ББК 63.3(4УКР)Я73
I8ВN 966-504-372-2 |
і Калакура Я. С, 2004 і Видавництво «Генеза», художнє оформлення, 2004
ВІД АВТОРА
Пропонований курс лекцій з української історіографії -це своєрідний підсумок більш як тридцятирічної науково-дослідної і педагогічної праці автора в стінах славетного Шев-ченкового університету. Підготувати такий курс, забезпечити його читання і, нарешті, опублікувати вдалося завдяки, з одного боку, відновленню державної незалежності України, її демократизації, а з другого боку, в результаті звільнення переважної більшості українських істориків, у т. ч. й автора цих рядків, від ідеологічних стереотипів тоталітарної доби, переосмислення вузлових проблем національної історії, історії української думки.
Я належу до того покоління українських істориків, яке професійно та ідейно почало формуватися в добу хрущовської «відлиги», критики культу особи Сталіна, яке повірило деклараціям тодішніх партійних лідерів про те, що повернення до теорії і практики сталінізму не буде. Ми боляче переживали і були глибоко розчаровані, коли просталінським силам вдалося взяти реванш, повалити М. Хрущова, встановити авторитарний режим і відновити репресії супроти інакше думаючих.
|
|
Інтерес до історії історичної думки, який зародився у мене ще в студентські роки, помітно посилився в період навчання в аспірантурі та роботи в Інституті підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті імені Тараса Шевченка. Цей інтерес посилювався у спілкуванні з науковим керівником професором Іваном Івановичем Шевченком, який, будучи істориком КПРС, залишався свідомим українцем і патріотом. Він познайомив мене з найбільш знаним на початку 1960-х років фахівцем у галузі української історіографії Михайлом Івановичем Марченком, чия книга1 користувалася тоді великою популярністю серед студентів, професійних істориків, а водночас піддавалася остракізму з боку
Див.: Марченко М. І. Українська історіографія: з давніх часів до середини XIX ст. - К., 1959.
партноменклатури. Помітний вплив на формування моїх поглядів на українську історіографію мали професори Федір Павлович Шевченко, Петро Михайлович Шморгун, Анатолій Васильович Санцевич, Ярослав Романович Дашкевич та московські історики Микола Миколайович Маслов, Василь Гнато-вич Касьяненко та ін.
Горбачовська перебудова, крах Союзу РСР і утворення незалежних держав, передусім відновлення державної незалежності України, злам залізної завіси з західним світом -все це поставило істориків у принципово нове становище: були відкриті «спецхрани» архівів, бібліотек, музеїв, почалася публікація заборонених праць М. Грушевського, В. Антоновича, Д. Багалія, М. Аркаса, О. Єфименко, І. Крип'якевича. В Україну повернулися не відомі раніше нам праці істориків української діаспори: Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василен-ко, О. Оглоблина, Т. Мацьківа, В. Косика та ін. Великий вплив на еволюцію поглядів пострадянських істориків справили публікації досліджень О. Субтельного, А. Жуковського. У мене особисто позитивний слід залишили зустрічі і спілкування з О. Пріцаком, Л. Винаром, Т. Гунчаком, О. Субтельним та ін.
|
|
У середині 1990-х рр. на історичному факультеті Київського національного університету було відновлено після відомих заборон курс «Українська історіографія». Автор цих рядків опрацював принципово нову його концепцію і програму. На відміну від радянської історіографії в основу нового курсу були покладені українська національно-державницька ідея, принцип окремішності української історії, її зв'язок з європейською історією.
Українська історіографія трактується в цьому курсі як історія зародження і розвитку історичної думки українців, як безперервний і тривалий процес формування української історичної науки, історичної свідомості і культури українського суспільства. Історіографія - категорія науки і духовної культури, вона невіддільна від філософії історії (історіософії), тісно пов'язана з іншими галузями гуманітарних знань. Поряд з науковими, пізнавальними, аксіологічними (світоглядними) вона виконує комплекс соціокультурних функцій. Історія української історичної думки уособлює важливий зріз історії культури, національної свідомості і буття українців, їх духовних цінностей.
У сучасних умовах, коли Україна утверджується як самостійна держава і поступово інтегрується у світове співтовариство, коли відновлюються і збагачуються національні традиції,
повертаються замовчувані імена духовних світочів українського народу, неухильно зростає суспільна роль історичної науки та всіх її підрозділів. Вона покликана правдиво і об'єктивно, науково і неупереджено переосмислювати події і явища минулого на основі раніше недоступних джерел і нових методологічних підходів, рішучого розриву з ідеологічними постулатами тоталітаризму.
Історія національної історичної думки, розвитку української історичної науки наповнена колосальним матеріалом, досвідом і уроками, цінним методологічним інструментарієм, які, взяті в комплексі, мають незамінне значення не тільки для осягнення минулого, але й кращого розуміння сучасності та обріїв майбутнього. З'ясувати незаангажовано і об'єктивно історію України неможливо без знання тенденцій розвитку української історичної науки, тобто без опанування українською історіографією.
Мета пропонованого курсу полягає у з'ясуванні витоків української історіографії, виявленні провідних тенденцій і закономірностей її розвитку, у виокремленні внеску у збагачення історичних знань визначних українських істориків і наукових осередків, інститутів, їх друкованих органів. При цьому пріоритет віддається розвитку досліджень з історії українського народу.
Автор сповідує такий погляд на українську історіографію, за яким вона розглядається як національний компонент світової історичної думки. Загальнолюдські духовні цінності не є безнаціональними або наднаціональними. Світова історична думка інтегрує здобутки істориків усіх народів, незалежно від їх чисельності і величини етнічної території.
Підготовлений курс лекцій не нівелює значення жодного періоду української історії для розвитку історичної науки, в тому числі й радянських часів. Автор лише прагнув відокремити реальний приріст історичних знань від ідеологічних нашарувань тоталітарної доби. З огляду на це автор самокритично переглянув свої власні публікації з історіографії 1970-1980-х рр., відмежувався від пануючих тоді політичних ідеологем, які накидались історичній науці. Йдеться про духовне очищення і покаяння за власні помилки і хиби.
|
|
Багатьом колишнім радянським історикам, особливо історикам партії, в т. ч. й мені, часом дорікають, з одного боку, за «прислужування» комуністичній системі, а з другого боку, за «перефарбування» в умовах незалежності. У Біблії сказано: не
судіть і несуджені будете. Та було б дивним, якби після розпаду радянської імперії, краху комуністичної ідеології, відновлення державної незалежності України, її національного відродження, розгортання демократичних перетворень, розширення доступу до джерел історики продовжували б чіплятися за збанкрутілі схеми і штампи. До того ж, кожен історик є насамперед громадянином України, і він покликаний виконувати свій громадянський обов'язок - служити Україні. Автор сподівається, що ця книга є його маленькою часткою в реалізації високого покликання свідомого українця, скромною цеглиною у будову української національної історіографії.
і! ■:
Україн| історіоз як спеці знань і
ДИСЦИ]
1.1. Поняття «українська історіографія»
історіографії |
І. 2. Прещлет і зшдданя української Ісгоріо;і|зЇЇЩї,'її,роі§:у.г/І£го?0.вці істориків
Опокоандр Удод |
ІСТОРІЯ В ДЗЕРКАЛІ АКСІОЛОГІЇ |
Роль іслоричниі науки та освіти у формуванні духовних цінностей української о народу ві9?0 1930-х рокау |
Д. І. ДОРОШЕНКО
УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ
«1 І ЙИМШИШЯХ #ИЩ |
дгржлвна штял історія ііоаіюпопя. піччю
'її: | ||
ІІІ 1 | ||
О.А. УДОД ..■'-': і |
* ЛЛСРАШШСЕ "і
\ <7 КОЗАЦТВО /
\ МАЛА /
% ЕНЦИКЛОГІЄЛІЯ #
Мета:
З'ясувати, що вивчає українська історіографія, яке її місце в структурі історичної науки, що є предметом і об'єктом історіографії, на яких джерелах ґрунтується українська історіографія.
|
|
Будь-яка наука - філософія, правознавство, кібернетика чи мікробіологія - має свою історію. Власну історію має й історична наука. Галузь знань, яка вивчає історію історичної науки, називають історіографією. Сам термін має грецьке походження: власне історія - розповідь про минуле і графо - писати. В давні та середні віки істориків називали історіографами, тобто особами, що описують історію. Панували посади історіографів при дворах фараонів, імператорів, королів, князів, царів, які мали доступ до владних архівів, викладали офіційну точку зору на історичні події. У XVI ст. стали появлятися історіографи знатних родів, династій, окремих сімей. З XVIII ст., коли історія остаточно утвердилася як наука, як система наукових знань, відбувся своєрідний її поділ на історію людського суспільства та історію самої історичної науки. Згодом виокремились допоміжні (спеціальні) історичні дисципліни: джерелознавство, дипломатика, палеографія, хронологія, сфрагістика і т. д. Історична наука стала інтегрованою системою знань, у якій одне з чільних місць посіла історіографія. Поняття «історіографія» поступово набуло сучасного змісту і стало застосовуватись у трьох основних значеннях: а) як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань; б) як сукупність досліджень, наукової літератури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні; в) науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.
В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні дістав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в Гали-
чині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед російських університетів щодо викладання історіографії. У 1874 р. професор І. Лашнюков опублікував у Києві «Очерки русской историогра-фии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максимович, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович. Зокрема, В. Іконникову належить ґрунтовна праця «Опьгг русской историографии» у двох томах. У ній висвітлювався також розвиток знань про Україну, яку офіційно називали Південно-Західною Руссю. У вислідах В. Антоновича аналізувалась історіографія литовської доби української історії та української культури. І. Франко в 1904 р. опублікував у енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю про південноруську літературу, в т. ч. й історичну, а також про усну творчість, народну пісню, окресливши самобутність української етноісторії. Д. Баталій у 1911 р. опублікував виклад своїх лекцій у Харківському університеті під назвою «Русская историография». У цих лекціях велика увага приділялась працям з історії України. Власне з часів В. Антоновича, М. Гру-шевського, Д. Баталія, І. Франка, М. Драгоманова бере свій початок українська історіографія як галузь знань про історію української історичної думки або про сукупність праць з української історії. Сам термін «українська історіографія» одним з перших запровадив у науці професор Київського університету М. Василенко («малоруська історіографія»). І. Джеджора, М. Грушевський та О. Грушевський вживали поняття «українська історіографія» для означення всієї наявної на той час літератури з історії України-Руси. У 1914 р. М. Грушевський оприлюднив дискурс про розвиток українських досліджень у XIX ст., яким відкривалось двотомне енциклопедичне видання «Украинский народ в его пропілом и настоящем». Він розглядав генезу української історичної думки як ідейне ядро розвитку українознавства, а літературу козацької доби - як вихідний пункт української історіографії. Весь подальший розвиток історичних досліджень учений аналізував у контексті суспільно-політичної думки та громадсько-політичних рухів на підавстрійських та підросійських землях українців. У тому ж 1914 р. О. Грушевський виступив у часописі «Україна» зі статтею, в якій безпосередньо аналізував витоки нової української історіографії.
На розвиток досліджень з української історіографії позитивний вплив справила Українська революція 1917-1920 рр. В. Біднов видав у Катеринославі в 1920 р. брошуру «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)», яка
відкривала нову сторінку в утвердженні поняття «українська історіографія».
Найбільш повне визначення української історіографії опрацював Д. Дорошенко, виклавши його в 1922-1925 рр. в «Огляді української історіографії». Під українською історіографією він розумів історію розвитку «української історичної думки». Як зазначав згодом О. Оглоблин, «Огляд...» Д. Дорошенка він поклав в основу курсу лекцій з української історіографії в Київському університеті у 1920-х рр. У Харківському університеті лекції з української історіографії читав Д. Баталій і на їх базі підготував «Нарис української історіографії» (1923).
У1929 р. київський історик О. Гермайзе підсумував розвиток української історичної науки за період з 1919 р., і це була одна з останніх радянських наукових розвідок міжвоєнного періоду, в якій фігурувало поняття «українська історіографія». Воно продовжувало застосовуватись лише у працях, що виходили у Львові (до 1939 р.) та в українській діаспорі. Тільки в часи хрущовської «відлиги» стараннями М. Марченка на короткий час термін «українська історіографія» відновився, хоча й застосовувався з властивим для радянської науки ідеологічним трактуванням.
Погоджуючись з думкою Л. Винара про те, що заслуга Д. Дорошенка полягає у розгляді української історіографії як окремої історичної дисципліни, у виявленні її залежності від польської і російської історіографій, в обґрунтуванні періодизації і державницької орієнтації української національної історіографії, вважаємо за можливе приєднатися до Дорошен-кового визначення історіографії, з якого концептуально вибудовується і пропонований курс лекцій як системний виклад у хронологічній послідовності основних етапів зародження і розвитку української історичної науки.
1.1. Поняття «українська історіографія»
Українська історіографія - спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії. З такого обширного визначення логічно випливає висновок про нетотожність понять «українська історіографія» та «історіографія України», оскільки остання досліджує розвиток, повноту і достовірність знань лише з історії України, її окремих періодів або конкретних подій
української історії. Не слід також ототожнювати поняття «українська історіографія» та «історіографія в Україні», адже на теренах України у різні періоди історії працювали історики, наукові осередки, що представляли собою польську, російську, австрійську, угорську, німецьку, румунську, кримськотатарську та інші національні історіографії. Водночас українську історіографію розвивали і збагачували історики не лише материкової України, а й ті, що емігрували в інші країни.
У структурі історіографії виділяють загальну, предметну, галузеву, проблемну. Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати у контексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки. Усі інші структурні компоненти більшою мірою пов'язані з історіографією України. Вони віддзеркалюють процес нагромадження знань, їх повноту або з певної галузі (культура, військова справа, господарське життя), або з конкретної проблеми (козацько-гетьманська держава, українська революція, рух опору і т. д.).
У вже згадуваному «Огляді української історіографії» Д. Дорошенко аналізував такі компоненти історіографії, як формування загальної культури та історичної свідомості українського суспільства, внесок провідних істориків і мислителів, наукових осередків і центрів як на материковій Україні, так і за її межами, видання і поширення історичних праць.
До зачинателів української історіографії як навчальної дисципліни правомірно відносять І. Крип'якевича, одного з най-обдарованіших учнів М. Грушевського. Ще на початку 20-х рр. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу наукового синтезу всієї української історії.
У добу сталінського тоталітаризму на термін «українська історіографія» було накладено табу, а провідних українських істориків спіткала доля репресованих або розстріляних в'язнів. Лише після XX з'їзду КПРС у добу хрущовської «відлиги» на якийсь час було «реабілітовано» поняття «українська історіографія», хоча й з спотвореним, так званим партійно-класовим трактуванням. Як виклик тоталітарній системі і вияв громадянської мужності можна розглядати появу в 1959 р. навчального посібника під назвою «Українська історіографія» професора М. Марченка. Влада і партократія не могли простити вченому його твердження про те, що національні особ-
ливості країни, своєрідність історичного життя народу позначаються на її історіографії, що «українська історіографія своєрідна особливостями в такій мірі, в якій був своєрідним історичний процес розвитку української нації і держави».
Реанімація сталінізму в часи Брежнєва супроводжувалась посиленою атакою на будь-які вияви національної самобутності України. З наукового вжитку знову вилучили термін «українська історіографія», його не було включено навіть до словника «Радянської енциклопедії історії України», а видання міжвідомчого наукового збірника «Історіографічні дослідження в УРСР» було заборонене. Українська радянська історіографія розглядалася як невід'ємна, хоча й периферійна, частина радянської історичної науки. Книги, що присвячувались історіографії з історії УРСР, були віднесені до історіографії СРСР і, за оцінкою Л. Винара, не мали «нічого спільного зі справжньою українською історичною наукою», були служанкою російсько-радянського режиму.
Водночас не слід перекреслювати історіографічні публікації 1960-1980-х рр. в УРСР, оскільки, попри всю їх ідеологічну заангажованість, вони давали загальне, хоч і далеке від істини і об'єктивності, уявлення про тенденції суперечливого, часом спотвореного, розвитку історичних знань, висвітлювали діяльність конкретних істориків, наукових установ, зокрема інститутів історії, археології, суспільних наук АН УРСР, вузівських кафедр, інших осередків історичних досліджень.
Для утвердження наукового розуміння української історіографії важливе значення мали праці провідних істориків української діаспори. В умовах ідеологічного протистояння СРСР і західних держав, «холодної війни» вони зберігали і примножували національні традиції української історіографії, відстоювали самобутність і окремішність наукової схеми історії українського народу, опрацьованої М. Грушевським і модернізованої О. Оглоблиним, створили наукову школу української історіографії в діаспорі, Українське історичне товариство, заснували часопис «Український історик».
Особливо плодотворно працює в царині теоретико-методо-логічних проблем української історіографії Любомир Винар. Розглядаючи історіографію як спеціальну історичну дисципліну, що вивчає історію розвитку історичної науки, він водночас ув'язує її з історіософією, яка дає філософську інтерпретацію не тільки історичного, але й історіографічного процесу1.
1 Винар Л. Михайло Грушевський в українській і світовій історії. -Нью-Йорк-Торонто-Київ-Париж, 1993. - С. 14-15.
Відновлення суверенітету, а згодом державної незалежності України заклало надійні підвалини для відродження національних ознак української історіографії, для повернення історичній науці в Україні її природних функцій, очищення від ідеологічних догм і більшовицьких стереотипів, для соборності українських істориків. У 90-х рр. XX ст., на початку нинішнього XXI ст. відбувся ряд наукових конференцій, вийшла в світ низка досліджень, що дозволило значно просунутись уперед щодо розуміння і трактування поняття «українська історіографія», її витоків і основних етапів розвитку.
До найбільш продуктивних здобутків у царині з'ясування сутності української історіографії як наукової і навчальної дисципліни можна віднести посібник професора Дніпропетровського національного університету Ірини Колесник «Українська історіографія (XVIII - початок XX століття)», перша частина якого присвячена питанням теорії, методології та історії української історіографії1. Важливі узагальнення щодо розвитку знань з історії України від найдавніших часів до посттоталітарного суспільства здійснили В. КоцуртаА. Коцур у курсі лекцій з історіографії історії України2, а також у серії статей та монографії професора Володимира Потульницького3.
Отже, сучасне розуміння української історіографії зводиться до її трактування як спеціальної галузі української історичної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історичних установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину, внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості.
Як галузь науки українська історіографія склалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумовувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи подальшого нарощування історичних знань. З другого боку, стимулом розвитку української історіографії були ріст національ-
1 Див.: Колесник І. Українська історіографія (XVIII - початок XX
століття). - К., 2000.
2 Див.: Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України:
Курс лекцій. - Чернівці, 1999.
3 Потульницький В. А. Українська та світова історична наука //
Укр. іст. журнал. - 2000. - № 1, 2, 3, 4; Його ж. Україна і всесвітня
історія. Історіософія світової та української історії ХУПІ-ХХ століть. -
К., 2002.
ної свідомості, наростання національно-визвольного руху, Українська революція і відновлення національної державності України в 1917-1920 рр.
Складання української історіографії як галузі науки стимулювалось також потребами її вивчення, становлення її як навчальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного українського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжувались запровадженням до навчальних планів курсів історіографічної проблематики. Стимулом до виокремлення української історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчальної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебував у 1920-х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.
Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його лицемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було короткочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділено українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків.
Таким чином, українська історіографія як спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історичної думки.
1.2. Предмет і завдання української історіографії, її роль у підготовці істориків
Кожна наука має свій предмет вивчення, яким вона відрізняється від інших наук. Предметом української історіографії є закономірності нагромадження знань і розвитку української історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки. Іншими словами, предмет історіографії
складають не сам історичний процес, не конкретні факти, події, явища історії, а лише ті, що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці події, факти і явища.
Українська історіографія фіксує і аналізує наступність розвитку знань, появу нових концепцій не лише з історії України, а й внесок украшських істориків у дослідження світової історії, історії зарубіжних країн, інших народів. Слід мати на увазі, що предмет історіографічного дослідження пов'язаний, але не співпадає з об'єктом пізнання, а тому дуже важливо враховувати це як у дослідницькій, так і в педагогічній практиці. Дослідник завжди виступає в ролі суб'єкта пізнання, а все, що він вивчає, є, відповідно, об'єктом дослідження.
Об'єктом української історіографії виступають її творці, а точніше, результати діяльності окремих осіб або їх груп, причетних до розвитку української історичної науки, формування історичної свідомості українського народу. Ці результати наукових пошуків українських істориків зматеріалізовані у вигляді літописів, наукових праць, матеріалів наукових конференцій, періодичних видань. Отже, до об'єктів історіографії відноситься діяльність украшських істориків, наукових історичних установ, інститутів, кафедр, наукових товариств і видавництв як у самій Україні, так і за її межами. Йдеться, зокрема, про Наукове товариство імені Шевченка, Товариство Нестора Літописця, Українське історичне товариство, Історичну секцію ВУАН, очолювану М. Грушевським, Інститут історії України НАН України, археографічні комісії, історичні кафедри і факультети університетів, про часописи «Київська старовина», «Україна», «Українськийісторичний журнал», «Український історик», «Пам'ять століть», наукові збірники, вісники тощо. Об'єкти історіографії тісно ув'язані між собою, а їх системне дослідження дозволяє з'ясувати теоретичні, методологічні та організаційні засади розвитку історичного знання, його зміст.
Які ж завдання української історіографії як наукової галузі і навчальної дисципліни? Вони випливають з самого предмета дисципліни і включають у себе пошук аргументованих відповідей на наступні питання:
• Коли і як зародилася українська історична думка, де її ви
токи, які основні етапи у своєму розвитку вона пройшла і що
представляє собою сьогодні?
• Хто з представників українства зробив найбільш помітний
внесок у розвиток історичних знань, появу нових концепцій,
хто збагатив українську історіографію новим розумінням тих
чи інших епох, періодів, процесів, подій і явищ власної і за
рубіжної історії?
• Яка роль наукових осередків, товариств та видавничих
інституцій у розвитку української історичної науки, в популя
ризації її надбань в Україні та в світі?
• Які провідні наукові школи, напрями, течії характеризу
ють розвиток української історичної думки і як вони взаємо
зв'язані з тенденціями світової історіографії?
• У чому полягає вплив історичної науки на розвиток су
спільної свідомості, в т. ч. історичної, і як конкретно-історичні
умови впливають на розвиток історичних знань?
• Як змінювалась проблематика історичних досліджень у
залежності від того чи іншого періоду історії, як збагачувались
джерельна база і методи досліджень?
У пошуках відповідей на ці та інші питання криється призначення історіографії як науки і навчальної дисципліни, розуміння її місця і ролі у підготовці нової генерації професійних істориків.
За образним порівнянням М. Грушевського, історія соліда-ризує різні покоління людей. Вона, як естафетна палиця, передає від попередніх до наступних генерацій історичний досвід, мудрість, повчальні уроки. Вивчаючи історію зародження і розвитку української історичної думки, нинішні студенти глибше усвідомлюють її витоки, національну самобутність, ок-ремішність і нерозривний зв'язок із світовим історіографічним процесом. Майбутні історики, опановуючи професійний досвід попередників, методологічний інструментарій своїх учителів, прилучаються до їх наукових лабораторій, вчаться критично осмислювати і оцінювати здобутки істориків, виокремлювати їх персональний внесок у прирощування знань.
Колосальний вплив на формування професійних і моральних якостей молодих істориків має особистий приклад видатних учителів, їх життя і творчість, духовні цінності. Непере-вершені зразки чесного і самовідданого служіння Україні, історичній правді залишили нам М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Дорошенко, Д. Баталій, І. Крип'якевич, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Ф. Шевченко, М. Брайчевський, О. Апанович та багато інших.
Історіографія постійно нагадує про суд історії, про особисту відповідальність історика перед своїм народом. Вона засвідчує, які погляди, концепції істориків не витримали перевірки часом і були переглянуті наступниками.
У процесі вивчення української історіографії комплексно реалізуються її головні функції: пізнавальна, методологічна, конструктивно-критична, прогностична, світоглядна та ін.
Пізнавальна функція закладена в самій природі історіографії, що віддзеркалює процес нагромадження історичних знань, виокремлення їх в окрему наукову систему. Ця функція поєднує предмет і об'єкт історіографічного пізнання. Історіографія має справу не лише з практикою історичних досліджень, але й з теоретичним пізнанням, оскільки виявляє провідні тенденції розвитку історичної думки, виводить його закономірності, опрацьовує критерії достовірності та істинності історичних знань. Вона закріплює ті парадигми історичної науки, які дістали найбільше визнання, аргументацію, підтверджені історіографічною практикою.
Дедалі більше виявляється методологічна функція історіографії, що пов'язана з критичним осмисленням і відбором методологічних принципів (правил) історичного пізнання, ефективних методів дослідження. Вивчення української історіографії дозволяє заглибитись у наукову лабораторію провідних істориків, осягнути їх методологічний інструментарій.
Історіографія не тільки підбиває підсумки досліджень, але й критично оцінює набутки різних поколінь, виявляє вузькі, недостатньо опрацьовані проблеми, окреслює теми, що потребують додаткового або нового вивчення. В такий спосіб реалізується її конструктивно-критична та прогностична функції. З студентських років завдяки історіографії формується творчо-аналітичне мислення історика, критично-оцінювальне ставлення до історичної спадщини попередніх поколінь дослідників, їх досвіду.
З цією функцією тісно пов'язана світоглядна, або аксіо-логічна, функція історіографії. Українська історіографія дає колосальний морально-духовний заряд молодій генерації істориків, озброює їх національно-державницьким світоглядом, високими моральними якостями, формує почуття відповідальності перед суспільством. Ідейний вплив історіографії посилюється інтегративним характером її знань, оскільки вона уособлює відомості з суспільно-політичної, соціально-економічної, культурно-духовної, національно-етнічної історії, розкриває взаємозв'язок історичних знань з філософією, культурологією, правом і т. п.
Підсумовуючи сказане, слід наголосити, що українська історіографія є окремим компонентом історичної науки, який має свій предмет та об'єкт пізнання і виконує спеціальні функції. Вона відіграє пріоритетну роль у підготовці професійних істориків, справляє великий вплив на формування масової історичної свідомості, історичної культури і мислення. 18
1.3. Джерела української історіографії
Будь-яка наука ґрунтується на джерелах, на тих цеглинах, що містять певні відомості, аналіз і синтез яких дозволяє вибудувати систему знань з тієї чи іншої галузі знань. Має свої джерела й історіографія. Що ми розуміємо під джерелом української історіографії?
Історіографічні джерела відбивають специфічні історіографічні факти, тобто ті, що містять відомості з історії історичної науки, про важливі події і явища в їі розвитку, про осіб та осередки, які збагатили історичні знання. Завдяки історіографічним джерелам створюється можливість відтворити особливості суспільної свідомості, конкретно-історичні умови, в яких жив і творив історик, з'ясувати вплив самої історичної науки на життя і розвиток суспільства.
Джерела з історіографії тісно пов'язані з історичними джерелами взагалі. Часом історичне джерело може виступати й історіографічним джерелом або навпаки. Візьмемо для прикладу «Літопис Самовидця». В залежності від того, яке дослідження провадиться, ця пам'ятка може бути історичним або історіографічним джерелом. Для історика, що вивчає козацько-гетьманську добу української історії, «Літопис Самовидця» є незамінним джерелом для осмислення Визвольної війни українського народу, феномену українського козацтва.
Водночас цей літопис є винятково цінним джерелом для історіографа, що досліджує особливості розвитку історичних знань в Україні на рубежі XVII—XVIII ст. У даному випадку «Літопис Самовидця» виступає як унікальна пам'ятка української історичної думки.
Взяті в комплексі історіографічні джерела розглядаються як джерельна база історіографії, яка дозволяє дослідити історико-науковий процес у всій його повноті, виявити провідні тенденції, вивчити певні закономірності розвитку історичної думки, з'ясувати найхарактерніші досягнення, труднощі, недоліки.
Сучасна наука ще не виробила універсальної схеми класифікації, тобто наукової систематизації і групування джерел за певними спільними ознаками, оскільки для кожної епохи, для кожного історіографічного періоду розвитку історичної науки властиві деякі специфічні різновиди джерел. І все ж можна запропонувати їх умовну класифікацію за видовим принципом.
З погляду хронології відомості про форми історичних уявлень, знань містить усна народна творчість: міфи, легенди, перекази, історичні думи, пісні. Цей різновид усної історії не
вичерпав себе і в новітні часи, коли поряд з писемною історією, здебільшого офіційною, формувалося народне розуміння історичних подій і явищ, нерідко альтернативне до офіційної точки зору, і передавалось з уст в уста. Ця група джерел дає зріз суспільної історичної свідомості, дозволяє простежити відбиток на ній поширюваних наукових поглядів істориків і зворотний вплив суспільної свідомості на світогляд істориків.
З виникненням писемності усні джерела (міфи, легенди, перекази, думи) стали фіксуватися в літописах та інших джерелах. І все ж основну, або домінуючу групу історіографічних джерел складають наукові дослідження, опубліковані та рукописні книги, брошури, статті, матеріали конференцій. Пріоритетним носієм розвитку науки виступають монографії, тобто дослідження, присвячені якійсь одній проблемі. Вони, як засвідчує практика, є головним каналом розвитку і поширення знань, закладають фундамент створення узагальнюючих праць.
Свою специфіку як історіографічне джерело мають навчальні посібники, підручники, науково-популярна та довідкова література, а також публіцистичні твори істориків. Цей різновид джерел має відповідну специфіку, зумовлену своїм функціональним призначенням, науково-популярним викладом матеріалу. Підручники, навчальні посібники здебільшого синтезують найновіші здобутки наукових досліджень на час їх створення, що наближає їх до академічних праць. З точки зору впливу навчальної літератури на формування суспільної історичної свідомості їй належить пріоритетне місце. У XX ст. переважну більшість навчальних посібників з історії створювали провідні науковці. їм відводилась визначальна роль у підготовці статей з історії до енциклопедій, зокрема історичних, енциклопедії українознавства, довідникових видань. Що стосується публіцистики, то вона нерідко дає первісне відображення й узагальнення явищ історичної науки.
Своєрідним різновидом історіографічних джерел і водночас жанром історіографічних дискурсів.виступають біобібліо-графічні довідники, бібліографічні огляди історичної літератури, рецензії на наукові дослідження і навчальну літературу1. Книжкова палата України, Національна бібліотека ім. В. І. Вер-надського, Історична та інші бібліотеки регулярно видають бібліографічні покажчики, в т. ч. історико-тематичні, що да-
1 Див.: Вчені Інституту історії: Біобібліографічний довідник. — Вип. 1. -К., 1998; Навчальна література з історії, видана в Україні в 1989-2000 роках: Бібліографічний покажчик. - Київ-Суми, 2001 та ін.
" к»ть уявлення як про кількісні параметри праць, так і про їх те-латичну спрямованість. Огляди книг і рецензій містять оцінку фахівців тих чи інших праць, часто історіографічну.
Важливу групу історіографічних пам'яток становлять джерела особового походження. Йдеться про автобіографії істориків, їхні спомини, мемуари, щоденники, листи, особові архівні фонди або приватні колекції. Тільки за минуле десятиріччя оприлюднені автобіографічні матеріали, щоденники, спогади, листи М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушев-ського, Д. Дорошенка, О. Оглоблина та інших істориків, що містять багаті на інформацію відомості щодо розвитку історичної науки. Джерела особового походження, взяті в комплексі з критико-бібліографічною літературою, дають важливі відомості про життєвий і творчий шлях відомих істориків, їхній науковий досвід, вплив на формування нової генерації дослідників.
Окремо слід зупинитися на специфіці документальних джерел в історіографії, які в конкретно-історичних дослідженнях відіграють пріоритетну роль. До історіографічних дискурсів залучаються ті документи державних, громадських, наукових, видавничих органів та установ, які безпосередньо або опосередковано мали вплив (позитивний чи негативний) на розвиток історичної науки, діяльність наукових центрів, підготовку професійних істориків, видання і поширення історичної літератури. Документальні джерела незамінні при вивченні організаційної сторони розвитку історичної науки.
Історіографічне значення документальних джерел полягає в тому, що вони відбивають офіційні настанови історикам, які в умовах радянського тоталітаризму носили директивно-зобов'язувальний характер. Яскравим підтвердженням цього є документи, вміщені у збірнику «У лещатах тоталітаризму»1, які віддзеркалюють репресивно-переслідувальну політику компартійного режиму щодо колективу провідної установи історичної науки - Інституту історії України АН УРСР. До історіографічних досліджень дедалі частіше залучаються зображальні та речові джерела. Йдеться про фотографії провідних істориків, їхні особисті речі, предмети побуту, музейні колекції, дослідницькі засоби, робочі кабінети, кіно-, відеодокументи, фонозапи-си. У сучасній історіографії акцент робиться на персоніфікацію історичної науки, на особистісний підхід до її розвитку, що й висуває ці різновиди джерел на одне з чільних місць.
1 У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії НАН України (1936-1956 рр.) / Збірн. докум. матер. - У 2-х част. - К., 1996.
Усі різновиди історіографічних джерел мають важливе пізнавальне значення, містять притаманну для них інформацію. Простежити генезу історичних знань, стан історичної науки в той чи інший період, з'ясувати її вплив на сучасне духовне життя, встановити появу нових концепцій і внесок конкретних істориків або наукових осередків у розвиток історичної думки можна лише на засадах комплексного, системного використання всіх груп історіографічних джерел, критичного підходу до них. Важливу роль у джерелознавчому опрацюванні історіографічних джерел відіграють аналітична, синтетична, логічна та фактична їх критика.
Отже, українська історіографія як галузь знань і навчальна дисципліна базується на комплексі різноманітних джерел що є носіями історіографічної інформації, викладеної у словесній зображальній або речовій формах.
___________ Загальні висновки
Українська історіографія займає важливе місце в структурі
історичної науки і виконує спеціальні функції, вивчає історію за
родження і розвитку української історичної думки, діяльність
проввдних істориків і наукових осередків, їх внесок у вітчизняну і
зарубіжну історію. у
Предметом української історіографії виступають український історичний процес та закономірності розвитку української історичної науки. До їх основних об'єктів відносяться результати діяльності історичних інституцій і товариств, видавництв, окремих істориків. Пам ятки, що містять відомості про ці об'єкти, служать історіографічними джерелами української історіографії.
___________ Запитання для самоконтролю
1. Що спільного і в чому різниця між поняттями
«українська історіографія» та «історіографія історії
України»?
2. Чому історіографію відносять до спеціальних галу
зей історичної науки?
3. Кому з істориків належить першість у запрова
дженні терміна «українська історіографія»?
4. Дайте визначення предмета української історіогра
фії, обґрунтуйте її місце в структурі історичної науки.
5. З якими об'єктами має справу українська історіо
графія?
6. На яких основних групах джерел ґрунтується ук
раїнська історіографія?
Творі засаді* «та осної розшг
упрвжт
1.1. Методологіятаронятійно-тврмінологічний --. апарат Ієноріографії •* .■■
шрїі ІІ.2. Періодизація української історіографи
|НШ. Літерш^ра з*української історіографії
В.ВШД1-АЄЦІ.КИЙ
■ СГРК УКРЛЬїСЬКІ ІСТОРИКИ
^. ?~'*і?ї.?■*!'.' ■ /.'"^
тахінсь