюту резидентам, приблизно схожі на вказані вище. Нерезидентам необхідно оплатити імпорт товарів або купівлю іноземних цінних паперів, набути власності в резидентів або заробити на коливанні ва­лютних курсів. При цьому пропозиція іноземної валюти прямо пропорційна її курсу відносно національної валюти.

В результаті взаємодії попиту на іноземну валюту з її пропозицією формується рівноважний валютний курс національної валюти. У ринкових умовах попит і пропозиція на іноземну валюту постійно змінюються під впливом багатьох чинників, що у сукупності відбивають зміну відносного місця країни в міжнародній економіці. Відповідно змінюється і валютний курс національної валюти. Слід зазначити, що економічний зміст зміни валютного курсу за плаваючого та фіксованого режимів різний.

За умови режиму плаваючого валютного курсу його зміна відбувається як результат простої взаємодії ринкових сил попиту і пропозиції. В результаті національна валюта може або знецінитися, що означає одночасне відносне подорожчання іноземної валюти, або подорожчати, що означає одночасне знецінення іноземної валюти.

Знецінення валюти – зниження вартості валюти при режимі плаваю­чого валютного курсу.

Подорожчання валюти – збільшення вартості валюти при режимі плаваючого валютного курсу.

Якщо ж у країні діє фіксований режим валютного курсу, то його адаптація до зміни обсягів попиту і пропозиції на іноземну валюту відбувається інакше. Оскільки держава зобов'язалася підтримувати фіксований валют­ний курс, то за зростання попиту на іноземну валюту центральний банк почи­нає продавати іноземну валюту зі своїх резервів, щоб утримати курс на певно­му рівні. Тим самим збільшується її пропозиція. Одночасно продаж інозем­ної валюти центральним банком означає скорочення обсягу національної валюти, що перебуває в обігу. Зменшення грошової маси означає скорочення витрат, у тому числі і на імпорт, оскільки в розпорядженні резидентів зали­шається все менше національної валюти, щоб купувати іноземну. В резуль­таті попит поступово набуває попередніх розмірів.

Насправді валютні резерви держави, як правило, обмежені. Тому держава не може протягом тривалого часу штучно утримувати курс національної валюти від падіння шляхом продажу іноземної валюти з резервів. Коли резер­ви знижуються до критичного рівня, перед державою постає питання про не­обхідність відмовитися від захисту фіксованого курсу і перейти до режиму плаваючого курсу або адміністративно знизити вартість своєї національної валюти до рівня, що приблизно відповідає ринковій рівновазі. У цій ситуації валютні спекулянти, які грають на різниці курсів на валютному ринку, мо­жуть випередити державу і почати активно продавати національну валюту в обмін на іноземну. У результаті виникає ситуація, відома в міжнародній еко­номіці як "спекулятивна атака на валюту".

Спекулятивна атака – різке зростання пропозиції валюти на ринку в період ослаблення її курсу, що приводить до втрати валютних резервів краї­ни у випадку спроб підтримати валютний курс, що падає.

У нетиповому випадку, коли пропозиція іноземної валюти стабільно пере­вищує попит на неї і центральний банк для підтримки валютного курсу зму­шений постійно скуповувати іноземну валюту, небажано збільшуючи тим самим грошову масу в обігу та стимулюючи інфляцію, настає момент, коли держава змушена або знову перейти до плаваючого режиму, або адміністративно підвищити вартість своєї валюти.

Девальвація валюти – зниження державою курсу валюти або центрального паритету при режимі фіксованого валютного курсу.

Ревальвація валюти – підвищення державою курсу валюти або центрального паритету при режимі фіксованого валютного курсу.

Зміна вартості валюти може бути номінальною та реальною, що відповідає номінальному та реальному валютним курсом.

Поняття номінальної зміни курсу цілком збігається зі знеціненням і подорожчанням валюти у випадку плаваючого курсу і девальвації та ревальвації у випадку фіксованого курсу.

Реальна зміна курсу означає зміну реального валютного курсу, тобто зміну но­мінального курсу з урахуванням зміни рівня цін у своїй країні та у тій країні, до валюти якої здійснюється котування національної валюти. Найбільше прак­тичне значення має реальна девальвація, що використовується країнами з фіксо­ваним валютним курсом як потужний інструмент економічної політики.

Зміна курсів валют безпосередньо, але неоднаково впливає на динаміку вартості експорту/імпорту та іноземних інвестицій, виражених у цих валю­тах. Падіння курсу національної валюти призводить до зниження цін націо­нальних товарів на світовому ринку, виражених в іноземній валюті, що сприяє зростанню експорту. У той же час ціни на іноземні товари, виражені в національній валюті, стають вищими, у результаті чого їхній імпорт скорочується. Внаслідок падіння курсу національної валюти деноміновані в ній національні активи і цінні папери дешевшають і стають більш привабливими для інозем­них інвесторів, що приводить до збільшення припливу капіталу з-за кордону.

Зростання курсу національної валюти має протилежні наслідки. Воно призводить до зростання цін національних товарів на світовому ринку, виражених в іноземній валюті, та подорожчання національних активів. В резуль­таті відбувається скорочення експорту та збільшення відпливу капіталу за кордон. У той же час ціни на іноземні товари, виражені в національній валюті, знижуються, в результаті чого імпорт зростає.