В кніві

Мета:

З'ясувати роль історичних знань у новому підне­сенні національно-визвольного руху, Української революції та відновленні національної державності України, просте­жити зародження державницького напряму в українській історіографії, показати вплив державотворчих процесів на розвиток історичної науки, висвітлити початок нового етапу розгортання історичних досліджень, пов'язаного з діяльністю Історичної секції УНТ та утворенням УАН.

Утвердження української національної історіографії на ґрунті розробленої М. Грушевським наукової схеми історії України, вихід у світ перших томів його «Історії України-Ру-си», діяльність НТШ, історичної школи М. Грушевського у Львові, утворення Українського наукового товариства в Києві, зародження державницького напряму в українській історіо­графії, ріст історичної і національної свідомості українства -все це підготувало початок нового етапу в розвитку історичної науки, дало потужний поштовх піднесенню національно-виз­вольного руху, розгортанню Української національно-демо­кратичної революції та відновленню державності України.

Важливим компонентом історичної і національної свідо­мості українського суспільства стало наростання самостій­ницького і націоналістичного руху. Ідеологом самостійництва й українського націоналізму вважають вихованця Київського університету Миколу Міхновського (1873-1924) - визначного громадсько-політичного діяча, одного з організаторів «Брат­ства тарасівців*, «Молодої України*, Революційної україн­ської партії, для якої він написав програму під назвою «Са­мостійна Україна* (1900). Вона передбачала повалення імперії і створення самостійної Української держави. Поміт­ний вплив на формування ідеології українського націоналізму справили творчість і громадсько-політична діяльність Дмитра Донцова (1883-1973), лідера Союзу визволення України.

У праці «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» (1913) він виклав системне бачення шляхів побудови Україн­ської національної самостійної держави. Дедалі більшу попу­лярність у громадсько-політичному і науковому житті ук­раїнського суспільства діставали публіцистичні твори Симона Петлюри (1879-1926), Володимира Винниченка (1880-1951) -визначних діячів Українського національно-визвольного руху і державотворчого процесу. Отже, вже напередодні і в роки Пер­шої світової війни на засадах національної ідеї і самостійності зародився рух за знищення імперій, за відновлення національ­них держав, у т. ч. за Українську соборну державу.

Повалення царизму в лютому 1917 р., утворення Україн­ської Центральної Ради, а згодом і проголошення Української Народної Республіки, її усамостійнення справили позитивний вплив на розвиток історичної науки, яка мала дати ясні від­повіді на питання, поставлені новим етапом української історії. Примітним став той факт, що ряд визначних істориків, зокрема М. Грушевський, відіграли роль лідерів українського державобудівного процесу.

Відновлення національної держави - УНР, утворення Західноукраїнської Народної Республіки, Акт Злуки з УНР закладали основи для державної підтримки розвитку україн­ської історичної науки. Цьому сприяли заснування Української Академії наук, діяльність історичної секції Українського наукового товариства. Побачив світ ряд ґрунтовних праць М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, О. Єфименко, А. Кримського, В. Липинського, І. Огієнка, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Джиджори, В. Гнатюка, С. Єфремова та ін., які збагатили знання з основних розділів національної історії України. Гостро постали проблеми викладання україн­ської історії в усіх ланках освіти, підготовки фахівців з історії, формування суспільної історичної свідомості.

Однак під натиском більшовицьких сил, підтримуваних озброєними червоноармійцями Росії, Українська революція згасла, УНР була повалена, зазнала поразки і Західноукраїн­ська Народна Республіка, що негативно позначилося і на роз­витку національної історичної науки.

XI. 1. Державницький напрям в українській історіографії

Початок XX ст. характеризується остаточним інституюван-ням української національної історіографії, у рамках якої

викристалізувались декілька напрямів: народницький або на­родно-демократичний, державницький та соціально-економіч­ний. Звичайно, виокремлення цих напрямів є умовним і, як зазначалося у попередній лекції, ніякої стіни між ними не було, хоча між їх виразниками часом точилися дискусії. Різниця між цими напрямами полягала лише в пріоритетах, які надавали історики у своїх дослідженнях. Якщо представ­ники народницького напряму на чільне місце ставили народ, розглядаючи його головною силою, двигуном історичного про­цесу, а прибічники соціально-економічного напряму зосере­джувались насамперед на питаннях господарського життя суспільства, то прихильники державницького напряму від­давали пріоритет державі. Цей напрям на початку XX ст. на­бував особливої привабливості й актуальності, оскільки в суспільно-політичному житті і українському визвольному русі гостро постала проблема відновлення національної держав­ності, вона висунулася на передній план суспільного розвитку. Україна впритул підійшла до політичного, національного і соціального вибуху.

Вже говорилось, що М. Грушевський, піднявшись на вер­шину народницького напряму, водночас дедалі більше схиляв­ся до необхідності дослідження ролі держави, виявлення і аналізу державницьких традицій українського народу. Це зав­дання усвідомили його учні: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, М. Андрусяк, Б. Крупницький та ін. Чітку державницьку позицію у своїх наукових дослідженнях прово­дили В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, М. Василен-ко, М. Біляшівський та інші історики.

Зупинимось докладніше на становленні державницького напряму української історіографії, характеристиці праць його чільних представників. Визнаним лідером цього напряму, який найповніше віддзеркалював ідеї національної революції і відновлення української державності, вважають В'ячеслава Липинського (1882-1931) - видатного українського історика, члена НТШ, активного громадсько-політичного діяча, лідера українського консерватизму. Закінчивши гімназію в Києві, вчився у Ягеллонському (Краків) та Женевському універси­тетах, а після повернення в Україну зосередився на науковій роботі. Вже в перших працях «Данило Братковський», «Гене­рал артилерії Великого князівства Литовського», «Шляхта на Україні» (1909) історик дослідив місце провідної верстви, зок­рема шляхти і козацтва в історії української державності,

обґрунтував її роль у боротьбі за відновлення української держави.

В 1910-1912 р. В. Липинський на основі опрацьованих у Кракові джерел підготував декілька дискурсів, зокрема «Назва Русь і Україна та їх історичне значення», «Станіслав-Михайло Кричевський», «Богдановим шляхом», «Документи Руїни», які об'єднані спільною назвою «2 сігіеу^ ІЛсгаіпу». У цих пра­цях акцентувалася увага, з одного боку, на ролі державного чинника в українській історії, а з другого - вказувалося на державотворчу вартість українського народу як силу, поєдна­ну спільною кров'ю, традицією, вихованням і працею.

Згодом, уже в добу Української революції, В. Липинський, перебуваючи в Австрії як посол Української держави і УНР, оприлюднив монографію «Україна на переломі. 1657-1659», яка безпосередньо присвячувалася історії створення Україн­ської держави в добу Козаччини, аналізу причин її кризи і занепаду. Під переломом історик розумів зміну орієнтирів ко­зацько-гетьманської держави після смерті Б. Хмельницького, спробу її провідників одірватися від Москви і унезалежнитись.

Доба Хмельниччини в очах В. Липинського - це період козаць­ко-гетьманського державобудування, зростання національної свідомості українського суспільства, але це і початок спланова­ного Москвою процесу поглинання України після Переяслав­ської ради. Возвеличуючи особу Б. Хмельницького як борця і будівничого української державності, історик наголошував, що ідея власної держави виникла у гетьмана вже з перших днів Визвольної війни і наростала в процесі утвердження козацько­го правління. Хмельниччина, на думку вченого, була процесом творення держави і нації, а провідну роль у цьому процесі відігравала національна аристократія (еліта).

Цікавими є погляди В. Липинського на Переяславську раду і Березневі статті 1654 р. Він однозначно відкидав спроби дея­ких істориків і політиків оцінювати Переяслав як добровільне «возз'єднання» Русі, підкреслюючи абсурдність думки, ніби Б. Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім'я при­лучення України до Москви. Тактичну мету гетьмана він ув'язував з пошуком союзника для спільних дій і визволення з-під Польщі. Тобто йшлося про міждержавний союз із Моск­вою, аби відірватися від Польщі і унезалежнитись. Однак Москва ще з 1649 р. очікувала знесилення обох сторін, а коли стало очевидним, що козаки самі справляться, то надіслала грізні ноти Польщі. Участь російських військ у воєнних діях 1654-1655 рр. історик вважав малоефективною.

В. Липинський, будучи прихильником монархічно-геть­манської форми державного устрою України, виводив його ви­токи з доби Хмельниччини. Гетьман, як спадковий монарх, репрезентує державу на міжнародному рівні, забезпечує її авторитет, правопорядок, дисципліну. Ідеальною формою державного правління історик вбачав у дуалістичній консти­туційній монархії, при якій гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів виступає носієм виконавчої влади, а законодавчу владу представлятимуть дві палати: те­риторіальна (нижня) і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки усіх класів і соціальних верств.

У серії «Листів до братів-хліборобів» В. Липинський виклав своє політологічне бачення шляхів відновлення української державності. Він визначив п'ять засадничих підвалин, на яких може відбутися цей процес: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний патріотизм; 4) український консерватизм; 5) релігійний етос. Під аристократією він розумів кращих представників усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сілйські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофе­ри); інтелігенції. Такий підхід до формування аристократії учений називав класократією. Принцип класократії видавався йому досконалішим від західного парламентаризму, який роз'єднує нації за партійною приналежністю, від постулатів соціалізму, який сповідує класові пріоритети, від націо­налізму, що віддає пріоритет етнічним ознакам. Поняття нації В. Липинський ув'язував з територіальним патріотизмом. «Українець, - писав він, - є всякий, хто хоче, щоб Україна пе­рестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас, вір постала одна держава Українська, а творцем України той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкра­ще, що єсть у ньому і в тій культурі, з якої він до українства прийшов»¹. Історичні знання, на думку історика, сприяють солідаризації всіх жителів України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від їх етнічного походження, соціально-кла­сової належності, віросповідання.

Модель майбутньої держави В. Липинського передбачала чітке розмежування і врівноваження трьох незалежних гілок

¹ Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Відень, 1926. - С. XX.

влади: законодавчої, виконавчої та судової. За своєю суттю та­ка влада мала б бути надпартійною, тобто загальнонаціональ­ною. Важливо наголосити, що учений однозначно обстоював ідею соборності всіх українських земель, повернення до тра­дицій козацько-гетьманської державності України.

Нарешті, з іменем В. Липинського ув'язують концепцію «повнокласовості» українського суспільства. На його думку, українську націю, а значить і українську державу творить весь народ, усі його класи і соціальні групи на чолі з передовою верствою, її елітою.

Державницькою ідеєю проникнута наукова спадщина Сте­пана Томашівського (1875-1930) - визначного українського історика, дійсного члена НТШ, громадського і політичного діяча, випускника Львівського університету, вихованця істо­ричної школи М. Грушевського. Досліджуючи історію Ук­раїни від витоків Київської держави до XX ст., він особливу увагу звернув на домінуючу роль державного життя. У праці «Українська історія. Старинні і середні віки» (1919) навіть найпростіші форми державності розглядаються як чинник освоєння території, як фактор формування української нації і відокремлення українських земель після розпаду Київської Русі. Особливу увагу він приділяв утворенню Галицько-Волинської держави, трактуючи її як результат становлення нації, дистанціювання від Владимиро-Суздальської держави. Історик оцінював її як першу національну українську державу.

На відміну від М. Грушевського, С. Томашівський дещо по-іншому трактував поняття «українська земля». Твердячи, що це не просто етнічна територія, а географічна цілісність, він відводив географічному фактору, територіальному патріотиз­му чільну роль у творенні української нації.

С. Томашівський один з перших, хто дослідив відгомін Хмельниччини у Галичині («Між Пілявцями і Замостями» (1913), «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину» (1914), «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни» (1915)) та ін. Аналізуючи похід Б. Хмельниць­кого на Захід, історик бачив його мету не в здобутті Галичини чи знищенні Польщі, а в тактичних міркуваннях, щоб не дати польським військам ослабити позицію гетьмана над Дніпром. Він зробив висновок, що національно-державницька свідо­мість Б. Хмельницького ясно визначилася під мурами Львова, а не після його повернення до Києва.

Як здібний учень М. Грушевського, С. Томашівський дуже відповідально ставився до роботи з джерелами, розглядаючи її як головну передумову будь-якого історичного дослідження. У 1913 р. він підготував досить солідну збірку документів з історії Хмельниччини, яка склала окремий том «Жерел до історії України-Руси». Ці джерельні свідчення дозволили уче­ному критично переглянути погляди польських істориків на постать Б. Хмельницького і характер повстанського руху, оцінку воєнної кампанії.

Державницький світогляд С. Томашівського простежуєть­ся в його дослідженнях величі і трагедії І. Мазепи («Незвісний лист Мазепи до м. Львова» (1900), «Причинки до історії Мазе-пинщини» (1908)) та ін. Добре володіючи німецькою і швед­ською мовами, дослідник вперше використав зарубіжні джере­ла про події 1708-1709 рр., що дозволило йому розкрити наміри І. Мазепи не тільки утвердитись на Правобережжі, але й об'єднати і унезалежнити всю Україну.

Найбільш повно державницька концепція історії України викладена в праці С. Томашівського «Українська історія» (1919), події в якій доведені до 1569 р. У центрі уваги був аналіз впливу таких чинників на історичний розвиток Укра­їни,-як набіги кочівників і боротьба із Степом; суперництво з Польщею, в центрі якого було протистояння Сходу і Заходу; опір Московщині на ґрунті контрасту Півдня і Півночі. Водно­час історик перебільшував регіональні відмінності Галичини і Наддніпрянської України, ставив під сумнів реальність її соборності, можливість єдиної національної ідеї для всієї України, гіперболізував роль церкви в державотворчому процесі.

До дослідників української історії, що зробили державниць­кий вибір уже з перших наукових дискурсів, відноситься вже згадуваний Мирон Корду ба - один із талановитих учнів М. Гру­шевського, автор ряду історіографічних досліджень. У працях «Перша держава слов'янська», «Суспільні верстви та політич­ні партії в Галицькому князівстві до половини XIII ст.» він переконливо доводив українськість княжих держав у Києві та Галичі, аналізував їх устрій і систему влади. Державницька спрямованість пронизує історико-географічні та історико-де-мографічні розвідки історика («Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та Долішнім Сяном в XIII ст.», «Тери­торія й населення України» та ін.). Особливу увагу М. Кордуба приділяв історії українсько-польських відносин ХУІ-ХУП ст.,

ролі Б. Хмельницького у Визвольній війні. Він був піонером дослідження дипломатичного хисту українського гетьмана.

До спадщини істориків державницького напряму, зокрема до праць Д. Дорошенка, ще повернемось у наступних лекціях, оскільки він стане домінуючим в історіографії української діаспори, в розвитку сучасної історичної науки в Україні. Дер­жавницький разом з іншими напрямами української історіо­графії сприяв піднесенню історичної, політичної, національної і державницької свідомості українського народу, консолідації української нації навколо державницької ідеї, служив науко­вою базою суспільного прогнозу і обґрунтуванню шляхів відновлення державної незалежності України.

Отже, українські історики державницького спрямування В. Липинський, С. Томашівський та ін., осмислюючи минуле українського народу, його потуги до власної національної дер­жави з часів Київської Русі, створювали моральну підтримку новому етапу загальноукраїнського національно-визвольного руху, який радикалізувався в роки Першої світової війни як на Наддніпрянщині, Слобожанщині, так і в Західній Україні. Звернення учених до тих сторінок історії українського народу, коли він мав свою державу, з'ясування історичної тяглості української державності, аналіз здобутків і прорахунків вітчизняних державотворців дозволяли винести повчальні уроки з історичного минулого, застерегти від повторення по­милок. Спираючись на осмислений наукою історичний досвід і уроки минулого, провідники українського руху окреслили конкретну програму відновлення національної держави в ході Української революції 1917-1920 рр.

XI.2. Вплив Української революції на розвиток історичної науки

Весь попередній розвиток української історіографії переконливо засвідчував її взаємообумовленість і взаємозв'я­зок із суспільно-політичними та духовно-культурними проце­сами. Це підтвердила і доба Української революції, і відновлення української державності, серед чинників якої важливу роль відіграли розвиток історичних знань, ріст історичної свідо­мості, участь провідних істориків, зокрема М. Грушевського, М. Василенка, Д. Дорошенка, І. Огієнка та інших, у політич­ному житті, революційному русі й державотворенні. Водночас

утворення Української Народної Республіки, а згодом і Західно­української Народної Республіки, відкрило сприятливі умови для розвитку історичної науки, започаткувало їй державниць­ку підтримку. Державне усамостійнення України закладало реальні підвалини для подальшого унезалежнення української історичної науки. Вчені-історики за умов власної держави могли розраховувати на державну підтримку історичних досліджень, зміцнення видавничої бази, підготовку кадрів. Зрештою, в документах Української Центральної Ради, урядів Української держави гетьмана П. Скоропадського, УНР доби Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки всі ці питання були задекларовані, однак через політичну ситу­ацію, яка склалася в зв'язку з агресією більшовицької Росії та Польщі, не вдалося їх реалізувати.

Революційні і державотворчі процеси поставили перед істо­риками завдання створення нових праць з історії українського народу, з історії державності України. Дослідження і вивчення національної історії, поширення історичних знань висувалися на рівень важливих державних справ. Брак наукової і навчаль­ної літератури з української історії, науково-популярних праць спричинив, з одного боку, поширення вже наявних досліджень В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Яворницького, М. Аркаса, М. Грушевського та ін., а з другого - створення нових праць, зокрема Д. Багалія, В. Пархоменка, М. Слабчен-

катаін.

Масовими тиражами перевидавалися історичні оповідання А. Кащенка. Великою популярністю користувалася «Історія України-Руси» Миколи Аркаса (1853-1909) - відомого куль­турно-освітнього діяча, автора опери «Катерина» на сюжет по­еми Т. Шевченка. Написана українською мовою популярна історія була відредагована В. Доменицьким¹ і вийшла у 1908 р. у Петербурзі, а потім перевидавалася у 1912 та 1922 рр. Вихід книги підтримали Є. Чикаленко, Б. Грінченко, Г. Хоткевич та інші діячі. Незважаючи на ряд неточностей, відсутність єдиної концепції, праця М. Аркаса відіграла важливу роль у поширенні історичних знань про Україну.

¹ Доменицький Василь (1877-1910) - український історик, учасник українського руху, активний дописувач до «Украинского вестника», «Киевской старини», «Записок НТШ», автор кількох праць з історії Галичини і Буковини, редактор першого повного видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

Значно зріс інтерес громадськості до історії українського козацтва. Як зазначав І. Лисяк-Рудницький, у 1917 р. в Ук­раїні знову віджив з великою силою козацький рух, «стихійно відроджувались козацькі традиції»¹. Енциклопедією козацтва на той час вважалася тритомна «Історія запорозьких козаків» Дмитра Яворницького (1855-1940) - видатного українського історика, археолога, етнографа, згодом академіка АН УРСР, директора Катеринославського історико-краєзнавчого музею, вихованця Харківського університету. Його подвижницька діяльність щодо пошуку, виявлення, колекціонування і дослідження старожитностей козацького краю була захоплю­ючим прикладом для молодої генерації українських істориків. Історик високо оцінював значення українського козацтва, висвітлив його походження, склад, збройні сили, показав роль Запорозької Січі як форпосту України в боротьбі за волю і неза­лежність. В умовах революції Д. Яворницький спеціально підготував і оприлюднив науково-популярні праці «Як жило славне запорізьке низове військо», «Українсько-руське коза­цтво перед судом історії», в яких акцентувалася увага на про­відній ролі козацтва в національно-визвольній боротьбі.

Особистий приклад створення і популяризації історичних знань показував голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. Ще в 1914 р. він дав визначення концепції укра­їнознавства як дослідження минулого і сучасного українського народу, його властивостей і особистостей, його території і різноманітних умов, які впливають на життя і розвиток суспільства. Тематику праць історика періоду Української ре­волюції, особливо 1917-1918 рр., досить повно віддзеркалює ідея українознавства. М. Грушевський ще в квітні 1917 р. за­початкував серію статей під загальною рубрикою «На порозі нової України», присвячених українському національному відродженню і державному будівництву. Ці статті друкували­ся в «Новій Раді», завдяки чому дістали велике поширення, а в 1918 р. вийшли окремою збіркою. Вона починалася із статті «На переломі», в якій давалася характеристика унікального моменту в історії українського народу, коли впали кайдани рабства і з'явилася можливість відновити свою державну са­мостійність, творити нове життя. Далі йшли три статті про вибір орієнтирів відновленої Української Народної Рес-

¹ Див.: Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації // Історичні есе. - У 2-х т. - Т. 1. - К., 1994. - С. 22.

публіки. Вони мали такі назви: «Кінець московської орієн­тації», «Нашазахідняорієнтація», «Орієнтаціячорноморська», їх історіографічне значення в тому, що аргументи на вибір на­прямів зовнішньої політики УНР базувалися на історичних та географічних чинниках, на ретроспективному аналізі зв'язків України з своїми сусідами, насамперед західними. У статті «Нові перспективи» історик наголошував, що український на­род належить до західноєвропейського кола, і що його західна орієнтація ґрунтується не тільки на історичних традиціях, але й на тому, що протягом століть українське життя було зв'яза­не із західним, а також на самому складі народного характеру.

Велику увагу історик приділив підставам Великої України, маючи на гадці Україну велику соціально-моральними, еко­номічними та культурно-інтелектуальними вартостями. Серед підстав реалізації цього плану були виокремлені село, місто, державність, армія, нація. Головною підставою Великої України ще довго, коли не завжди, - писав історик, - буде се­лянство. Що ж до ситуації в містах, особливо великих, то він наголошував, що часто вони виступають вогнищами проти-українських настроїв, підривають нашу державність, тому необхідно не повертатися до них спиною, а пов'язати їх з українським життям. Акцентувалася увага й на ролі освіти, шкільництва, науки, бібліотек, музеїв, архівів, підготовки фахівців для народного господарства, виховання дітей, розвит­ку мистецтва.

Друга частина збірки мала назву «Самостійна Україна», в якій чільне місце відводилося мотивам прийняття і змісту Чет­вертого Універсалу Української Центральної Ради, що прого­лошував повну незалежність і самостійність Української Рес­публіки. Усамостійнення України розглядалося як «історична неминучість українського життя» і головна умова збереження української держави.

Історичну спрямованість мали публіцистичні статті «Ук­раїнський герб», «Про монетну українську одиницю», про пе­рехід на середньоєвропейський час, про територіальний устрій УНР, а також ті, що не увійшли до збірки «На порозі Нової Ук­раїни», але стосувалися історичного минулого українського народу. Особливе значення мали дискурси «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Чи Україна тільки для українців?», «Ве­лика хвиля» та ін.

Незважаючи на велику зайнятість державними справами, публіцистикою, М. Грушевський залишався ученим-істори-

ком. Він написав ґрунтовну статтю «Історія і її соціально вихо­вуюче значення», в якій виклав систему поглядів на роль істо­ричної науки в суспільному житті, її вивчення у школах. На його думку, історична наука повинна вивчати історію людства, не залишаючи поза увагою історію рідного краю. Необхідно шукати оптимальне співвідношення історії свого народу та історії людства, уникати егоцентризму і національного егоїзму. Головне покликання історії вчений вбачав у вихованні високої моралі і формуванні гуманістичних цінностей, у сприянні, аби формула «людина людині - річ свята» восторже-ствувала.

У 1918 р. побачило світ нове видання «Ілюстрованої історії України», яке було доповнене розділом «Як творилась Ук­раїнська Держава». М. Групіевський включив такі підрозділи: «Російська революція і визволення України», «Боротьба за ав­тономність України і федеративний лад», «Українська Народ­на Республіка», «Україна самостійна» та ін. З властивою для вченого скрупульозністю простежувалася еволюція УНР від автономії до повної державної незалежності. У такий спосіб М. Групіевський показав повчальний зразок історичного дослідження.

Наукову і державницьку роботу вдало поєднував Дмитро Дорошенко (1882-1951) - видатний український історик, вихованець Варшавського, Петербурзького і Київського університетів, громадсько-політичний і державний діяч, член Української Центральної Ради, Міністр закордонних справ в уряді П. Скоропадського. Революцію він зустрічав як уже сформований історик, джерелознавець, видавець, член НТШ. Д. Дорошенко, виходячи з конкретної ситуації, зумовленої відновленням національної держави, адаптував до потреб робітничої, селянської і молодіжної аудиторії свої праці: «Ко­ротенька історія Чернігівщини», «П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», «Про минулі часи на Поділлю» (1918-1919). Поряд з вивченням регіональної історії, історії рідного краю, Д. Дорошенко усвідомлював не­обхідність підготовки узагальнюючих праць на основі цілісно­го підходу до української історії. Як історик, він твердо стояв на позиціях наукового синтезу знань з історії України, послідовно обстоював державницьку ідею. Д. Дорошенко нале­жав до піонерів створення наукових навчальних посібників. Його підручник «Історія України», який охоплював період від найдавніших часів до революції 1917 р., тривалий час вико-

І»"

.%■■

ристовувався в українських школах Наддніпрянської і Західної України. У підручнику давалася наукова інтерпре­тація назв «Русь» і «Україна», характеристика політичного і суспільного устрою Русі-України, козаччини, Хмельниччини і Гетьманщини. Він апробував свій курс у лекціях з історії Ук­раїни, прочитаних у Кам'янець-Подільському університеті. Опинившись в еміграції, учений створив фундаментальний «Нарис історії України», підготував ґрунтовний «Огляд української історіографії». Цей його доробок розглянемо в на­ступних лекціях. Велике значення для розуміння суспільно-політичних процесів періоду революції, у т. ч. і в сфері істо­ричних досліджень, мають його спогади («Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918)»).

Новими українознавчими дослідженнями відгукнувся на відновлення української державності Дмитро Багалій (1857-1932) - видатний український історик, архівознавець, громадський діяч, ректор Харківського університету (1906-1911), один з перших академіків Української академії наук (1918). Його основна праця «Історія Слобідської України», за­вершена в 1917 р., побачила світ у Харкові у 1918 р. Уже у передмові автор наголошував, що народ творить свою історію і державний устрій, його національні форми, що цю історію треба вивчати з дитинства, намагатися зрозуміти її, цінувати і любити. Праця мала принципове значення для утвердження в історіографії концепції цілісності України, оскільки автор на великому і достовірному джерельному матеріалі доводив ук-раїнськість Слобожанщини, всебічно проаналізував причини її зросійщення, а соціально-економічний, політичний, культур­ний, релігійний розвиток і побут населення розглядав у кон­тексті української історії, хоча й не замовчував українсько-російські взаємини. Написана українською мовою книга три­валий час слугувала навчальним посібником з історії України, хоч за структурою складалася з окремих нарисів. Симво­лічним був її останній розділ під назвою «Харків яко україн­ське місто». У цьому розділі історик висвітлив українське національне відродження у місті в XIX ст., що було реакцією на русифікаторську політику царизму, показав прихильність Харківського університету, частини його професорів, зокрема П. Гулака-Артемовського, М. Костомарова, І. Срезневського та ін., до українознавства. Праця пронизана концепцією невпин­ного прогресу людського суспільства, основу якого, на думку автора, становить соціально-економічний розвиток, а голов-

ним рушієм виступають народні маси. Не є випадковим, що з іменем Д. Багалія пов'язують соціально-економічний напрям в українській історіографії. Як вихованець київської школи істориків-документалістів В. Антоновича, Д. Багалій нама­гався всі принципові висновки вивести з джерельних свідчень: літописів, актових документів, народної творчості. У багатьох місцях дослідження автор звертається до читача із закликом вивчати, опановувати, знати і поважати українську історію, культуру і мову.

Принагідно зазначимо, що наукові дискурси з української історії Д. Багалій започаткував ще у 80-х рр. XIX ст. У таких працях, як «История Северской земли до половини XIV в.» (1882), «Очерки из истории колонизации степной окраиньї Московского государства» (1887), «Колонизация Новорос-сийского края и его первьіе шаги по пути культури» (1889), «Магдебургское право в Левобережной Малороссии» (1892), «Украинская старина» (1895) та ін. простежується еволюція поглядів ученого, його поступовий перехід від офіційної російської історіографії до осмислення окремішності та само­бутності української історіографії, що остаточно підтвердила «Історія Слобідської України» і, особливо, його «Нарис україн­ської історіографії» (1923-1925) у двох книгах.

Слід також зазначити, що після відновлення української державності Д. Багалій активно прилучився до реалізації нау­кових і культурно-просвітницьких програм. Він був членом комітету для заснування Української академії наук, очолив Харківське наукове товариство, плідно працював на ниві архівної справи. Коли восени 1917 р. при Харківському ко­мерційному інституті відкрилися постійно діючі курси з ук­раїнознавства для вчителів, Д. Багалій разом з іншими учени­ми Г. Хоткевичем, М. Сумцовим, В. Барвінським забезпечував викладання базових дисциплін. Він активно включився в роз­виток українознавства, української культури взагалі. Свою «Історію Слобідської України» учений закінчив своєрідним за­повітом про те, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як це було раніше) український народ, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом¹.

До творчості та організаційної діяльності Д. Багалія на ниві історичної науки ще повернемося, але принагідно зауважимо,

" ^{Багалій} Д- ^Г- ^Іст«рія Слобідської України. - Харків, 1995. -

що він завжди віддавав пріоритет фактам, історичним дже­релам. Для написання історії Харкова, яку він видав у 2-х т. разом із своїм учнем Д. Мілером («История г. Харькова за 250 лет его существования»), було виявлено і залучено величез­ний документальний масив джерел з матеріалів міської думи, архівів Москви і Петербурга, опрацьовано анкетні відомості цілого ряду державних і громадських установ. Джерелознавчу спрямованість мав його «Нарис української історіографії» (1923), присвячений літописам. Д. Багалій дбайливо вихову­вав молодих істориків, згуртував навколо себе наукову школу дослідників переважно з соціально-економічної проблематики.

Під потужним впливом Української революції і державо­творчих процесів стрімко прискорювався процес національної ідентифікації українців, змінювалася парадигма історичної свідомості. Перед українською історичною наукою постали нові завдання, виникла гостра потреба в таких наукових і на­уково-популярних працях, які давали б відповідь на болючі питання історії. У 1918-1919 рр. побачила світ українською мовою «Коротка історія України» І. Крип'якевича, «Історія України та її народу» О. Єфименко, «Оповідання з української історії: для початкових шкіл» Г. Коваленка, «Коротка історія України» Б. Грінченка, «Історія українського народу (Корот­кий нарис)» Т. Ганька, «Наше минуле і сучасне» Т. Верхоли, «Історія України в думах і піснях» М. Григоріїва, «П'ятнад­цять лекцій з історії України» П. Клепатського, «Як Москва нищила Україну» В. Бузиновського та ін. З цього переліку ав­торів видно, що поряд з істориками до написання популярних праць і підручників з української історії були долучені пись­менники, журналісти.

Особлива увага зверталася на поширення правдивих знань про видатних діячів української історії - борців за дер­жавність: київських і галицько-волинських князів, гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Доро­шенка, І. Мазепи, П. Полуботка, кошових отаманів К. Горді­єнка, І. Сірка, полковника С. Палія. Історичні приклади чесного і самовідданого служіння Україні, боротьбі за її незалежність набували великої актуальності в умовах будівництва україн­ської державності.

Зростав інтерес до історії правових засад української державності. З огляду на цей аспект велике значення мали історико-правові дослідження М. Возняка, М. Василенка, Р. Лащенка, О. Терлецького, В. Пархоменка та ін.

Отже, Українська революція, відновлення державності Ук­раїни стали потужним чинником активізації історичних досліджень, підвищення їх ролі в суспільному житті та дер­жавних процесах. Праці М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Багалія та ін. стали прикладом наукового осмислення подій і явищ як минулого, так і тогочасності. Перед історич­ною наукою відкривався реальний шанс реалізації її головної місії - правдиво і об'єктивно висвітлювати історичний процес, сприяти вихованню молоді.

XI.3. Історична наука в системі УНТ та УАН

Центральна Рада підтримала ініціативу вчених і громадськості, насамперед Українського наукового товариства щодо створення Національної академії наук і розгорнула від­повідну підготовчу роботу, однак її офіційне заснування відбу­лося лише 14 листопада 1918 р. на підставі закону Української держави, підписаного гетьманом П. Скоропадським. Серед її фундаторів були й визнані історики: Д. Багалій, О. Левиць-кий, М. Засиченко, сходознавець А. Кримський, мовознавець С. Смаль-Стоцький та ін. Після відмови М. Грушевського очолити Академію, її першим президентом став Володимир Вернадський (1863-1945) - видатний український природо­знавець, основоположник вчення про ноосферу і біосферу. В складі УАН було сформовано 3 відділи, зокрема історично-філологічний, який взяв на себе функцію координації до­сліджень у галузі історії. Принципове значення мало положен­ня Статуту Академії, внесене в часи Директорії, про обов'язко­вий статус української мови для всіх академічних видань та діловодства.

Історично-філологічний відділ УАН забезпечив видання «Записок», перша книга яких побачила світ у 1919 р. У рамках відділу сформувалося Відділення історії українського народу, а згодом Історична секція, яка започаткувала вихід «Науково­го збірника» (1919). У межах секції були створені три комісії: по складанню Біографічного словника, археографічна та архівна. Провідну роль у діяльності історичної секції відігра­вали Д. Багалій, В. Щербина, О. Гермайзе, Є. Тимченко, М. Ткаченко, В. Ігнатенко та ін.

З утворенням УАН та його історико-філологічного відділу закладалися міцні основи для розвитку української історичної 248

науки, для офіційної підтримки дослідницької діяльності істо­риків і видання їх праць, відбулася зміна соціального статусу української історіографії.

Багато зробив для розвитку в УАН історичної науки Мико­ла Василенко (1867-1935) - визначний українській історик держави і права, громадсько-політичний і державний діяч, міністр освіти в уряді П. Скоропадського, президент ВУАН в 1921 р. Йому належить ряд праць з української історії, зок­рема «Нариси з історії Західної Русі і України», «До історії ма­лоросійської історіографії і малоросійського суспільного уст­рою», «Політичні погляди М. Драгоманова» та ін. Ще в період створення УАН М. Василенко наполягав, щоб вона неминуче була національною, з обов'язковою українською мовою.

До червня 1921 р. паралельно з УАН продовжувало діяти Українське наукове товариства, його історична секція, видав­ництво і музей. Це пояснюється тим, що провідники УНТ вва­жали, що УАН мала постати на його базі і на його досвіді як виключно національна інституція, а творці Академії ігнорува­ли ці вимоги. Тоді загальні збори УНТ вирішили зберегти свою структуру як незалежну від УАН. З числа членів УНТ активну участь у створенні УАН брали лише М. Василенко та А. Крим­ський. Нарешті, підходи М. Грушевського та В. Вернадського до створення УАН відрізнялися концептуально. На думку М. Грушевського, ядром української культури є гуманітарні знання, а значить вони мають посісти домінуюче місце в ака­демії. Натомість В. Вернадський віддавав пріоритет природни­чим і технічним наукам, недооцінюючи роль українського національного чинника в організації академічної науки. Збере­ження організаційної незалежності виправдало себе за умов згасання Української революції, адже коли Директорія поки­нула Київ, М. Грушевський не поривав зв'язків з УНТ. Виїхав­ши до Праги, він створив Український соціологічний інститут і продовжував опікуватися Українським науковим товарист­вом як основним осередком українознавства в Києві.

Члени Товариства займали провідне місце в продукуванні нових знань не тільки з історії, але й з українознавства в ціло­му. Завдяки підтримці з боку української влади Товариство відновило діяльність наукових видань: «Літературно-науково­го вісника» та журналу «Україна», який виходив під загаль­ною редакцією М. Грушевського. У трьох спарених томах, які вийшли в 1917-1918 рр., були оприлюднені і актуальні дискур­си з історії України, в т. ч. самого М. Грушевського: «Сполу-

чення України з Московщиною в новітній літературі», «Вели­ка, Мала і Біла Русь». Редагування «Літературно-наукового вісника» було покладене на Олександра Грушевського (1877-1943) - відомого українського літературознавця, історика, архівіста, керівника Бібліотечно-архівного відділу при Депар­таменті мистецтв УНР, автора праць з української історіо­графії, історії міст Великого князівства Литовського тощо.

У «Літературно-науковому віснику» за грудень 1918 р. була опублікована публіцистична стаття М. Грушевського «По шкоді», в якій викладалася авторська оцінка державного пере­вороту П. Скоропадського, повалення УНР, повстання під про­водом Директорії. Історик застерігав від штучного насадження козакофільських гасел і декорацій, рішуче відкидав спроби паплюжити Центральну Раду, звинувачувати її в буржуаз-ності, наполягав на її відновленні.

Спільним для діяльності Історичної секції УНТ та історико-філологічного відділу УАН було те, що їхні зусилля зосереджу­валися на створенні узагальнюючих праць з історії, підготовку навчальної і науково-популярної літератури з української і за­рубіжної освіти та підготовці професійних істориків. Поряд з існуючими університетами велику роль у підготовці істориків мали відігравати українські державні університети у Києві та Кам'янці-Подільському, Українська педагогічна академія.

Провідники українського державотворення, добре розумію­чи суспільне значення національної історичної освіти, опрацю­вали програму поступової трансформації російських універси­тетів у Харкові, Києві та Одесі в центри української науки і освіти. Подібні проекти розглядалися в уряді ЗУНР щодо Львівського та Чернівецького університетів. На позиції ук­раїнського руху поступово переходила частина професорів і доцентів. Зокрема, в Київському університеті активно долуча­лися до опрацювання українознавчих проблем В. Іконников, М. Петров, В. Данилевич, О. Гермайзе та ін.

В період Української революції почалося реформування всієї системи освіти, заснування українських гімназій, запро­вадження української мови і викладання української історії в усіх типах шкіл. На осінь 1918 р. в межах Української держа­ви функціонувало близько 150 українських гімназій, в яких історія України почала викладатися як окремий предмет.

Помітний вплив на розвиток історичної науки і поширення її здобутків мало заснування Національного архіву, Націо­нальної бібліотеки, Національного музею тощо.

Під впливом Української революції розширювалася геогра­фія історичних досліджень. Поряд з Києвом, Харковом, ак­тивізували свою діяльність осередки історичної науки в Одесі, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Катеринославі, а також на Волині та в Галичині. У Полтаві, зокрема, в 1918 р. було засноване «Українське наукове товариство дослідження і охорони па­м'яток старовини та мистецтва на Полтавщині», що мало свій науковий збірник. Започатковуються лекційні курси з україн­ської історії: в Києві є Сташевський, в Одесі - О. Грушевський, в Петербурзі - О. Єфименко. З січня 1921 р. розгорнула діяльність науково-дослідна кафедра історії України в Катери­нославі. Велику роботу щодо збирання, вивчення, системати­зації та публікації джерел провадили губернські архівні комісії в Полтаві, Чернігові, Катеринославі, організували видання своїх «Праць» та «Літописів». Товариства дослідни­ків з історії розгорнули роботу у Кам'янці-Подільському, Житомирі та ін. містах.

Плодотворною на ниві історичної науки в Катеринославі бу­ла праця Василя Біднова (1874-1935) - відомого українського історика, публіциста, громадського діяча, дослідника історії православної церкви. Він редагував у Катеринославі «Вісник» товариства «Просвіта», український відділ газети «Наше життя», очолював філію Всеукраїнської учительської спілки, в травні 1917 р. був обраний головою губернського українсько­го національного з'їзду, а згодом членом Української Цент­ральної Ради. Особливу увагу історик приділяв виявленню, вивченню та дослідженню архівних документів з історії церк­ви та українського козацтва («Документи, относящиеся к ис­тории Бкатеринославской духовной семинарии», «Материальї для истории колонизации бьівших запорожских владений» та ін.). Згодом, перебуваючи в еміграції, В. Біднов очолив Ук­раїнське історико-філологічне товариство в Празі, став одним з фундаторів Музею визвольної боротьби України.

Аналізуючи розвиток історичних досліджень у добу Ук­раїнської революції, слід звернути увагу і на негативні явища. Частина українських істориків залишилася в полоні велико­російської парадигми історії України, вороже поставилася до відновлення української державності. Це стосується, зокрема, Андрія Стороженка - вихованця Київського університету, фахівця в галузі слов'янознавства. Він активно співробітничав у Київській археографічній комісії, у діяльності Товариства Нестора Літописця, часопису «Киевская старина». Історик

оприлюднив ряд українознавчих праць: «Князь Д. И. Вишне-вецкий. По народному прозвищу Байда», «К истории Києва и его окрестностей в XV и XVI вв.», «Киев триста лет назад», «Очерки Переяславщини» та ін. Однак згодом він долучився до лідерів київського клубу російських націоналістів, що й штовхнуло його на створення публіцистики антиукраїнського спрямування: «Происхождение и сущность украинофиль-ства», «Малая Россия или Украйна» та ін. Коріння української ідеології він ув'язував не з українським рухом, а з польським ґрунтом. Антиукраїнські погляди проповідував збірник «Ма­лая Русь» (1918), редагований В. Шульгіним.

Не сприйняв українського національно-державницького ру­ху Іван Линниченко, вихованець Київського університету, один з учнів В. Антоновича, завідувач кафедри в Одеському університеті. Його наукові студії присвячувалися здебільшого історії Галичини і мали історіографічну цінність. Однак в період революційних подій 1917 р. він досить відкрито висту­пив проти української самостійності та національного відро­дження. У тому ж році в Одесі була оприлюднена його брошура «Малорусский вопрос и автономия Малороссии», в якій підда­валася критиці схема української історії М. Грушевського, за­перечувалася будь-яка українська автономія, обстоювалося гасло збереження єдиної держави. Запереченням україн-ськості проникнута брошура І. Линниченка «Малорусская культура» (1919).

Були й інші історики України, що висвітлювали її минуле і сучасне з проросійських позицій. Це засвідчує, що процес національної самоідентифікації істориків старшого покоління був складним і суперечливим. Революція висвітлила і загост­рила ці суперечності. Водночас вона стала пробним каменем для національного самовизначення українських істориків.

Отже, історичні дослідження, що провадилися Україн­ським науковим товариством та історико-філологічним відділом УАН в добу Української революції, охоплювали актуальні проблеми української історії і служили морально-інтелектуальною підтримкою державотворчих процесів. Во­ни сприяли особистій ідентифікації українських істориків, історико-політологічному та духовному осмисленню історич­ної місії українського народу. Цим самим закладалися підва­лини для майбутнього опору української національної історіографії насадженню ідеологічних схем більшовицького тоталітаризму.

__________ Загальні висновки

Розгортання національно-визвольного руху, його переростан­ня в Українську революцію 1917—1920 рр., відновлення національної державності України стали рубіжним етапом оста­точного утвердження української національної історіографії. Історична наука, справляючи великий вплив на формування історичної, національної і державницької свідомості українців, стимулювала національне відродження і відновлення Україн­ської держави. Віддзеркаленням нових явищ у суспільно-політичному розвитку України стало виокремлення в українській історіографії державницького напряму, тісно пов'язаного з інши­ми напрямами, як логічного продовження історіософії М. Гру­шевського.

Наукові праці В. Липинського, С. Томашівського, М. Кордуби та ін. утверджували концепцію давності, історичної тяглості ук­раїнської державності, ролі княжої і козацько-гетьманської доби в становленні національних державницьких традицій. На ґрунті історичного досвіду моделювалися варіанти державного устрою майбутньої Української держави, виводилися повчальні уроки. Державницький напрям історіографії набув особливої актуаль­ності в умовах утворення УНР та ЗУНР, їх Злуки.

Українська революція справила глибинний вплив на розвиток історичної науки, висвітила актуальні і недосліджені проблеми, започаткувала державну підтримку історичних досліджень, ство­рення нових осередків історичної науки, підготовки професійних істориків, вивчення історії в системі освіти. Особистий приклад у реалізації нових завдань, що постали перед історичною наукою, по­казували М. Грушевський, а також Д. Багалій, Д. Дорошенко та ін. Велике значення для утвердження і подальшого розвитку національної історіографії мало заснування Української ака­демії наук і виділення в її структурі історико-філологічного відділу. Продовжували збагачувати історичні знання члени Ук­раїнського наукового товариства, його історичної секції, вчені університетів.

__________ Запитання для самоконтролю

1. Дайте характеристику державницького напряму
української історіографії.

2. У чому полягає взаємозв'язок і наступність розвит­
ку народницького і державницького напрямів в ук­
раїнській історіографії?

3. Чому до лідерів державницького напряму відносять
в. Лицинського та учнів наукової школи М. Гру-
шевського у Львові?

4. Як історична наука стимулювала розгортання
Ук^Рїни?^КМ Революції і відновлення державності

⁵

^ВШШВ Д^еР^жавотворчих процесів 1917- рр. на розвиток української історичної науки л/г°³^^{РИИТЄ особливі}^^ наукових праць і публіцистики М. Грушевського 1917-1918 рр.

7. Охарактеризуйте науковий доробок Д. Дорошенка

8. Чому з іменем Д. Багалія ув'язують розвиток со-
£ХЬ°"^ЄКОН°^{МІЧНОГО Напряму в} Українській історіо-

9. Висвітліть рубіжне значення для розвитку історичної

науки заснування Української академії наук 10. Що нового з'явилося в діяльності Українського нау­кового товариства в період Української революції?

Радяні; українсі науки та форі зарубі;

XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків

в умовах утвердження влади

більшовиків

XII.2. Повернення з еміграції М. Грушевського та його історична школа в Києві

XII.3. Українознавчі осередки історичної науки в Західній Україні та в еміграції

іїіЧ,,.гіі

і";

О. ГермайзеіЩ Д. БагалійЦВ М. Слабченкож М. Петровський

Мета:

Висвітлити дуалізм мережі та світоглядних орієнтирів історичної науки в умовах утвердження більшо­вицького режиму, втягування України до складу СРСР, моти­ви і роль політики українізації, повернення М. Грушевського в УСРР у збереженні традицій національної історіографії, роз­крити значення для української історичної науки діяльності її осередків у Західній Україні та діаспорі.

По мірі згасання Української революції, повалення УНР та ЗУНР, експорту більшовицького режиму з Росії, його насад­ження в Україні, анексії західноукраїнських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною українська історична наука знову опинилася перед загрозою нищення її національних засад. Включення УСРР до складу СРСР тягло за собою пери-" ферійність української історичної науки, нівелювання її національної самобутності. Однак потужний спротив українсь­ких сил, особливо національно свідомої інтелігенції та молоді, повстанський рух на селі змусили більшовиків змінити такти­ку в царині національних відносин, запровадити так звану політику «коренізації», яка в УСРР набрала форми «украї­нізації». Часткова лібералізація національної політики, роз­ширення сфери вживання української мови, розвиток націо­нальної освіти, українізація преси та видання книг, часткова дерусифікація великих міст та інші заходи створили умови, за яких за інерцією ще деякий час продовжувався започаткова­ний Українською революцією історіографічний процес.

Рубіжне значення для розвитку української історичної на­уки мало повернення в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, створення й очолення ним системи історичних установ у структурі ВУАН, формування наукової школи в Києві. Однак діяльність цих установ, праця національно свідомих істориків наштовхувались на безпринципність конформістів, на спро-

9 <-'» 257

тив з боку зросійщених ідеологів більшовицької партії, яка розглядала історичну науку лише як засіб ідеологічного впли­ву на народні маси і обґрунтування своєї політики. Відстою­ючи гасла пролетарського інтернаціоналізму, партійність історичної науки, класовий підхід до оцінки подій і явищ історії і радянізуючи історичну науку, більшовики поступово згорнули політику українізації, вдалися до масових репресій проти діячів української науки, літератури й мистецтва, свідченням чого став процес по справі «Спілки визволення України».

Шляхом репресій, шантажу і підкупу більшовикам частко­во вдалося розколоти українських істориків, накинути частині з них свої ідеологічні орієнтири, утвердити дуалізм наукових установ, загострити ідейне протистояння.

Одна з особливостей розвитку української історичної науки в 1920-ті рр. полягала в тому, що досить велика група істориків, уникаючи переслідувань з боку більшовиків, емігрувала за межі УСРР. У Західній Україні, на Буковині та Закарпатті, а також у ряді західноєвропейських держав сформувалися ук­раїнознавчі науково-дослідні осередки, навчальні заклади, завдяки яким не були перервані національні традиції укра­їнської історіографії. Історики української діаспори всупереч спробам радянських істориків подати спотворений виклад української історії, особливо революції 1917-1920 рр., від­стоювали правдиве і об'єктивне висвітлення подій.

XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків в умовах утвердження влади більшовиків

Здійснивши збройний переворот у Росії в листопаді 1917 р., більшовики розгорнули експорт радянської влади і на Україну, переслідуючи мету знищити Українську Народну Республіку, заборонити не тільки рух за самостійність України, а й саму самостійницьку ідею. З проголошенням Харкова столицею УСРР влада всіляко протиставляла «проле­тарський Харків» «буржуазно-націоналістичному Києву». Наступ на національну ідею і самостійницький напрям й стосу­вався української історичної науки, її національної схеми, опрацьованої М. Грушевським і розвиненої іншими історика- 258

ми, оскільки вона науково обґрунтовувала історичне право ук­раїнського народу на власну державу. Керуючись настановами В. Леніна про партійність літератури і класовий підхід до історії, абсолютизуючи марксистські догми, більшовики вже з перших кроків узурпації влади стали нав'язувати історикам комуністичні ідеали, відповідні ідеологічні схеми і орієнтири. Шляхом спотвореного трактування вузлових проблем україн­ського історичного процесу, національно-визвольного руху, замовчування наукової спадщини української історіографії ідеологи більшовизму прагнули деформувати історичну свідомість українців.

Курс більшовиків на відлучення «старих буржуазних спеціалістів», у т. ч. й істориків, від науково-педагогічної ро­боти, їх перевірка на лояльність до радянської влади призвели до збільшення числа науковців, які були змушені емігрувати за кордон або втратили роботу взагалі. В еміграції опинилися М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, В. Винниченко, В. Біднов та ін.

Були відведені кандидатури В. Базилевича, О. Гермайзе, О. Оглоблина, Б. Курца, Н. Полонської при комплектуванні науково-дослідної кафедри історії України в Київському уні­верситеті, який реформувався в Інститут народної освіти.

Національно-свідома частина української інтелігенції, у т. ч. й чимало істориків, опинилися в опозиції до утворення Союзу РСР, насильницької політики більшовиків, що послу­жило виправданням репресивно-каральних заходів влади -арештів, політичних показових судилищ. Одним з перших з них став процес над учасниками «Київської організації «Цент­ру дій» (липень 1923), по якому проходило 18 осіб, зокрема ряд членів і співробітників ВУАН: М. Василенко, П. Смирнов, Б. Язловський, Л. Чолганський та ін. їх звинувачували у шпи­гунстві на користь Франції та Польщі, у зв'язках з еміграцією, у «буржуазній пропаганді»¹.

У боротьбі проти «старої інтелігенції та інакомислячих», для переслідування істориків режим використав так звану «шахтинську справу», яка супроводжувалася масовими ареш-

¹ Історика Миколу Василенка було засуджено до розстрілу, але вирок замінили на 10 років ув'язнення, а його дружину Н. Полонську-Васи-ленко звільнили з роботи у Всеукраїнському археологічному комітеті. На клопотання ВУАН в 1925 р. М. Василенка було амністовано.

тами і репресіями спеціалістів за звинуваченнями в шкід­ництві та контрреволюційній діяльності. На тлі репресій і пе­реслідувань особливо виділяється політика войовничого атеїзму, яку більшовики спрямували для зміни парадигми про місце релігії в історії людства. Уже з 1921 р. були згорнуті дослідження з історії церкви, що їх проводили Ф. Міщенко, К. Харлампович та ін. Емігрували за кордон такі провідні істо­рики церкви, як В. Біднов, О. Лотоцький та ін. Натомість всіляко заохочувалися публікації антирелігійного спрямування. І все ж під натиском антибільшовицького повстанського руху, опору української інтелігенції Москва була змушена змінити тактику в царині національної політики, вдатися до «українізації», що була різновидом курсу на «коренізацію» (1923). Вона офіційно декларувалася як сприяння розвиткові культури і мов корінних національностей, залучення їх до будівництва соціалізму. Насправді головна мета політики «українізації» полягала в тому, щоб добитися підтримки з боку мас, особливо селянства, ослабити його спротив режиму, перехопити ініціативу національної інтелігенції. Слід під­креслити, що політику «українізації» стимулювала інерція, започаткована Українською революцією. її підштовхували історики, які аналізували причини російщення українців, трагічні наслідки реалізації зловісних циркуляру Валуєва та Емського указу. Ця критика на перших порах була співзвуч­ною з ідеологічними гаслами більшовиків, які в деяких питан­нях намагалися дистанціюватися від національної політики царизму.

Розгортання «українізації» благотворно впливало на розви­ток історичної науки, оскільки національне відродження ство­рювало сприятливий ґрунт для дослідження української історії. Українізація сприяла виокремленню історії України як самостійної і обов'язкової навчальної дисципліни в усіх ланках загальної освіти, викладанню її українською мовою. Водночас слід мати на увазі, що більшовики прагнули, щоб ук­раїнська мова, за словами одного з соратників В. Леніна Л. Троцького, стала мовою комуністичної освіти українських трудящих мас.

Як показали наступні події, політика «українізація» була лише прикриттям для комунізації та радянізації українського суспільства. Вона супроводжувалася ідеологізацією історичної науки, зміною її орієнтирів. На чільне місце політики у сфері 260

історичної науки більшовики поставили вивчення історії класової боротьби і жовтневої революції. Вже в 1921 р. було утворено в Харкові Всеукраїнську комісію з історії української (читай - соціалістичної) революції і комуністичної партії (Істпарт ЦК КП(б)У). Водночас засновувалися науково-дослідні кафедри історії України, історії української куль­тури. Зокрема, при Харківському інституті народної освіти кафедру історії України очолив Д. Багалій. Вона мала 4 секції: історії України, історії Росії, історії українського права, етнології та краєзнавства. Тут працювали В. Барвінський, А. Ковалевський, В. Романовський, О. Татаринова-Багал