Традиційні мирні засоби розв'язання міжнародних спорів

До традиційних мирних засобів розв'язання міжнародних спорів належать усі, що перелічені в Декларації принципів міжнародного права від 24 жовтня 1970 p., Декларації про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 p., і особливо ті, що зазначені в п. 1 ст. 33 Статуту ООН. Статут, зокрема, вимагає: "Сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого б могло загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, повинні намагатися вирішити спір шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод, або до мирних засобів за власним вибором".

Розглянемо головні особливості деяких традиційних мирних засобів розв'язання міжнародних спорів, окремо спинимося на вирішенні спорів у рамках міжнародних організацій¹.

Безпосередні переговори. Цей найдавніший і найпоширеніший засіб розв'язання спорів має переваги перед іншими засобами завдяки тому, що дає сторонам змогу швидко й детально ознайомитися з домаганнями одна до одної, безпосередньо домовлятися щодо можливих поступок, їх межі і компромісів, на які можуть піти сторони. Саме переговори, які є гнучким, загальнодоступним і ефективним засобом, передують застосуванню практично всіх інших мирних засобів розв'язання спорів.

Мета, рівень представництва, інші організаційні питання переговорів вирішуються самими учасниками. Головна вимога до переговорів – вони мають вестися на основі рівноправності учасників, поваги до суверенітету, взаємної вигоди та дотримання інших принципів і норм міжнародного права. Учасники переговорів не повинні допускати ультимативності, примусу, диктату чи погроз.

Організацію і порядок проведення переговорів визначають самі учасники спору. Вони вирішують, чи запропонувати одна одній такий засіб розв'язання спору безпосередньо (пропозиція, звернення, заява про готовність розпочати переговори, вручення ноти, меморандуму, листа або навіть проекту врегулювання спору), чи через треті держави, міжнародний орган, організацію або фізичну особу. Переговори бувають двосторонні й багатосторонні. Різновидами багатосторонніх переговорів є з'їзди, конгреси, конференції. Переговори можуть бути усними і письмовими (обмін нотами, посланнями, меморандумами, пам'ятними записками).

Залежно від предмета спору переговори інколи поділяють на мирні, з політичних питань, територіальні, з прикордонних питань, спеціальні (економічні, торговельні, соціальні, культурні та ін.).

Переговори можуть вестись на рівні глав держав, глав урядів, керівників міністерств і відомств держави, послів чи спеціально уповноважених представників.

Консультації є різновидом переговорів, які завжди мають безпосередній характер, тобто не можуть вестися шляхом листування чи обміну документами. Консультації зазвичай стосуються питань, уже врегульованих правом. Якщо консультації проводяться на підставі раніше взятого зобов'язання консультуватися, вони є обов'язковими, і сторони, які домовилися про консультації, мають право наполягати на них. Консультації не можуть здійснюватися за умов конфронтації чи висунення завідомо неприйнятних пропозицій.

Консультації найчастіше застосовуються як засіб попередження спору або на його первинних стадіях. Предмет консультацій становлять, як правило, питання, визначені в попередній угоді, або інші життєво важливі проблеми, якщо сторони дійдуть щодо них усної згоди. До консультацій часто вдаються за необхідності оперативного, невідкладного розв'язання проблеми. Консультації можуть передувати безпосереднім переговорам.

Добрі послуги часто розглядаються як передумова переговорів. Потреба в добрих послугах виникає, коли учасники спору не можуть безпосередньо розпочати переговори або коли використання інших мирних засобів виявилося безрезультатним. До них удаються на прохання учасника спору або з ініціативи третьої держави, яка вирішила допомогти учасникам спору організувати проведення переговорів. При добрих послугах третя сторона докладає зусиль до створення сприятливих умов для переговорів, з'ясовує й інформує сторони про умови, прийнятні для переговорів, може надавати місце для зустрічі чи інші умови, необхідні учасникам спору для переговорів.

З початком переговорів процедура добрих послуг завершується, хоча держава, яка надавала добрі послуги, може бути присутньою на переговорах за згодою учасників спору. Але на розв'язання спору вона впливати не вправі.

Спершу добрі послуги разом з посередництвом були складовими одного інституту міжнародного права. На Паризькому мирному конгресі 1856 р. вживався здебільшого термін "посередництво", хоч деякі учасники вже виокремлювали добрі послуги як дружню послугу третьої держави. Але в сам Паризький трактат ця новація не ввійшла. Лише на Берлінській конференції 1885 р. добра послуга закріплюється в Заключному акті як окремий спосіб дії держави. А вже після Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 pp., прийняття Статуту Ліги Націй, де вони дістали детальне закріплення, добрі послуги стають окремим інститутом міжнародного права.

Посередництво є діяльністю третьої держави з організації й проведення переговорів між учасниками спору. Посередник – активний учасник переговорів, впливає на їх перебіг і результати. Він має доступ до матеріалів, які розкривають суть спору. Може давати поради, рекомендації та навіть пропонувати проекти рішення, хоча вони для учасників спору не є обов'язковими. На посередництво необхідна згода всіх учасників спору. Посередник виконує функції примирника, а не судді.

Посередництво може бути ініційоване учасниками спору, самим посередником або третьою стороною. На посередникові лежать обов'язки брати участь у переговорах, вносити власні пропозиції, пом'якшувати категоричність домагань. Він може вести переговори, а в разі досягнення угоди – бути гарантом її виконання. Посередник повинен сам дотримуватися принципів і норм міжнародного права, не допускати тиску, погроз чи шантажу, бути неупередженим, поважати статус учасників переговорів, не втручатись у їхні внутрішні справи. Сторони-учасники спору повинні допомагати посередникові виконувати його функції.

Посередництво відрізняється від добрих послуг за способами виникнення (для запрошення посередника обов'язкова згода всіх учасників спору, а добрі послуги можуть розпочатися за згоди однієї сторони-учасника спору), за метою (завдання добрих послуг – організувати переговори, а посередництва – довести переговори до позитивних результатів). Повноваження суб'єкта добрих послуг припиняються з початком переговорів, а для посередника саме тоді часто тільки розпочинаються. У посередника інші права та обов'язки. Сторони частіше вибирають добрі послуги, тому що тут третя сторона, на відміну від посередника, позбавлена права активного втручання у відносини між учасниками спору.

Слідчі комісії створюються на паритетних засадах із представників учасників спору для створення умов урегулювання спору. До роботи в слідчих комісіях можуть допускатися представники третіх держав. Цей інститут міжнародного права склався в першій половині XX ст. на основі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 pp., документів Ліги Націй і ООН.

Слідчі комісії зобов'язані сприяти розв'язанню спорів шляхом добросовісного, неупередженого з'ясування фактичних обставин спору. Створюються спеціальною угодою між учасниками спору, в якій визначається: що, як і в якому обсязі має бути з'ясовано, а також порядок утворення комісії, коло її повноважень, місцеперебування, робоча мова. Сторони спору зобов'язані надавати комісії потрібну інформацію про факти, а також документи, необхідні для роботи, забезпечити явку свідків, експертів тощо.

Слідчі комісії складають доповідь, яка не має обов'язкової сили для учасників спору. Слідчі комісії можуть бути постійними і тимчасовими.

Погоджувальні комісії, на відміну від слідчих комісій, не обмежуються встановленням фактів, а можуть розробляти і пропонувати варіанти розв'язання спору, хоч такі пропозиції також не є обов'язковими для сторін.

Порядок утворення і діяльності погоджувальних комісій регламентовано в Загальному акті про мирне розв'язання міжнародних спорів 1928 p., який з деякими поправками був підтверджений Генеральною Асамблеєю ООН у 1949 р.

Згідно з Загальним актом можуть створюватися постійні й спеціальні погоджувальні комісії (протягом шести місяців після прохання одного з учасників спору). Комісії складаються з п'яти членів. Кожна сторона призначає одного члена (може бути і негромадянином), три інші, за спільною згодою, призначаються з числа громадян третіх держав (з них призначається голова комісії). Термін повноважень – три роки. Загальний акт сили не набрав, бо не був ратифікований необхідною кількістю держав.

Погоджувальні комісії як інститут сучасного міжнародного права склалися на основі численних двосторонніх договорів про погоджувальну процедуру, закріплення відповідних норм у Статуті Ліги Націй, укладення спеціальних багатосторонніх угод (за першу половину XX ст. було укладено понад 500 таких угод).

Погоджувальні комісії ухвалюють рішення більшістю голосів, а рішення по суті – обов'язково за участю всіх членів.

Погоджувальні комісії дають можливість кожному учасникові спору отримати й обговорити інформацію про бачення іншою стороною суті спору, її аргументи та фактичні обставини; виробити проект угоди примирення.

Термін сесійних засідань погоджувальних комісій не перевищує 15 днів, якщо немає іншої домовленості між сторонами. Якщо погоджувальній комісії не вдається виробити єдиний проект доповіді для учасників спору, то всі пропозиції можуть бути використані в кінцевій доповіді на іншій сесії.

Мирне розв'язання міжнародних спорів