Етапи європейської економічної інтеграції

Інститути ЄС

Європейська рада.

Функціонує з 1974 р., у 1986 р. статус офіційно закріплений Єдиним європейським актом. До ради входять глави держав і голови урядів країн ЄС, а також Голова Європейської комісії. Європейська рада «дає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає загальні політичні орієнтири». Засідає два рази на рік. На засіданнях обговорюється загальна ситуація і головні проблеми Союзу, а також стан світової економіки і міжнародних відносин, визначаються пріоритети діяльності, приймаються програми і рішення стратегічного значення. Відбуваються і позапланові засідання, на яких обговорюється одне питання, яке потребує негайного політичного рішення. ЄР за підсумком дискусій приймає політичний документ, який трансформується у правові акти і рішення відповідних органів ЄС.

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів)

Вищий законодавчий орган ЄС. Має право на прийняття рішень; забезпечує загальну координацію загальної економічної політики; здійснює керівництво бюджетом (разом з Європарламентом); укладає міжнародні угоди.

Рада ЄС складається з представників держав – міністрів держав ЄС. Фактично існує близько 30 Рад, які займаються конкретними напрямками діяльності ЄС і об`єднують відповідних національних міністрів. Голова Ради обирається по черзі на шість місяців.

Європейська комісія

Виконавчий орган ЄС. Користується правом законодавчої ініціативи, тобто розробляє законодавчі акти і направляє їх на розгляд в Раду, контролює законодавчий процес; слідкує за застосуванням прийнятих законодавчих актів; у випадку порушення застосовує санкції, направляючи справу до Суду. Крім того, Комісія має повноваження приймати рішення у таких сферах як сільське господарство, торгівля, конкуренція, транспорт, функціонування єдиного ринку, захист навколишнього середовища; управляє бюджетом і фондами ЄС, несе відповідальність за бюджетні витрати.

Комісія складається з представників держав ЄС (максимально 27), які призначаються строком на 5 років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов`язків. Кандидатури затверджує Європарламент.

Комісія складається з генерального секретаря і більше 20 генеральних директорів, які відповідають за окремі напрямки діяльності ЄС. Загальний штат службовців Комісії – понад 15 тис. чол.

Європейський парламент

Бере свій початок у 1974 р., коли президент Франції В. Жискар д’Естен висунув ідею створення Європарламенту – політичного органу, покликаного виконувати дорадчу функцію при виробленні загальних принципів соціальної політики (головне – права людини). Спочатку в Європарламент національні парламенти делегували своїх представників, в подальшому стали проводитись загальні прямі вибори на партійній основі (з 1979 р.). Після підписання Маастрихтських домовленостей Європарламент став важливим інститутом ЄС.

Європарламент виконує функції: проводить консультації і здійснює контроль за діяльністю інших інститутів ЄС; схвалює або вносить поправки в законодавчі акти, бюджет ЄС, затверджує бюджет ЄС і укладає міждержавні угоди. Чисельність Парламенту не повинна перевищувати 732 чол. Число депутатів залежить від чисельності населення країни. Строк повноважень депутатів 5 років. Депутати розподілені по 20 комісіям, які відають важливими напрямами діяльності ЄС.

Суд європейських спільнот

Суд забезпечує єдине застосування і тлумачення прав ЄС на всій його території. Суд розглядає всі питання, які виникають при виконанні правових норм Союзу. Рішення Суду не оскаржуються. Компетенція Суду не поширюється на загальну зовнішню політику країн ЄС, політику безпеки і співробітництво держав-членів у галузі правосуддя і внутрішніх справ. Суд складається з 15 суддів (буде 25) і 9 юридичних радників, які призначаються урядами країн строком на 6 років, незалежні у виконанні своїх обов`язків. У 1989 р. на допомогу Суду створено Суд першої інстанції. Який розглядає позови окремих осіб на органи ЄС тощо.

4. створеня економічного і валютного союзу

Економічний і валютний союз (ЕВС) та інші країни Європейського Союзу, що не увійшли в зону євро (Великобританія, Данія, Швеція).
Початком інтеграційних процесів у Європі вважається створення шістьма країнами в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке згодом поступово розширювалося і перетворилося на Європейський Союз (ЄС), до складу якого до 1 травня 2004 р. входило 15 європейських держав (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). 1 травня 2004 року до ЄС приєдналися ще 10 країн (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чехія). До початку дев’яностих років держави ЄС створили „Спільний ринок”, у рамках якого забезпечується вільне пересування товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів. Тобто валютному союзу передував митний союз – були відмінені митні збори та обмеження щодо взаємної торгівлі, введений єдиний митний тариф на ввіз товарів з третіх країн з метою зменшення іноземної конкуренції в Європейському Економічному Союзі (ЄЕС). На основі „плану Делора” була розроблена Маастрихтська угода про Європейський Союз, яка передбачала поетапне формування валютно-економічного союзу. Ця угода була прийнята у 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) і набула чинності з листопада 1993 р. Відповідно до Маастрихтської угоди країни ЄС вводять єдину європейську валюту поступово - у три етапи. Перший етап (1990-1993 рр.) передбачав проведення всіх підготовчих заходів. Протягом другого (1994 р. – 31 грудня 1998 р.) – організаційного етапу - був створений Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). Третій – заключний – етап (1 січня 1999 р. – 1 липня 2002 р.) почався з моменту введення євро у безготівковий обіг. Значні фінансові та інші витрати несе також економіка країн єврозони загалом — приватні підприємства та населення. Проте всі ці витрати здебільшого разові, і країни зони євро йдуть на них, аби досягти значних очікуваних переваг від запровадження євро — одного з головних елементів об'єднаної Європи. Велика Британія, Данія та Швеція на даний момент не входять до зони євро і користуються євро як будь-якою іншою іноземною валютою. Серед інших причин додержання ними такої позиції слід відзначити небажання цих держав ліквідувати свої національні валюти, побоювання щодо втрати національного суверенітету, а також інші економічні та політичні мотиви. Варто підкреслити, що Євросоюз і Європейський центральний банк за своєю структурою та методах залучення – демократичні інститути. Вони не мають наміру "заганяти" силою британців і скандинавів у європейський монетарний союз. Керівництво ЄС упевнене в тому, що країни-маргінали після введення готівкового євро самі усвідомлюють переваги нової валюти і приєднаються до єврозони. Тим більше, що єврозона з входженням до неї Великої Британії і двох держав Скандинавії неодмінно підсилить свої позиції на світових ринках, зможе робити більш ефективну протидію експансії американського капіталу, а головне - поступово обмежувати сферу дії американського долара на європейських просторах. На думку експертів, вагання Великої Британії, Данії і Швеції стосовно євро обумовлені перш за все національними і психологічними причинами, ніж чисто економічними і фінансовими факторами, оскільки євро виявився життєздатною валютою і зумів восени 2000 року переломити негативний для нього тренд до долара.
Країни-члени ЄС, що приєдналися до Союзу 1 травня 2004 року, введуть євро на своїх територіях за умов досягнення високого рівня стабільності цін, валютних курсів та довгострокових відсоткових ставок, а також виконання інших критеріїв конвергенції, дійсних для всіх учасників зони євро.

5. спільні політики єс в різних секторах економіки

Спільні політики ЄС в різних секторах економіки
Розглянемо політику ЄС в головних секторах економіки: промисловість, дослідна діяльність, енергетика, транспорт, сільське господарство.
На відміну від промисловості, в інших основних секторах європейські договори чітко вимагали виробляти спільну політику. Взагалі, увесь процес багатонаціональної економічної інтеграції спрямовувався саме на реструктуризацію та посилення конкурентоздатності європейської промисловості.
Запровадження спільної дослідної діяльності й енергетичної політики було частково передбачено секторальними договорами, насамперед, договором про заснування Євратому.
Різне правове підґрунтя п’ятьох основних спільних політик у різних секторах економіки обумовлює розбіжності у їх розвитку. Ці розбіжності стали також наслідком різних вимог держав-членів щодо цих політик на різних історичних етапах.
Договір про ЄЕС не вимагав запровадження спільної або союзної промислової політики, а насамперед регулював функціонування спільного ринку промислових товарів.
Спільна підприємницька політика допомагає малим та середнім підприємствам пристосовуватися до нових умов великого внутрішнього ринку не лише в секторі промисловості, але й у сфері послуг.
Спільна політика щодо досліджень вкрай важлива для визначення промислової стратегії, для технічного розвитку у високотехнологічних секторах, розв’язання енергетичних проблем Спільноти і для пристосування підприємств і громадян до постіндустріального інформаційного суспільства.
Дослідна діяльність є ключовою рисою спільної енергетичної політики, яка насамперед добре розвинута в секторах вугільної й атомної енергетики. Втім, спільна політика щодо нафти й газу розроблена гірше.
Транспортну політику безпосередньо згадано в Договорі про заснування ЄЕС.
Спільна сільськогосподарська політика була найсуперечливішою та найменш стійкою. Її реформували практично кожні 5 років з метою відповідності внутрішнім та зовнішнім вимогам.
Структурна політика ЄС – система дій урядів, спрямована на перерозподіл ресурсового потенціалу для створення, розвитку та якісного оновлення бази економічного зростання. Вона будується на основі вироблення національних пріоритетів структурних перетворень промисловості та формування методів регулювання для забезпечення концентрації ресурсів і капіталів на пріоритетних напрямках (економічне зростання зумовлене переливанням ресурсів та капіталів зі збиткових видів діяльності у прибуткові).

6. економіка країн-членів єс: рівень розвитку, спільні та специфічні проблеми

Економіка країн-членів ЄС: рівень розвитку, спільні та специфічні проблеми
Перспективи розвитку європейської валютної інтеграції пов'язаними з економічними перспективами основних країнах Європейського валютного союзу і швидкістю вирішення тих економічних проблем, які загострилися або виникли в цих країнах після переходу на євро.
Для детального аналізу економічного майбутнього країн Єврозони необхідно, перш за все, розглянути ті чинники, які зроблять вплив на стан економіки країн ЕВС в перспективі, інвестиційний і фінансовий клімат, конкурентоспроможність європейських товарів на світових ринках, а також внутрішні економіко-соціальні аспекти. Такими чинниками мають бути посилення процесів економічної консолідації, перспективи євро як міжнародна валюта, економічний потенціал створюваного союзу, а також процес розвитку фінансових ринків.
Поява євро істотно підсилює процеси економічної консолідації в Европе. Останніми роками відбулося помітне зближення основних макроекономічних показників країн ЄС: досягнуті реальні успіхи в забезпеченні стабільності цін, зниженні довгострокових процентних ставок, стабілізації обмінних курсів національних валют, що не входять в Єврозону країн. Із створенням валютного союзу в Европе різко зростає глибина інтеграції усередині самої Єврозони.
Перспективи євро як міжнародна валюта. Сьогодні євро використовується багатьма країнами для створення власних валютних резервів, деякі держави прив'язують курси національних валют до євро. Також євро все частіше використовується як валюта міжнародних контрактів і угод.
Економічний потенціал. Останніми роками Єврозона по розмірах ВВП удвічі перевершувала Японію, але поки все ще поступалася США. Структура господарства в країнах ЕВС майже ідентична: на аграрний сектор доводиться близько 2% ВВП, на промисловість відповідно – 31 і 26%, на послуги – 67 і 72%. До 2005 року в порівнянні з 2000 роком ситуація в цілому змінилася не значно. В той же час, якби Великобританія увійшла в ЕВС, це відставання було б зведене до мінімуму.
Рівень розвитку фінансових ринків. Найслабкішим местомом зони євро є фінансові ринки: по ступеню свого розвитку, глибині, широті і ліквідності вони значно поступаються американським. Єдиним сектором фондового ринку, де Европа утримує сильні позиції, є облігації. Проблема Західної Европи полягає не тільки в тому, що її фондові ринки значно менше американських, але і в тому, що вони багато в чому залишаються національними. Ще один дезинтегруючий чинник – податкове законодавство, воно є національним зараз і буде таким в осяжній перспективі.
Розширення на схід. Аналіз джерел формування бюджету ЄС і основних напрямів його використання свідчить про те, що радикальная реформа бюджетною, регіональною і аграрною политики мала бути завершена ще до початку розширення на схід. Також одному з найважче вирішуваних завдань на етапі приєднання залишається адаптація сільського господарства країн ЦВЕ до європейських стандартів. Усвідомлюючи це, нові країни-члени, безперечно, сподівалися на отримання значних фінансових ресурсів від ЄС. Проте Єдина сільськогосподарська політика (ЕСП) Европейського Союзу вже сьогодні поглинає 50% його бюджету. Система підтримки сільського господарства, що діє в ЄС, давно визнається неефективною і такою, що веде до значного перепроизводству в рамках Союзу, коли значна частина продукції може бути реалізована тільки на зовнішніх ринках по цінах істотно нижче за собівартість. Очевидні напрями необхідних змін, зокрема, істотне скорочення прямих субсидій товаровиробникам. Проте спроби реформирования ЕСП впродовж 2000-2002 рр. виявлялися безуспішними з причини жорсткої позиції низки країн, перш за все Франції. Таким чином, майбутня модель підтримки сільського господарства в рамках ЄС залишається невизначеною.
Приєднання до ЄС нових членів з Центральної і Восточной Европи поставило під сумнів можливість проведення политики солідарності в тому об'ємі і тих формах, в яких вона проводилася в ЄС в 1990-і роки. А це – один з наріжних камней всієї політики європейської інтеграції. Її інструментами являются так звані, структурні фонди і фонд об'єднання, що формуються шляхом жорсткого закріплення за ними определенного відсотка бюджету ЄС.
Вступ до Союзу країн ЦВЕ автоматично істотно знизив і показник сукупного ВВП на душу населення. Всі вступаючі автоматично поповнили число країн-одержувачів зважаючи на свою відсталість.