Ішвю тонші» лт шшіі і лиш

В. Антонович

Мета:

Розкрити роль університетів, насамперед Харківського та Київського, у розвитку української істо­ричної науки і освіти, створення історичних гуртків, това­риств, археографічних комісій, підготовку професійних істориків, з'ясувати значення творчості Т. Шевченка, його світогляду для формування історичної свідомості україн­ського суспільства; висвітлити нові явища в розвитку історичної думки в Галичині.

Середина та друга половина XIX ст. пов'язані з подальшим утвердженням наукових засад української історичної думки, трансформацією її в науку, формуванням її національних тра­дицій. Вирішальну роль у становленні української історичної науки відіграло заснування та діяльність університетів: Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського (Оде­ського), а згодом і Чернівецького, які виступали потужними осередками розвитку історичних знань, проведення архео­графічних та історичних досліджень, підготовки професійних істориків. Створення історичних товариств, археографічних комісій, заснування науково-популярних часописів - все це по­зитивно впливало на прирощування і поширення історичних знань, зростання національної свідомості українського народу. У відповідь на реакційну політику царизму, його антиук­раїнські циркуляри наростав національно-визвольний рух, який помітно стимулював розвиток національної історіографії.

Могутній вплив на національно-визвольний рух, на форму­вання історичної свідомості справляли творчість Т. Шевченка, його народно-демократична історіософія, діяльність кирило-мефодіївців та громад. Це сприяло утвердженню в українській історіографії народницького напряму. Його прихильники вва­жали, що рушієм історичного процесу є народ, насамперед селянські маси, а тому наука має досліджувати соціальну та побутову історію народу як головного носія національних

цінностей, національної культури, мови, звичаїв і традицій. Представники цього напряму сповідували ідею окремішності української історії. Народницький напрям, продовжуючи традиції романтизму, виявився максимально готовим до сприйняття історіософії лібералізму та позитивізму. Серед провідних постатей романтизму і зародження народницької історіографії слід назвати М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, П. Чубинського, В. Антоновича, Ф. Вовка, П. Жи-тецького, М. Драгоманова та ін.

У 60-80-х рр. XIX ст. зміцнюються контакти істориків і громадських діячів Наддніпрянської України та Галичини, яка починає відігравати дедалі більшу роль у загальноук­раїнському русі. Утворення Літературного товариства імені Тараса Шевченка, його трансформація в Наукове, діяльність «Просвіти» - все це дало новий імпульс розвитку історичної науки у межах українських земель.

IX. 1. Формування університетських осередків української історичної науки XIІ—XIIІ ст. В.Антонович

Від появи перших університетів (ХІІ-ХШ ст.) в Італії, Іспанії, Франції, Англії започатковується їхня унікальна роль у розвитку історичних знань як центрів науки і культури. Піонерами університетської освіти в Україні були вже зга­дувані Острозька та Києво-Могилянська академії. Першим класичним університетом на українських землях став Львів­ський університет (1661), створений на базі колегії, в якому викладалися всі університетські предмети, включаючи філо­софію й історію, присуджувались ступені бакалавра, магістра і доктора. У попередній лекції зазначалося, що після входжен­ня західноукраїнських земель до Австрійської імперії була відновлена діяльність Львівського університету (1784), підви­щено його статус, а в 1817 р. йому присвоїли ім'я імператора Франца І. З 1848 р. в університеті допускалося викладання українською мовою і створювалася кафедра української мови та літератури. Найбільше уваги розвитку і поширенню істо­ричних знань приділялося на філософському і юридичному факультетах, де сформувався ряд українських істориків.

У 1870 р. в університеті утворилося українське студентське товариство «Академічна бесіда», учасники якого виявляли щире зацікавлення історією України. Спадкоємець товариства

«Академічний гурток» започаткував видання журналу «Друг». У ньому співпрацювали І. Франко, М. Павлик, публі­кувалися листи М. Драгоманова, в яких обстоювалася ідея цілісності українського руху, його єдності у межах Галичини та Наддніпрянщини.

На підросійських землях України перший університет було засновано в Харкові (1805) з ініціативи відомого українського вченого і громадського діяча В. Каразіна, якого сучасники на­зивають «українським Ломоносовим». У складі університету поряд з іншими функціонував історико-філологічний факуль­тет, з яким пов'язані імена багатьох істориків, зокрема А. Беке-това, Л. Боровиковського, П. Гулака-Артемовського, М. Косто­марова, І. Срезневського, М. Луніна, Д. Багалія, М. Дринова, А. Ковалевського та ін.

Визначна роль у розвитку історичної думки та її поширенні належала історико-філологічному гуртку, який утворився на початку 30-х рр. XIX ст. навколо професора Ізмаїла Срезнев­ського (1812-1880). Росіянин за походженням, він сформував­ся в культурному середовищі Слобідської України, щиро за­хоплювався історією і побутом українського народу, коза­цтва, збираючи унікальні етнографічні матеріали на Харків­щині, Катеринославщині, Полтавщині, спілкуючись з ученими-славістами, з істориками Галичини і Закарпаття Я. Головаць-ким, І. Вагилевичем, О. Духновичем та ін. Гуртківці сповідува­ли ідеї романтизму, свідченням чого стало видання «Украинско-го альманаха», на сторінках якого публікувалися історичні та етнографічні розвідки, народні пісні, історичні думи.

Особливу роль у публікації джерельних матеріалів та аналітичних оглядів з історії українського козацтва відіграв історико-літературний збірник «Запорожская старина*, який видавав І. Срезневський. На сторінках 6 випусків збірки (1833-1838) вперше побачили світ наукові розвідки про героїчне минуле українського народу, уривки з козацьких літописів, з «Історії Русів», твори про гетьманів, повстання Косинського, Наливайка, Остряниці та ін.

І. Срезневському належить цінне дослідження з історії Слобожанщини від її заселення до перетворення у Харківську губернію. Однак після переїзду до Петербурга, де він очолив університетську кафедру славістики, його інтерес до україн­ської історії згас.

Історики Харківського університету оприлюднили ряд важ­ливих наукових дискурсів з історії України на сторінках

періодики - «Харьковского еженедельника», «Украинского вестника», «Украинского журнала» таін.

Особливу роль у розвитку української історичної науки су­дилося відіграти Київському (Імператорському) університе­ту Св. Володимира, заснованому 1834 р. Символічно, що його першим ректором був Михайло Максимович (1804-1873) -визначний український учений, історик, фольклорист і етно­граф. Уродженець Золотоніщини, вихованець Новгород-Сіверської гімназії і Московського університету, він унікально поєднав у своїй творчості природо-, мово- і українознавство. Незважаючи на те, що за українофільські погляди царизм всіляко усував його від академічно-наукової діяльності, він ба­гато зробив на ниві української історіографії. Як прихильник романтизму і народницького напряму в історичній науці, М. Максимович чільне місце надавав проблемам формування українського народу, його самобутності. Він відкинув твер­дження М. Погодіна про «великоруське населення» Києва, пе­реконливо довів, що суспільно-політичне і духовне життя Київщини не припинялося і в часи монголо-татарського панування, вказав на спадкоємність княжої і козацько-геть­манської доби в українській історії. Праці М. Максимовича «Нарис Києва», «Листи про Б. Хмельницького», «Досліджен­ня про гетьмана Конашевича-Сагайдачного», «Розповідь про Коліївщину» та інші відіграли важливу роль у розвитку істо­ричних знань, у становленні української національної історіо­графії. Вченому належить ряд археологічних досліджень: «Ук­раїнські стріли найдавніших часів», «Археологічні записи про Київ та околиці», унікальних дискурсів з української фольк­лористики. Велика заслуга М. Максимовича в започаткуванні української археографії, як видавця «Руської правди», «Повісті минулих літ», багатьох інших унікальних історичних пам'яток: грамот, універсалів, актових документів. Він автор першого віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім» ук­раїнською і російською мовами, засновник літературно-публіцистичних альманахів «Денниця», «Киевлянин», «Укра-инец». Своїм інтелектом і творчістю М. Максимович справив колосальний вплив на виховання кількох поколінь україн­ських істориків, на започаткування історичної науки в Київ­ському університеті та в Україні взагалі.

У 1840-х рр. в університеті працював видатний український історик Микола Костомаров (1817-1885) - вихованець Харківського університету, один із засновників Кирило-Ме-

фодіївського братства, автор знаменитої «Книги буття ук­раїнського народу». У 1864 р. вчена рада Київського універси­тету присвоїла йому ступінь доктора російської історії, а в 1876 р. він став членом-кореспондентом Російської академії наук. Монографічні дослідження М. Костомарова «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», наукові розвідки про гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, тритомник «Русская история в жизнеописаниях ее важней-піих деятелей» - це великий і вагомий масив знань з україн­ської та російської історій, побудований на фундаменті доку­ментальних джерел.

Заслуга М. Костомарова насамперед у тому, що досліджен­ня української історії він намагався поставити на тверду нау­кову основу, обґрунтувати ідею окреміпіності української нації, її права на власну державу, самобутності українського історичного процесу. Будучи представником романтичного напряму історіографії, вчений під впливом репресій супроти українського руху поступово відходив від ідеї українського авто-номізму до ідеї слов'янської єдності, слов'янського феде­ралізму, а після повернення із заслання став відверто сповіду­вати лояльність до політики царизму щодо України, залишаю­чись противником монархії.

І все ж в українській історіографії постать М. Костомарова знакова, вона невіддільна від становлення українознавства. Його перу належить понад 200 праць з історії України і Росії. Історизмом проникнута більшість художніх і публіцистичних творів історика.

У Київському університеті працював ряд інших визначних істориків, серед яких особливо рельєфно вирізняється постать професора Володимира Антоновича (1830-1908) - вихованця історико-філологічного факультету Університету Св. Володи­мира, видатного вченого і громадського діяча. До його особи і творчості ще не раз будемо звертатися, оскільки саме В. Анто­новичу судилося стати фундатором української національної історіографії, одним з творців наукової школи істориків-документалістів. Київську громаду, одним із засновників і провідників якої був В. Антонович, справедливо називають двигуном народницького руху, що суттєво впливав на розвиток історичної науки, українознавство взагалі, на утвердження народницького напряму в українській історіографії, на фор­мування історичної і національної свідомості українського суспільства. В. Антонович був головним редактором Київської

Тимчасової комісії для розбору давніх актів, очолював Істо­ричне товариство Нестора Літописця, заснував архів і ряд му­зеїв університету, започаткував лекційний курс з історичного джерелознавства в Київському університеті. Його докторська дисертація була присвячена історії Великого князівства Ли­товського та місцю в ньому України.

У мозаїці праць видатного історика домінуюче місце займа­ють дослідження з української історії. Серед них: «Про поход­ження козацтва», «Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта», «Київ та його доля і значення з XIV до XVI ст.», «Археологічна карта Київської губернії» та багато інших. Червоною ниткою через праці історика проходить ідея само­бутності українського народу, її споконвічності. Він був у числі перших, хто науково застосував поняття «Україна-Русь», порушив питання про українськість Київської Русі, виклав своє бачення історії українсько-польських та україн­сько-російських взаємин. В. Антонович у своїй знаменитій «Сповіді», в наукових працях виклав концепцію української історії як історії народних мас, простих людей. Ця концепція чітко простежується в лекційному курсі з історії українського козацтва, який він читав неофіційно.

Вагомий сегмент творчої спадщини В. Антоновича станов­лять джерелознавчі праці, зокрема «Исследования о козачест-ве по актам с 1500 по 1648 год», «Последние времена казачест-ва на правой стороне Днепра: по актам с 1679 по 1716 год», «Исследования о городах Юго-Западной России по актам 1432-1798 гг.», «Исследования о крестьянах в Юго-Западной России по актам 1700-1798 гг.», «Археологические находки и раскопки в Києве и Киевской губернии в течение 1876 г.» та ін. Особлива заслуга В. Антоновича в збиранні, дослідженні і ви­данні документів з української історії. Він видавець 8 тт. «Архіву Південно-ЗахідноїРосії», «Сборника летописей, отно-сящихся к истории Юго-Западной России», «Сборника материа-лов для исторической топографии Києва и его окрестностей», «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси».

Наукова школа В. Антоновича дала українській історіо­графії цілу плеяду відомих істориків: М. Грушевського, Д. Ба-галія, О. Левицького, П. Голубовського, І. Линниченка, Д. Дашкевича, О. Оглоблинатаін.

З В. Антоновичем у Київському університеті деякий час співпрацював його випускник Михайло Драгоманов (1841-1895) - визначний український громадський діяч, історик,

етнограф, філософ. Виходець з козацького роду з Полтавщини, він з молодих років захоплювався історією, народною творчістю, після закінчення історико-філологічного факуль­тету залишився працювати на кафедрі античної історії Уні­верситету Св. Володимира. Брав активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного то­вариства, у громадівському русі. За свої демократичні погля­ди, симпатії до українофілів у 1875 р. був звільнений з роботи в університеті і емігрував за кордон, де заснував часопис «Гро­мада» і гурток соціал-демократичного спрямування. Разом з В. Антоновичем він опублікував «Исторические песни мало-русского народа» (тт. 1-2, 1874-1875) від княжих часів до Б. Хмельницького.

Перу М. Драгоманова належить ряд ґрунтовних праць, прямо або опосередковано присвячених історії та етнографії України і українській літературі, які сприяли європеїзації ук­раїнської історіографії. Застосовуючи порівняльно-історичний метод дослідження, вчений обґрунтував місце національно-естетичних і культурних цінностей українського народу в контексті європейської цивілізації («Чудацькі думки про ук­раїнську національну справу»), його право на самостійний суспільно-політичний і культурний розвиток («Про україн­ських козаків, татар та турок», «Пропащий час: українці під Московським царатом», «Що таке українофільство?», «Шев­ченко, українофіли і соціалізм» та ін.). Історію українського національного руху М. Драгоманов ув'язував з російським національним рухом, протиставляв український націоналізм західноєвропейському лібералізму.

Винятково важливі роздуми про окремішність українського народу, самобутність його історії і культури містить полеміка М. Драгоманова з Б. Грінченком¹ у вигляді «Листів на Наддніпрянську Україну». Визнаючи ідею політичної та національної автономії України, він водночас не підтримував українського державного сепаратизму, звертався до прикладів так званого позитиву в українсько-російських взаєминах.

Повчальною для українських істориків була наукова лабо­раторія М. Драгоманова як прихильника позитивізму О. Кон-та. Його пильна увага до усіх різновидів історичних джерел, до фольклору як безсмертного носія історичної пам'яті народу,

¹ Див. докладніше: Грінченко Б. - Драгоманов М. Діалоги про ук­раїнську національну справу. - К., 1994.

орієнтація на багатофакторність історичного процесу, на істо­ричний прогрес - все це віддзеркалювало тісний зв'язок мето­дології вченого з західноєвропейською історіософією.

Важливим осередком історичної науки на Півдні України став Новоросійський (Одеський) університет, відкритий у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В його складі був істори-ко-філологічний факультет, учені якого співпрацювали з місь­ким музеєм старожитностей, досліджуючи історію Північного Причорномор'я, античні міста, скіфсько-сарматську добу, розселення слов'ян в умовах Київської Русі. Нагромаджений спільними зусиллями фактичний і джерельний матеріал слу­гував базою для вивчення історії Південної України. Незважа­ючи на сильні проросійські і монархічні настрої, що насаджу­вались у стінах Одеського університету, тут формувалося нове покоління істориків, археологів, краєзнавців, яке ув'язувало своє покликання з українською історією, підтримувало тісні зв'язки з ученими Києва, Харкова, Львова.

Таким чином, заснування поряд з Львівським університетів у Харкові, Києві, Одесі, а згодом і у Чернівцях справило помітний вплив на розвиток усіх галузей науки, в тому числі й історичної. Вони стали провідними центрами наукового, куль­турного і духовного життя, відіграли важливу роль у підго­товці професійних істориків, у формуванні суспільної історич­ної свідомості.

ІХ.2. Діяльність Київської археографічної комісії та історичних товариств

Важливим чинником розвитку української історич­ної науки стала археографічна діяльність: пошук, виявлення, збирання, опрацювання та публікація джерел з історії Ук­раїни. На перших порах пошук пам'яток, колекціонування старожитностей провадилися на аматорському рівні, а з сере­дини XIX ст. почали створюватися для цих цілей спеціальні археографічні інституції.

Ідея створення такої інституції в Києві належала М. Макси­мовичу, але після його усунення з посади ректора Університе­ту Св. Володимира, її реалізація зволікалася. Тільки у 1843 р. була заснована «Тимчасова комісія для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губерна­торові». Офіційний С.-Петербург ставив завдання зібрати документальні свідчення «російськості» українських земель,

названих Південно-Західною Росією, довести їх «споконвічну» приналежність Росії. Першим головою Комісії був управитель канцелярії генерал-губернатора Н. Писарєв, а згодом новго-род-сіверський поміщик, щирий прихильник української старовини М. Судієнко (до 1857). Пізніше Комісію очолив М. Юзефович (до 1889), якого підозрюють у підготовці про­екту зловісного Емського указу. Серед членів комісії і її співробітників були М. Максимович, П. Павлов, В. Домбровсь-кий, М. Іванишев, П. Куліш, Н. Рігельман, Т. Шевченко, В. Іконников, В. Антонович (секретар комісії), М. Володи-мирський-Буданов, О. Левицький, пізніше І. Каманін, А. Сто-роженко, М. Довнар-Запольський, М. Грушевський та ін.

Комісія мала головний друкований орган «Архів Південно-Західної Росії», який видавався серійно: акти з історії церкви; акти з історії шляхти; історія козаччини і гайдамаччини; походження шляхетських родів та ін. Крім того, комісія вида­вала літописи, збірники з історичної топографії, картографії, палеографії тощо. Завдяки діяльності комісії було опрацьова­но принципи публікації різних видів джерел, які лягли в осно­ву української археографії, побачили світ десятки томів архівних джерел, козацькі літописи, писемні джерела, вияв­лені в державних канцеляріях, монастирських архівах, у бібліотечних, музейних і приватних колекціях Правобереж­жя, Волині і Східної Галичини.

Концентрованим підсумком діяльності комісії стали 15 то­мів «Актов, относящихся к истории Западной России, собран-ньіе и изданньїе Археографической комиссией» (1846-1853). До цієї серії увійшли документи і матеріали з історії України за період з 1340-1699 рр.

Видавнича діяльність комісії стимулювала наукові дослід­ження з історії України, створювала для них ґрунтовну джерельну базу. Окрім того, вона сприяла розширенню архео­логічних розкопок, розвитку спеціальних історичних дис­циплін: палеографії, генеалогії, картографії, топоніміки. Навколо комісії сформувалася досить численна група дослідників, які склали ядро наукової школи істориків-доку-менталістів на чолі з В. Антоновичем.

Київська археографічна комісія справляла помітний вплив на евристичну діяльність місцевих історичних товариств, архівів, музеїв, виступала неофіційним координатором зби­рання і публікації джерел з історії українських регіонів.

Плодотворну пошукову, публікаторську і культурно-просвітницьку діяльність у галузі історичної науки провадили

7^41Ю 193

наукові товариства, створені в кількох містах України: Това­риство Нестора Літописця в Києві, Одеське товариство історії та старожитностей, історичні та історико-філологічні товари­ства в Харкові, Чернігові, Ніжині, Полтаві. З одного боку, во­ни закладали джерельну базу історичних праць, утверджували документалізм місцевих досліджень, а з другого - сприяли формуванню загальної та історичної культури населення, піднесенню рівня національної свідомості українського суспільства.

Історичне Товариство Нестора Літописця було засноване в Києві 1873 р. з ініціативи М. Максимовича. Серед активних його членів особливо виділялися В. Антонович, В. Іконников, М. Дашкевич, П. Житецький, О. Кістяківськийтаін. Основні набутки Товариства публікувалися в «Чтениях», які засвідчу­ють, що його члени приділяли чільну увагу теорії історичної науки, її методології, правдивому висвітленню історичних подій, дотримувалися позитивістських підходів до розуміння історичного процесу. Тематика досліджень членів Товариства охоплювала усі найважливіші періоди української історії, але домінуюче місце в ній відводилося політико-правовим пи­танням історії козаччини та Гетьманщини, Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльності Б. Хмель­ницького.

Водночас з 1873 р. у Києві розпочав діяльність Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного то­вариства, головою якого став Григорій Галаган, відомий як меценат української культури. Якщо проаналізувати науко­вий доробок цього відділу, діапазон наукових інтересів його членів, то можна дійти висновку, що це був один із зародків майбутньої української академії наук. Поряд з В. Антонови­чем, М. Драгомановим у роботі відділу брали участь етнограф-антрополог Ф. Вовк, дослідники права П. Чубинський та О. Кістяківський, філологи П. Житецький та К. Михальчук та ін. Під керівництвом П. Чубинського на початку 1870-х рр. була проведена етнографічно-статистична експедиція по території Київщини, Волині, Поділлю і Холмщині, за резуль­татами якої її керівник підготував статтю «Коротка характе­ристика українців», що доводила самобутність українського народу. Важливо зазначити, що Товариство мало свої філії в Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, в Криму, що доз­волило значно розширити географію осередків історичних досліджень.

Діячі Товариства Нестора Літописця та Відділу географічно­го товариства ініціювали заснування часопису «Киевская ста­рина» (1882-1906), який, на думку М. Грушевського, став ен­циклопедією українознавства, регулярно публікуючи статті з української історії, археології, етнографії, географії, літерату­ри. На сторінках журналу, який редагували Ф. Лебединцев, О. Лашкевич, Є. Кивлицький, В. Науменко, публікувалися не тільки наукові статті, бібліографічні огляди, але й докумен­тальні матеріали (законодавчі акти, гетьманські універсали, грамоти митрополитів тощо), мемуари, щоденники, листи ви­датних українських діячів, фольклорні та етнографічні пам'ятки. З історичними та етнографічними розвідками на сторінках часопису виступали В. Антонович, О. Лазарев­ський, О. Левицький, Б. Грінченко, І. Франко, О. Русов, П. Житецький та ін.

Заслуговує уваги діяльність Одеського товариства історії та старожитностей, створеного в 1839 р. Вона будувалась навколо збирання і узагальнення археологічних, етнографічних, геогра­фічних та інших відомостей про Південну Україну, яку царизм розглядав як Новоросію. Влада ставила перед членами Товари­ства завдання довести історичну закономірність включення Півдня України і Криму до складу імперії, обґрунтувати пра­вомірність ліквідації Запорозької Січі та козацьких вольнос-тей. Між тим Товариство нагромадило великий джерельний матеріал з української історії, частина якого була опублікова­на в «Записках имп. Одесского общества истории и древнос­тей». Пам'ятки і дискурси групувалися за трьома розділами: а) археологія, історія, статистика і географія; б) доповіді, повідомлення, наукові записки; в) питання хронології, персо-налій, джерелознавчі висліди. Серед членів Товариства були також науковці з Петербурга, Києва, Львова, Західної Європи.

Товариство видало «Историю о казаках Запорожских, соч. князя Мишецкого», зібрання стародавніх грамот і договорів Молдово-Валаських господарів, сприяло заснуванню історич­ного музею у Феодосії. Вагомий внесок в українознавчі дослідження належить одному з активістів Одеського това­риства Аполлону Скальковському (1808-1898) - уродженцю Житомира, вихованцю Віленського і Московського універси­тетів. Завдяки йому вдалося врятувати від знищення значну кількість унікальних документів канцелярії Війська Запорозь­кого, впорядкувати і оприлюднити частину з них. Він автор таких праць, як «Хронологічний огляд історії новоросійського

краю», «Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозько­го», «Зносини Запорожжя з Кримом в 1749 р.» та ін. Ставля­чись часом негативно до козацтва, гайдамацького руху, А. Скальковський все ж визнавав його провідну роль у суспіль­ному житті, своїми вислідами сприяв поширенню історичних знань, збагаченню і збереженню джерельної бази української історії.

У другій половині XIX ст. поряд з Києвом, Харковом, Оде­сою сформувались осередки історичної науки на Лівобережжі, зокрема в Чернігові та Ніжині. Тут плідну дослідницьку та археографічну роботу проводив Олександр Лазаревський (1834-1902) - виходець з Конотопщини, з родини, яка підтри­мувала дружні відносини з Т. Шевченком, вихованець Петер­бурзького університету. Працюючи в судах Чернігова, Ніжина, Полтави, він зосередився водночас і на вивченні унікальних до­кументів з фондів Гетьманської канцелярії і Малоросійської колегії, полків Лівобережжя, матеріалів місцевої казенної палати. Історик опублікував «Отрьівки из нежинских магист-ратских книг 1657-1674 гг.», «Актьі по истории землевла-дения в Малороссии (1630-1690 гг.)», «Отрьівки из дневника гетманской канцелярии. 1722-1723 гг.», «Актьі по истории мо-настьірского землевладения в Малороссии - 1636-1730 гг.», «Малороссийские переписньїе книги 1666 г.», «Цеховьіе актьі Левобережной Малороссии (1622-1645 гг.)» та ін.

О. Лазаревський - автор більше 400 наукових праць, що охоплюють досить обширну проблематику, домінуюче місце в якій займають джерелознавчі дискурси та археографічні публікації. Ще будучи студентом, він опрацював і видав «Ука-затель источников для изучения малороссийского края» (1858). Велику цінність має «Обозрение Румянцевской описи» (Чернігівський, Ніжинський та Київський полки). Історик заклав наукові засади публікації архівних документів, спо­гадів, мемуарів, щоденників, листів. Він оприлюднив щоден­ники Миколи Ханенка, Якова Маркевича, Павла Апостола, листи Андріяна Чепи та ін. Найбільшу цінність має тритомник «Описание Старой Малороссии» (1888-1902), завдяки якому помітно збагатилася джерельна база української історії.

З постаттю О. Лазаревського пов'язаний розвиток архіво­знавчих досліджень, зокрема його ґрунтовні коментарі до видання Сулимівського та Мотижинського архівів, статті в «Чтениях в Историческом обществе Нестора-Летописца».

Від української історіографії невіддільна діяльність Олександ­ри Єфименко (Ставровської) (1848-1918) визначного істо-

рика, етнографа, дружини Петра Єфименка, теж історика і громадського діяча. Росіянка за походженням, вона полюбила український народ, його історію, пройнялася духом оборони і розвитку української справи. Після звільнення чоловіка із за­слання подружжя поселилося спочатку в Чернігові, а потім у Харкові, де й долучилося до активної науково-дослідної праці. З ініціативи Єфименків у Харкові зорганізувався історичний гурток, учасники якого захоплювалися українською темати­кою. Під впливом праць В. Антоновича О. Єфименко опрацьо­вує унікальні архівні документи і оприлюднює в «Киевской старине» ряд цінних досліджень з історії українського Право­бережжя та Слобожанщини, зокрема «Двенадцать пунктов Вельяминова», «Турбаевская катастрофа», «Очерки по исто­рии Правобережной Украиньї» та ін.

Нагромаджений і творчо осмислений джерельний матеріал ліг в основу фундаментальної за тогочасними мірками праці «История украинского народа», написаної на рубежі XIX-XX ст. Докладніше цієї книги торкнемося в наступній лекції, але принагідно зазначимо, що це була одна з перших узагаль­нюючих праць, у якій викладалась самобутня історія україн­ського народу від найдавніших часів до XIX ст.

Отже, друга половина XIX ст. для української історіографії характеризується утвердженням у ній документалізму, акти­візацією археографічної діяльності, виданням документаль­них збірників, створенням наукових історичних товариств, розширенням географії, осередків історичної науки. Провідну роль у розвитку історичних знань, їх документалізації поряд з університетами відігравала Київська археографічна комісія, Історичне товариство Нестора Літописця, історико-філо-логічні та історичні товариства в Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах.

ІХ.З. Вплив творчості Т. Шевченка

на розвиток національної історіографії

Однією з особливостей української історичної дум­ки (і не лише української) є те, що її розвитку і поширенню плодотворно сприяли поряд з професійними істориками провідні письменники, художники, композитори. Йдеться не тільки про Т. Шевченка, але й про І. Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, П. Куліша, І. Франка, Лесю Україн­ку та ін. Ця традиція підтримується і багатьма сучасними

літераторами (П. Загребельний, В. Шевчук, Р. Іваничук, Д. Павличко, Л. Костенко та ін.).

І все ж найбільший вплив на утвердження національних за­сад української історіографії справила творчість Тараса Шев­ченка (1814-1861) - великого українського поета, прозаїка, драматурга, художника, мислителя, громадсько-політичного діяча. Нащадок козацького роду, він з дитинства закарбував у своїй пам'яті свідчення ще живих учасників і очевидців гайда­мацького руху, потомків українського козацтва, захопився історією рідної землі. Цей інтерес до історії ніколи не згасав, він ще більше посилився в процесі навчання в Академії мис­тецтв, під час роботи в Київській археографічній комісії і участі в Кирило-Мефодіївському братстві. Про виняткову зацікавленість як молодого, так і зрілого Тараса українською історією засвідчують його листи, в яких він захоплено відгу­кується про «Старину» (♦Запорожскую Старину») І. Срезнев-ського, просить надіслати йому історію М. Маркевича. Нос­тальгічно-живим інтересом до української історії проникнуті листи поета із заслання. У листі до О. Бодянського він просить надіслати праці Г. Кониського («Історію Русів»), С. Величка. У Козачковського він просить твори М. Максимовича, пропо­нує перекласти «Слово о полку Ігоревім» на нашу «задушевну, прекрасну мову». Великий вплив на історіософські погляди Т. Шевченка мала західноєвропейська історіографія, особисті контакти і знайомства з працями М. Максимовича, М. Косто­марова, М. Іванишева, П. Куліша, з виданнями О. Бодянсько­го, з «Історією Русів» та ін. Водночас сам поет своїм інтелек­том, високою національною свідомістю потужно впливав на різні генерації української інтелігенції, в т. ч. й на істориків. У документах слідства і судового процесу над учасниками Кирило-Мефодіївського братства фігурувало звинувачення, що Шевченко, вихований на «Історії Русів», формував людей, які ненавиділи москалів і всіх, що були винні у бідуванні України. Саме Т. Шевченко заклав основи демократизму, рівності прав і свобод як пріоритетних цінностей української національної ідеї.

Не будучи професійним істориком, Т. Шевченко виробив свій власний погляд на історію України, її самобутність. У цілому ряді художніх, публіцистичних творів, у щоденнику та автобіографії, численних листах він виклав своє бачення найважливіших подій і явищ української та європейської історії, шляхів збереження і воскресіння самобутності України, розвитку рідної мови, освіти і національної культури.

Вже вихід у 1840 р. «Кобзаря» став унікальною, перелом­ною подією у суспільно-політичному і культурному житті, яка справила глибинний вплив й на історичну думку. Це був ви­клик тогочасній офіційній придворній історіографії. Звертаю­чись до історичних подій минувшини свого пригнобленого на­роду, до міфологізованих постатей Петра І, Катерини II, поет проголосив:

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову - сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!

«Кобзар» блискавично поширювався по всій Україні, вклю­чаючи Галичину, Буковину й Закарпаття, переписувався і пе­редавався з рук до рук. Він став другою Біблією, яку українці вивчали як молитви.

З огляду історичної спрямованості, йдеться, насамперед, про такі твори, як «Гайдамаки», «Чернець», «І мертвим, і жи­вим, і ненарожденним землякам...», «Сон», «Кавказ», «Тризна», «Гамалія», «Розритамогила», «ХолоднийЯр», «Великий льох», «Москалева криниця», «Плач Ярославни» таін.

Викладені в них погляди Кобзаря на Київську і Галицько-Волинську держави, на Козаччину, Б. Хмельницького, І. Ма­зепу, на гайдамацький рух і Коліївщину, на політику царизму щодо України, дають підстави стверджувати, що він йшов далі автора «Історії Русів», праць М. Маркевича, М. Костомарова. Т. Шевченко відновив на базі свідчень народної пам'яті істо­ричну правду, розбудив понищену, приспану, перервану дер­жавницьку ідею українського народу. Він очищав історію від псевдогероїчних міфів, великодержавницьких фальсифікацій, різного роду спотворень, доводив безперервність етногенезу українців від найдавніших часів. На'його думку, і мертві, і живі, і ненароджені є єдиним організмом, історично цілісним явищем, нацією. За переконаннями поета, майбутнє ук­раїнства - це своя хата, своя держава, національно-культурна незалежність. «Своя хата, - за Т. Шевченком, - ліпша чужих палат».

Особливий інтерес виявляв Т. Шевченко до рубіжних подій української історії, визначних провідників українського руху. Високо оцінюючи національно-визвольні і державницькі поту­ги Б. Хмельницького, називаючи його «мудрим гетьманом»,

«геніальним бунтарем» як провідника Визвольної війни україн­ського народу, він водночас співчутливо поставився до його недалекоглядних дій після Переяслава:

Ой Богдане, нерозумний сину,

Ой Богдане, Богданчику,

Якби була знала

У колисці задушила,

Під серцем приспала...

Особливо вражає сміливість Кобзаря, який усупереч офіційній владі, що обливала брудом гетьмана І. Мазепу, називала його зрадником і запроданцем, не тільки взяв під захист українського патріота, але й возвеличив його. У Т. Шевченка немає поеми про І. Мазепу, але він, на відміну від М. Костомарова і О. Пушкіна, схилявся до оцінок Вольтера і К. Рилєєва, за словами якого І. Мазепа «відважний, мудрий і палкий патріот», символ «політичного опору». Поет згадує гетьмана в ряді творів, тепло і поважно ставлячись до його муд­рості і патріотичних почуттів. У поемі «Чернець» він порівнює сивого гетьмана з совою - символом мудрості. У повісті «Близ­нята» згадується соборний храм у Переяславі, побудований в 1690 р., що «знаменитий анатемою Івана Мазепи». Зберігся ескіз картини Т. Шевченка «Вмираючий Мазепа», біля якого стоїть Карл XII. На картині «Марія» за поемою О. Пушкіна «Полтава» на першому плані красуня-українка, на стіні порт­рет гетьмана Б. Хмельницького, а поряд половина портрета І. Мазепи.

У творах Т. Шевченка фігурують й інші гетьмани, зокрема П. Дорошенко, П. Полуботок, а також провідники селянських повстань і гайдамацького руху: Іван Підкова, Тарас Трясило, Устим Кармалюк, Іван Гонта, Максим Залізняк та ін.

Твори історичного спрямування проникнуті ідеєю націо­нального і соціального визволення українського народу, гост­рою критикою кріпосництва. Царська Росія постає у нього як «Великий льох». Поезія «Юродивий» - це відверта сатира на антиукраїнську політику Миколи І. Т. Шевченко першим з українських інтелектуалів рішуче засудив і відкинув кон­формістську модель «малоросійства», яка ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльного ставлення до імперії.

Окремого розгляду заслуговують образотворчі роботи Т. Шевченка - художника, особливо ті, що виконувались на

замовлення Археографічної комісії, частина з яких вміщена в альбомі «Мальовнича Україна», зокрема, «Аскольдова моги­ла», «Почаївська лавра», «Видубицький монастир», «Дари в Чигирині», «Богданова церква у Суботові» та ін. При всій до­кументальності у них відбите не ремісниче, а мистецько-філо­софське бачення історичних пам'яток, їх художнє сприйняття.

Історична тематика представлена образотворчими творами «Смерть Сократа», «Смерть Олега, князя древлянського», «Арешт Пугачова», ілюстрації до поеми О. Пушкіна «Полта­ва», повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» та ін. Т. Шевченку нале­жать унікальні портрети українських істориків - М. Максимо­вича, П. Куліша.

Загальнонаціональне значення творчості Т. Шевченка у тому, що його ім'я стало символом боротьби не тільки за національне визволення України, але й за правдиве висвітлення її історії.

На завершення зазначимо, що літературна і художня спад­щина Т. Шевченка, його щоденник, автобіографія, листи є важливим і унікальним історичним та історіографічним дже­релом, особливо для дослідження середини XIX ст., оскільки саме ця доба відбилася в усьому: в політичних орієнтирах, культурно-духовних цінностях, у трактуванні історичного ми­нулого, в оцінках національних та соціально-економічних проблем України. Сам Т. Шевченко в автобіографії записав: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщи­ни» (лютий 1861).

Говорячи про глибинний вплив творчості Т. Шевченка на національну спрямованість української історіографії, не мож­на обминути таку яскраву і колоритну постать, як Пантелей­мон Куліш (1819-1897) - видатний український письменник, історик, фольклорист та етнограф. Нащадок козацько-старшинського роду, знавець української народної творчості, творець нового правопису - «кулішівки» і «Граматики», вида­вець альманаху «Хата», він плодотворно прислужився істо­ричній науці. Відбувши покарання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, П. Куліш разом з Т. Шевченком, М. Білозерським і М. Костомаровим зорганізував у Петер­бурзі журнал «Основа» (1861-1862), у якому порушувались актуальні питання національного і соціального розвитку ук­раїнського народу, його історії. Після Валуєвського указу він виїхав за кордон, перебував у Варшаві, налагодив тісні зв'яз­ки з українськими інтелектуалами в Галичині, зокрема з О. Барвінським та І. Пулюєм. У «Зазивному листі до укра-

їнської інтелігенції» (1881) закликав розвивати культурно-національний рух у Галичині, шукати порозуміння з прогре­сивною польською інтелігенцією.

П. Куліш - автор низки історичних романів, повістей і пое­тичних творів («Чорна рада. Хроніка 1663 року», «Україна», «Маруся Богуславка», «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай» та ін.). Його перу належить ряд історичних дискурсів, зокрема, популярні «Повести об украин-ском народе» (1846), двотомник «Записки о Южной Руси» (1856-1857), в якому подав зібрані ним легенди і перекази про Золоті ворота в Києві, запорожців і гайдамаків, про Б. Хмель­ницького і С. Палія, а також декілька документальних ма­теріалів про Гетьманщину і гетьмана П. Полуботка. Найбільшу цінність має «Історія України від найдавніших часів», перший розділ якої був оприлюднений в журналі «Основа» (1861). Тут автор відстоював родовід українців від Київської держави. Популярний характер мали нариси «Хмельниччина» та «Ви-говщина», тритомна праця «Отпадение Малороссии от Польши» (1888-1890)таін.

Незважаючи на те, що П. Куліш суперечливо, часто надто суб'єктивно оцінював українську політику Москви, історію ко­заччини, гайдамацький рух, нігілістично ставився до державо-будівної спроможності українського народу, перебільшував культрегерську місію польської піл яхти, його історичний до­робок відіграв важливу роль у примноженні історичних знань. Особлива заслуга історика в тому, що він виявив цінні доку­ментальні матеріали з української історії в архівах та бібліоте­ках Варшави і Петербурга, частину з яких оприлюднив. Зреш­тою, творча спадщина П. Куліша посіла гідне місце серед найцінніших здобутків української історичної думки, вона сприяла піднесенню національної свідомості українців і в кін­цевому підсумку була проникнута духом оптимізму. У вірші «Святиня» він писав:

Вища, богові милійша ■ Рідная Вкраїна.

Святе слово -рідна мати; Єсть іще святиня

Таким чином, поряд з професійними працями істориків, формуванню української історичної думки і суспільної свідо­мості сприяла літературна і художня творчість Тараса Шевчен­ка, публіцистика і наукові розвідки Пантелеймона Куліша, інших діячів української літератури та мистецтва.

ІХ.4. Західноукраїнська історична думка

Особливість розвитку української історичної думки другої половини XIX ст. полягала в тому, що відбувалося зближення поглядів на українську минувшину істориків Наддніпрянщини і західноукраїнських земель. На зміну домінуванню місцевої тематики історики Галичини дедалі частіше вдаються до загальноукраїнських проблем, пов'яза­них з княжою і козацько-гетьманською добою. З огляду на це заслуговує уваги подвижницька діяльність Олександра Барвінського (1846-1926), який після консультацій з В. Анто­новичем розгорнув видання «Руської історичної бібліотеки», у 24-х томах якої викладалась українська історія від най­давніших часів і охоплювала всі етнічні землі України. На думку укладача, історія української державності бере свій по­чаток від Київської Русі, продовжувачем якої стала Галицько-Волинська держава. О. Барвінський виокремлював внесок ук­раїнського народу у розвиток Польської і Литовської держав. Він гостро критикував прояви русофільства і став одним з творців програми Нової ідеї (1890), яка передбачала співпрацю української інтелігенції з галицькими поляками та австрійця­ми, лояльне ставлення до імперії Габсбургів. Як й інші га­лицькі народовці, він підтримував ідею перетворення Галичи­ни в потужний осередок загальноукраїнського національного Руху.

Слід зазначити, що західноукраїнська історична думка, роз­виваючись на порубіжжі із Західною Європою, всмоктувала в себе ідеї і впливи зарубіжних наукових та суспільно-політич­них течій. У 1888 р. польський історик К. Ліске заснував у Львові Історичне товариство, метою якого було сприяння роз­витку історичної науки, висвітленню історії Червоної Русі. І хоч Товариство об'єднувало головним чином польських істо­риків, воно сприяло проведенню досліджень з історії України, зокрема Галичини і Волині. Товариство мало друкований орган ♦Клуагіаіпік пізіюгусгпу», на сторінках якого публікувались дискурси й деяких українських істориків, оприлюднювались джерельні матеріали.

Західноукраїнська історична думка другої половини XIX ст. зазнавала впливу різних громадсько-політичних течій: старо-русинства - москвофільства та народовства. Прихильники першої обстоювали ідею національно-культурної, а згодом і державно-політичної єдності з Росією. На цій основі в ряді

історичних праць обстоювалась спільність української і російської історії, простежувались проросійські настрої, які всіляко заохочувались російською владою, яка надавала ма­теріальну підтримку Ставропігійському інституту, Народному дому у Львові, Галицько-Руській матиці, деяким газетно-жур­нальним виданням. В історико-етнографічних публікаціях з'явилися такі поняття, як Русь Київська, Галицька, Угор­ська, Московська, Тобольська та ін., декларувалися близькість, а то й спільність мови і звичаїв галицьких українців та росіян. Водночас слід мати на увазі, що діяльність москвофілів стри­мувала полонізацію та зугорщення українців.

Народовці, на противагу москвофілам, продовжували роз­вивати ідею національного відродження, започатковану «Руською Трійцею», Кирило-Мефодіївським братством, Київ­ською громадою, творчістю Тараса Шевченка. Діяльність гро­мад у Галичині, на Буковині та Закарпатті сприяла вивченню окремішності та самобутності історії українського народу, йо­го національно-культурної цілісності. Розвитку і поширенню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти» (1868), Літературно-наукового товариства імені Тараса Шев­ченка (1873), створеного з участю наддніпрянських громад­ських діячів та меценатів. У 1892 р. воно було трансформоване у Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), поставивши на чільне місце завдання розвитку української науки, збиран­ня і зберігання старожитностей України-Русі. «Записки НТШ» публікували численні дискурси з української історії.

Поряд з О. Барвінським плідну працю у НТШ провадили Ю. Целевич, І. Франко, В. Гнатюк, а згодом і М. Грушевський. Юліан Целевич (1843-1892) - відомий український історик і педагог, вихованець Львівського та Віденського університетів, доктор філософії, перший голова НТШ, упорядник першого то­му Записок НТШ. Він автор ряду історичних досліджень з історії козацької доби («Історичний причинок до нашої марти-рології і лицарської слави» (1880), «Облога міста Львова в році 1772» (1883), «Перехід козаків через Покуття до Молдавії в році 1739» (1885)), циклу дискурсів з історії опришківського руху на Прикарпатті («Опришки»), збирач джерельних ма­теріалів про О. Довбуша. Він плідно працював над створенням шкільного підручника з історії України, але завершити цю ро­боту не вдалося.

Потужний вплив на розвиток української історичної думки справляли діяльність і творчість Івана Франка (1856-1916) -

видатного українського письменника, вченого і громадсько-політичного діяча, вихованця Львівського, Чернівецького та Віденського університетів, доктора філософії, почесного докто­ра Харківського університету. Його історіософські погляди співпадали або й випереджали тогочасні філософські течії Західної Європи, насамперед, раціоналістичні та пози­тивістські.

Іван Франко був головним ідеологом і лідером Української радикальної партії (1890), у своїх політичних поглядах він ево-люціонізував від народовства до українського самостіиництва (рецензія на книгу Ю. Бачинського «ІЛсгаіпа іггесіепіа», стат­тя «Поза межами можливого»). Вершиною ідейно-філософ­ських поглядів мислителя, його політичним кредо стала поема «Мойсей» (1905). Він залишив винятково цінну і багату творчу спадщину, в якій велика питома вага історичних та історико-етнографічних досліджень. Праці «Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?», «Повний образ історії Ук-раїни-Руси», «Святослав», «Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах», «Матеріали до історії Коліївщини», «Наш погляд на польське питання», «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині», «Нарис історії українсько-руської літера­тури до 1890 р.» та інші охоплюють широкий діапазон проблем української та європейської історії. Найбільше уваги приділе­но в них історії України. Розглядаючи етнічні землі україн­ського народу як єдине ціле від найдавніших часів до початку XX ст., а його етногенез як багатовіковий і поступальний процес, учений висвітлив сліди впливів скіфів, слов'янську природу антів, історію Полянсько-Київської держави, початок якої відносив до VII ст. Історію Галицького і Волинського князівств, їх об'єднання І. Франко розглядав у загальному контексті української державності, трактував як продовження традицій Києва, наголошуючи, що до XIV ст. українська дер­жава розвивалася самостійно.

Включення українських земель до складу Польщі і Литви оцінювалося як початок поневолення українського народу, а Люблінську унію як сигнал до національно-визвольної бороть­би, рушієм якої виступило українське козацтво, що утворило «Запорозьке братство».

В історії козацько-гетьманської доби особливо виділялась роль гетьманів П. Конашевича-Сагайдачного та Богдана Хмельницького, значення Визвольної війни для утворення козацької держави, що привнесло глибокі зміни в життя

України, оживило національну свідомість українців. Варто підкреслити, що вся українська історія постає в І. Франка на тлі культурного і духовного життя, висвітлюється на основі широ­кого використання народної творчості, насамперед пісенної.

Учений різко засуджував наступ російського царизму на Україну у XVIII ст., підкреслюючи, що ослаблення козацького елементу, закріпачення селян, обмеження автономії заверши­лось повною ліквідацією української окремішності. У праці «Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка» І. Франко нагадав, як Петро І засилав козаків на будівництво Петербур­га, замучив голодом Павла Полуботка, як Катерина II докона­ла свободу України, зруйнувала Запорозьку Січ і остаточно ліквідувала українську автономію.

Як новий спалах національної непокори українства розгля­дав І. Франко селянсько-гайдамацьку Коліївщину. Проаналізу­вавши причини, рушійні сили, збройний характер боротьби проти поневолювачів, він дійшов висновку, що Коліївщина брала свій початок від часів Хмельниччини і демонструвала нескореність українського народу.

Чи не найбільше наукових дискурсів І. Франка присвячено історії Галичини в умовах Речі Посполитої, Австрійської та Австро-Угорської імперій, опришківському та селянським ру­хам, реформі 1848 р. Можна без перебільшення стверджувати, що в особі І. Франка українська історіографія дістала першого дослідника економічної історії.

Оцінюючи внесок Івана Франка в розвиток української істо­ричної науки, слід наголосити, що будучи добре обізнаним з античною і європейською історіографією, особливо німецькою і польською, він створив власний стиль дослідника, творчий діапазон якого охопив не тільки українську проблематику, але й зарубіжну. Він велику увагу приділив революційним подіям 1848-1849 рр. у Європі, першим оцінив масштаби і особли­вості національно-визвольного руху в Східній Галичині.

Іван Франко стежив за розвитком української історіографії, пропагував її здобутки, в т.ч. літописи княжої і козацько-геть­манської доби, «Історію Русів», праці Д. Бантиша-Каменсько-го, М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Кулі-ша, М. Драгоманова, В. Антоновича, Ф. Вовка, М. Грушев-ського та ін. Історичну спрямованість мають і більшість літера­турно-художніх творів Великого Каменяра, які теж відіграли важливу роль у формуванні історичної свідомості українського суспільства.

Нарешті, І. Франко - не тільки дослідник історії, але й блискучий пошуковець, знавець і видавець джерел з історії України. Він один із засновників збірника «Українсько-русь­кий архів», ініціатор ряду цінних археографічних видань, створення фонду документів у бібліотеці НТШ, збирач першо-друків і громадянських актів, народних пісень, казок, прислів'їв тощо.

Іван Франко - явище загальноукраїнське і світове, яскрава і неповторна сторінка вітчизняної і світової історіографії. Його дослідження засвідчили остаточний поворот західноукраїн­ських істориків до загальноукраїнських проблем. У цьому по­лягає основний висновок про особливості розвитку історичних знань у Галичині, на Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст. Галичина стає П'ємонтом українського національного відродження, чому сприяли діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства ім. Т. Шевченка, приїзд до Львова М. Грушевського, інших діячів українського руху.

Загальні висновки

У середині та другій половині XIX ст. остаточно утверджують­ся наукові засади в українській історичній думці, вкорінюються її національні традиції. Домінуючу роль у становленні і розвитку української історичної науки відіграли Львівський, Харківський, Київський, а згодом Одеський та Чернівецький університети, в яких сформувалися потужні осередки історичної думки. Наукові дослідження та педагогічна і громадська діяльність М. Максимо­вича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова та ін. сприяли обґрунтуванню самобутності історії українського наро­ду, її тяглості, підготовці нових генерацій українських істориків, формуванню історичної і національної свідомості українського суспільства. Історичні знання ставали моральною і духовною опорою та стимулом наростання національно-визвольного руху українців.

Велику роль у створенні джерельної бази української історії, її документалізації відіграли київська Тимчасова комісія для розбору давніх актів, Архів давніх актів, Історичне товариство Нестора Літописця, історичні товариства у Харкові, Одесі, Чернігові та ін. Навколо В. Антоновича, В. Іконникова, О. Левиць-кого сформувалася наукова школа істориків-документалістів, яка утверджувала пріоритетне значення джерел в історичних дослідженнях.

ьвові.

04:(?уси» М-?|рушевського -

Зрослий інтерес до української історії виявився і в літератур­но-художньому житті України, що особливо засвідчила творчість П. Куліша, Т. Шевченка, П. Чубинського та ін. Могутній вплив на національно-демократичну спрямованість української історіо­графи справили твори Т. Шевченка, проникнуті визвольною національною ідеєю і глибоким історизмом.

Помітних змін зазнала і західноукраїнська історична думка. Прирощуванню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства імені Т. Шевченка. Вагомий внесок у розвиток історичної науки зробив І. Франко, чия творчість засвідчила поворот західноукраїнських учених до за­гальноукраїнських проблем.

___________ Запитання для самоконтролю

1. Поясніть, чому провідними осередками української
історичної науки в середині та другій половиш XIX ст.
стали університети.

2. З'ясуйте внесок істориків Київського університету
Св. Володимира в розвиток української історіографії.

3. Чому Володимира Антоновича вважають фундато­
ром української національної історіографії?

4. Розкрийте мотиви створення і значення Київської
археографічної комісії для розвитку української
історичної науки.

5. Перелічіть основні документальні видання з україн­
ської історії, підготовлені Київською археографіч­
ною комісією.

6. Обґрунтуйте правомірність віднесення творчості
Т. Шевченка до української історичної думки.

7. Розкрийте погляди і оцінки Т. Шевченка на вузлові
події, явища та особливості української історії.

8. Назвіть основні особливості західноукраїнської
історичної думки другої половини XIX ст.

9. Охарактеризуйте роль НТШ у розвитку історичної
науки.

10. Висвітліть внесок І. Франка в збагачення знань і джерельної бази української історії.

у країн* на

ХЛ.

_уД|йщТ-історії на ґрунті ■ '' по^Щ^Щ^Ш\т\Щ>тпьно~\ ідеї

' ' Хф?¥к^9^^#їаукове товариство 'в', Кщщ\ т^р^^^несок в утвердження '-•',. нсиаііріидісгьної історіографії

М. Грушевський

___________ Мета:

З'ясувати поворотне значення для української історіографії наукової схеми історії України, опрацьованої М. Грушевським, його історичної школи у Львові, роль бага­тотомної «Історії України-Руси» як наукового синтезу історії українського народу на базі історіософії позитивізму і національної ідеї, розкрити внесок Українського наукового товариства в Києві в подальше утвердження національної історіографії.

90-і р. XIX ст. - початок XX ст. - апогей колоніальної політики Російської та Австро-Угорської імперій щодо Укра­їни, національної дискримінації українців. Водночас - це і но­вий етап наростання українського національно-визвольного руху, його радикалізації, утворення перших українських політичних партій, період революційних потрясінь і світової війни. Нові явища в громадсько-політичному, соціально-еко­номічному та культурному житті помітно вплинули на розви­ток української історичної думки, яка, в свою чергу, стимулю­вала зростання національної свідомості українців і їх рух спро-тиву шовіністичній політиці. Поряд з інтелігенцією старшого покоління до антиімперського руху прилучається молода гене­рація українців, об'єднаних у «Братство тарасівців», в Ук­раїнсько-руській радикальній партії (1890), в Революційній українській партії (1900), в Українській демократичній партії (1904), в Товаристві українських поступовців (1908), в партіях соціалістичного спрямування. В політичному житті і револю­ційному русі, особливо в період 1905-1907 рр., активну участь брали й українські історики.

Кінець XIX ст. характеризується перенесенням центру ук­раїнського руху в Галичину, якій судилося стати П'ємонтом не тільки національно-культурного відродження, але й потужним осередком розвитку національної історичної думки. Вирішаль­не значення мав переїзд до Львова Михайла Грушевського, нау-

кова, політична і культурно-освітня діяльність якого стала од­нією з єднальних ланок «двох Україн» - підавстрійської та під­російської, утверджуючи у своїй науковій концепції спільність історичного походження всього українства.

М. Грушевський створив наукову схему і періодизацію ук­раїнської історії, дав її науковий синтез, концентровано віддзеркалений у багатотомній «Історії України-Руси». Сфор­мована навколо М. Грушевського історична школа у Львові стала ядром першого національного осередку української істо­ричної науки академічного характеру, що розвивалася на спільному векторі європейської історіографії. Згодом на тра­диціях цієї школи М. Грушевський утворив у Києві Україн­ське наукове товариство, яке заклало фундамент майбутньої національної академії наук.

На рубежі століть українська історична наука остаточно ут­верджується як національна за спрямуванням і європейська за історіософією.

X. 1. Історична школа М. Грушевського у Львові. Наукова схема історії України

Рубіжний етап у розвитку української історичної науки, утвердженні її національного обличчя пов'язаний з життям і науковою діяльністю Михайла Грушевського (1866-1934) - видатного українського історика, археолога, соціолога, літературознавця, організатора української науки, громад­сько-політичного і державного діяча, засновника Української Народної Республіки, академіка ВУАН та академіка АН СРСР. Вихованець Університету Св. Володимира, учень В. Антонови­ча він ще із студентських років розгорнув дослідницьку роботу в царині української історії («История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XVI века»). Його магістерська ди­сертація, присвячена Барському староству, була побудована на великому і оригінальному джерельному матеріалі.

У 1894 р. М. Грушевський переїхав до Львова, де був при­значений професором кафедри всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи. Тут історик розгорнув велику науково-організаційну і громадську діяльність, насам­перед у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке він очолю­вав з 1897 по 1913 рік, редагував його Записки, спрямовував діяльність історико-філологічної секції. Він доклав багато зусиль для поступової трансформації НТШ в академічну уста­нову європейського рівня.

На час приїзду М. Грушевського до Львова тут під впливом ліберального просвітництва і романтизму західноєвропей­ських історіософських течій, насамперед позитивізму, при ак­тивній участі духівництва склалася принципово нова ситуація в історико-філологічних дослідженнях, провідною ознакою якої був поворот до національних проблем. Прихильники ро­мантизму вбачали суспільні ідеали у самобутності національ­ної історії, минувшини кожного народу, утверджували на­родність історії, розвивали інтерес до народної творчості. Праці галицьких істориків А. Петрушевича, С. Шараневича, Ю. Целевича, творчість І. Франка, М. Павлика, О. Барвін-ського та ін. були присвячені вузловим питанням української історії та етнографії на місцеву проблематику. Галичина пере­творювалась у всеукраїнське культурне, літературне і наукове вогнище, в потужний осередок історичної науки, у П'ємонт національного відродження. Ось чому приїзд вже знаного істо­рика з Києва був сприйнятий у Львові з великим ентузіазмом, зацікавлені