І.1.6.4. Дистанційне зондування Землі з космосу

Взагалі дистанційне зондування як метод отримання інформації про об’єкт чи простір вже давно знайшло своє застосування в сільському і лісовому господарстві, пошуку корисних копалин і морських біоресурсів, прогнозуванні екологічної ситуації та погодних умов, попередження та ліквідації наслідків стихійних лих і техногенних катастроф, здійснення контролю за виконанням угод про скорочення озброєнь тощо.

Для спостережень, що провадяться за допомогою авіаційних засобів, метеорологічних зондів і КА (автоматичних ШСЗ, пілотованих космічних кораблів, пілотованих орбітальних космічних станцій), за різноманітними складовими земного середовища використовуються спеціальна апаратура, що здатна фіксувати та вимірювати енергетичні, поляризаційні та інші характеристики власного, віддзеркалюваного та розсіюваного випромінення об’єктів на поверхні Землі, Світового океану, в атмосфері та в товщі земної кори і водних басейнів.

Дистанційне зондування Землі з космосу (ДЗЗ) здійснюється в різних діапазонах електромагнітного спектру (ультрафіолетовому, видимому, інфрачервоному та мікрохвильовому), під різними кутами, в різний час, що дозволяє отримувати найбільш об’єктивні дані про поклади корисних копалин, морські біоресурси, стан сільськогосподарських культур і лісових масивів, кліматичних і екологічних ситуацій.

При цьому треба зазначити, що у видимому діапазоні датчики ШСЗ реєструють віддзеркалене від Землі сонячне випромінення, в інфрачервоному – власне теплове випромінення земної поверхні, в мікрохвильовому – власне випромінення нашої планети або віддзеркалені сигнали радарних чи лазерних джерел опромінення Землі, встановлених на борту супутника. Оптичне зондування дає найякісніше кольорове зображення з високою просторовою роздільчою здатністю, інфрачервоне – надає можливість спостерігати температурні аномалії земної поверхні в темні часи доби, для інфрачервоного діапазону сигналів – не становить жодних перешкод захмареність атмосфери.

Дистанційне зондування Землі з космосу для розвідки та оцінки природних ресурсів регіонів принципово змінює роботу геологів, картографів, фахівців водного, лісного та сільського господарств, а також є потужним засобом під час впровадження заходів із захисту довкілля.

Методи ДЗЗ знаходять все більш широке використання в попередженні стихійних лих, здійсненні контролю за дотриманням угод щодо обмеження стратегічних озброєнь тощо.

Унікальна здатність систем розвідувальних КА підсумовувати (методом послідовного накладання) дані детального аналізу, тобто відтворювати цілком виразну картину діяльності на поверхні Землі та в земній атмосфері, можливо стане вирішальним аргументом для перемоги прибічників всеосяжної угоди про контроль над озброєннями. Водночас, в першу чергу саме через останню складову, використання інформації ДЗЗ породжує певні правові проблеми.

З метою дистанційного зондування Землі з космосу зазвичай використовуються два типи КА: геостаціонарні – для спостережень за фіксованою ділянкою земної поверхні та полярноорбітальні – для періодичного сканування наперед визначених районів спостережень. Сучасний етап розвитку засобів ДЗЗ характеризується зростанням числа і різноманіття відповідних КА, утворення супутникових систем ДЗЗ з використанням угруповань ШСЗ на відповідних орбітах.

Надзвичайно швидкі темпи вдосконалення засобів і технологій ДЗЗ, зростання обсягів відповідних послуг пояснюються тим, що прогрес в застосуванні даних ДЗЗ є надзвичайно важливим з точки зору сприяння реалізації рекомендацій Конференції з довкілля та сталого розвитку в Ріо-де-Жанейро у 1992 році, Третьої конференції з космосу (ЮНІСПЕЙС-ІІІ) у Відні у 1999 році та інших світових форумів, що відбулися на межі тисячоліть.

Сьогодні обсяги послуг світового ринку з ДЗЗ становлять вже сотні (600-800) млрд. доларів США. Практично всі країни світового співтовариства мають доступ до даних ДЗЗ, десятки країн світу мають свої супутникові системи ДЗЗ: США, Російська Федерація, країни Європейського співтовариства, Аргентина, Бразилія, Єгипет, Ізраїль, Індія, Канада, Китай, Нігерія, ОАЕ, ПАР, Тайвань, Японія та ін. Україна також розвиває свої національні засоби ДЗЗ, починаючи з 1996 року, коли було запущено перший КА серії Січ.

ДЗЗ як метод глобального спостереження (особливо із застосуванням космічних засобів) породжує ряд складних міжнародно-правових проблем, серед яких найголовніша – безконтрольне розповсюдження даних ДЗЗ, що може нанести шкоду оборонним, економічним та іншим життєво важливим інтересам держав.

Так, свого часу представники країн, що розвиваються, активно відстоювали думку, за якою режим зондування з космосу і розповсюдження даних ДЗЗ має відповідати принципу суверенітету держав над їх природними ресурсами. На підставі цього принципу країни, що розвиваються, наполягали на правах держав, територія яких зондується, контролювати дослідження з космосу зазначених ресурсів, включаючи право дозволяти або забороняти такі дослідження, тобто, встановлювати дозвільний порядок ДЗЗ. Проте вже перші обговорення цього питання в КВКП довели, що зазначений режим буде протирічити чинним нормам міжнародного права, в першу чергу, одному з основних принципів космічної діяльності – свободі досліджень та використання космічного простору усіма державами на основі рівності та відповідно до норм міжнародного права.

Вперше на міжнародному рівні проблеми використання космічної техніки та пов’язаних з цим правовідносин обговорювались в ході Першої конференції ООН з космосу (ЮНІСПЕЙС) у 1968 році. Зазначені міжнародно-правові проблеми з початку 70‑х років стали предметом дискусій в Юридичному підкомітеті Комітету ООН з космосу та інших міжнародних форумів.

У 1971 році було засновано Робочу групу з питань ДЗЗ у складі Юридичного підкомітету.

Концепції розповсюдження інформації дистанційного зондування Землі з космосу первісно визначалася двома принциповими підходами до такого розповсюдження на міжнародній арені.

США, Японія та низка інших розвинених країн виступали за використання в цій галузі принципу вільного потоку інформації, за вільну торгівлю супутниковою інформацією на світовому ринку.

Країни, що розвиваються, яких підтримали колишній СРСР, інші країни соціалістичної орієнтації а також Франція, вважали, що держави володіють суверенними правами на інформацію щодо територій, які знаходяться під їх юрисдикцією, і мають повністю контролювати її розповсюдження. Згодом, в гострих дискусіях в рамках Комітету ООН з космосу щодо правового режиму ДЗЗ і розповсюдження отриманих даних ця позиція була трохи пом’якшена, і було запропоновано запровадити дозвільний порядок розповсюдження інформації ДЗЗ на міжнародному рівні з попередньої згоди на це країни, територія якої зондується.

Оскільки досягти консенсусу на цій основі не вдалося, СРСР на початку 80-х рр. минулого століття виступив з компромісною пропозицією поділу інформації ДЗЗ на наперед визначені категорії в залежності від ступеня їх просторового розрізнення. Дані високої якості розрізнення при цьому могли б розповсюджуватися тільки з дозволу держави, територія якої зондується, а інші дані надавалися б у вільне користування. Ця концепція знайшла своє віддзеркалення у проекті Конвенції про передачу та використання даних дистанційного зондування Землі з космосу 1978 року.

Незважаючи на отриману підтримку більшості членів КВКП компромісної пропозиції СРСР, остання не зібрала консенсусу, і у 1982 році в ході проведення Другої конференції ООН з космосу (ЮНІСПЕЙС-82) в проекті декларації Групи 77, оприлюдненої делегатом Мексики, було запропоновано підхід, за яким визнавалося б право країн, території яких зондується, на необмежений і безоплатний доступ до такої інформації, а також на контроль за її розповсюдженням на міжнародному рівні.

Бразилія висунула іншій підхід, згідно з яким правомірність розповсюдження інформації ДЗЗ ставилася у залежність від факту надання першочергового доступу до неї для держави, територія якої зондувалася. Однак і ця пропозиція загальмувала через занадто високі вимоги з боку країн, що розвиваються, стосовно надання їм пільг на доступ до відповідної інформації.

І лише через чотири роки напруженої роботи експертів Робочої групи з ДЗЗ, фахівців спеціалізованих міжнародних організацій (МАФ, МАА, МІКП, КОСПАР, АМП), урядових делегацій на щорічних сесіях Комітету ООН з космосу та його Юридичного підкомітету, що знадобилися для досягнення консенсусу, 3 грудня 1986 року ГА ООН своєю резолюцією 41\65 (11) прийняла «Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космосу» (Принципи ДЗЗ).

Принципи ДЗЗ не мають обов’язкової юридичної сили, але, як було доведено практикою використання засобів ДЗЗ, зазначені принципи діють вже більш ніж чверть століття, отже, їх цілком можна розглядати як звичаєві норми.

Ці Принципи не охоплюють усієї діяльності з дистанційного зондування Землі з космосу. Поза сферою дії Принципів знаходяться ДЗЗ для військових цілей, зондування атмосфери з метою прогнозування погоди, а також відносини із зондування своєї власної території, хоча про це в Принципах і не зазначається напряму. Іншими словами, предметом регулювання Принципів ДЗЗ є відносини у зв’язку з діяльністю з дистанційного зондування з космосу території зарубіжних держав, водних акваторій та земного суходолу (у тому числі території Антарктики) за межами національної юрисдикції держав.

В принципах міститься низка важливих положень, які, безумовно, мають позитивний вплив на розвиток відносин у цій сфері, подальше удосконалення практики ДЗЗ.

Перш за все – це викладені в Принципі І визначення термінів, які застосовуються в галузі дистанційного зондування Землі:

«Діяльність з дистанційного зондування» – експлуатація космічних систем дистанційного зондування, станцій з прийому та накопиченню первинних даних і діяльність з оброблення, інтерпретації та розповсюдження оброблених даних;

«Дистанційне зондування» – зондування поверхні Землі з космосу з використанням здатності електромагнітних хвиль, що випромінюються, віддзеркалюються та розсіюються об’єктами, що зондуються, з метою кращого розпорядження природними ресурсами, удосконалення землекористування та охорони довкілля;

«Оброблені дані» – матеріали, отримані в результаті обробки первинних даних, яка необхідна для забезпечення можливості користуватися цими даними;

«Первинні дані» – необроблені дані, які отримуються за допомогою апаратури дистанційного зондування, встановленої на борту космічного об’єкта, які передаються або доставляються на Землю з космосу за допомогою телеметрії та у вигляді електромагнітних сигналів, фотоплівки, магнітної плівки або будь-яким іншими способами;

«роаналізована інформація» – інформація, отримана в результаті інтерпретації оброблених даних, додатково введених даних і відомостей з інших джерел.

Основними положеннями Принципів ДЗЗ є такі:

– дистанційне зондування Землі з космосу здійснюється на благо і в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного, соціального або науково-технічного розвитку та з особливим з урахуванням потреб країн, що розвиваються, згідно з нормами та принципами міжнародного права, включаючи Статут ООН, Договір про космос 1967 року і відповідні документи МСЕ (Принципи ІІ, ІІІ), а також на основі поваги повного і постійного суверенітету усіх держав і народів над своїми багатствами і природними ресурсами з належним урахуванням визнаних міжнародним правом прав та інтересів інших держав і організацій, під юрисдикцією останніх (ІV);

– держави в ході зазначеної діяльності мають сприяти міжнародній співпраці в сфері ДЗЗ, з метою чого надають іншим державам можливості для участі в такій діяльності на справедливих і взаємоприйнятних умовах, а для заохочення міжнародного співробітництва, особливо з урахуванням потреб країн, що розвиваються, держава, що здійснює ДЗЗ, інформує Генерального секретаря ООН та інші зацікавлені держави про таку діяльність, вступає, за проханням, в консультації з державою, територія якої зондується, для надання можливостей участі в цій діяльності, у тому числі й шляхом надання технічної допомоги, та підвищенню взаємних вигод, що при цьому отримуються (V-VІІ, ІХ, ХІІІ);

– Організація Об’єднаних Націй та відповідні установи системи ООН сприяють міжнародному співробітництву, включаючи надання технічної допомоги та здійснюючи координацію в галузі дистанційного зондування (VІІІ);

– дистанційне зондування Землі має сприяти охороні природного середовища Землі та захисту людства від стихійних лих (Х-ХІ);

– держава, територія якої зондується, має першочергове право на доступ до відповідних даних ДЗЗ на недискримінаційній основі та розумних умовах оплати, особливо приймаючи до уваги потреби та інтереси країн, що розвиваються (ХІІ).

Як легко можна зрозуміти, більшість з принципів повторюють чинні норми міжнародного права, у тому числі положення діючих договорів з космосу.

Водночас, прийняття Принципів ДЗЗ не означає, що можна вважати відповідну діяльність з ДЗЗ повністю врегульованою нормами міжнародного права. Так, наприклад, Принцип ХІV, присвячений питанням відповідальності держав за їх діяльність у галузі ДЗЗ, є, на думку багатьох дослідників космічного права, надзвичайно важливим з огляду на філософію міжнародного співробітництва у космосі взагалі.

Зміст цього Принципу дає підстави стверджувати, що міжнародна відповідальність держави, що володіє космічним сегментом ДЗЗ, цілком підпадає під дію норм міжнародного права та цих Принципів.

Однак, проблема полягає в тому, що діяльність з дистанційного зондування Землі з космосу, яка є єдиним цілим у функціональному сенсі, поділяється за місцем провадження на дві складові: космічну та наземну. Перша, безумовно, підпадає під дію норм міжнародного космічного права як один з різновидів космічної діяльності, причому незалежно від того, провадиться ця діяльність урядовими підприємствами, установами та організаціями чи юридичними особами приватного сектора економіки. Що стосується другої складової, то питання про статус відповідальності поки що залишається відкритим.

Справа в тому, що, з однієї сторони, визначення поняття «Діяльність з дистанційного зондування», наведене в Принципі І, прямо зазначає, що до відповідної діяльності має відношення як діяльність безпосередньо у космічному просторі з експлуатації ШСЗ, так і наземна діяльність з прийому, накопичення, обробки, інтерпретації та розповсюдження інформації. Уявляється, що тлумачення цих Принципів на системному рівні дає підстави для висновку про можливість розповсюдження міжнародного статусу відповідальності держави за усю діяльність з ДЗЗ, тобто, на обох її стадіях.

Разом з тим, відповідальність в галузі ДЗЗ поділяється на політичну (відповідальність держави, що санкціонує таку діяльність і здійснює відповідний контроль, у тому числі за розповсюдженням інформації ДЗЗ на міжнародному рівні) та матеріальну відповідальність за шкоду, спричинену в результаті дистанційного зондування Землі з космосу (у тому числі за передачу інформації ДЗЗ третім країнам). За умови все більшої комерціалізації космічної діяльності, перетворення ДЗЗ в реальний сектор світового ринку матеріальну відповідальність доцільно перекладати на відповідні національні суб’єкти господарювання і визначати її відповідно до норм і процедур національного законодавства та міжнародного приватного права.

Наразі, за рекомендаціями ЮНІСПЕЙС-ІІІ, Комітет ООН з космосу має плани включити до порядку денного своїх щорічних найближчих сесій огляд Принципів БТМ і Принципів ДЗЗ з метою їх майбутнього перетворення в міжнародні договори.